Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 607/4911/16 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 19.12.2019.
Дата набрання законної сили: 16.12.2019
Номер судового провадження: 61-39994ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		16 грудня 2019 року 
		м. Київ
		 
		справа № 607/4911/16-ц
		провадження № 61-39994св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Усика Г. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., ОСОБА_4 , 
		треті особи: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу - Мартинюк Л. О., служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області        від 02 березня 2018 року у складі судді Ромазана В. В.та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 07 червня 2018 року у складі колегії суддів:             Хоми М. В., Дикун С. І., Сташків Б. І.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М., ОСОБА_4 , треті особи: приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Мартинюк Л. О., служба у справах неповнолітніх та дітей Тернопільської міської ради, про визнання недійсним договору про відступлення права вимоги за договорами іпотеки, договору купівлі-продажу нерухомого майна, визнання дій неправомірними, зобов`язання внести запис про скасування державної реєстрації прав власності, поновити запис про право власності.
		 
		Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 11 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 (сином позивача) укладений кредитний договір № 11093199000, згідно з яким банк надав кредит у сумі 37 000,00 дол. США на строк до 09 грудня 2016 року. Цього ж дня в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ним                      ПАТ «УкрСиббанк», ОСОБА_3 , ОСОБА_2 укладений договір іпотеки                № 10589, відповідно до якого іпотекодавці передали банку квартиру АДРЕСА_1 . 12 грудня 2011 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладений договір факторингу № 1, за яким право вимоги за кредитним та іпотечним договорами передано ТОВ «Кей-Колект». 27 квітня 2016 року він мав намір скласти заповіт на своє майно, проте йому стало відомо, що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. здійснено державну реєстрацію права власності на іпотечне майно за ТОВ «Кей-Колект». 21 червня       2016 року між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 . Вважає, що при укладенні договору іпотеки не дотримано вимоги статті 177 СК України, статті 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей», оскільки договір іпотеки від 11 грудня          2006 року укладений без отримання згоди органу опіки та піклування, з порушенням прав неповнолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на момент укладення договору іпотеки проживала у спірній квартирі. Крім того, при реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» на предмет іпотеки порушено вимоги Закону України «Про іпотеку» щодо звернення стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, не враховано вимоги Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
		 
		Посилаючись на викладене, позивач просив визнати недійсним договір іпотеки, укладений 11 грудня 2006 року між Публічним акціонерним товариством «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Мартюк Л. О.;визнати недійсним договір відступлення права вимоги, укладений         12 грудня 2011 року між ПАТ «Укрсиббанк» та ТОВ «Кей-Колект», посвідчений приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу Київської області Саєнко Е. В. за реєстровим № 5207-5208; визнати неправомірними дії            ТОВ «Кей-Колект» та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кобелєвої А. М. щодо звернення стягнення на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21 червня 2016 року, укладений між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_4 зобов`язати приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу   Кобелєву А. М. внести запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про скасування державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект» на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 та поновити запис про право власності ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на зазначену квартиру.
		 
		Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області                        від 02 березня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів щодо проживання неповнолітньої ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 в момент укладення спірного договору іпотеки зазначеної нерухомості. Крім того, неповнолітня ОСОБА_6 не була зареєстрована у вказаному житлі, воно не належало їй на праві власності, а її законні представники - батьки: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , укладаючи спірний договір іпотеки, не повідомили АКІБ «УкрСиббанк» про користування та проживання у ньому неповнолітньої дитини. ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22 березня 2016 року добровільно знялись із реєстрації із вказаного житла, подавши при цьому особисті заяви, не зазначаючи про проживання там неповнолітньої дитини. Також, відповідачі, будучи іпотекодавцями спірного житлового приміщення, зобов`язувались на виконання пункту 2.3.13 договору іпотеки передати іпотекодержателю (банку) документи, що підтверджують відсутність прав третіх осіб на предмет іпотеки, а також зобов`язувались без попередньої письмової згоди іпотекодержателя не здійснювати дій пов`язаних із передачею вказаного майна третім особам, у тому числі права користування. Таким чином, при укладенні договору іпотеки не порушено вимоги статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» та статті 177 СК України.
		 
		Постановою Апеляційного суду Тернопільської області від 07 червня 2018 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. 
		 
		Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не надано доказів щодо проживання неповнолітньої          ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_1 в момент укладення спірного договору. Реєстрація права власності на предмет іпотеки за ТОВ «Кей-Колект» відбулась унаслідок позасудового врегулювання, на підставі умов договору іпотеки, в якому передбачено застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.  
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги
		 
		У липні 2018 року представник ОСОБА_1 ОСОБА_5 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 07 червня 2018 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує на те, що при винесенні оспорюваних рішень не підтверджено жодним доказом відсутність сервітутного права неповнолітньої дитини іпотекодавця на користування предметом іпотеки, не спростовано факту, що з дня свого народження малолітня дитина іпотекодавця наділена правом користування майном батька-іпотекодавця, незалежно від кількості такого майна, факту реєстрації, іпотека, що призведе до майбутньої втрати такого майна торкається прав дитини, а отже, такий правочин потребує попередньої згоди органів опіки та піклування. Наданню «телепатичної» згоди іпотекодавцем надана оцінка у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 127/8068/16-ц провадження 61-5164св18, у якій зазначено, що сама по собі умова договору іпотеки про можливість набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки не свідчить про волевиявлення іпотекодавця на вибуття майна з його володіння. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, аоскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
		 
		Встановлені судом обставини
		 
		11 грудня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 укладений кредитний договір № 11093199000, відповідно до умов якого банк зобов`язується надати позичальнику, а позичальник зобов`язується прийняти, належним чином використовувати і повернути банку кредит (грошові кошти) в іноземній валюті в сумі 37 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України станом на момент укладення договору в національній валюті становить 186 850,00 грн. У подальшому сторонами внесено зміни щодо суми надання кредиту, яка склала 46 100,00 дол. США. Строк користування кредитом встановлено з 11 грудня 2006 року по 09 грудня       2017 року згідно з графіком погашення, який є додатком до зазначеного кредитного договору.
		 
		У порядку забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором, 11 грудня 2006 року, між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_1 , укладений нотаріально посвідчений приватним нотаріусом Тернопільського нотаріального округу Мартюк Л. О. договір іпотеки, відповідно до якого іпотекодавці з метою забезпечення зобов`язань ОСОБА_3 передають в іпотеку іпотекодержателю нерухоме майно, що є власністю іпотекодавців, а саме двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 47,3 кв. м, житловою - 32,2 кв. м.
		 
		Пунктами 5.1 договору іпотеки передбачено, що іпотекодержатель має право задоволення своїх вимог за цим договором та за кредитним договором, що зазначений у пункті 1.3 цього договору, яке виникає у іпотекодержателя у випадку невиконання (або часткового невиконання) позичальником/іпотекодавцями своїх зобов`язань перед іпотекодержателем за кредитним договором та в інших випадках, передбачених цим договором, у тому числі при прострочені належного платежу згідно з розділом 4 цього договору.
		 
		Пунктами 5.2, 5.3, 5.3.1 договору передбачено, що одним із способів задоволення вимог іпотекодержателя є добровільна передача предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, яка здійснюється у зазначеному в пункті 5.3.1 порядку, а саме: у випадку невиконання (або часткового невиконання) позичальником/іпотекодавцями своїх зобов`язань перед іпотекодержателем за кредитним договором та/або цим договором іпотеки, предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя. Зазначена згода сторін є угодою про перехід права власності, що набуває чинності з моменту, передбаченого в пункті 5.3.3. Перехід права власності не потребує додаткового оформлення і сторони погоджуються про те, що застереження про добровільну передачу відображає усі питання по переходу права власності від іпотекодавців до іпотекодержателя, щодо яких сторони мали намір домовитись.
		 
		Відповідно до пункту 5.3.3. спірного договору сторони передбачили, що у випадку невиконання (або часткового невиконання) позичальником/іпотекодавцями своїх зобов`язань перед іпотекодержателем за кредитним договором та цим договором іпотеки, іпотекодержатель подає документи для вчинення виконавчого напису у нотаріуса і направляє повідомлення про перехід права власності та застосування застереження про добровільну передачу предмета іпотеки іпотекодержателю. З моменту відправлення повідомлення іпотекодержатель набуває право власності на предмет іпотеки.
		 
