Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 915/844/18 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин; про визнання незаконним акта, що порушує право власності на земельну ділянку.
Надіслано для оприлюднення: 26.02.2020. Зареєстровано: 26.02.2020. Забезпечено надання загального доступу: 27.02.2020.
Дата набрання законної сили: 24.02.2020
Результат оскарження 08.09.2020 Верховний Суд: скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і передано справу на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		           
		 
		ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
		_____________________________________________________________________________________________
		П О С Т А Н О В А
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		 
		24 лютого 2020 року  м. ОдесаСправа № 915/844/18Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
		головуючого судді: Діброви Г.І.
		суддів: Принцевська Н.М., Ярош А.І.
		 
		секретар судового засідання: Клименко О.В.
		 
		за участю представників учасників справи:
		від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м.Миколаїв - не з`явився; 
		від Миколаївської міської ради, м. Миколаїв - не з`явився;
		від Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, м. Миколаїв - не з`явився;
		від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вул. 8 Березня, буд. 39", м.Миколаїв - не з`явився;
		від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку " 2 Поперечна-32", м. Миколаїв - не з`явився;
		від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Фрунзе-14", м. Миколаїв - не з`явився;
		від ОСОБА_1 , м. Миколаїв - не з`явився;
		від ОСОБА_2 , м. Миколаїв - не з`явився.
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв
		на рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року, м. Миколаїв, суддя Ткаченко О.В., повний текст рішення складено 02.12.2019 року
		у справі № 915/844/18
		за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м.Миколаїв
		до відповідача-1 Миколаївської міської ради, м. Миколаїв
		до відповідача-2 Виконавчого комітету Миколаївської міської ради, м. Миколаїв
		за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:
		- Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вул. 8 Березня, буд. 39", м.Миколаїв
		- Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку " 2 Поперечна-32", м. Миколаїв
		- Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Фрунзе-14", м. Миколаїв
		за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача:
		- ОСОБА_1 , м. Миколаїв
		- ОСОБА_2 , м. Миколаїв
		про визнання недійсним свідоцтва про право власності від 10.12.2004 року, визнання незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м.,-
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.
		 
		В серпні 2018 року Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Миколаївської міської ради, м. Миколаїв, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Вул. 8 Березня, буд. 39", м. Миколаїв, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку " 2 Поперечна-32", м. Миколаїв, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Фрунзе-14", м. Миколаїв, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, ОСОБА_1 , м. Миколаїв та ОСОБА_2 , м.Миколаїв, в якій просило суд визнати незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м. за 60  091 грн. для реконструкції нежитлової будівлі в громадський офіс та подальшого його обслуговування по вул. 8-го Березня у Заводському районі міста Миколаєва.
		Позовні вимоги мотивовано тим, що оскаржуваним рішенням було порушено права позивача, як землекористувача вищевказаної земельної ділянки, що входить до прибудинкової території багатоповерхового житлового будинку позивача по АДРЕСА_1 м .Миколаєві , та інших об`єднань співвласників багатоквартирних будинків: "вул АДРЕСА_3 ", "2 Поперечна-32", "Фрунзе-14". 
		19.03.2019 року до Господарського суду Миколаївської області від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв надійшла заява про зміну предмету позову, в якій позивач просив суд визнати недійсним свідоцтво про право власності від 10.12.2004 року, видане на підставі рішення виконавчого комітету Миколаївської обласної ради народних депутатів № 62 від 09.03.1992 року, зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 10 грудня 2004 року, номер запису 2003 в книзі 16, реєстраційний № 8962079; визнати незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м за 60091,00 грн. для реконструкції нежитлової будівлі в громадський офіс та подальшого його обслуговування по вул. 8-го Березня АДРЕСА_5 Миколаєва.
		Заява мотивована тим, що з відзиву на позовну заяву позивач дізнався, що набуття третьою особою права власності на спірну земельну ділянку на підставі оскаржуваного за первісними позовними вимогами рішення Миколаївської міської ради є похідним від набуття цією особою права власності на об`єкт нерухомості, розміщений на ній.
		14.05.2019 року до Господарського суду Миколаївської області від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв надійшла заява про уточнення правових підстав позову, за змістом якої позивач, посилаючись на п. 6.6. акту приймання-передавання від 01.12.2009 року житлового комплексу по вул. Фрунзе, 14-а з балансу ЖКП "Бриз" на баланс ОСББ "Південний Союз" та відомості, зазначені у плані території прибирання, а також відомості з викопіювання з плану міста Миколаєва, вказує, що спірний об`єкт - колишня насосна, розташована у межах земельної ділянки, переданої за актом приймання-передачі під назвою "план території прибирання" є тим самим об`єктом нерухомості, який зазначено у п. 6.6. акту приймання-передавання під назвою "цегельна будова". В обґрунтування вимоги щодо скасування  свідоцтва про право власності від 10.12.2004 року позивач вказує на порушення п. 2, 3 ст. 17 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" та пункту 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07.02.2002 року.
		Судом першої інстанції позовні вимоги розглядались з урахуванням вищезазначених заяв.
		Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 22.05.2019 року до участі у справі в якості співвідповідача було залучено Виконавчий комітет Миколаївської міської ради, м. Миколаїв.
		Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі №915/844/18 (суддя Ткаченко О.В.) в задоволенні позову Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв відмовлено повністю.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач після створення та реєстрації ОСББ "Південний Союз" не отримав прибудинкову територію площею 2810 кв.м у власність або користування, при цьому, нежитлова будівля літ. А загальною площею 33,8 кв.м, розташована за адресою: АДРЕСА_6, не є допоміжним приміщенням житлових будинків, з огляду на що суд дійшов висновку, що відсутнє порушення права спільної власності співвласників багатоквартирного будинку, які є членами ОСББ "Південний Союз", та порушень норм законодавства при видачі свідоцтва від 10.12.2004 року на право комунальної власності на вказаний об`єкт нерухомого майна.
		 
		Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.
		 
		Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м.Миколаїв з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулась до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі №915/844/18 скасувати і прийняти нове, яким позовні вимоги Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв задовольнити повністю.
		Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що з фактичних обставин справи, досліджених судом, вбачається, що привод для звернення до суду був зумовлений спором між Миколаївською міською радою та мешканцями багатоквартирного будинку в особі ОСББ «Південний Союз» за адресою: АДРЕСА_2 стосовно законності продажу у приватну власність третій особі - ОСОБА_1 земельної ділянки, яка належить до прибудинкової території позивача та була передана об`єднанню разом із розташованими на ній будівлями та спорудами відповідно до  Порядку передачі майна на баланс об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від № 1521 від 11 жовтня 2002 року «Про реалізацію Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».
		Під час розгляду справи відповідач - Миколаївська міська рада надала відзив на позовну заяву, з якого позивачу стало відомо, що рішення міської ради про виділ земельної ділянки у користування третій особі - ОСОБА_1 було похідним від набуття ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомості літ. «А», розташований за адресою: АДРЕСА_3 ( 39/1 ), продаж якого здійснено відповідачем - міською радою, як власником.
		Право власності продавця - міської ради підтверджувалось Свідоцтвом про право власності, виданим 10 грудня 2004 року Виконавчим комітетом Миколаївської міськради на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської обласної ради народних депутатів №62 від 09 березня 1992 року.
		Скаржник зазначає, що з`ясовуючи обставини, пов`язані з законністю набуття відповідачем права власності на проданий об`єкт нерухомості, встановлено, але не відображено у мотивувальній частині рішення, що видача Свідоцтва про право власності від 10 грудня 2004 року на об`єкт нерухомості літ. «А», розташований за адресою: АДРЕСА_6 (39/1) та первісна державна реєстрація прав власності на вказаний об`єкт нерухомості за міськрадою відбулись за відсутністю документів, передбачених вимогами п. 2, 3 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень», п. 6.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 7/5 від 07 лютого 2002 року. Зокрема, на день видачі виконкомом оспорюваного свідоцтва та його реєстрації були відсутні необхідні для цього документи: кадастровий план земельної ділянки; данні технічної інвентаризації; документи про набуття заявником прав на нерухоме майно (прав забудовника); акт прийняття нерухомого майна в експлуатацію; акт про право власності на землю під нерухомим майном; рішення органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування про відведення земельної ділянки для мети будівництва; акт комісії про прийняття об`єкта і введення його в експлуатацію.
		Скаржник зауважує, що, обираючи вказаний спосіб захисту прав, позивач виходив з того, що предметом доказування у справі є право позивача на спірну земельну ділянку, яке виникло 16 червня 1981 року, як в забудовника, з часу прийняття Виконкомом міськради рішення № 582 від 16 червня 1981 року «Про відведення підприємству «ЭРА» земельної ділянки під будівництво житлового будинку по вул. 1-й Поперечній та вул. Фрунзе». Пунктом 2 вказаного рішення встановлено, що земельна ділянка відводиться за рахунок повного вилучення та знесення житлових будинків № 34, 34-а по вулиці Фрунзе та № 21, 21-а, 21/1, 21/2, 21/3, 21/4, 21/5 по вулиці 1-й Поперечній, належних громадянам на праві особистої власності.
		Отже, на думку скаржника, ураховуючи цільове призначення земельної ділянки - під будівництво житлового будинку, з моменту прийняття до експлуатації та державної реєстрації будинку 14-А по вул. Фрунзе у місті Миколаєві, а саме, з 14 вересня 1987 року, право забудовника, надане підприємству «ЭРА», перейшло у право власності на будинок (головна річ), відтак земельна ділянка, виділена під будівництво, набула статусу приналежної до будинку речі. З набуттям громадянами права власності на квартири будинку в порядку приватизації, перші свідоцтва про приватизацію квартир були видані у січні 1994 року, речові права підприємства «ЭРА» на будинок, зокрема, право користування земельною ділянкою в обсязі, наданому для забудови та похідне від цього право на оформлення права власності на земельну ділянку (ст. 42 Земельного кодексу), перейшли у спільну сумісну власність власників квартир будинку. Тобто, розпорядження об`єктами забудов, розташованими на земельній ділянці, виділеній під будівництво будинку у 1986 році та віднесеної до майнового комплексу будинку, незалежно від дати створення ОСББ, не могло здійснюватися без згоди співвласників будинку (власників квартир та нежитлових приміщень), натомість таке розпорядження відбулось на підставі оспорюваного Свідоцтва.
