Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 463/9295/19 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них.
Надіслано судом: 07.02.2020. Зареєстровано: 09.02.2020. Оприлюднено: 11.02.2020.
Дата набрання законної сили: 14.08.2020
Результат оскарження 11.08.2021 Касаційний цивільний суд Верховного Суду: змінено постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції
Номер судового провадження: 2/461/416/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Справа №463/9295/19
		Провадження № 2/461/416/20
		 
		 
		Р  І  Ш  Е  Н  Н  Я
		І М Е Н Е М     У К Р А Ї Н И
		 
		       
		04 лютого 2020 року                                                                м. Львів
		Галицький районний суд м. Львова у складі: 
		головуючого судді Зубачик Н.Б.,
		секретаря судових засідань Пелех О.А.,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові за правилами спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсним правочину та свідоцтва про реєстрацію фінансової установи,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, ПАТ «ВіЕс Банк», ТзОВ Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсними: договору уступки вимоги від 06.09.2016 року, укладеного між ПАТ «ВіЕс Банк» та ТзОВ «Фінансова компанія «Авістар»; свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, виданого ТзОВ ФК «Авістар» в частині надання йому права здійснення факторингу без отримання ліцензії.
		Свої позовні вимоги мотивує тим, що 26.09.2008 року між ОСОБА_1 та ВАТ «Фольксбанк», яке змінило свою організаційно-правову форму на ПАТ, а назву на «ВіЕс Банк» укладено кредитний договір №KF52611 на суму 100000 доларів США, зі сплатою 13,5% річних на строк до 26.09.2023 року та договір іпотеки житлового будинку АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,0630 га, кадастровий номер 4610160300:04:004:0058. 
		У 2018 році позивачу стало відомо про те, що кредитор переуступив право вимоги до ОСОБА_1 за вказаними вище договорами ТзОВ «ФК «Авістар». Крім того, 28.05.2019 року ухвалою Шевченківського районного суду м.Львова змінено стягувача у виконавчому провадженні з первісного кредитора ПАТ «ВіЕс Банк» на ТзОВ ФК «Авістар». На його думку, договір про уступку вимог є недійсними, оскільки укладені за участю юридичної особи, яка на момент його укладення не мала ліцензії (дозволу) на вчинення таких правочинів, а також приймала платежі у іноземній валюті.
		Крім того, стверджує, що оскаржуваний договір за своєю правовою природою не є правочинами про зміну кредитора у зобов`язанні, а договорами факторингу. На його думку, ТзОВ «ФК Авістар» не мало дозволу на здійснення операцій з факторингу та ліцензії на право здійснювати валютні операції, зокрема приймати платежі іноземною валютою. Також, стверджує, що копія свідоцтва про реєстрацію ТзОВ «ФК Авістар» за своїм змістом прямо суперечить імперативним нормам чинного законодавства, зокрема містить запис про право вказаної юридичної особи здійснювати операції з факторингу без отримання ліцензії. 
		Позивач вказує, що хоча він і не був стороною спірних правочинів, вони стосуються його прав боржника у зобов`язанні. Також, вважає, що вимога про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію фінансової установи є публічно-правовою, однак, оскільки вона поєднана із вимогами цивільно-правового характеру, тому підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 
		Ухвалою Личаківського районного суду м.Львова від 06.11.2019 року справу за позовом  ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсними правочинів та свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, передано за підсудністю до Галицького районного суду м.Львова.
		Ухвалою Галицького районного суду м.Львова від 10 грудня 2019 року відкрито провадження у справі, яку вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.
		Крім того, вказаною ухвалою зобов`язано відповідачів Національну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, Публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» до першого судового засідання надати відповідь на поставлені позивачем ОСОБА_1 запитання, які зазначені у письмовому клопотанні в порядку ст. 93 ЦПК України.
		03.01.2020 року відповідачем ТзОВ ФК «Авістар» подано відзив на позовну заяву.
		09.01.2020 року відповідачем Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг подано відзив на позовну заяву та письмові пояснення.
		03.02.2020 року позивач ОСОБА_1 подав письмові пояснення по суті справи.
		На підставі ч.2 ст.247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося, оскільки учасники процесу в судове засідання не з`явились.
		Суд, дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з`ясувавши обставини справи і перевіривши їх наявними у справі письмовими доказами,дійшов наступного висновку.
