Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/17788/14 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них; проведення очищення влади (люстрації).
Надіслано для оприлюднення: 20.12.2019. Зареєстровано: 22.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 23.12.2019.
Дата набрання законної сили: 22.04.2021
Результат оскарження 22.04.2021 Верховний Суд: залишено касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м.  Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		м. Київ
		19 грудня 2019 року                                                    № 826/17788/14
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Кармазіна О.А., при секретарі судового засідання Патук А.С.,
		за участі представника позивача: адвокат Сачок А.В.
		розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
		за позовомОСОБА_1 до Генеральної прокуратури України, прокуратури Житомирської областіпроскасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також зобов`язання вчинити певні дії,-
		В С Т А Н О В И В:
		У 2014 році до Окружного адміністративного суду м. Києва звернувся ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому, з урахуванням подальшої ухвали суду про залучення другого відповідача - прокуратури Житомирської області, просив суд:
		-          скасувати наказ Генерального прокурора України № 1444к від 23.10.2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Житомирської області;
		-          поновити ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Житомирської області;
		-          стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;
		-          зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
		Позиція позивача.
		Позивач зазначає, що з 19 вересня 2005 обіймав посаду заступника прокурора Житомирської області відповідно до наказу Генерального прокурора України № 1210к від 19.09.2005 р.
		Між тим, як зазначає позивач, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади».
		На підстав довідки про результати вивчення особової справи, наказом Генерального прокурора України № 1444к від 23.10.2014 позивача звільнено із займаної посади у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України. Позивач звертає увагу, що відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України трудовий договір припиняється на підставах, передбачених Законом України «Про очищення влади».
		Позивач зазначає, що з огляду на посаду, яку позивач обіймав у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», прийнято у зв`язку із обійманням позивачем 25.02.2010 по 22.02.2014 посади заступника прокурора Житомирської області відповідно до наказу Генерального прокурора України № 1210к від 19.09.2005, що відповідає критеріям, визначеним п. 8. ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади» (далі також - Закон).
		Позивач зазначає про порушення його конституційних прав і свобод у зв`язку з прийняттям оскаржуваного наказу. 
		Позивач акцентує увагу, що відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.
		Відповідно до статті 22 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		Посилаючись на наведені положення Конституції України, Рішення Конституційного Суду України № 5-рп/2005 від 22.09.1995 р., № 19-рп/2010 від 09.09.2010 р., № 5-рп/2002 від 20.03.2002 р., № 20-рп/2004 від 01.12.2004 р. та № 4-рп/2007 від 18.06.2007 р. позивач наголошує на тому, що не допускається звуження чи обмеження прав і свобод, інакше ніж у випадках, прямо передбачених Основним Законом України.
		Позивач вважає, що рішенням Генерального прокурора України, що ґрунтується на положеннях вищезгаданого Закону України «Про очищення влади», було обмежено численні права і свободи позивача, закріплені в Основному Законі України, тому вказане рішення прийнято всупереч Конституції України, а відповідач мав керуватись положеннями ст. 8 Конституції України та застосовувати до вказаних правовідносин певні її положення.
		Так, позивач зазначає, що відповідно до ч. 2 ст. 38  Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він     вільно обирає     або на яку вільно погоджується.
		Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Позивач вважає, що його звільнення із займаної посади на підставі рішення відповідача, яке обґрунтовано застосуванням ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, на думку позивача безперечно порушує вищеназвані права на працю та на доступ до державної служби, оскільки позивача не лише позбавлено роботи на певній посаді, а також щодо нього діє заборона обіймати протягом 10 років посади, щодо яких здійснюється очищення влади, а це, фактично, свідчить про те, що позивач не зможе працювати посадовою та службовою особою будь-якого органу державної влади та місцевого самоврядування.
		У зв`язку з цим позивач також звертає увагу на те, що Конституцією України одним із фундаментальних принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права, а також встановлено, що права та свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
		Оскільки оскаржуване рішення прийнято не в умовах воєнного або надзвичайного стану та у зв`язку з його прийняттям було, на думку позивача, протиправно допущено обмеження права позивача на працю та доступ до державної служби, тому рішення про звільнення є таким, що суперечить положенням Основного Закону України і є протиправним.