		В апеляційній скарзі Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв також просило суд апеляційної інстанції вирішити клопотання позивача від 18.11.2019 року про витребування від Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 480 кв.м, у тому числі, 68 кв.м під капітальною забудовою, 412 кв.м під проїздами та проходами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель громадських та релігійних організацій, для реконструкції та обслуговування будівлі (колишньої насосної станції) з подальшим розміщенням громадського офісу та комплексним благоустроєм території (облаштування квіткового майданчика для відпочинку) по АДРЕСА_6.
		Клопотання мотивоване тим, що виходячи з обов`язку доведення доказів, зокрема посилання позивача на приналежність спірної земельної ділянки до будинку, позивачем заявлялися клопотання про витребування доказів, а також про призначення експертизи, які були відхилені судом з посиланням на те, що суд не вбачає правового зв`язку між доведенням приналежності спірної земельної ділянки до будинку з предметом позову.
		Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.01.2020 року за апеляційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі № 915/844/18 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.
		12.02.2020 року поштою до Південно-західного апеляційного господарського суду від Миколаївської міської ради, м. Миколаїв надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач-1 просив суд апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі № 915/844/18 залишити без змін. Судовою колегією відзив долучено до матеріалів справи.
		У відзиві відповідач-1 зазначає, що оформлення права власності здійснювалось з дотриманням Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року № 7/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18.02.2002 за № 157/6445, що діяло до 31.12.2012 року, згідно якого оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна провадилося з видачею свідоцтва про право власності органами місцевого самоврядування.
		Позивач не є власником вказаного майна та не наводить невідповідності оскаржуваного свідоцтва нормам законодавства і порушення його прав власності.
		Крім того, згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, позивач зареєстрований 28.03.2008 року, а отже, реєстрація та видача оскаржуваного свідоцтва в 2004 році жодним чином не могла впливати на права та законні інтереси позивача.
		Також відповідач-1, із посиланням на судову практику, зазначає, що скаржником було обрано невірний спосіб захисту порушеного права, оскільки розгляд позовних вимог не впливає на законність правовстановлюючих документів щодо права власності чи користування земельною ділянкою до розгляду спору про їх оскарження (не породжує юридичних наслідків).
		Інші учасники справи своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористались, відзив на апеляційну скаргу не надали, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
		24.02.2020 року через канцелярію до Південно-західного апеляційного господарського суду від Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м.Миколаїв надійшла відповідь на відзив з додатками, яка судовою колегією залишена без розгляду відповідно до норм ст. 118 Господарського процесуального кодексу України, оскільки скаржником пропущено встановлений в ухвалі про відкриття провадження у справі строк надання відповідних заяв та пояснень, при цьому питання про поновлення такого строку скаржником не ставиться.
		Також у вказаній відповіді на відзив скаржник просив суд поновити строк для надання доказів; долучити до матеріалів справи довідку про постановлення на баланс об`єднання цегляної будівлі - об`єкту нерухомості літ. «А» (насосної станції) розташований за адресою АДРЕСА_6 (39/1; долучити до матеріалів справи абрис земельних ділянок житлових будинків №№ 34, 34-а по вулиці Фрунзе та №№ 21, 21-а, 21/1, 21/2, 21/3, 21/4, 21/5 по вулиці 1-й Поперечній, належних громадянам на праві особистої власності вилучених та знесених для будівництва будинку позивача згідно пункту 2 рішення Виконкому Миколаївської міської ради № 582 від 16 червня 1981 року.
		Судовою колегією вказане клопотання було розглянуто та відхилено, оскільки відповідно до приписів ч. 3 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього, при цьому докази, які скаржник просить долучити датовані раніше ніж рішення суду першої інстанції у вказаній справі, а причини неможливості їх подання суду першої інстанції скаржником не доведені суду апеляційної інстанції.
		В судове засідання представники учасників справи не з`явились, будь-яких клопотань до суду апеляційної інстанції не надали, про дату, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином, про що свідчать наявні у матеріалах справи поштові повідомлення про вручення ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду про відкриття та призначення справи до розгляду. 
		Також, з метою належного повідомлення учасників справи, 19.02.2020 року на офіційному веб-сайті суду на веб-порталі «Судова влада» додатково було розміщено інформацію щодо повідомлення учасників справи про дату, час та місце проведення судового засідання у справі № 915/844/18.
		Згідно із нормами ч. 12 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України,  неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
		Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
		Вказане узгоджується з рішенням Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі «Смірнов проти України», відповідно до якого в силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції.
		Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
		В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.
		Оскільки судом апеляційної інстанції створено всі необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства, вжито заходи для належного повідомлення сторін про час та місце розгляду справи, враховуючи, що участь в засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, явка учасників судового процесу ухвалою суду не визнана обов`язковою, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників учасників справи.
