Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/8508/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 25.12.2019. Забезпечено надання загального доступу: 26.12.2019.
Дата набрання законної сили: 24.12.2019
Номер судового провадження: 61-15204ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		24 грудня 2019 року 
		м. Київ
		 
		справа № 752/8508/17
		провадження № 61-15204св18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна», 
		треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		 
		провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року у складі судді Шкірай М. І. та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Семенюк Т. А., Прокопчук Н. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У квітні 2017 року  ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»), треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про визнання недійсним договору факторингу, посилаючись на те, що 09 грудня 2005 року між ним та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» (далі - АКБ «Райффайзенбанк Україна») було укладено кредитний договір № ML-302/51/2005, за умовами якого він отримав кредит в сумі 46 800 доларів США на споживчі цілі. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 09 грудня 2005 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № SR-302/51/2005. Крім того, 26 березня 2008 року між ним та Закритим акціонерним товариством «ОТП Банк» (далі - ЗАТ «ОТП Банк») було укладено кредитний договір № ML-302/083/2008, за умовами якого він отримав кредит в сумі 204 525 грн на споживчі цілі. На забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором № ML-302/083/2008    26 березня 2008 року між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № SR-302/083/2008/1, а також між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 - договір поруки № SR-302/083/2008/2. ПАТ «ОТП Банк» є правонаступником всіх прав та обов`язків ЗАТ «ОТП Банк», яке, у свою чергу, є правонаступником всіх прав та обов`язків АКБ «Райффайзенбанк Україна». 22 лютого 2013 року між ТОВ «ОТП Факторинг Україна» та ПАТ «ОТП Банк» було укладено договір факторингу, за умовами якого банк передав (відступив) товариству право вимоги на кредитний портфель, зокрема за вказаними кредитними договорами та договорами поруки. На час укладення зазначеного договору факторингу діяло розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року                № 231 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг», зареєстроване в Міністерстві юстиції України 23 квітня 2009 року за № 373/16389  (далі - Розпорядження № 231), згідно з підпунктом 2 пункту 1 якого не допускається набуття відступленого права вимоги до боржників - фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір факторингу від 22 лютого 2013 року, укладений між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна», в частині відступлення права вимоги до нього за кредитними договорами № ML-302/51/2005 та № ML-302/083/2008.
		 
		В запереченні на позовну заяву ТОВ «ОТП Факторинг Україна» зазначило, що доводи позивача про відсутність у товариства права на придбання права відступної вимоги до фізичних осіб є помилковими, оскільки пунктом 1 Розпорядження № 231 до операцій факторингу було додатково віднесено, а не обмежено набуття відступленого права грошової вимоги до суб`єктів господарювання. Крім того, розпорядженням Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року               № 231» пункт 1 Розпорядження № 231 було виключено. Також глава 73 розділу ІІІ книги п`ятої Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) не містить вичерпного переліку осіб боржників, право грошової вимоги до яких може передаватися за договором факторингу.
		 
		Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року взадоволенні позову відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позовні вимоги є необґрунтованими, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами наявності обставин для визнання недійсним договору факторингу від 22 лютого 2013 року, укладеного між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна».
		 
		Постановою Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		У лютому 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 рокута постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
		 
		Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дали належної правової оцінки його доводам про те, що на час укладення між відповідачами договору факторингу від 22 лютого 2013 року існували обмеження щодо набуття фактором відступленого права грошової вимоги до боржників - фізичних осіб, передбачені Розпорядженням № 231. Встановивши, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» порушило умови договору факторингу і не повідомило боржника про заміну кредитора в зобов`язанні, суди дійшли помилкових висновків про недоведеність факту порушення його прав і необґрунтовано відмовили в задоволенні позову. Крім того, внаслідок укладення оспорюваного договору банком передано ТОВ «ОТП Факторинг Україна» його персональну інформацію, чим порушено вимоги Закону України «Про захист персональних даних».
		 
		У липні 2018 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Голосіївського районного суду міста Києва.
		 
		27 червня 2018 року справу № 752/8508/17 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України    (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
		 
		Судами встановлено, що 09 грудня 2005 року між ОСОБА_1 та АКБ «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого, у свою чергу, є ПАТ «ОТП Банк», було укладено кредитний договір № ML-302/51/2005, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит в розмірі 46 800 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 10,5 % річних з кінцевим терміном повернення до 09 грудня 2020 року, цільове використання кредиту - купівля нерухомого майна. 
		 
		26 березня 2008 року між ОСОБА_1 та ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», було укладено кредитний договір № ML-302/083/2008, за умовами якого ОСОБА_1 надано кредит в розмірі 204 525 грн із встановленням плавучої процентної ставки в розмірі 1,99 % річних + FIDR, із щомісячним погашенням заборгованості та остаточним поверненням до 27 березня 2023 року, цільове використання кредиту - на споживчі цілі. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
		 
		Згідно з частиною першою статті 553, частиною першою статті 554 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником. У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
		 
		З метою належного виконання ОСОБА_1 взятих на себе зобов`язань 09 грудня 2005 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого, у свою чергу, є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № SR-302/51/2005, за яким ОСОБА_3 зобов`язалася перед банком нести солідарну з позичальником відповідальність за повне та своєчасне виконання зобов`язань за кредитним договором від 09 грудня 2005 року                      № ML-302/51/2005. 
		 