		Окрім того, позивач зазначає, що відповідно до теорії Конституційного права України свободами визнається фактична та юридична можливість людини чинити діяння (дію чи бездіяльність), робити те і так, що і як особа бажає та вважає за необхідне, безперечно за умови, що при цьому безпідставно та протиправно не обмежуються права інших людей та не заподіюється невиправдана шкода іншим людям чи суспільству взагалі.
		Іншими словами, як зазначає позивач, науковці відзначають, що свободи людини, визначені в Конституції України, передбачають невтручання держави у їхнє здійснення.
		Однак, як зазначається у позові, рішенням відповідача було допущено порушення цілого ряду визначених Конституцією України свобод позивача, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 8, 22, 64 Конституції України.
		Позивач звертає увагу суду, що відповідно до положень ст. 21 та ч. 1, ч. 2 ст. 24 Конституції України усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Позивач вважає, що вказані положення Конституції України не були враховані при прийняття оскаржуваного рішення відповідача-1, оскільки у зв`язку із його прийняттям обсяг прав позивача значно зменшився, а також було застосовано доволі суттєві обмеження за наявності певної ознаки (займання посади у конкретний період часу), що є недопустимим відповідно до ч. 2 ст. 24 Конституції України.
		В контексті наведеного позивач звертає увагу на положення ст. 64 Конституції України, відповідно до якої принцип рівності прав та свобод не може бути порушено навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.
		Відповідно до ст. 58 Конституції України, як зазначає позивач, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
		У зв`язку з наведеним, позивач зазначає, що оскільки норми ч. 3 ст. 1 та п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону не пом`якшують або скасовують відповідальність особи, а навпаки, запроваджують її, їх застосування до позивача, виходячи з наведених приписів Конституції України, є протиправним.
		Також, як вказується у позові, коли позивач обіймав вищезгадані посади, не було жодного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання таких посад є правопорушенням.
		Таким чином, як вказує позивач, він не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у ч. 3 ст. 1 Закону, лише на підставі самого факту зайняття ним у минулому вищевказаних посад, що саме по собі не містить (і не може містити) складу жодного правопорушення.
		Продовжуючи, позивач наголошує, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Однак, звільнивши позивача із займаної посади, відповідач, таким чином, всупереч вказаному припису Конституції України, застосував до нього міру колективної відповідальності, яка покладена в основу Закону.
		Позивач зазначає, що виходячи із системного тлумачення норм Закону усі особи, які займали посади, визначені у ст. 3 Закону, автоматично визнаються винуватими у сприянні узурпації влади Президентом України Віктором Януковичем , підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини та підлягають обмеженням, що передбачені Законом.
		Зазначене, на думку позивача, суперечить Конституції України щодо індивідуальної відповідальності особи.
		За таких обставин, як зазначає позивач, його звільнено з посади лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний період часу. Його вина у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки та оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже застосування індивідуальної відповідальності до позивача неможливе.
		В контексті наведеного позивач зазначає, що відповідно до положень ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
		Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
		Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь.
		У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
		Позивач зазначає, що вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації). 
		Тобто, на думку позивача, у даному випадку цей кримінально-правовий принцип тлумачиться ширше і розповсюджується не лише на осіб, які обвинувачуються чи підозрюються у вчиненні злочину, а також і на тих осіб, які формально підпадають під дію заборон, встановлених Законом.
		У зв`язку з цим, як зазначає позивач, перш ніж застосовувати до позивача заходи відповідальності, передбачені Законом (звільнення, заборона обіймати посади), відповідач-1 повинен був довести його вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади Віктором Януковичем, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини.
		Причому, вина позивача повинна бути доведена виключно у встановленому законом порядку і ґрунтуватися на належних та допустимих доказах, здобутих законним шляхом, а не на припущеннях.
		Однак, на думку позивача, приписи Закону України «Про очищення влади» щодо критеріїв віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація, де-факто виходять з презумпції їх вини, що є неприпустимим з огляду на положення ст. 62 Конституції України.
		Тому, на думку позивача, відповідач, звільняючи позивача з посади, не дотримався будь-якого порядку доведення його винуватості, чим безперечно порушив приписи ст. 62 Конституції України.
		Таким чином, як зазначається у позові, протиправність рішення відповідача-1 обґрунтовується тим, що воно прийнято всупереч Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, а також вказаним рішенням було обмежено свободи позивача, визначені ст. 21, 24, 58, 61, 62 Основного Закону України.