		Судовою колегією розглянуто та відхилене клопотання скаржника щодо витребування від Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 480 кв.м, у тому числі 68 кв.м під капітальною забудовою, 412 кв.м під проїздами та проходами, за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням її до земель громадських та релігійних організацій, для реконструкції та обслуговування будівлі (колишньої насосної станції) з подальшим розміщенням громадського офісу та комплексним благоустроєм території (облаштування квіткового майданчика для відпочинку) по АДРЕСА_6, з огляду на наступне.
		За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).
		Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
		Частиною 1 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
		При цьому, слід зазначити, що доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.
		Обов`язок доказування визначається предметом спору. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.
		Так, предметом спору у даній справі є визнання недійсним свідоцтва про право власності від 10.12.2004 року та визнання незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м., при цьому, враховуючи, що факт знаходження нежитлової будівлі-колишньої насосної станції підтверджено актом приймання-передавання від 01.12.2009 року, необхідність дослідження вказаних позивачем документів не випливає з предмету спору у даній справі.
		Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
		Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційних скарг, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі №915/844/18 є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.
		 
		Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.
		 
		10.12.2004 року, на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської обласної ради № 62 від 09.03.1992 "Про розмежування державного майна/комунального майна/ між власністю області і власністю міст обласного підпорядкування і районів області", Виконавчим комітетом Миколаївської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нежитлову будівлю загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6. Свідоцтво зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 10 грудня 2004 року, номер запису 2003 в книзі 16, реєстраційний № 8962079. Власником вказаної нежитлової будівлі була Миколаївська міська рада.
		29.11.2005  року між територіальною громадою м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради та Приватним підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу комунального майна - нежитлової будівлі літ. "А" загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6. 
		Пунктом 5 рішення Миколаївської міської ради від 10.10.2006 року № 6/46 був затверджений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки загальною площею 490 кв.м, у тому числі 68,0 кв.м під капітальною забудовою, 412,0 кв.м під проїздами та проходами, за рахунок земель міста, ненаданих у власність або користування, з віднесенням її до земель громадських та релігійних організацій, для реконструкції та обслуговування будівлі (колишньої насосної станції) з подальшим розміщенням громадського офісу та комплексним благоустроєм території (облаштування квіткового майданчика для відпочинку) по АДРЕСА_6. Земельна ділянка має обмеження у використанні, згідно з УКПОКЧЗД: правові типу 1.1.-"зміна цільового використання", на частку земельної ділянки площею 29 кв.м діють обмеження спеціальні, типу 4.3.1.- "в санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій".   
		У відповідності до п. 5.1. рішення Миколаївської міської ради від 10.10.2006 року №6/46 вирішено передати Приватному підприємцю ОСОБА_1 в оренду строком на 10 років земельну ділянку загальною площею 480 кв.м для реконструкції та обслуговування будівлі (колишньої насосної станції) з подальшим розміщенням громадського офісу та комплексним благоустроєм території (облаштування квіткового майданчика для відпочинку) по АДРЕСА_6.
		В подальшому, згідно з п. 3 рішення Миколаївської міської ради від 19.09.2008 року №27/106 вирішено продати Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельну ділянку площею 480 кв.м за 60091,00 грн. для реконструкції нежитлової будівлі в громадський офіс та подальшого його обслуговування по АДРЕСА_6 . 
		У відповідності до наявної інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 28.03.2008 року було проведено державну реєстрації Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв (23.04.2008 за номером 15221200000016938 внесено запис до Єдиного державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань було зареєстровано позивача). 
		01.12.2009 року за Актом приймання-передавання житлового комплексу з балансу на баланс з балансу ЖКП "Бриз" на баланс ОСББ "Південний Союз" передано житловий комплекс по вулиці Фрунзе, 14-а.
		Розділ 6 вказаного акту під назвою "Наслідки огляду та випробувань житлового комплексу" містить пункт 6.6. "Прибудинкова територія" наступного змісту: "На прибудинковій території усередині двору розташовані кілька приватних гаражів, сараїв і одна цегельна будова. Асфальт усередині двору розламаний і має потребу у відновленні."
		У розділі щодо технічної документації, яка передається разом із житловим комплексом зазначено, що план земельної ділянки відсутній.
		Натомість був доданий план території прибирання площею 2 810 м.кв., на якому схематично відображений спірний об`єкт під назвою "цегельна будова" (колишня насосна станція). 
		В подальшому, як вказує позивач та підтверджує відповідач, згідно відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 11.07.2018 року був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі та земельної ділянки за адресою вул. 8 березня. 39/1 у місті Миколаєві, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Ягужинською К.Т., реєстровий номер 1608, за яким власником об`єктів нерухомості (земельної ділянки та нежитлової будівлі) став ОСОБА_2.
		 
		Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції  погодився з висновками суду першої інстанції.
		 
		Способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		За положеннями ст. 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес у один із способів, визначених частиною першою ст. 16 Цивільного кодексу України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
		Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
		  Згідно з ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.
		Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		В контексті зазначеної норми, звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту. 
		Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому.
		Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		  Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері господарсько-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Під захистом прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.
		З аналізу вищезазначених норм, вбачається, що під час розгляду справи позивач повинен довести, а суд встановити факти або обставини, які б свідчили про порушення індивідуально виражених прав чи інтересів позивача.
