Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 201/11394/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 29.01.2020. Забезпечено надання загального доступу: 30.01.2020.
Дата набрання законної сили: 27.01.2020
Номер судового провадження: 61-681ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		27 січня 2020 року
		місто Київ
		 
		справа № 201/11394/16-ц
		провадження № 61-681св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Лідовця Р. А.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПРИВАТБАНК»,
		треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Агентство незалежних експертиз», ОСОБА_2 , Регіональний сервісний центр МВС України у м. Києві,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2016 року у складі судді Антонюка О. А. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Максюти Ж. І., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
		ВСТАНОВИВ:
		І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Стислий виклад позиції позивача
		У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовною заявою до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку «ПРИВАТБАНК» 
		(далі - ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», банк) про відшкодування майнової та моральної шкоди.
		На обґрунтування своїх вимог посилалася на те, що 24 квітня 2008 року позивач придбала у Товариства з обмеженою відповідальністю «УкрАвтоЗАЗ-сервіс» (далі - ТОВ «УкрАвтоЗАЗ») автомобіль марки Опель Астра вартістю 94 179, 00 грн.
		25 квітня 2008 року між позивачем і банком укладено кредитно-заставний договір, за умовами якого позивач отримала кредит у розмірі 15 938, 51 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 11, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 24 квітня 2015 року. За умовами кредитного договору позивач передала зазначений автомобіль у заставу.
		23 квітня 2013 року відповідач протиправно, на думку позивача, заволодів автомобілем позивача. Працівники банку діяли на підставі заочного рішення суду, яке згодом скасоване, і під час нового розгляду у цій справі у задоволенні позовних вимог банку відмовлено. У квітні 2014 року рішенням суду визнано кредитно-заставний договір недійсним і ухвалою суду вжито заходи з повернення автомобіля позивачу, але відповідач автомобіль так і не повернув. 
		Позивач звернулася до суду з позовом про витребування спірного автомобіля і рішенням суду автомобіль витребувано у банку, проте за скаргою банку рішення скасоване судом апеляційної інстанції. Третьою особою Регіональним сервісним центром МВС України м. Києва (далі - Регіональний центр) видано дублікат рахунку і свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу на іншу особу. Отже, на момент подання цього позову автомобіль позивачу не повернуто, чим їй завдано не тільки матеріальну, але і моральну шкоду. Вважає, що шкоду повинен відшкодовувати відповідач, оскільки саме банк неправомірно відібрав автомобіль у позивача та не повертав його, позивач просила стягнути з відповідача відшкодування заподіяної майнової шкоди в сумі вартості автомобіля, відшкодувати моральну шкоду і всі понесені позивачем та її представником витрати, задовольнивши позов повністю.
		Стислий виклад заперечень відповідача
		Відповідач позов не визнав, вважав його необґрунтованим, таким, у задоволенні якого необхідно відмовити.
		Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 19 грудня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
		Суд першої інстанції керувався тим, що ОСОБА_1 не зверталася до суду із заявою про поворот виконання рішення, нею обраний неналежний спосіб захисту права. При цьому, суду не надані належні докази, а відповідач не погоджується із сумами, які визначені позивачем на відшкодування майнової шкоди, адже розрахунки зроблені виключно з суб`єктивного погляду позивача без врахування реальної вартості автомобіля, його стану, ступеня зносу тощо. Суду не надано доказів того, що неправомірними, злочинними діями відповідача чи третьої особи, пов`язаними з описом чи арештом, вилученням чи неповерненням майна, позивачу завдано ушкодження, майнову шкоду та прямі збитки, наявність яких знаходиться в безпосередньому причинно-слідчому зв`язку зі діями відповідача і підлягають відшкодуванню за рахунок винної особи.
		Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції керувався тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають з причин їх недоведеності та необґрунтованості.
		ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
		Короткий зміст вимог касаційної скарги 
		ОСОБА_1 , не погодившись із судовими рішеннями, у січні 2018 року звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
		Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		Касаційна скарга обґрунтовується доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права. Заявник зазначає, що суди безпідставно відмовили заявнику у проведенні судової експертизи. Також суди не взяли до уваги, що автомобіль вилучений працівниками банку, а не посадовими особами виконавчої служби. Заявник зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази наявності у позивача перед банком заборгованості, наявності виконавчого провадження з виконання скасованого судового рішення. Зазначає, що оскільки відсутнє виконавче провадження з виконання заочного рішення, захист її прав шляхом повороту виконання рішення є неможливим. Банку було відомо про факт скасування рішення про звернення стягнення на належний позивачу автомобіль, а тому його дії є незаконними.
		Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
		У наданому відзиві відповідач просив касаційну скаргу залишити без задоволення з підстав її необґрунтованості.
		ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
		Ухвалою Верховного Суду від 15 січня 2018 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. 
		З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні. 
		ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
		Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
		Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
		Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до укладеного кредитно-заставного договору від 25 квітня 2008 року № DOMGAK92430007 ОСОБА_1 25 квітня 2008 року отримала від банку кредит у розмірі 15 938, 51 дол. США зі сплатою відсотків за користування позикою у розмірі 11, 04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 24 квітня 2015 року.
		На забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором ОСОБА_1 надала банку в заставу автомобіль марки Опель Астра, 2008 року, р/н  НОМЕР_1 .
		12 березня 2013 року заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська у справі № 202/19133/13-ц позовні вимоги ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави задоволені частково: в рахунок погашення заборгованості за кредитно-заставним договором від 25 квітня 2008 року № DOMGAK92430007 звернуто стягнення на предмет застави, що належить на праві власності ОСОБА_1 , шляхом опису та передачі зазначеного автомобіля ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» з правом його продажу банком з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, із зняттям автомобіля з обліку в органах ДАІ України, а також наданням ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
		У зв`язку з невиконанням позичальником умов договору у квітні 2013 року в присутності співробітників правоохоронних органів та представника ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ) співробітниками ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на підставі рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2013 року вилучено предмет застави, про що складений відповідний акт.
		Ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 11 червня 2013 року задоволено заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, а рішенням від 14 липня 2014 року суд відмовив ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» у задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави.
		Судами встановлено, що позивач не надала доказів отримання ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» ухвали Індустріального районного суду м. Дніпропетровська про скасування рішення.
		Рішенням Київського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2014 року кредитно-заставний договір від 25 квітня 2008 року № DOMGAK92430007, укладений між ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» та ОСОБА_1 , визнано недійсним.
		Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
		Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		За правилами статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		В обґрунтування позову позивач посилалася на завдання їй шкоди у вигляді вартості вилученого у неї автомобіля на підставі скасованого у подальшому заочного рішення із посиланням на положення статей 22, 1166 ЦК України.
		Цивільно-правові відносини, які виникають у зв`язку із завданням 
		(та відшкодуванням) майнової та моральної шкоди врегульовані положеннями статей 22, 23, 1166, 1167 ЦК України.
		Згідно з частиною першою статті 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
		За змістом статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
		Отже, шкода, заподіяна особі і майну фізичної особи або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її·заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв`язок та є вина зазначеної особи. Для наявності деліктної відповідальності необхідна наявність складу правопорушення: а) наявність шкоди, б) протиправна поведінка заподіювача шкоди, в) причинний зв`язок між шкодою та поведінкою заподіювача, г) вина.
		Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов`язаннях передбачає існування презумпції вини заподіювача шкоди, тому якщо у процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди, а на позивача покладається обов`язок довести наявність факту заподіяної шкоди та її розмір, протиправний характер поведінки, в результаті якої її завдано, а також наявність причинного зв`язку між діями заподіювача та виникненням шкоди.
		Як встановлено судами, станом на 23 квітня 2013 року, тобто на момент вилучення автомобіля позивача, ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» не було відомо про наявність ухвали суду про скасування заочного рішення від 12 березня 2013 року, відповідні докази у матеріалах справи відсутні.
		Отже, з урахуванням наведених обставин, а також того, що позивач не довела того, що неправомірними, злочинними діями відповідача чи третьої особи, пов`язаними з описом чи арештом, вилученням чи неповерненням майна, позивачу завдано майнову шкоду та прямі збитки, що знаходяться в безпосередньому причинно-слідчому зв`язку з діями відповідача і підлягають відшкодуванню за рахунок винної особи, висновок судів про недоведеність позову є обґрунтованим.