		В обґрунтування своєї позиції, позивач також посилається на положення ст.ст. 11, 12, 21, 23 та 30 Загальної декларації прав людини, ст. 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, положення ст. 6, 8, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ст. 1 Протоколу № 12 від 04.11.2000 року до цієї Конвенції, які на думку позивача були порушені у зв`язку з прийняттям оскаржуваного рішення.
		Позивач також звертає увагу на положення п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи № 1096 (1996), відповідно до яких люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Вказується, що повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості.
		Однак, як вважає позивач, жодних положень про конкретний механізм гарантування права на захист та презумпцію невинуватості Закон не містить.
		У пункті 13 цієї ж резолюції, рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстрацій ними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави.
		Зокрема, як звертає увагу позивач, згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шановних суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом.
		Разом з цим, як зазначає позивач, Закон не передбачає єдиний орган, відповідальний за процес люстрації, а сама перевірка проводиться багатьма органами влади.
		Надалі позивачем також звернута увага на положення п. 7 вищезгаданих Принципів (щодо строків дискваліфікації не більше 5 років), п. 8 (щодо дискваліфікації лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні).
		Позивачем також звертається увага на те, що аналогічні стандарти люстраційних заходів напрацьовані і Європейською комісією «За демократію через право» («Венеціанська комісія»), зокрема, що містяться у висновку CDL-AD (2012)028 на запит Конституційного суду Македонії та в яких зазначено, що вина повинна бути доведена в кожному конкретному випадку та акцентовано увагу на обов`язковості гарантування права на захист та презумпції невинуватості. У Висновках вказується також на те, що найменування особи повинне публікуватися тільки після остаточного рішення з метою недопущення негативних наслідків публікації для репутації особи.
		Крім іншого, в обґрунтування позову позивач посилається на практику Європейського суду з прав людини.
		Щодо позовних вимог про зобов`язання ГПУ проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», позивач в обґрунтування наведеного посилається на положення ч. 1 ст. 7 Закону України «Про очищення влади», п/п. 2 п. 2 Прикінцевих та перехідних положень цього Закону, позивач зазначає, що вказаний реєстр містить інформацію про наявність заборон до певної особи, які у даному випадку відсутні у зв`язку з тим, що оскаржуваний наказ є протиправним. Вважаючи це посяганням на недоторканість честі і репутації людини, а також ст. 3 Конституції України, позивач просить задовольнити позов і у цій частині.
		Враховуючи вищевикладене у сукупності, позивач просить задовольнити позов.
		Позиція відповідача-1.
		Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, надавши заперечення від 08.12.2014 № 05/2/2-9830-14 (т.1, а.с. 141-144). Зазначає, що згідно з ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
		Відповідач-1 звертає увагу, що з 19.09.2005 позивач працював на посаді заступника прокурора Житомирської області.
		Водночас відповідач зазначає, що відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
		Відтак, зазначає відповідач, оскільки позивач сукупно більше одного року обіймав посади, що визначені у п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1444к його звільнено у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
		Наголошує відповідач-1, що звільнення відбулось, зважаючи на те, що вказані норми Закону є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами, їх посадовими особами у визначений Законом строк. При цьому, на думку відповідача-1, законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені ч. 1 ст. 3 Закону, відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, у тому числі не передбачено попереднє притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності. 
		Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посаді, яка віднесена до категорії "керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України" (п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону) та подання прокурора Житомирської області.
		Відповідач вважає, що доводи позивача про те, що в чинних нормативно-правових актах відсутнє поняття територіального (регіонального) органу прокуратури безпідставні,  зв`язку з чим звертає увагу, що Закон оперує поняттям "керівник, заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України в АР Крим, областях, містах  Києві та Севастополі. Відповідач у зв`язку з цим також додає, що відповідно до ст. 13 Закону України "Про прокуратуру" систему органів прокуратури становлять, зокрема, прокуратури АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних).
		Таким чином, посада заступника прокурора Житомирської області, яку обіймав позивач, відповідають визначеному в Законі поняттю «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».
		Відповідач звертає увагу, що положення цього Закону неконституційними не визнавалися.
		Щодо позовних вимог про зобов`язання ГПУ проінформувати Мін`юст України, відповідач-1 звертає увагу, що відповідно до п. 5 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону, затвердженого наказом МЮ України від 16.102.104 № 1704/5 підставою для вилучення з реєстру відомостей про особу, є надходження до держателя реєстру від органу, який проводив перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проводила перевірку, заборон, визначених ст. 1 Закону, відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом. Відтак, у разі ухвалення відповідного судового рішення вилучення з реєстру відомостей про особову, покладено безпосередньо на Мін`юст.