		12 грудня 2011 року ПАТ «УкрСиббанк» уклав із ТОВ «Кей-Колект» договір факторингу № 1, згідно з яким банк передав у власність ТОВ «Кей-Колект» право вимоги за рядом кредитних договорів, у тому числі за кредитним договором від 11 грудня 2006 року    № 11093199000, боржником у якому є ОСОБА_3 .
		 
		Цього ж дня між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладений нотаріально посвідчений договір про відступлення прав вимоги за договорами іпотеки. Згідно з додатком № 1 до цього договору, ТОВ «Кей-Колект» передано право вимоги за спірним договором іпотеки.
		 
		ОСОБА_3 не виконував належним чином зобов`язання за кредитним договором та не сплачував кошти на погашення кредиту як попередньому кредитору                      ПАТ «УкрСиббанк», так і новому кредитору ТОВ «Кей-Колект», унаслідок чого виникла заборгованість, розмір якої станом на 05 травня 2015 року складав 1 413 290,41 грн, із яких 38 944,21 дол. США, що еквівалентно 822 969,04 грн - заборгованість за кредитом; 27 934,95 дол. США, що еквівалентно 590 321,36 грн - заборгованість за відсотками.
		 
		26 січня 2016 року за заявою ТОВ «Кей-Колект» приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кобелєвою А. М. здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру.
		 
		21 червня 2016 року ТОВ «Кей-Колект» на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу продало, а ОСОБА_4 купила квартиру АДРЕСА_1 .
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог про визнання недійсним договору іпотеки
		 
		Відповідно до частини першої статті 215 ЦКпідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		 
		Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).
		 
		При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.
		 
		Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей»(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) неприпустимо зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно жилих приміщень.
		 
		Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.
		 
		Згідно зі статтею 177 СК Українита статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства» батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов`язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов`язання.
		За змістом частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.
		 
		За таких обставин вчинення батьками неповнолітньої дитини певного правочину без попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК Українизаборону. Проте сам по собі цей факт не є безумовним підтвердженням наявності підстав для визнання правочину недійсним. Правочин може бути визнано недійсним, якщо його вчинення батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування призвело до порушення права особи, в інтересах якої пред`явлено позов, тобто до звуження обсягу існуючих майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини, зменшення або обмеження прав та інтересів дитини щодо жилого приміщення.
		 
		Згідно зі статтею 9 Закону України «Про іпотеку»іпотекодавець обмежується в розпорядженні предметом іпотеки, однак має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При цьому ЦК України, як і спеціальний Закон України «Про іпотеку», не містять норм, які б зменшували або обмежували права членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
		 
		При вирішенні справ за позовом в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, підставами яких позивач визначає порушення статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (або цей Закон у редакції Закону від 21 грудня 2010 року), необхідно в кожному конкретному випадку:
		 
		1) перевіряти в дитини наявність права користування житловим приміщенням на момент укладення оспорюваного договору, а також місце її фактичного постійного проживання;
		2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло, яке є предметом іпотеки, при укладенні оспорюваного договору;
		3) з`ясовувати, чи існує фактичне порушення законних прав дитини внаслідок укладення договору іпотеки.
		 
		Відповідно до частин другої-четвертої статті 13 ЦК Українипри здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.
		 
		Отже, якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи і укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.
		 
		Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, не може бути підставою для визнання договору купівлі-продажу та договору іпотеки недійсними за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги у частині вимог про визнання недійсним договору іпотеки
		 
		Укладаючи договір іпотеки квартири, ОСОБА_3 , який є батьком ОСОБА_6 ,        ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_2 , яка діяла від свого імені та в інтересах ОСОБА_1 не визнали право проживання дитини у цій квартирі, оскільки на виконання вимог пункту 2.3.13 договору іпотеки іпотекодавці були зобов`язані у день підписання цього договору надати іпотекодержателю документи, що підтверджують відсутність прав третіх осіб на предмет іпотеки.
		 
		Саме таку правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України                від 30 вересня 2015 року № 6-384цс15.
		 
		Крім того Європейський суд з прав людини в своїй практиці (рішення від 09 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України» (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свободпризначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
		 
		Отже, при укладенні спірного договору, право неповнолітньої на користування житлом порушено не було. Отже, відсутність згоди органу опіки та піклування при укладенні зазначеного договору не призвело до погіршення житлових прав дитини. Порушення умов кредитного договору і у зв`язку із цим звернення стягнення на предмет іпотеки - можливі. Проте можливість виникнення такої ситуації в майбутньому не повинна слугувати достатньою підставою для висновку про необхідність захисту шляхом визнання недійсним іпотечного договору примарного права малолітньої чи неповнолітньої дитини на збереження саме цієї квартири як місця її проживання.
		 
