Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/14196/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: 21.12.2019. Зареєстровано: 23.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 24.12.2019.

Номер судового провадження: 2/201/1419/2019

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		                №201/14196/18
		провадження 2/201/1419/2019
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		20 грудня 2019 року Жовтневий районний суд
		м. Дніпропетровська
		в складі: головуючого
		судді Антонюка О.А.
		з секретарем - Плевако О.О.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Пустовий Сергій Володимирович про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування державної реєстрації і поновлення прав власника, 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		        ОСОБА_1 29 грудня 2018 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, скасування державної реєстрації і поновлення прав власника, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_4 (бабця позивача), ОСОБА_5 (дід позивача), ОСОБА_6 (матері позивача) та самому позивачу ОСОБА_1 .. За своє життя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належні їм ј частини вказаної за договором дарування від 05 квітня 1994 року, реєстровий № 2-1506, подарували своїй доньці, тітці позивача, ОСОБА_7 .. 
		Влітку 2018 року позивач звернувся за усною консультацією до юриста з приводу належного йому нерухомого майна, де дізнався, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру в цілому шахрайським шляхом була проведена 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Пустовим С.В., номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на підставі підробленого, як стверджує позивач, свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, на ім`я сторонньої та невідомої йому особи ОСОБА_2 (відповідач). Після чого, в цей же день 16 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за № 187. З приводу шахрайських дій відносно належного позивачу нерухомого майна він 08 листопада 2018 року звернувся до поліції та 09 листопада 2018 року було відкрито кримінальне провадження № ЄРДР 12018040650002821 з правовою кваліфікацією ч.1 ст. 190 КК України. 
		На теперішній час позивач є власником ј частини спірної квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, та має намір оформити спадщину на решту ѕ частини квартири в порядку спадкування після матері ОСОБА_8 та тітки ОСОБА_7 , однак незаконна реєстрація права власності на ОСОБА_2 та подальше відчуження спірної квартири на ім`я ОСОБА_3 , створюють перешкоди для реалізації його права власності та права на спадщину на вказану квартиру. З огляду на те, що позивачу на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року належала ј частина квартири АДРЕСА_1 , однак на теперішній час зареєстровано за іншою особою, тому він вважає за необхідне просити також суд поновити запис про вказане своє право власності на вказану частку цієї квартири за ним, за ОСОБА_1 .. Згідно зі звітом про оцінку майна від 05 жовтня 2018 року вартість ј частини квартири АДРЕСА_1 становить 243725.00 грн.
		Вказаним майном позивач не розпоряджався, договору купівлі-продажу чи дарування не укладав, договір не підписував, з особою покупця не знайомий. Оспорюваний договір позивач вважає недійсним, оскільки останній укладений в супереч його волі та загальним засадам ЦК України. Позивач вважає, що його конституційне право на власність порушено та незаконно позбавлено майна. Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом визнання договору купівлі-продажу недійсним. Вважає вказаний договір протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказаний договір недійсним, обставини укладання вказаного договору є сумнівними. Отже відповідачі при укладанні вказаного договору купівлі-продажу діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані договору. На його звернення до відповідачів про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, відповідь не отримана, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивача вважає дії відповідачів по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд скасувати державну реєстрацію права власності від 16 лютого 2016 року, проведену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В. на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, видане згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року на ім`я ОСОБА_2 , номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на ім`я ОСОБА_2 , визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за №187, скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., за ОСОБА_3 , проведену на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за № 187 і поновити запис про право власності ОСОБА_1 на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 , задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.
		Відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та/або їх представники в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаних відповідачів відповідно до ст. 223 ЦПК України.
		Третя особа приватний нотаріус ДМНО Дніпропетровської області Пустовий С.В. та/або його представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, та в письмовому зверненні до суду проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.
		       З`ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.
		Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
		Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
		Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. 
		Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. 
		Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
		Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
		У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і громадянина і основоположних свобод передбачено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу щодо захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект. 
		       В судовому засіданні встановлено, що дійсно відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_4 (бабця позивача), ОСОБА_5 (дід позивача), ОСОБА_8 (матері позивача) та самому позивачу ОСОБА_1 . Родинний зв`язок між ним та матір`ю ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про його народження, актовий запис № 1495 від 12 червня 1986 року, де батьками зазначені ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , шлюб між ними був зареєстрований 18 вересня 1980 року, актовий запис №1632. За своє життя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належні їм ј частини вказаної за договором дарування від 05 квітня 1994 року, реєстровий № 2-1506, подарували своїй доньці, тітці позивача, ОСОБА_7 .