		Відтак, відповідач просив відмовити у задоволенні позову.
		Надалі, 19.11.2019 канцелярією суду зареєстровано клопотання Генеральної прокуратури України за підписом заступника Генерального прокурора (вих. від 14.11.2019 № 05/2/2-9830-14), в якому зазначено, що Генеральною прокуратурою України у 2014 до суду подано письмові заперечення проти позову та докази на їх підтвердження. У зазначеному клопотанні на підставі ч. 3 ст. 194 КАС України відповідач-1 просив подальший розгляд справи здійснювати за відсутності представника Генеральної прокуратури України.
		Позиція відповідача-2. Прокуратура Житомирської області просила відмовити у задоволенні позову, підтримавши по суті позицію Генеральної прокуратури України та просила відмовити у задоволенні позову. Між тим, надано довідку про середню заробітну плату від 21.11.2019 (вх. від 29.11.2019).
		Листом від 12.12.2019 № 05/2-540вих19 прокуратура Житомирської області просила здійснювати розгляд справи за її відсутності з урахуванням  позиції по суті спору, викладеній у наданих письмових поясненнях.
		Процесуальні дії, вчинені у справі.
		Ухвалою від 24.11.2014 відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті.
		У судовому засіданні 11.12.2014 судом постановлено ухвалу про звернення на підставі ч. 5 ст. 9 КАС України до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" ("Голос України", 15.10.2014, N 198) положенням Конституції України, а саме: пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади" положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин другої та третьої статті 24, частини першої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв`язку.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.12.2014 зупинено провадження у справі № 826/17801/14 до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України "Про очищення влади" Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.12.2014 р. у справі № 826/17801/14.
		04.11.2019 до суду надійшло клопотання позивача від 30.10.2019 про поновлення провадження у даній справі, в якому зазначено про те, що 23.03.2015 Верховний Суд України звернувся до Конституційного суду України з поданням щодо перевірки на предмет відповідності Конституції України окремих положень Закону України "Про очищення влади". 
		Ухвалою суду від 05.11.2019  поновлено провадження у справі у справі. Зазначеною ухвалою залучено до участі у справі прокуратуру Житомирської області. Призначено судове засідання для розгляду клопотання позивача та подальшого розгляду справи по суті на 28.11.2019.
		Ухвалою від 28.11.2019 до участі у справі в якості другого відповідача залучено Прокуратуру Житомирської області враховуючи те, що позивач перебував у безпосередніх трудових відносинах з цим органом, з яким пов`язані вимоги позивача про відшкодування заробітної плати за час вимушеного прогулу.
		Водночас, щодо подальшого руху справи, суд не вбачає підстав для подальшого зупинення провадження у справі у зв`язку з розглядом Конституційним Судом України конституційного провадження відносно конституційності Закону України "Про очищення влади", оскільки розгляд цього конституційного провадження триває кілька років та рішення з цього приводу Конституційним Судом України до цього часу не прийнято.
		У той же час, подальше зупинення провадження у даній справі після його поновлення, могло б поставити під сумнів дотримання принципу правової визначеності як складової принципу верховенства права, могло б вказувати на порушення розумних строків розгляду справи та могло б ставити під сумнів наявність в Україні ефективних засобів правового захисту. 
		Суд вважає за можливе розглянути справу по суті за наявності існуючого правового регулювання, керуючись принципом верховенства права. 
		При цьому, відносно статусу Генеральної прокуратури України та його керівника, адміністративної процесуальної дієздатності відповідача, під час розгляду справи за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань судом встановлено, що в Україні продовжує діяти Генеральна прокуратура України (код 00034051) на чолі з Генеральним прокурором України, що, як вже зазначалося, підтверджується даними ЄДР, які наявні у вільному доступі у реєстрі.
		У судовому засіданні 19 грудня 2019 проголошено вступну та резолютивну частину рішення суду.
		Встановлені судом обставини.
		Так, наказом ГПУ від 19.09.2005 № 1210к старшого радника юстиції ОСОБА_1 було призначено заступником прокурора Житомирської області.