		Таким чином, у справі, яка переглядається, суди дійшли правильного висновку про те, що укладення спірного договору іпотеки без отримання згоди органу опіки та піклування не порушує права та законні інтереси малолітньої на час його укладення, а тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду України            від 11 травня 2016 року у справі № 6-806цс16 та від 27 квітня 2016 року у справі          № 2976цс15.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог про визнання недійсним договору відступлення права вимоги
		 
		Згідно зі статтею 516 ЦК Українизаміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.
		 
		Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
		 
		Згідно з частиною першою статті 1081 ЦК Україниклієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої відступається, якщо інше не встановлено договором факторингу.
		 
		Відповідно до частини першої та третьої статті 24 Закону України «Про іпотеку»відступлення прав за іпотечним договором здійснюється без необхідності отримання згоди іпотекодавця, якщо інше не встановлено іпотечним договором, і за умови, що одночасно здійснюється відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Якщо не буде доведено інше, відступлення прав за іпотечним договором свідчить про відступлення права вимоги за основним зобов`язанням. Правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню. Відомості про таке відступлення підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.
		 
		Частиною першою статті 1077 ЦК Українипередбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).
		 
		Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога) (частина перша статті 1078 ЦК України).
		 
		Договір факторингу є самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Сторонами договору є фактор і клієнт (стаття 1079 ЦК України). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа  підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. 
		 
		Зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги у частині вимог провизнання недійсним договору відступлення права вимоги
		 
		Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій виходили із правильного розуміння правової природи договору факторингу, у зв`язку з чим дійшли обґрунтованого висновку, що договір факторингу не порушує публічний порядок і не є нікчемним. Враховуючи, що при розгляді справи встановлено відсутність будь-яких належних та допустимих доказів про те, що ТОВ «Кей-Колект» не має право здійснювати факторингові операції, а позивач не довів факту порушення його прав або заподіяння йому шкоди у зв`язку з укладанням цього договору, Верховний Суд вважає висновки судів попередніх інстанцій про відмову у задоволенні позову правильними.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування щодо вимог про скасування державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект»
		 
		У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов`язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
		 
		Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
		 
		Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		 
		Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання.
		 
		Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
		 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
		 
		Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання.
		 
		Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
		 
		Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.
		 
		Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України    від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є:
		1) гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;
		2) обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;
		3) публічність державної реєстрації прав;
		4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;
		5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
		 
		Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
		 
		Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав. 
		 
		Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
		 
		Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.
		 
		Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.
		 
		Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.
		 
		Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.
		 
		За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.
		 
		Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав.
		 
		Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:
		1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;
		2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;
		3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).
		 
		Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.
		 
		Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги у частині вимог про скасування державної реєстрації права власності ТОВ «Кей-Колект»
		 
		Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на підставі договору іпотеки, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_1 , та Закону України «Про іпотеку», ТОВ «Кей-Колект» як новий кредитор, мав право звернутися до державного реєстратора щодо державної реєстрації прав на іпотечне майно - квартиру, що знаходиться за адресою:  АДРЕСА_1 , в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі                              1 413 290, 14 грн, яка встановлена рішенням Тернопільського міськрайонного суду     від 03 листопада 2017 року. 
		 
		Установивши, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М., під час здійснення функцій державного реєстратора, зареєструвала за ТОВ «Кей-Колект» спірне нерухоме майно на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні вимог про скасування державної реєстрації, оскільки позивачем не надано доказів, що вона проведена з порушенням вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та постанови Кабінету Міністрів України       від 25 грудня 2015 року № 1127 «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суди, дослідивши докази у справі й давши їм належну оцінку, дійшли обґрунтованого висновку про відсутність достатніх та обґрунтованих підстав для задоволення позову, оскільки у нотаріуса були відсутні підстави для відмови у здійсненні державної реєстрації на іпотечне майно, заявник при зверненні із заявою про здійснення державної реєстрації надав всі необхідні документи, а тому відсутні підстави вважати, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кобелєва А. М. порушила вимоги чинного, на день здійснення реєстраційних дій, законодавства щодо процедури розгляду заяви та здійснення реєстраційних дій. 
		 