		Влітку 2018 року позивач звернувся за консультацією до юриста з приводу належного йому нерухомого майна, де дізнався, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру в цілому шахрайським шляхом була проведена 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Пустовим С.В., номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на підставі підробленого, як стверджує позивач, свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, на ім`я сторонньої та невідомої йому особи ОСОБА_2 (відповідач). Після чого, в цей же день 16 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за № 187.
		З приводу шахрайських дій відносно належного позивачу нерухомого майна він 08 листопада 2018 року звернувся до поліції та 09 листопада 2018 року було відкрито кримінальне провадження № ЄРДР 12018040650002821 з правовою кваліфікацією ч.1 ст. 190 КК України. На теперішній час позивач є власником ј частини спірної квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, та має намір оформити спадщину на решту ѕ частини квартири в порядку спадкування після матері ОСОБА_8 та тітки ОСОБА_7 , однак незаконна реєстрація права власності на ОСОБА_2 та подальше відчуження спірної квартири на ім`я ОСОБА_3 , створюють перешкоди для реалізації його права власності та права на спадщину на вказану квартиру.
		Згідно зі ст. 3 ЦК України є неприпустимим позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом. Ст. 41 Конституції України передбачає непорушність права приватної власності. Згідно зі ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. 
		Відповідно до ч.1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, тобто з моменту його державної реєстрації (ч.1 ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації).
		Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Згідно з вимогами ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. 
		Ст. 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Відповідно до ст. 19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
		Згідно з ч.1, 2 ст. 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Статтею 41 Конституції України закріплено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. 
		Відповідно до ст. 317 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Статтею 319 Цивільного кодексу України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. 
		Враховуючи, що спірна квартира перебуває у володінні та користування позивача, тому питання про витребування майна з чужого незаконного володіння не ставляться.
		Правовим висновком Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс (16/522/25684/12) встановлено, що від добросовісного набувача майно може бути витребувано у разі вибуття майна з володіння власника на підставі судового рішення, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, оскільки вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Аналогічна позиція викладена у постановах ВСУ від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15; від 21 грудня 2016 року у справі № 1522/25684/12. 
		Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованою законом від 17 липня 1997 року №475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 рік), передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Вирішуючи даний спір, суд має встановити три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. 
		Враховуючи, що свідоцтво про право власності на житло від 30 липня 1993 року, видане згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року нібито на ім`я ОСОБА_2 є, на думку позивача, явно підробленим, тому є всі підстави для скасування державної реєстрації права власності від 16 лютого 2016 року, проведеної приватним нотаріусом ДМНО Пустовим С.В., номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на ім`я ОСОБА_2 ..
		Як вже зазначалось, 16 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за №187.
		Згідно ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		В результаті внесення записів про скасування державної реєстрації прав у відповідному розділі Державного реєстру прав державний реєстратор робить відмітку про скасування державної реєстрації прав. При внесенні записів до Державного реєстру прав про скасування державної реєстрації прав, що здійснюється щодо державної реєстрації переходу чи припинення речових прав, державний реєстратор робить відмітку про скасування державної реєстрації прав, а також поновлює записи про речові права на нерухоме майно, що існували до проведення державної реєстрації прав.
		З огляду на те, що позивачу на праві власності відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року належала ј частина квартири АДРЕСА_1 , однак на теперішній час зареєстровано за іншою особою, тому він вважає за необхідне просити також суд поновити запис про вказане своє право власності на вказану частку цієї квартири за ним, за ОСОБА_1 .. 
		Вказаним майном позивач не розпоряджався, договору купівлі-продажу чи дарування не укладав, договір не підписував, з особою покупця не знайомий. Оспорюваний договір позивач вважає недійсним, оскільки останній укладений в супереч його волі та загальним засадам ЦК України. Позивач вважає, що його конституційне право на власність порушено та незаконно позбавлено майна. 
		Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
		Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.
		Відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.
		Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
		Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 Листопада 2009 року № 9 судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).
		Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.
		Відповідно до ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
		Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.
		Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом визнання спірного договору недійсним. Вважає вказаний договір протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказаний договір недійсним, обставини укладання вказаного договору є сумнівними. Отже відповідачі при укладанні вказаного договору купівлі-продажу діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані договору. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивача вважає дії відповідачів по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. На його звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, була відмова, звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.
		Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.
		Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».
		Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Відповідно до свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 на праві спільної часткової власності належала ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та позивачу ОСОБА_1 .. Родинний зв`язок між ним та матір`ю ОСОБА_8 підтверджується свідоцтвом про його народження, актовий запис № 1495 від 12 червня 1986 року, де батьками зазначені ОСОБА_10 та ОСОБА_8 , шлюб між ними був зареєстрований 18 вересня 1980 року, актовий запис №1632. За своє життя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 належні їм ј частини вказаної за договором дарування від 05 квітня 1994 року, реєстровий № 2-1506, подарували своїй доньці, тітці позивача, ОСОБА_7 ..