		Способи захисту порушених прав встановлені ст. 20 Господарського кодексу України та ст. 16 Цивільного кодексу України до яких відноситься, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		При цьому для вирішення питання щодо наявності правових підстав для визнання незаконним та скасування рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно суду необхідно встановити їх невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав ці акти. Також обов`язковою умовою визнання цих актів недійсними є порушення у зв`язку з їх прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.
		Позивач самостійно визначає в позовній заяві, у чому саме полягає його порушення прав та інтересів, і обґрунтовує позовні вимоги, а суд повинен перевірити доводи, на яких ґрунтуються ці вимоги, зокрема, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і залежно від встановлених обставин вирішити питання про наявність або відсутність підстав для правового захисту.
		Так, звертаючись із відповідним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним Свідоцтва про право власності від 10.12.2004 року, визнання незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м., в обґрунтування позову позивачем було покладено обставини порушення відповідачем права позивача, як землекористувача вищевказаної земельної ділянки, що входить до прибудинкової території багатоповерхового житлового будинку позивача по АДРЕСА_2 , та інших об`єднань співвласників багатоквартирних будинків: " АДРЕСА_3 ", "2 Поперечна-32", "Фрунзе-14".
		Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
		Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		Відповідно до ч. 1, 2 ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Відповідно до ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
		Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (ч. 1, 2 ст. 182 Цивільного кодексу України).
		Згідно з п. 1.3  Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно,  затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року №7/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 18.02.2004 року за № 157/6445, чинного на час видачі оскаржуваного с свідоцтва про право власності (далі - Тимчасове положення), державна реєстрація прав проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ, створеними до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» та інших законодавчих актів України» та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.
		У відповідності до п. 1.4 Тимчасового положення, обов`язковій державній реєстрації підлягало право власності та інші речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.
		Пунктом 1.5 Тимчасового положення передбачено, що державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на таке нерухоме майно: 1) житлові будинки; 2) квартири; 3) будівлі, в яких розташовані приміщення, призначені для перебування людини, розміщення рухомого майна, збереження матеріальних цінностей, здійснення виробництва тощо; 4) споруди (інженерні, гідротехнічні тощо) - земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень, призначені для виконання спеціальних технічних функцій; 5) приміщення - частини внутрішнього об`єму житлових будинків, будівель, квартир, обмежені будівельними елементами.
		Відповідно до п. 6 додатку 2 до  Тимчасового положення, чинного на момент видання оспорюваних свідоцтв про право власності на нерухоме майно, до правовстановлювальних документів, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об`єкти нерухомого майна, належать свідоцтва про право власності на об`єкти нерухомого майна, видані органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями.
		Так, у відповідності до норм Тимчасового положення виконавчим комітетом Миколаївської міської ради 10.12.2004 року видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської обласної ради №62 від 09.03.1992 року "Про розмежування державного майна/комунального майна/ між власністю області і власністю міст обласного підпорядкування і районів області", зареєстроване в Миколаївському міжміському бюро технічної інвентаризації 10.12.2004 року, номер запису 2003 в книзі 16, реєстраційний № 8962079. 
		  Відповідно до правової позиції Верховного Суду, що викладена, зокрема, у постанові від 13.01.2020 року у справі № 910/24473/16, від 17.04.2019 року у справі № 916/641/18, від 10.04.2018 року у справі № 927/849/17,  свідоцтво про право власності на нерухоме майно лише посвідчує наявність відповідного права,  і не породжує, не змінює і не припиняє певні права та обов`язки, тобто, не є правочином. 
		Свідоцтво видається на підтвердження наявності права, яке виникло внаслідок певного правочину і такий посвідчуваний документ є чинним, якщо є дійсною правова підстава його видачі. Чинність документа, у наведеному випадку свідоцтва є показником, який характеризує його юридичну силу, тобто якщо правова підстава (правочин), у зв`язку з якою видано документ, визнана недійсною, то такий правочин не породжує у його сторін прав, а тому свідоцтво як посвідчувальний документ втрачає свою юридичну силу і не може підтверджувати право, якого вже немає.
		Як вже зазначалось раніше, зазначене Свідоцтво про право власності видано відповідачу на підставі рішення Виконавчого комітету Миколаївської обласної ради № 62 від 09.03.1992 року "Про розмежування державного майна/комунального майна/ між власністю області і власністю міст обласного підпорядкування і районів області".
		При цьому, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що позивачем по справі, або будь-якими іншими особами у судовому порядку оскаржувалась дійсність вищезазначеного рішення Виконавчого комітету Миколаївської обласної ради №62 від 09.03.1992 року, як і не містять будь-яких інших доказів скасування вищезазначеного рішення. При цьому, позивачем в межах даної справи вимоги щодо визнання недійсними та скасування вищезазначеного рішення  не заявляються, а отже, предметом розгляду в межах даної справи не є, в зв`язку з чим, суд позбавлений можливості дослідити правомірність прийняття такого рішення, як і правомірність видачі на його підставі свідоцтва про право власності.
		Тобто, в даному випадку доказів на підтвердження неправомірності отримання відповідачем у справі у власність нерухомого майна у 2004 році, матеріали справи не містять. 
		Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в подальшому, нежитлове приміщення літ. "А" загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 , 29.11.2005 року було продано приватному підприємцю ОСОБА_1, який в свою чергу у 2018 році продав таке майно ОСОБА_2 .
		Тобто, наразі власником нежитлового приміщення літ. "А" загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 є ОСОБА_2 , який отримав вказане майно у власність за достатніх правових підстав, тобто є правомірним набувачем.
		Судова колегія зауважує, що ч. 1 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол) передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		У практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", "Серков проти України") напрацьовано три критерії, які слід оцінювати стосовно сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями, передбаченими статтею 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		В рішенні ЄСПЛ у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: згідно з другим реченням першого абзацу особа може бути позбавлена майна тільки "на умовах, передбачених законом", а за змістом другого пункту держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, властивий всім статтям Конвенції. Принцип законності передбачає, що відповідні положення національного законодавства є досить доступними, точними і передбачуваними в їх застосуванні.
		Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає непередбачуваності закону. Сумніви щодо тлумачення закону, які залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди у процесі здійснення правосуддя.
		Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		Принцип пропорційності передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, вважатиметься порушенням статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якою необхідно досягти, та засобами, які застосовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
		З питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення у справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії"). Таким чином, відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.
		У Рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява N 29979/04) було сформульовано висновки відповідно до яких Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП], заява N 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер`їлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", заява N 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі", заява N 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії", заява N 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії", заява N 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини", п. 128, та "Беєлер проти Італії", п. 119).
		Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", заява N 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії", п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії", заява N 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії", заява N 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (див., наприклад, рішення у справі "Москаль проти Польщі", п. 69), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", п. 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії", п. 38).
		При цьому потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки")
		Таким чином, колегія суддів, ураховуючи встановлені обставини справи, погоджується із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання Свідоцтва про право власності недійсним.
		Що стосується позовної вимоги щодо визнання незаконним п. 3 рішення Миколаївської міської ради № 27/106 від 19 вересня 2008 року про продаж Приватному підприємцю ОСОБА_1 земельної ділянки площею 480,00 кв.м., в обґрунтування позову позивачем було покладено обставини порушення відповідачем права позивача, як землекористувача вищевказаної земельної ділянки, що входить до прибудинкової території багатоповерхового житлового будинку позивача по АДРЕСА_2 , та інших об`єднань співвласників багатоквартирних будинків: " АДРЕСА_3 ", "2 Поперечна-32", "Фрунзе-14", судова колегія зазначає наступне.
		Статтею 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
		Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
		Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
		Частиною 1 ст. 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
		Згідно з ч. 1, 2 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень, рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом. При встановленні результатів голосування до загального складу сільської, селищної, міської ради включається сільський, селищний, міський голова, якщо він бере участь у пленарному засіданні ради, і враховується його голос. 
		Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
		Відповідно до ч. 1  ст. 155 Земельного кодексу України  визначено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.
		Відповідно до ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Згідно зі ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.
		Згідно зі  ст. 319 Цивільного кодексу Украни  власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
		Відповідно до ст. 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
		Приписами ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
		Відповідно до п. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" права суб`єкта комунальної власності від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють відповідні ради.
		За приписами п. 34 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні"  до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад відноситься вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.
		Підпунктом 1 п. "а" ст. 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема,  власні (самоврядні) повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.
		Статтею 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено правові засади права комунальної власності. 
		Так, частиною 1 зазначеної статті встановлено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.
		Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правоможності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (ч. 5 ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні". 
		Відповідно до  ст. 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад та надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього  Кодексу.
		Частиною 2 ст. 116 Земельного кодексу України, передбачено, що набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
		Відповідно до ч. 1 ст. 377 Цивільного кодексу України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).
		Згідно з ч. 1, 2 ст. 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
		Аналіз положень наведених норм дає підстави для висновку про те, що у разі переходу права власності на майно, що знаходиться на земельній ділянці, до нового власника з моменту набуття права власності на це майно переходить право на земельну ділянку, на якій вказане майно розміщене у тому самому обсязі та умовах, які були у попереднього власника. 
		За приписами ч. 1 ст. 128 Земельного кодексу України (чинної на момент виникнення правовідносин) продаж громадянам і юридичним особам земельних ділянок державної (крім земельних ділянок, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації) та комунальної власності для потреб, визначених цим Кодексом, провадиться місцевими державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування в межах їх повноважень.
		Так, 19.09.2008 року Миколаївською міською радою було прийнято рішення №27/106 "Про продаж земельної ділянки приватному підприємцю ОСОБА_1 по АДРЕСА_6 для реконструкції нежитлової будівлі в громадський офіс та подальшого його обслуговування", було вирішено продати приватному підприємцю ОСОБА_1, який був власником нежитлової будівлі літ. "А" загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6 за договором купівлі-продажу від 29.11.2005 року, земельну ділянку площею 480 кв.м за 60091,00 грн. для реконструкції нежитлової будівлі в громадський офіс та подальшого його обслуговування по вул. 8Березня, 39 / 1 у Заводському районі міста Миколаєва.