		На забезпечення виконання зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором                     від 26 березня 2008 року № ML-302/083/2008 в цей же день між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», та ОСОБА_3 було укладено договір поруки № SR-302/083/2008/1, а також між ЗАТ «ОТП Банк» та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № SR-302/083/2008/2, за умовами яких поручителі               ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (кожен окремо) зобов`язалися перед банком нести солідарну з позичальником відповідальність за повне та своєчасне виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі статтею 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
		 
		Частиною першою статті 1077 та частиною першою статті 1078 ЦК України передбачено, що за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
		 
		22 лютого 2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір факторингу, за яким ПАТ «ОТП Банк» передало ТОВ «ОТП Факторинг Україна» право вимоги, зокрема за вказаними кредитними договорами та договорами поруки. 
		 
		Відповідно до частини третьої статті 1079 ЦК України фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
		 
		Пунктом 1 частини першої статті 1 Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що фінансова установа - це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг, а також інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг, у випадках, прямо визначених законом, та внесена до відповідного реєстру в установленому законом порядку. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо визначених законом, - інші послуги (операції), пов`язані з наданням фінансових послуг.
		 
		Фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (пункт 5 частини першої статті 1 цього Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»).
		 
		Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» фінансові установи мають право надавати послуги з факторингу з урахуванням вимог ЦК України та цього Закону. Фінансова установа, що надає послуги з факторингу, може надавати послуги з пов`язаного з цим ведення обліку грошових вимог, надання поруки за виконання боржником свого обов`язку за грошовими вимогами постачальників товарів (послуг) та пред`явлення до сплати грошових вимог від імені постачальників товарів (послуг) або від свого імені, а також інші послуги, спрямовані на одержання коштів від боржника.
		 
		Згідно з пунктом 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, у межах своєї компетенції надає інформацію за запитами юридичних осіб, надає висновки про віднесення операцій до фінансових послуг.
		 
		Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		 
		Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		 
		Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
		 
		Згідно з пунктом 1 частини другою статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.
		 
		Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).
		 
		Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
		 
		Частиною третьою статті 10 Цивільного процесуального кодексу України                               від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення місцевого суду (далі - ЦПК України 2004 року) та частиною першою статті 81 ЦПК Українипередбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України 2004 року, частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 60 ЦПК України 2004 року, частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Встановивши, що ОСОБА_1 не довів наявність будь-яких обставин, які відповідно до статей 203, 215 ЦК України є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю.
		 
		Доводи ОСОБА_1 про те, що договори факторингу можуть бути укладенні виключно щодо прав грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання, є безпідставними.
		 
		Глава 73 розділу ІІІ книги п`ятої ЦК України не обмежує передачу прав кредитора у зобов`язанні за договором факторингу категорією боржників, право вимоги до яких відступається за цим договором.
		 
		Розпорядження № 231, на недотримання положень якого посилався позивач як на підставу недійсності договору факторингу, прийнято у відповідності з пунктом 1 частини першої статті 1, пунктом 6 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», за якими Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України дає висновки про віднесення операцій до того чи іншого виду фінансових послуг.
		 
		Тобто підпунктом 2 пункту 1 Розпорядження № 231 операцію щодо набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання віднесено до фінансової послуги факторингу (набуття відступленого права грошової вимоги до боржників - суб`єктів господарювання є фінансовою послугою факторингу, а не будь-якою іншою фінансовою послугою).
		 
		Поняття «факторингу» не обмежується, а доповнюється вчиненням операцій з фінансовими активами, що визначені пунктом 1 вказаного розпорядження.
		 
		Враховуючи викладене, Розпорядження № 231 не встановлює вимог, які мали бути додержані сторонами спірних договорів факторингу при їх вчиненні.
		 
		Крім того, пункт 1 Розпорядження № 231 виключено на підставі розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352.
		 
		Відповідно до статті 516 ЦК України заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням.
		 
		Частиною другою статті 517 ЦК України передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов`язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов`язанні.
		 
		Отже, за змістом наведених положень закону, боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов`язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.
		 
		Вказаний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-979цс15.
		 
		З огляду на викладене, посилання заявника на те, що ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не повідомило його про заміну кредитора у зобов`язанні, не може бути підставою для визнання недійсним оспорюваного договору факторингу.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що внаслідок укладення оспорюваного договору банком передано ТОВ «ОТП Факторинг Україна» його персональну інформацію, чим порушено вимоги Закону України «Про захист персональних даних», є неспроможними, так як ОСОБА_1 не посилався на ці обставини як на підставу своїх вимог, тому вони не були предметом розгляду в судах попередніх інстанцій. За змістом вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини.
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 рокута статтями 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. 
		 
		Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
		 
		Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 26 червня 2017 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 25 січня 2018 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		 
		Судді:В. А. Стрільчук   С. О. Карпенко   М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...