		Представниками відповідачів ТзОВ ФК «Авістар» та Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг були подані клопотання про закриття провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст.255 ЦПК України у зв`язку із тим, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства в частині оскарження свідоцтва про реєстрацію фінансової установи.
		Зокрема, представники відповідачів вказують, що оскарження Свідоцтва є нічим іншим як оскарження акту індивідуальної дії. Оскарження акту індивідуальної дії виданого Національною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, яка є особою, що здійснює публічно-владні управлінські функції, має розглядається в межах адміністративного судочинства. При цьому, вимога про оскарження Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи не похідною вимогою від визнання недійсним договору відступлення права вимоги, а тому не може розглядатись в порядку цивільного судочинства.
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. А в частині другій цієї статті вказано, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
		Статтею 19 ЦПК України передбачено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
		Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів. Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.
		Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.
		Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 22.01.2019 року у справі № 820/1992/17, під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулась особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин справи.
		Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
		Разом з тим приватно-правові відносини відрізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, яка правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.
		Як встановлено з матеріалів цивільної справи, спірні правовідносини виникли у зв`язку із оскарженням свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, який є актом індивідуальної дії.
		Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (ст. 21 ЦК України).
		Оскарження акту індивідуальної дії, виданого Національною комісією з регулювання ринків фінансових послуг, яка є особою, що здійснює публічно-владні управлінські функції, має розглядається в межах адміністративного судочинства.
		Позивач в позові зазначає про публічно-правовий спір, однак посилаючись на ст.19 КАСУ вважає за можливе поєднання вимоги публічно-правового характеру із вимогою цивільно-правового характеру.
		Частиною 3 статті 19 КАС України передбачено, що адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.
		Однак, вимога про оскарження свідоцтва про реєстрацію фінансової установи не є похідною вимогою від вимоги про визнання недійсним договорів відступлення права вимоги, а тому не може розглядатись в порядку цивільного судочинства. 
		Згідно пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд свою ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		Згідно ч. 2 ст. 255 ЦПК України, про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з державного бюджету.
		Відповідно до ч.2 ст. 256 ЦПК України, у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв`язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.
		Враховуючи вищенаведене, суд дійшов висновку, що позовна вимога в частині оскарження Свідоцтва про реєстрацію фінансової установи підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а відтак, в цій частині провадження необхідно закрити на підставі п.1 ч.1 ст.255 КПК України.
		Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 06.09.2016 року, суд зазначає наступне.
		Судом встановлено, що 26 вересня 2008 року між ЗАК «Фольксбанк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №KF 52611, відповідно до умов якого, ОСОБА_1 отримав у кредит кошти в розмірі 100 000 доларів США, строком на 15 років, до 26 вересня 2023 року, зі сплатою 13,5 % річних (а.с.7-10).
		На виконання зобов`язань за вказаним вище кредитним договором, 29 вересня 2008 року між ЗАК «Фольксбанк» та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір, предметом якого є будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,0630 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 4610160300:04:004:0058 (а.с.13-16).
		Згідно довідки про стан заборгованості за кредитним договором, від 06.09.2016 року, заборгованість ОСОБА_1 за договором №KF 52611, становить 103663 долари США, 23 центи (а.с.68).
		06 вересня 2016 року між ПАТ «ВіЕс Банк» та ТзОВ ФК «Авістар» укладено договір відступлення права вимоги (а.с.65-67). 
		ТОВ «ФК «Авістар» 24.10.2013 року було зареєстроване як фінансова установа та включено до Державного реєстру фінансових установ, про що отримало відповідне свідоцтво (а.с.72-75).
		26.08.2015 року, Нацкомфінпослуг видано ТОВ «ФК Авістар» переоформлене свідоцтво про реєстрацію фінансової установи. Переоформлення було здійснено у зв`язку зі зміною місцезнаходження Товариства.
		Відповідно до розпорядження Нацкомфінпослуг від 11.07.2017 року №3127, ТОВ "ФК «Авістар» видано ліцензію на провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).
		Відповідно до ст.1 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» (в редакції Закону №2042-VIII, що був чинним станом на 11.07.2017 року), ліцензія - запис у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань про рішення органу ліцензування щодо наявності у суб`єкта господарювання права на провадження визначеного ним виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню.