		Влітку 2018 року позивач звернувся за усною консультацією до юриста з приводу належного йому нерухомого майна, де дізнався, що державна реєстрація права власності на спірну квартиру в цілому була проведена 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом ДМНО Пустовим С.В., номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на підставі підробленого свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, на ім`я сторонньої особи ОСОБА_2 . Після чого, в цей же день 16 лютого 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за № 187.
		З приводу шахрайських дій відносно належного позивачу нерухомого майна позивач 08 листопада 2018 року звернувся до поліції та 09 листопада 2018 року було відкрито кримінальне провадження № ЄРДР 12018040650002821 з правовою кваліфікацією ч. 1 ст. 190 КК України. На теперішній час позивач є власником ј частини спірної квартири АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, виданого згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року, та має намір оформити спадщину на решту ѕ частини квартири в порядку спадкування після матері ОСОБА_8 та тітки ОСОБА_7 , однак реєстрація права власності на ОСОБА_2 та подальше відчуження спірної квартири на ім`я ОСОБА_3 , створюють перешкоди для реалізації права власності та права на спадщину на вказану квартиру позивачу.
		Вказаним майном позивач не розпоряджався, договору купівлі-продажу чи дарування не укладав, договір не підписував, з особою покупця не знайомий. Оспорюваний договір позивач вважає недійсним, оскільки останній укладений в супереч його волі та загальним засадам ЦК України. Позивач вважає, що його конституційне право на власність порушено та незаконно позбавлено майна. 
		Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» «Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають відмовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п`ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави).
		Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
		Відповідно до ч. 1 ст. 215 «Недійсність правочину» ЦК України: підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. 
		Відповідно до. ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Відповідно до ст. 215 ЦК України, договір можливо визнати недійсним, якщо в момент його укладення не було дотримано вимог ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України.
		Відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
		Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		       Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону. 
		Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності вказаного кредитного договору є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При вчиненні правочину сторонами було дотримано усіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог. Посилання позивача на порушення його прав відповідачем при укладенні договору є безпідставними.
		       Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi (крім передбачених законом і договірних) домовленості i зобов`язання стосовно відповідачів відносно договору, предмета спору, а відповідачі не довели незаконність дій позивача. Твердження відповідачів про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.
		       Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.
		Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
		Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.
		Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу. 
		Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.
		Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.
		Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.
		Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів стосовно не визнання позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується. 
		При таких обставинах суд вважає можливим скасувати державну реєстрацію права власності від 16 лютого 2016 року, проведену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В. на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, видане згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року на ім`я ОСОБА_2 , номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на ім`я ОСОБА_2 , визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., укладений між ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , посвідчений 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за №187, скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., за ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , проведену на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим С.В., зареєстровано в реєстрі за №187, а також поновити запис про право власності ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .
		Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу і скасування реєстрації, поновлення прав власності в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.
		       На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 60, 22, 203, 215, 216, 526, 527, 530, 617, 625, 627-629, 632, 638, 639 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, 
		 
		ВИРІШИВ:
		Позовні вимоги задовольнити.
		 
		Скасувати державну реєстрацію права власності від 16 лютого 2016 року, проведену приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим Сергієм Володимировичем на підставі свідоцтва про право власності на житло від 30 липня 1993 року, видане згідно з розпорядженням № Ж-2268 від 30 липня 1993 року на ім`я ОСОБА_2 , номер запису 13285036, реєстраційний номер об`єкту 850700512101, на ім`я ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 .
		Визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., укладений між ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , та ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , посвідчений 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим Сергієм Володимировичем, зареєстровано в реєстрі за №187.
		Скасувати державну реєстрацію права власності на квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 59.1 кв. м., житловою площею 41.3 м. кв., за ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , проведену на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 16 лютого 2016 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Пустовим Сергієм Володимировичем, зареєстровано в реєстрі за №187.
		Поновити запис про право власності ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .
		Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.
		Повний текст рішення складено 20 грудня 2019 року.
		 
		Суддя -

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...