		При цьому, підпунктом 12.2.2 кредитно-заставного договору від 25 квітня 2008 року передбачено обов`язок позичальника усунути подію дефолту негайно або передати предмет застави у володіння банку за актом 
		приймання-передачі за адресою, що зазначена у статті 17.13 договору протягом 30 днів з моменту реєстрації відомостей про звернення стягнення на предмет застави у Державному реєстрі. Якщо предмет застави не був переданий у володіння банку у порядку та строки, визначені підпунктом 12.2.2, згідно із підпунктом 12.2.3 договору позичальник надає право банку здійснити доставку предмета застави за адресою, що зазначена у статті 17.13 договору, у володіння банку для забезпечення його схоронності, як власними силами, так і на договірних засадах з третіми особами. Витрати, пов`язані з доставкою предмета застави покладаються на позичальника. Позичальник зобов`язується не чинити у такому випадку жодних перешкод у заволодінні банком предметом застави. Також підпунктом 12.2.3 договору передбачено, що підписавши цей договір, позичальник безумовно погодився на застосування процедури, визначеної у цій статті, і не має щодо неї жодних заперечень.
		Відповідно до підпункту 16.11.3 кредитно-заставного договору від 25 квітня 2008 року з моменту передачі предмета застави у володіння банку згідно із підпунктами 12.2.2, 12.2.3 договору позичальник уповноважує банк здійснити від імені позичальника всі необхідні дії, пов`язані із зняттям предмета застави з обліку в органі державної реєстрації транспортних засобів.
		З урахуванням наведених положень договору сторони фактично погодили позасудовий порядок, строки передачі предмета застави банку, із чим ОСОБА_1 , підписавши договір, погодилася на застосування процедури, визначеної у цьому положенні договору.
		Верховний Суд частково погоджується із доводами касаційної скарги про порушення банком порядку вилучення та звернення на предмет застави ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», оскільки відповідно до положення пункту 12.1 кредитного договору передбачено, що для цілей договору подією дефолту вважається будь-яка з наступних подій, зокрема: затримання сплати позичальником частини наданого кредиту та/або процентів щонайменше на один календарний місяць; перевищення заборгованості більш як на 10 процентів суми наданого кредиту; несплата позичальником більше однієї виплати, яка перевищує 5 процентів суми наданого кредиту.
		Згідно з підпунктом 12.2.1 кредитного договору у разі настання події дефолту банк надає позичальнику письмове повідомлення про настання події дефолту та реєструє у Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави. У повідомленні про дефолт, окрім інформації, зазначення якої вимагається законодавством, банк ставить вимогу про повернення наданої суми кредиту в повному обсязі, виплати винагороди, процентів за фактичний строк користування наданим кредитом, виконання в повному обсязі усіх інших грошових зобов`язань за договором.
		Таким чином, відповідно до умов укладеного між сторонами договору процедурі вилучення від боржника предмета застави на підставі положень підпунктів 12.2.2, 12.2.3 договору передує обов`язок банку, передбачений підпунктом 12.2.1 договору, повідомити позичальника про подію дефолту та реєстрацію у Державному реєстрі відомості про звернення стягнення на предмет застави.
		Відповідно до частини третьої статті 61 ЦПК України 2004 року обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
		Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги про порушення порядку звернення стягнення на предмет застави ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», оскільки це підтверджується як зібраними у матеріалах справи доказами, так і встановлено рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 грудня 2017 року, яким залишено без змін рішення суду першої інстанції про відмову у позові ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави, зокрема, з підстав невиконання банком вимог підпункту 12.2.1 кредитно-заставного договору від 25 квітня 2008 року.
		Водночас, такі порушення, враховуючи, що між сторонами існують договірні зобов`язання, могли бути підставою для відшкодування збитків, завданих порушенням зобов`язання відповідно до положень статті 623 ЦК України.
		Однак позивач звернулася до суду із позовом про відшкодування майнової шкоди у деліктних зобов`язаннях, та суди, встановивши недоведеність усіх складових умов, необхідних для покладення на банк деліктної відповідальності, обґрунтовано виходили з необґрунтованості позову та, як наслідок, відмовили у позові.
		В оцінці доводів касаційної скарги Верховним Судом також враховано, що рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 21 червня 2017 року у справі № 185/5563/16-ц скасовано рішення Київського районного суду м. Донецька від 22 квітня 2014 року, що підтверджує наявність між сторонами саме договірних правовідносин.
		Доводи касаційної скарги щодо того, що банку було відомо про скасування заочного рішення суду від 12 березня 2013 року, а отже, вилучаючи автомобіль, банк діяв недобросовісно, свідомо завдаючи шкоди позивачу, спростовуються встановленими судами обставинами, відповідно до яких позивач не довела факт отримання банком ухвали про скасування заочного рішення, відповідні докази у матеріалах справи відсутні.
		Верховний Суд не може погодитися із доводами касаційної скарги про те, що суди дійшли помилкового висновку про те, що позивач могла захистити своє право шляхом повороту виконання рішення суду з огляду на таке.