		Факторинг є фінансовою послугою (ч.1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», Нацкомфінпослуг в межах своєї компетенції здійснює реєстрацію та веде Державний реєстр фінансових установ, а у визначених нею випадках - реєстри осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, забезпечує ведення загальнодоступної інформаційної бази даних про фінансові установи та визначає перелік і вимоги до документів, що подаються для внесення інформації до зазначених реєстрів та бази даних.
		Порядок ведення Державного реєстру фінансових установ (далі - ДРФУ), зокрема, в частині внесення юридичної особи до ДРФУ, видачі свідоцтва про реєстрацію фінансової установи, регламентовано Положенням про Державний реєстр фінансових установ, затвердженим Розпорядженням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України 28.08.2013 №41, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 вересня 2003 року №77/8118 (далі - Положення №41).
		Відповідно до пунктів 2-4 розділу XI Положення №41: У разі внесення фінансової компанії до Реєстру (ДРФУ), нацкомфінпослуг оформлює та видає заявнику додаток до Свідоцтва встановленої форми згідно з додатком 2 до цього Положення.
		У додаток до Свідоцтва відповідно до встановлених законодавством
		обмежень на суміщення діяльності з надання певних видів фінансових послуг
		Нацкомфінпослуг вносить такі види послуг, як зокрема, факторинг.
		Норми Положення №41, які передбачають право фінансової установи надавати послуги факторингу на підставі отриманого свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього, набрали чинності 11.09.2009 року (дата реєстрації в Міністерстві юстиції України Розпорядження про затвердження Положення №41).
		02.03.2015 року прийнятий, а 28.06.2015 року вступив в дію Закону України №222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності».
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 7 Закону України №222-VIII «Про ліцензування видів господарської діяльності», ліцензуванню підлягають такі види господарської діяльності, як надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).
		Згідно з частиною другою статті 9 вказаного Закону, ліцензійні умови та зміни до них розробляються органом ліцензування, підлягають погодженню спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування та затверджуються Кабінетом Міністрів України, крім випадків, визначених законом.
		Відповідно до пункту 4 розділу XI Положення №41, після отримання Свідоцтва та додатка до нього фінансова компанія має право надавати виключно ті фінансові послуги, які зазначені в додатку до Свідоцтва та надання яких не потребує отримання відповідного дозволу/ліцензії.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 7 грудня 2016 року №913 затверджено Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з надання фінансових послуг (крім професійної діяльності на ринку цінних паперів).
		Відповідно до абзацу другого пункту 2 Постанови КМУ від 7 грудня 2016 року №913, ліцензійні умови у частині, що стосується суб`єктів господарювання, які провадять діяльність з надання послуг з фінансового лізингу, надання коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, надання гарантій та поручительств, надання послуг факторингу та довірчого управління фінансовими активами та внесені до дня набрання чинності цією постановою до Державного реєстру фінансових установ або реєстру осіб, які не є фінансовими установами, але мають право надавати окремі фінансові послуги, застосовуються через шість місяців з дня набрання чинності цією постановою.
		Постанова КМУ від 7 грудня 2016 року №913 набрала чинності 10 грудня 2016 року.
		Отже, саме після спливу шести місяців з дня набрання чинності Постановою КМУ від 7 грудня 2016 року №913, господарська діяльність з надання послуг факторингу почала підлягати обов`язковому ліцензуванню.
		Таким чином, до спливу шестимісячного строку після набрання чинності Постановою КМУ від 7 грудня 2016 року №913, ТОВ «ФК «Авістар» мало право надавати послуги факторингу на підставі свідоцтва про реєстрацію фінансової установи та додатку до нього.
		Відтак, станом на дату укладення договорів відступлення права вимоги, ліцензія на факторингові операції не видавалась й вимога, яка містилась би в нормативно-правовому акті про обов`язковість отримання ліцензії, відсутня.
		Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ч.3 ст. 12 ЦПК України).
		Позивачем не доведено, що наявність ліцензії на факторингові операції, станом на момент укладення спірного договору 06 вересня 2016 року, було обов`язковим.
		Стосовно посилань позивача на відсутність у ТОВ «ФК «Авістар» ліцензії на право здійснення валютних операцій станом на момент укладення оспорюваних договорів, суд зазначає наступне.
		Відповідно до п.2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (діяв на дату укладення оскаржуваних правочинів), «валютні операції» - це операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України.