		При цьому, незаконність вказаного рішення, як раніше зазначеного свідоцтва про право власності, позивачем пов`язується лише з тим, що на його думку, міська рада неправомірно розпорядилась земельною ділянкою, яка входить до прибудинкової території багатоповерхового житлового будинку позивача по вул. Шосейній, 14-а в м. Миколаєві, та інших об`єднань співвласників багатоквартирних будинків: "вул. 8 Березня, буд. 39 ", "2 Поперечна-32", "Фрунзе-14".
		Дослідивши зазначене твердження позивача, колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає наступне.
		Так, з матеріалів справи вбачається, що 28.03.2008 року було проведено державну реєстрацію Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м.Миколаїв.
		Відповідно до ч. 2 ст. 382 Цивільного кодексу України усі  власники квартир та нежитлових приміщень  у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
		Частиною 1 ст. 385 Цивільного кодексу України передбачено, що  власники квартир та нежитлових приміщень  у багатоквартирному будинку (будинках) для забезпечення експлуатації такого будинку (будинків), користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку (будинків) можуть створювати об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (будинків). Таке об`єднання є юридичною особою, що створюється та діє відповідно до закону та статуту. Об`єднання власників квартир, житлових будинків є юридичною особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та закону.
		Правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об`єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов`язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку врегульовано Законом України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».
		Мета створення об`єднання та його статус визначено у ст. 4 зазначеного Закону, за змістом якої об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами.  Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.  Об`єднання є юридичною особою, що створюється відповідно до закону.
		Статтею 11 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирних будинків" встановлено, що об`єднання після набуття статусу юридичної особи може: прийняти на власний баланс весь житловий комплекс; за договором з попереднім власником залишити його балансоутримувачем усього житлового комплексу або його частини; укласти договір з будь-якою юридичною особою, статут якої передбачає можливість здійснення такої діяльності, про передачу їй на баланс усього житлового комплексу або його частини.
		Рішення про прийняття на баланс основних фондів приймається відповідно до цього Закону, інших нормативно-правових актів та статуту об`єднання. Балансоутримувач забезпечує управління житловим комплексом.
		Передача майна з балансу на баланс відбувається у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Згідно з п. 2 Порядку передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.10.2002 року № 1521, (в редакції, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) загальні збори об`єднання вирішують питання про: прийняття житлового комплексу на баланс об`єднання; залишення житлового комплексу або його частини на балансі попереднього балансоутримувача (за умови укладення з ним відповідного договору); передачу житлового комплексу або його частини на баланс іншої юридичної особи, статут якої передбачає можливість провадження такої діяльності, та укладення з цією юридичною особою відповідного договору.
		За змістом п. 5 Порядку (в редакції чинній станом на 01.12.2009 року - день складання акту приймання-передавання), передача  житлового  комплексу або його частини з балансу на баланс проводиться разом з планом земельної ділянки, технічним паспортом будинку та   відповідною   технічною   документацією  (інвентарна справа,  акт прийняття  в експлуатацію, плани зовнішніх мереж тощо) у двомісячний термін  після  надходження  відповідного звернення від об`єднання. У разі втрати план земельної  ділянки,  технічний  паспорт будинку або технічна документація виготовляються чи  відновлюються за рахунок підприємства,  установи чи організації,  з балансу яких передається житловий комплекс або його  частина,  протягом  місяця після надходження відповідного звернення від об`єднання.
		За п. 7 Порядку датою передачі житлового комплексу або його частини з балансу на баланс є дата підписання акта приймання-передачі.
		Так, як вже зазначалось, 01.12.2009 року за Актом приймання-передавання житлового комплексу з балансу на баланс з балансу ЖКП "Бриз" на баланс ОСББ "Південний Союз" передано житловий комплекс по вулиці Фрунзе, 14-а.
		Доказів передачі будь-якої документації щодо земельної ділянки під вказаним будинком матеріали справи не містять.
		Судом першої інстанції було встановлено та фактично сторонами у справі не заперечується, що ані ЖКП "Бриз", ані позивачем у справі після прийняття житлового будинку на баланс будь-яка технічна чи інша документація, яка б посвідчувало право власності або користування позивачем земельною ділянкою площею 2810 кв.м. (під житловим будинком та прилегла територія), не виготовлялась та наразі відсутня.
		При цьому, з наявних у матеріалах справи доказів також вбачається, що вищевказана земельна ділянка площею 2810 кв.м. є територією, яка вираховувалась для прибирання, забезпечення чистоти та порядку на прибудинковій території. (т.1 а.с. 212-213).
		З системного аналізу ст. 12, 42, 88, 116 Земельного кодексу України, у поєднанні з роз`ясненнями Постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 14 квітня 2004 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» слідує, що право користування земельною ділянкою виникає після одержання її власником або землекористувачем документу, що посвідчує право власності чи право постійного користування або укладення договору оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
		При цьому, відповідно до ч. 1, 2 ст. 42 Земельного кодексу України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності,  надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками  або у власність чи користування об`єднання власників у разі приватизації громадянами багатоквартирного будинку.
		Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
		Крім того, відповідно до ч. 4 ст. 42 Земельного кодексу України визначено, що розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.