		Оскаржуваним наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1444к, керуючись ст. 15, 16 Закону України «Про прокуратуру», вимогою п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади», позивача звільнено з посади заступника прокурора Житомирської області у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Підставою визначено довідку про результати вивчення особової справи позивача, подання прокурора області Лубчука Д. І.
		Із зазначеного наказу, вказаної довідки та подання вбачається, що позивача звільнено та трудові відносини припинено в силу займаної посади, а саме: у зв`язку із його перебуванням на посаді заступника прокурора Житомирської області у період з 25.02.2010 по 22.02.2014.
		При цьому, з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», вбачається внесення відомостей про позивача на підставі оскаржуваного наказу щодо наявності заборон займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.
		Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
		Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КАС України (в редакції до 15.12.2017) публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
		16 жовтня 2014 року набрав чинності     Закон України «Про очищення влади» (далі - Закон №1682).
		Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади" протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій,     четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені     частиною першою     статті 4 цього Закону.
		Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 цього Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
		Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону, впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
		Як вже зазначалося, позивача звільнено з посади в силу лише самого факту зайняття посади на підставі вищезгаданих норм Закону України "Про очищення влади".
		У взаємозв`язку з наведеним, слід зазначити наступне.
		Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 1, стаття 3, частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).
		Згідно статті 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Основного Закону України).
		Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац третій підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 29 січня 2008 року N 2-рп/2008).
		Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
		Законом України «Про очищення влади» визначено правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
		Відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:
		верховенства права та законності;
		відкритості, прозорості та публічності;
		презумпції невинуватості;
		індивідуальної відповідальності;
		гарантування права на захист.
		Під визначенням «принцип» (лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне. 
		Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
		Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що частиною першою та другою статті першої Закону України «Про очищення влади» визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
		Слід додати, що відповідно до ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. 
		Відповідно до положень статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. 
		Відповідно до п. 12 резолюції Парламентської Асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
		Виходячи з усталеної практики ЄСПЛ особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. 
		Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (див. пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Любох проти Польщі»).
		У проміжному Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України "Про очищення влади" (Закону "Про люстрацію") Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що "Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це" (пункт 62).
		Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій" (підпункт "h" пункту 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13 жовтня 2009 року).
		Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
		Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
		Однак, під час розгляду справи в порядку виконання обов`язку, визначеного ч. 2 ст. 77 КАС України, з боку Генеральної прокуратури України не надано доказів належності позивача до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Віктором Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. 
		При цьому, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало Законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак та силу положень ст. 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
		Тобто, у зв`язку з прийняттям оскаржуваного рішення у даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання основоположних принципів очищення влади, визначених Законом, а відтак, враховуючи крім іншого те, що займана позивачем посада не є політичною посадою, не доведено і правомірності застосування до позивача процедур, передбачених цим Законом, що у свою чергу зумовлює висновок про недоведеність правомірності прийняття оскаржуваного рішення з підстав, у ньому зазначених, що є достатньою і самостійною підставою для скасування оскаржуваного рішення.
		Враховуючи наведене, оскаржуване рішення є протиправним та підлягає скасуванню.
		Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Суд звертає увагу, що у світлі ст. 13 Конвенції засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.
		Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про поновлення позивача на посаді заступника прокурора Житомирської області з 24.10.2014 року.
		Щодо вимог позивача стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, слід зазначити, що відповідно до ч.2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Згідно з ст. 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		Так, відповідно до п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
		Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
		У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
		При цьому, згідно з п. 5 Порядку нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Відповідно до листа Міністерства соціальної політики України від 04.09.2013 №9884/0/14-13/13 (оприлюднено Урядовий кур`єр, 2013, 09, № 171 (20.09.2013)) кількість робочих днів у 2014, з жовтня 2014 по грудень 2014 включно, складала: 23, 20, 23 дня відповідно. 
		Враховуючи те, що позивача звільнено наказом від 23.10.2014, кількість робочих днів вимушеного прогулу розраховується за наступного дня, з 24.10.2014, та за жовтень 2014 складає 6 днів. Всього за період 2014 кількість днів вимушеного прогулу, відповідно, складає 6 + 20 + 23 = 49 днів.