		Згідно п.3.1., 3.2. договору відступлення права вимоги від 06.09.2016р., загальна вартість прав вимоги за договором становить 37 000,00 дол. США. Новий кредитор зобов`язаний внести суму коштів, вказану у п.3.1. в ПАТ «ВіЕс Банк» по курсу купівлі долара США за гривні для здійснення операцій купівлі-продажу іноземної валют прихідно-розхідними касами банку на дату підписання договору про відступлення права грошової вимоги.
		На виконання вищезазначених вимог ТОВ «ФК «Авістар», згідно платіжного доручення №295 від 06.09.2016р., перерахувало ПАТ «ВіЕс Банк» 978 650,00 гривень.
		Таким чином в результаті укладення договору відступлення права вимоги від 06.09.2016р., валютних операцій між учасниками не відбувалось.
		Відносно валютної ліцензії на приймання платежів в іноземній валюті від боржника, судом встановлено наступне.
		Відповідач ПАТ «ВіЕс Банк» свій обов`язок за кредитним договором - видати кредит в сумі 100 000,00 дол. США, виконав.
		Обов`язок погашати заборгованість в доларах США, покладено на позивача - боржника за кредитним договором.
		Відповідно до ч.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції, зокрема,використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України.
		Одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операції, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії (ч.5 ст.5 Декрету).
		Відтак, оскільки на позивача покладено обов`язок погашати борг в іноземній валюті, саме у нього виникає обов`язок в отриманні валютної ліцензії. 
		Відносно повідомлення боржника про відступлення права вимоги, то згідно п.5.2. договору відступлення права вимоги, такі дії мав виконати первісний кредитор.
		Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов`язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов`язку первісному кредиторові є належним виконанням (ст. 517 ЦК України).
		Вказана вище обставина, не може бути підставою для визнання недійсним договору уступлення права вимоги.
		Так, у відповідності до вимог ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
		Також слід вказати на те, що законодавством України чітко врегульовані питання щодо недійсності угод (ст.ст. 215-216 Цивільного кодексу України).  
		Так, відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
		Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
		Слід зазначити, що обставин, визначених частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України при розгляді даної справи судом не встановлено.
		Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.  
		Пунктом 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року за N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз`яснено, що відповідно до статей  215 та 216 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
		Суд звертає увагу на те, що при зверненні до суду позивач не обґрунтував, в чому ж полягає порушення його прав укладенням договору про відступлення права вимоги.
		Відповідно до ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Враховуючи викладене, а також приймаючи до уваги те, що стороною позивача не надано суду доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, та доказів, які б свідчили про недійсність оспорюваного правочину, а також, які б підтверджували наявність порушеного права позивача укладенням зазначеного договору, суд вважає позовні вимоги безпідставними та недоведеними, в зв`язку з чим в їх задоволенні слід відмовити.
		В порядку ст. 141 ЦПК України, судовий збір необхідно залишити за позивачем по фактично понесеному.
		Керуючись  ст.ст.1,7 Закону України «Про ліцензування видів господарської діяльності» (в редакції Закону №2042-VIII, що був чинним станом на 11.07.2017 року), ст.ст. 4, 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг», ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.ст. 203, 512, 517, 215, 216 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 12, 13, 76-81, 141, 252, 255, 256, 258, 259, 263-265, 268, 273, 352-354 ЦПК України, суд -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		В частині позовних вимог  ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію фінансової установи - закрити провадження у справі.
		У задоволенні позову ОСОБА_1 до Національної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, Публічного акціонерного товариства «ВіЕс Банк», Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар» в частині визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 06.09.2016 року - відмовити. 
		Судові витрати залишити за позивачем.
		Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного суду протягом тридцяти днів, з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Позивач: ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 .
		Відповідач: Національна комісія з регулювання ринків фінансових послуг, адреса місця знаходження: 01001, м.Київ-1, вул.Б.Грінченка, 3, ЄДРПОУ 38062828.
		Відповідач: Публічне акціонерне товариство «ВіЕс Банк», адреса місця знаходження: м.Львів, вул.Грабовського, 11, код ЄДРПОУ 19358632.
		Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія» «Авістар», адреса місця знаходження: 01010, м.Київ, вул.Московська, 32/2, ЄДРПОУ 38904296.
		 
		Суддя                                                                                            Зубачик Н.Б.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...