		Доводи заявника про те, що договір купівлі-продажу предмета іпотеки, укладений між ТОВ «Кей-Колект» та ОСОБА_4 є недійсним, оскільки укладений у період дії ухвали суду від 30 травня 2016 року про забезпечення позову шляхом накладення арешту та заборони будь-яким особам проводити будь-які дії з відчуження та реєстрації спірної квартири, є безпідставними, з огляду на те, що наступне відчуження майна від          ТОВ «Кей-Колект» до ОСОБА_4 не стосуються прав та інтересів позивача та не може призвести до порушення його прав. Наслідком визнання правочину недійсним є двостороння реституція, тобто повернення сторін у попередній стан, що з урахування дійсності договору іпотеки та законності проведеної державної реєстрації, не відповідає правовій меті звернення позивача до суду, так як у разі визнання цього договору недійсним, квартира АДРЕСА_1 повернеться у власність ТОВ «Кей-Колект».
		 
		Твердження заявника про те, що судами безпідставно не застосовано Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», так як на момент відчуження предмета іпотеки іпотекодавці проживали у ньому як в єдиному житлі, є безпідставними з огляду на таке.
		 
		У пункті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» передбачено, що не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов`язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
		- таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
		- загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 06 липня 2016 року у справі № 6-969цс16 зроблено висновок, що «мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак установлений Законом України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника). Оскільки Закон України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов`язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності. Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню».
		 
		Мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє його примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).
		 
		Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
		 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
		- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;
		- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
		 
		Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
		 
		У пунктах 58, 59 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зазначено, що: «закон визначає такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина третя статті 33 Закону): судовий (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду); позасудовий: захист прав нотаріусом (звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса) або самозахист (згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Способами задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідного застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, є (частина третя статті 36 Закону): 1) передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону; 2) право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону».
		 
		У постанові від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження                         № 61-30435сво18) зроблено висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».
		 
		У договорі іпотеки від 11 грудня 2006 року, укладеного між АКІБ «УкрСиббанк» та ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , яка діяла від свого імені та від імені ОСОБА_1 , сторони обумовили, що одним із способів задоволення вимог іпотекодержателя є добровільна передача предмета іпотеки у власність іпотекодержателя, яка здійснюється у зазначеному в пункті 5.3.1 порядку, а саме: у випадку невиконання (або часткового невиконання) позичальником/іпотекодавцями своїх зобов`язань перед іпотекодержателем за кредитним договором та/або цим договором іпотеки, предмет іпотеки переходить у власність іпотекодержателя. Зазначена згода сторін є угодою про перехід права власності, що набуває чинності з моменту передбаченого в пункті 5.3.3. Перехід права власності не потребує додаткового оформлення і сторони погоджуються про те, що застереження про добровільну передачу відображає усі питання по переходу права власності від іпотекодавців до іпотекодержателя, щодо яких сторони мали намір домовитись.
		 
		Тлумачення статті 38 Закону України «Про іпотеку» свідчить, що звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі), не може вважатися примусовим стягненням (відчуженням без згоди власника). Оскільки таке право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки виникло на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі), згоду на яке надано іпотекодавцем шляхом підписання відповідного договору.
		 
		Схожий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду                      від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19), у якій зазначено: «продаж іпотекодержателем предмета іпотеки третій особі відповідно до статей 36, 38 цього Закону та згідно з умовами іпотечного застереження, визначеного у договорі іпотеки, є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду».
		 
		За таких обставин, правильним є висновок судів про те, що положення Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не поширюються на випадки звернення стягнення на предмет іпотеки в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідного застереження в іпотечному договорі).
		 
		Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі           № 464/8589/15-ц (провадження № 61-10874сво18), яка відступила від висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/1310/17 (провадження № 61-29771св18).
		 
		Аргументи касаційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені в апеляційній скарзі, та є такими, що не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		 
		Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
		 
		Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права. 
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, арішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		 
		 
		 
		Керуючись статтями 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 02 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Тернопільської області від 07 червня      2018року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Судді:                                                                                         О. В. Ступак
		 
		                                                                                                                           І. Ю. Гулейков
		 
		                                                                                                                            Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...