Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 813/7690/14 : Адміністративні справи (до 01.01.2019); Справи зі спорів з відносин публічної служби, зокрема справи щодо:; звільнення з публічної служби.
Надіслано для оприлюднення: 05.03.2020. Зареєстровано: 05.03.2020. Забезпечено надання загального доступу: 06.03.2020.

Результат оскарження 15.07.2020 Восьмий апеляційний адміністративний суд: змінено судове рішення
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		справа №813/7690/14
		РІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		24 лютого 2020 рокузал судових засідань № 11
		 
		Львівський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:
		головуючого судді Гулика А.Г.,
		судді Качур Р.П.,
		судді Сидор Н.Т.,
		 
		за участю: 
		секретаря судового засідання Лепеха А.Р.,
		позивача ОСОБА_1 ,
		представників відповідачів Курси О.С., Гарбарука В.І.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Львові в порядку загального позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Міністерства юстиції України, військової прокуратури Західного регіону України, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Генерального прокурора України про визнання нечинним і скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, -
		 
		в с т а н о в и в:
		ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 (далі  позивач) звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України код ЄДРПОУ 00034051, місцезнаходження: 01011, м.Київ -11, вул. Різницька, 13/15, в якому позивач просить:
		- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014 про звільнення позивача з посади військового прокурора Західного регіону України, у зв`язку з припиненням трудового договору; 
		- поновити позивача на посаді військового прокурора Західного регіону України з 23.10.2014; 
		- зобов`язати вчинити дії щодо виключення даних щодо позивача з Єдиного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		Ухвалою від 14.11.2014 суддя відкрив провадження.
		Ухвалою від 02.12.2014 суд залучив до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Генерального прокурора України ОСОБА_2 (далі  третя особа).
		Ухвалою від 02.12.2014 суд витребував докази.
		Ухвалою від 10.12.2014 суд прийняв до провадження клопотання про збільшення позовних вимог, в якому позивач просить суд: зобов`язати відповідача виплатити середній заробіток за весь час вимушеного прогулу; поновити позивача на посаді військового прокурора Західного регіону України з 24.10.2014.
		Ухвалою від 24.12.2014 суд залучив до участі у справі другого відповідача  військову прокуратуру Західного регіону України (далі  військова прокуратура) щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та замінив первинного відповідача у справі Генеральну прокуратуру України належним відповідачем Міністерством юстиції України (далі  Мін`юст) в частині позовних вимог про зобов`язання вчинити дії щодо виключення даних стосовно позивача з Єдиного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».
		Ухвалою від 24.12.2014 суд витребував докази.
		Ухвалою від 18.02.2015 суд закінчив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду.
		Ухвалою від 02.04.2015 суд зупинив провадження у справі.
		Ухвалою від 19.11.2019 суд поновив провадження у справі.
		Ухвалою від 10.01.2020 суд допустив заміну відповідача у справі Генеральної прокуратури України його правонаступником  Офісом Генерального прокурора.
		Ухвалою від 24.02.2020 суд прийняв до провадження заяву про уточнення позовних вимог, в якій позивач просить:
		-визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади військового прокурора Західного регіону України, у зв`язку з припиненням трудового договору; 
		-поновити ОСОБА_1 на посаді військового прокурора Західного регіону України з 24.10.2014; 
		-зобов`язати військову прокуратуру Західного регіону України виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24.10.2014 по день прийняття судового рішення;
		-зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивача не ознайомлено з наказом № 1499-К, копію наказу та трудову книжку не видано, розрахунок на день видання наказу не проведено. Позивач вважає, що через юридичну невизначеність до нього не може бути застосована заборона, передбачена у п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про очищення влади», оскільки у законодавстві відсутнє поняття територіального (регіонального) органу прокуратури України. До того ж, посада заступника військового прокурора Центрального регіону України не є посадою заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України у розумінні п. 8 ч. 1 ст. 3 Закону. Відповідач, на думку позивача, порушив принцип рівності перед законом, оскільки застосував вимоги Закону лише до одного із трьох військових прокурорів регіонів. Позивач також вказав, що під час його звільнення йому не висунуто будь-яких звинувачень і не надано можливості від них захищатись, а тому трудові відносини не можуть бути припинені. Зазначив, що вказаний закон запроваджує колективну відповідальність та відповідальність посадових осіб, виходячи з презумпції їх вини, що суперечить Конституції України та нормам міжнародного права. Вказаний закон суперечить принципам люстрації, викладеним у резолюції ПАРЄ № 1096 (1996), а також Конвенції про захист прав людини.