		Крім того, відповідно до аналогічних листів Міністерства соціальної політики України від 09.09.2014 р. N 10196/0/14-14/13, від 20.07.2015 р. N 10846/0/14-15/13, від 05.08.2016 р. N 11535/0/14-16/13, а також розрахунку на 2018 згідно роз`яснення міністерства від 19.10.2017 р. N 224/0/103-17/214, кількість робочих днів у 2015 році склала 250 днів, у 2016 - 251 день, у 2017 - 248 днів, у 2018 - 250 днів, що за цей період складає 999 днів.
		Відповідно до листа Мінсоцполітики від 08.08.2018 № 78/0/206-18 кількість робочих днів протягом періоду січень 2019 - листопад 2019 складає помісячно відповідно: 21, 20, 20, 21, 21, 18, 23, 21, 21, 22, 21 день (днів), а загалом - 229 днів.
		За період грудня 2019 року кількість робочих днів, включаючи день прийняття рішення суду у даній справі складає 14 днів.
		Відповідно загальна кількість робочих днів з дати, наступної за днем звільнення позивача по день прийняття рішення у справі складає: 49 + 999 + 229 + 14 = 1291 день вимушеного прогулу.
		У свою чергу, відповідно до довідки від 21.11.2019 № 18-269вих-19, виданої прокуратурою Житомирської області, середньоденна заробітна плата, яка обчислена виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 23.10.2014, складала 644,47 грн. (без відрахування податків і зборів).  При цьому, середньомісячна заробітна плата становила 13  533,87 грн. (без відрахування податків і зборів).
		Відповідно, середній заробіток за час вимушеного прогулу складає 1291 день  ???  644,47 грн. = 832  010,77 грн. (без відрахування податків і зборів), який підлягає стягненню з прокуратури Житомирської області, з якою у позивача були оформлені безпосередні трудові відносини.
		Згідно з п.п. 2 та 3 ч.1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Відтак, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді з 24.10.2014 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
		Що стосується вимог про зобов`язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», слід зазначити наступне.
		Так, відповідно до ч. 1  ст. 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
		Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення  Закону України «Про очищення влади»  (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення  Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), а також надання відомостей з нього.
		Так, пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
		Згідно з п. 4 Положення №1704/5 держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до п. 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади»  перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених  статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.
		У даному випадку, оскільки внесення відомостей у зазначений реєстр відносно позивача відбулося на підставі наказу, який визнаний судом протиправним та таким, що підлягає скасуванню, за ініціативою Генеральної прокуратури України, суд вважає, що відновлення становища, що існувало до прийняття спірного наказу та до внесення відомостей про позивача у реєстр, має бути відновлено шляхом зобов`язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання на підставі даного рішення суду відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої ч. 3  ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
		Підсумовуючи, суд, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, приходить до висновку про те, що вимоги позивача є законними та обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню у повному обсязі - як зазначено вище судом.
		У відповідності до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Зважаючи на те, що при зверненні позивача до суду з даним позовом, останній був звільнений від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», відтак, позивачем не понесено судових витрат, з огляду на що такі судові витрати не підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
		Керуючись положеннями статей 2,   5 - 11,   19,   72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 255, 371 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва,-
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		1. Адміністративний позов ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) задовольнити у повному обсязі.
		2. Визнати протиправним з моменту прийняття та скасувати наказ Генерального прокурора України № 1444к від 23.10.2014 р. про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора Житомирської області.
		3. Поновити ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді заступника прокурора Житомирської області з 24 жовтня 2014 року.
		4. Стягнути з прокуратури Житомирської області (код ЄДР 02909950, адреса: 10008, м. Житомир, вул. Святослава Ріхтера, 11) на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 832 010,77 (вісімсот тридцять дві тисячі десять грн. 77 копійок) з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів. 
		5. Зобов`язати Генеральну прокуратуру України (код ЄДР 00034051; м. Київ, вул. Різницька, 13/15) проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м. Київ, вул. Архітектора Городецького, 13, код ЄДР 00015622) про відкликання з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення    Закону України "Про очищення влади", відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною 3 статті 1 Закону України "Про очищення влади".
		6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення з 24 жовтня 2014 року ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді заступника прокурора Житомирської області (код ЄДР 02909950) та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у розмірі 13   533,87 грн. (тринадцять тисяч п`ятсот тридцять три грн., 87 коп.) з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (в редакції Закону № 2147-VIII).
		 
		Суддя                                                                                                О.А. Кармазін 
		 
		повний текст рішення суду складено та підписано 20.12.2019

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...