		Відповідно до статті 380 ЦПК України 2004 року питання про поворот виконання вирішує суд апеляційної чи касаційної інстанції, якщо, скасувавши рішення, він закриває провадження у справі, залишає позов без розгляду, відмовляє в позові повністю або задовольняє позовні вимоги в меншому розмірі. Якщо рішення після його виконання скасовано і справу повернено на новий розгляд, а при новому розгляді справи в позові відмовлено або позовні вимоги задоволено в меншому розмірі, або провадження у справі закрито чи заяву залишено без розгляду, суд, ухвалюючи рішення, повинен зобов`язати позивача повернути відповідачеві безпідставно стягнене з нього за скасованим рішенням. У разі неможливості повернути майно в рішенні або ухвалі суду передбачається відшкодування вартості цього майна в розмірі грошових коштів, одержаних від його реалізації. За судовим рішенням про поворот виконання видається виконавчий лист у порядку, встановленому цим Кодексом.
		За правилом статті 381 ЦПК України 2004 року якщо питання про поворот виконання рішення не було вирішено судом при новому розгляді справи або судом апеляційної чи касаційної інстанції, заява відповідача про повернення стягненого з нього за скасованим рішенням майна розглядається судом, у якому перебуває справа. Заяву про поворот виконання можна подати у межах позовної давності.
		Як обґрунтовано зазначив суд апеляційної інстанції, відсутність відповідних виконавчих проваджень з виконання заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2013 року на виконанні Київського районного відділу ДВС у м. Донецьку, не дає підстав для висновку про відсутність виконавчого провадження взагалі в будь-якому іншому органі ДВС. Окрім того, відповідно до листа Індустріального районного суду м. Дніпропетровська до Виконавчої служби Донецького міського управління юстиції суд просив повернути виконавчий лист № 2/202/1969/2013, виданий для виконання зазначеного заочного рішення.
		Окрім цього, Верховний Суд звернув увагу, що позивач 05 січня 2018 року у справі № 202/19133/13-ц звернулася до суду із заявою про поворот виконання рішення, яку ухвалою Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 19 січня 2018 року задоволено, у порядку повороту виконання заочного рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 березня 2013 року стягнуто з ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» на її користь 60 500, 00 грн. Зазначене рішення постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 квітня 2018 року залишено без змін. Тобто заявником фактично реалізовано право на захист своїх прав, у порядку та у спосіб, зазначені у оскаржуваних рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій.
		Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованого відхилення клопотання позивача про проведення судової автотоварознавчої експертизи Верховний Суд визнає необґрунтованими, оскільки відмова суду апеляційної інстанції належним чином обґрунтована в ухвалі Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2017 року.
		Посилання заявниці на те, що у зазначеній ухвалі йдеться про відмову у проведенні почеркознавчої експертизи, не є слушними, оскільки зазначене є опискою, що в цілому, з урахуванням інших викладених мотивів суду апеляційної інстанції не доводить необґрунтованості зазначеної ухвали. При цьому, відповідно до резолютивної частини зазначеної ухвали позивачу відмовлено у проведенні саме автотоварознавчої експертизи.
		Доводи касаційної скарги щодо того, що суди не звернули увагу на те, що у матеріалах справи відсутні докази наявності у позивача заборгованості перед банком, є необґрунтованими, оскільки зазначений спір не стосується питання наявності чи відсутності у позивача заборгованості перед банком, отже зазначені обставини не були предметом дослідження судів першої та апеляційної інстанцій.
		Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог, саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.
		Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 11 ЦПК України 2004 року, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Отже, саме позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.
		Згідно зі статтею 60 ЦПК України 2004 року кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. 
		Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 57 ЦПК України 2004 року).
		Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (стаття 58 ЦПК України 2004 року).
		Статтею 59 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
		Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню під час ухвалення судового рішення.
		В оцінці дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо оцінки зібраних у справі доказів Верховний Суд врахував, що неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог стало однією з підстав для вмотивованих висновків судів про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог, оскільки саме зазначені позивачем обставини, а не висновки судів ґрунтуються на припущеннях.
		Доводи касаційної скарги щодо неналежної оцінки судами доказів у цілому зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України 
		«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. 
		ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», від 18 липня 2006 року № 63566/00, § 23).
		Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають. 
		Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
		Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ :
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 19 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 30 листопада 2017 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді                                                                                                  С. О. Погрібний
		 
		 
		                                                                                                            І. Ю. Гулейков
		 
		 
		                                                                                                            Р. А. Лідовець

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...