Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 521/20354/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із сімейних правовідносин.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 28.01.2020. Забезпечено надання загального доступу: 28.01.2020.
Дата набрання законної сили: 24.01.2020
Номер судового провадження: 61-39499ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                         
		Іменем України
		 
		24 січня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 521/20354/16-ц
		провадження № 61-39499св18 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		Усика Г. І. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - Одеська міська рада, 
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2017 року у складі судді Целух А. П. та постанову Апеляційного суду Одеської області 
		від 19 червня 2018 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Вадовської Л. М., Кононенко Н. А., 
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог 
		 
		У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до 
		ОСОБА_2 , третя особа - Одеська міська рада, про визнання договору дарування удаваним правочином, перерозподіл часток у приватному майні подружжя.
		 
		На обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 1982 року він був наймачем квартири АДРЕСА_1 , що належала до державного житлового фонду.
		 
		У 1986 році він уклав шлюб з відповідачем, а у 1989 році дозволив їй зареєструватися за місцем свого проживання.
		 
		29 лютого 1992 року між сім`єю ОСОБА_1 , у складі його, відповідача, сина відповідача від попереднього шлюбу - ОСОБА_4 , спільного сина подружжя - ОСОБА_5 , та ОСОБА_6 відбувся обмін житловими приміщенням, а саме: квартири АДРЕСА_1 на 27/50 часток у будинку АДРЕСА_2 .
		 
		Зважаючи на те, що на час вчинення зазначеного правочину сторони мали близькі стосунки, укладення відповідної угоди між ОСОБА_2 та 
		ОСОБА_6 відбулося у формі договору дарування.
		 
		Посилаючись на те, що укладаючи договір дарування на ім`я відповідача, подружжя розуміло, що фактично набуває 27/50 часток у житловому будинку за договором міни, правовим наслідком якого є право спільної сумісної власності на зазначене майно, позивач просив визнати удаваним правочином, вчиненим з метою приховання договору міни між власником частини будинку за адресою: АДРЕСА_2 та наймачем квартири АДРЕСА_1 ; визнати 27/50 часток будинку за адресою: АДРЕСА_2 , спільною сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ; у порядку поділу спільного сумісного майна подружжя визнати за кожним з них право власності на 27/100 часток будинку за адресою: АДРЕСА_2 .
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Заочним рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами, що договір дарування 27/590 частин житлового будинку АДРЕСА_2 є удаваним правочином, з підстав передбачених частиною другою статті 58 Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР), зокрема матеріали справи не містять письмової згоди членів сім`ї наймача жилого приміщення, які проживали разом з ним на дату укладення оспорюваного правочину, на проведення обміну займаного ними приміщення з ОСОБА_6 , а також одержання наймачами за наслідками укладення такої угоди ордерів, що видаються виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів. 
		 
		Суд також врахував, що позивач не є стороною договору дарування 
		від 29 лютого 1992 року, укладеного між ОСОБА_6 та 
		ОСОБА_2 , які не оспорюють його з підстав, передбачених частиною другою статті 58 ЦК Української РСР.
		 
		Зважаючи на те, що спірний об`єкт нерухомого майна одержаний відповідачем під час шлюбу у дар, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимоги позивача про визнання частини житлового будинку спільною сумісною власністю сторін та її поділ не підлягають задоволенню.
		 
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 07 листопада 2017 року залишено без змін. 
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.
		 
		Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи
		 
		У липні 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій він просив скасувати заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2017 року і постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 2018 року, та ухвалити нове судове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права. 
		 
		Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суди попередніх інстанцій не з'ясували правову природу договору дарування, укладеного 29 лютого 
		1992 року між між ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , не звернули увагу на надані ним докази на підтвердження факту обміну житловими приміщеннями між подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , зокрема довідку Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Черьомушки» (далі - КП «ЖКС «Черьомушки») та довідку Обслуговуючого кооперативу «Ближні млини» про обставинами зміни ним місця проживання у зв'язку знабуттям у власність житлового приміщення за договором міни.
		 
		Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин положення статті 79 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), якій кореспондують положення чинної статті 235 ЦК України, та не зазначили в оскаржуваних судових рішення, яких доказів бракує для визнання оспорюваного договору дарування удаваним правочином, вчиненим з метою приховання договору міни між власником частини будинку за адресою: АДРЕСА_2 та наймачем квартири АДРЕСА_1 .
		 
		Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції 
		 
		Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильнезастосування судом норм матеріального права чипорушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
		 
		Судами попередніх інстанцій установлено, що з 16 вересня 1982 року 
		ОСОБА_1 був наймачем квартири АДРЕСА_1 .
		 
		З 1986 року по 14 грудня 1996 року році ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі.
		 