		Відповідно до Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17.05.2005 року № 76, прибудинкова територія - це територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.
		За загальними правилами судового процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ст. 74 Господарського процесуального кодексу України).
		Згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).
		Частиною 1 ст. 91 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
		При цьому, слід зазначити, що доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості.
		Обов`язок доказування визначається предметом спору. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.
		З огляду на зазначене, судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачем у справі належними та допустимими доказами не доведено факт отримання прибудинкової території саме визначеною ним самостійно площею у власність або користування відповідно до норм чинного законодавства України.
		Що стосується посилань скаржника на те, що нежитлова будівля загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, щодо якої було видано спірне свідоцтво про право власності на земельну ділянку, під якою було передано у власність на підставі оскаржуваного рішення, є насосною станцією і фактично допоміжним приміщенням, судова колегія зазначає таке.
		Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»  власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку,  технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і та ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
		Згідно зі ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»  допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
		Такі висновки підтверджуються Рішенням Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і та ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».
		У Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина  ОСОБА_5  щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.
		Так, відповідно розділу 6 акту приймання-передачі житлового будинку з балансу на баланс під назвою "Наслідки огляду та випробувань житлового комплексу" містить пункт 6.6. "Прибудинкова територія" наступного змісту: "На прибудинковій території усередині двору розташовані кілька приватних гаражів, сараїв і одна цегельна будова. Асфальт усередині двору розламаний і має потребу у відновленні."
		У розділі щодо технічної документації, яка передається разом із житловим комплексом зазначено, що план земельної ділянки відсутній. Натомість, був доданий план території прибирання площею 2 810 м.кв., на якому схематично відображений спірний об`єкт під назвою "цегельна будова" (колишня насосна станція). 
		Судом першої інстанції також встановлено, що з огляду на відсутність інших капітальних споруд на плані, колишня насосна станція і є тією "цегельною будовою", яка зазначена у плані території прибирання та яка вказана у п. 6.6. Акту приймання-передавання від 01.12.2009 року, при цьому вказана будівля станом на момент створення позивача не використовувалась за  своїм функціональним призначенням та не виконувала функції щодо підкачки води, доказів протилежного позивачем не надано ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції.
		Тобто, вже на момент передачі житлового будинку з балансу на баланс, нежитлова будівля загальною площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, не була насосною станцією, перебувала у приватній власності інших осіб, що в свою чергу виключає можливість віднесення такої нежитлової будівлі до допоміжного приміщення багатоквартирного будинку позивача.
		За таких обставин, судова колегія зазначає, що позивачем у справі будь-якими належними та допустимими доказами не доведено факту того, що спірним рішенням та свідоцтвом порушено будь-які права позивача, оскільки позивач у справі не був ані власником, ані користувачем земельної ділянки, переданої у власність спірним рішенням, нежитлова будівля площею 33,8 кв.м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_6, не була допоміжним приміщенням на момент передачі житлового будинку на баланс позивача та ніколи позивачу у власність не передавалась, до того ж є об`єктом права власності іншої особи. 
		Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
		  З урахуванням наведеного надзвичайно важливого значення набуває необхідність належного з`ясування судом питання щодо того, про захист яких саме прав особи йдеться.
		Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
		З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.
		Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених ст. 16 Цивільного кодексу України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.
		Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту), кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому як ефективний спосіб слід розуміти такий, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У п. 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст. 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за ст. 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява №38722/02)).
		Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Тим більше, що пріоритет міжнародного договору за наявності колізій з внутрішнім законодавством надає судам України досить широкі повноваження при обранні джерела права для вирішення конкретного спору.
		За таких обставин, для того щоб в судовому порядку захистити порушене право або законний інтерес особи, яка звертається за захистом такого права до суду, по-перше, право такої особи має бути порушено, по-друге, особа має довести, що саме діями відповідача порушуються її права (законні інтереси), а по-третє, обраний позивачем спосіб захисту має поновити порушені права (законні інтереси) позивача.
		Беручи до уваги викладене, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту своїх цивільних прав шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно не відповідає положенням ст. 55, 124 Конституції України, ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		З огляду на що, будь-які підстави як для скасування оскаржуваного у справі свідоцтва про право власності, так і рішення міської ради відсутні.
		Виходячи з вищевикладеного, доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає непереконливими та такими, що спростовуються наявними матеріалами справи.
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа  "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).
		Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі  "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).
		Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
		Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (п. 58 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Серявін проти України"). Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади обов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
		Колегія суддів зауважує, що ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.
		Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає п. 1 ст. 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.
		І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що п. 1 ст. 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.
		Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.
		Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування рішення.
		За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі № 915/844/18 відповідає обставинам справи та вимогам закону після здійсненого апеляційного перегляду справи в межах заявлених доводів та вимог апеляційної скарги
		Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.
		Керуючись ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південний Союз", м. Миколаїв на рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі № 915/844/18 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.11.2019 року у справі № 915/844/18 - залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст. 288 Господарського процесуального кодекс України.
		Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 24.02.2020 року. 
		Повний текст постанови складено 26 лютого 2020 року.
		 
		Головуючий суддя Г.І. ДіброваСудді Н.М. Принцевська А.І. Ярош

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...