		Відповідно до довідки Комунального підприємства «Житлово-комунальний сервіс «Черьомушки» від 28 вересня 2009 року, ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 , у період з 16 вересня 1982 року по 17 червня 1992 року, також за вказаною адресою з 08 грудня 1989 року по 17 червня 1992 року були зареєстровані: ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 
		 
		29 лютого 1992 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 укладений договір дарування 27/50 частин жилого будинку з надвірними будівлями, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Сьомої Одеської державної нотаріальної контори, зареєстрований за № 2-1845. 
		 
		Відповідно до виписки з прибудинкової книги про склад сім`ї та зареєстрованих осіб від 16 серпня 2016 року, виданої Обслуговуючим кооперативом «Ближні млини», з 13 липня 1992 року ОСОБА_1 зареєстрований та постійно проживає за адресою:  АДРЕСА_2 . 
		 
		Також судами було встановлено, що 20 жовтня 2004 року ОСОБА_2 подарувала, а ОСОБА_1 прийняв в дар 27/150 частини житлового будинку АДРЕСА_2 .
		 
		Заочним рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 15 червня 2011 року у справі № 2-1710/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на частину житлового будинку, позов 
		ОСОБА_1 задоволено, визнано за ним право власності на 17/50 частин будинку АДРЕСА_2 . Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року, апеляційну скаргу Одеської міської ради задоволено частково, заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 15 червня 2011 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
		 
		Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
		 
		Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги ОСОБА_2 висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
		 
		Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
		 
		Оспорюваний договір дарування укладено 29 лютого 1992 року, отже правовідносини між сторонами регулюються нормами діючого на час укладення договору ЦК Української РСР (у редакції Закону 1963 року).
		 
		Відповідно до статті 41 ЦК Української РСР угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
		 
		Згідно з частиною другою статті 58 ЦК Української РСР, якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 243 ЦК Української РСР за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність.
		 
		За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважається продавцем того майна, яке дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує (частини перша друга статті 241 ЦК Української РСР).
		 
		До договору міни застосовуються відповідно правила про договір купівлі-продажу, якщо інше не випливає зі змісту відносин сторін (стаття 242 ЦК Української РСР).
		 
		Згідно зі статтею 153 ЦК УкраїнськоїРСР, договір вважається укладеним, коли між сторонами у потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди.
		 
		Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 на обгрунтування своїх вимог посилався на те, що укладений договір дарування 27/50 частини житлового будинку АДРЕСА_2 , укладений з метою приховати іншу угоду, а саме договір міни.
		 
		Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
		 
		Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснено, що за удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. 
		 
		Тобто, при вирішення спору про визнання правочину удаваним, суду необхідно встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. 
		 
		Вирішуючи спір суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що договір дарування частини житлового будинку укладений як удавана угода, що приховує іншу угоду - договір міни. Зокрема, як правильно зазначив апеляційний суд, позивач не надав доказів на підтвердження того, що на виконання вимог статті 79 ЖК Української РСР була надана письмова згода усіх членів сім`ї ОСОБА_1, включаючи тимчасово відсутніх, на проведення обміну займаного ними житлового приміщення на інше житлове приміщення. Протягом 18 років ОСОБА_1 визнавав укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 договір дарування, 20 жовтня 2004 року за договором дарування він прийняв у дар від ОСОБА_2 27/150 частин спірного житлового будинку, а отже є його співвласником, і ніколи не ставив питання про визнання зазначеного правочину недійсним. 
		 
		Встановивши, що спірний об`єкт нерухомого майна був набутий 
		ОСОБА_2 під час шлюбу у дар, суди попередніх інстанцій дійшли обгрунтованого висновку, що вимоги позивача про визнання частини житлового будинку спільною сумісною власністю сторін та її поділ, не підлягають задоволенню.
		 
		Крім того, Верховний Суд вважає необхідним зауважити, що ОСОБА_1 не є стороною договору дарування 27/50 частки житлового будинку АДРЕСА_2 , укладеного між ОСОБА_2 (обдарована) та ОСОБА_6 (дарувальник). Заявляючи вимогу про визнання зазначеного правочину удаваним, позивач визначив відповідачем лише ОСОБА_9 , а третьою особою - Одеську міську раду, тоді як іншою стороною оспорюваної угоди є ОСОБА_6 . 
		  
		З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 за їх недоведеністю.
		 
		Обгрунтування касаційної скарги фактично зводиться до переоцінки доказів, наданої судами попередніх інстанцій, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		 
		Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є законними та обгрунтованими, а тому відсутні підстави для задоволення касаційної скарги. 
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Заочне рішення Малиновського районного суду міста Одеси від 07 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 19 червня 
		2018 року залишити без змін.
		 
		Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:                                                                                      Г. І. Усик
		С. О. Погрібний
		В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...