		02.12.2014 представник Генеральної прокуратури України подав заперечення, в яких вказав, що позивач сукупно більше одного року обіймав посади, визначені п.п.7,8 ч.1 ст.3 Закону, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 1502к його звільнено з посади заступника військового прокурора Західного регіону України  начальника слідчого управління у зв`язку з припиненням трудового договору на підставі п. 7-2 ст. 36 КЗпП України. Висновок про наявність підстав для звільнення позивача ґрунтується на результатах вивчення його особової справи в частині перебування на посадах, які за правилами п. п. 7, 8 ч. 1 ст. 3 Закону віднесено до категорій «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України». Також представник відповідача вказав, що відповідно до Закону України «Про прокуратуру» та рішень Генерального прокурора України посада заступника військового прокурора регіону (прокурора регіону з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері), яка є адміністративною посадою, відноситься загальної категорії заступник керівника органу прокуратури, а тому посада позивача охоплюється поняттям «заступник керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України». Також вказав, що позивач підтвердив, що в день видачі оскарженого наказу, його госпіталізовано до лікувального закладу. У зв`язку з вказаним, виконання процедури звільнення перенесено до видужання позивача і прибуття до місця роботи. Закон України «Про очищення влади» не передбачає заборони звільнення працівника у період його тимчасової непрацездатності, перебування у відпустці.
		23.12.2014 представник Генеральної прокуратури України подав додаткові заперечення, в яких виклав ті ж доводи, що й у запереченнях від 02.12.2014.
		28.01.2015 представник Мін`юсту подав заперечення проти позову, в яких зазначив, що позивач понад один рік обіймав посаду, яка відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону є об`єктом застосування заборони перебування на такій посаді терміном 10 років. Вважає, що оскаржений наказ прийнятий в межах повноважень та з дотриманням норм чинного законодавства. Представник вказав, що до Мін`юсту надійшли матеріали щодо звільнення позивача, а тому воно зобов`язане було внести інформацію до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади». При цьому, Мін`юст виключить такі відомості з вказаного Реєстру лише в порядку, визначеному п. 5 розділу ІІ Реєстру.
		26.02.2015 позивач подав пояснення, в яких звернув увагу на висновки Європейської комісії «За демократію через право» щодо Закону України «Про очищення влади». Решта доводів збігаються з доводами, викладеними у позовній заяві.
		02.04.2015 позивач подав до суду додаткові пояснення, в яких вказав, що спеціалізовані прокуратури з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері та військові прокуратури у розумінні Закону України «Про прокуратуру» не відносяться до територіальних органів прокуратури.
		19.11.2019 позивач подав додаткові пояснення, в яких зазначив, що при проведенні люстрації має бути дотриманий індивідуальний характер відповідальності, що відповідає рішенню Європейського суду з прав людини від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України». Вказав, що при проведенні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід враховувати підвищення тарифних ставок і посадових окладів відповідно до вимог чинного законодавства.
		09.12.2019 представник Мін`юсту подав додаткові пояснення, в яких виклав ті ж аргументи, що й у запереченнях проти позову від 28.01.2015.
		17.12.2019 позивач подав додаткові пояснення, в яких вказав ті ж доводи та аргументи, що у раніше поданих заявах по суті справи.
		Офіс Генерального прокурора відзиву на позовну заяву чи заяву про визнання позову не подав. 
		Позивач в судовому засіданні позовні вимоги підтримав. Просив суд позов задовольнити повністю.
		Офіс Генерального прокурора явку представника в судове засідання не забезпечив, належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, заяв про розгляд справи без участі його представника не надходило.
		Представники відповідачів Міністерства юстиції України та військової прокуратури Західного регіону України в судовому засіданні проти позову заперечили. Просили суд відмовити в задоволенні позову повністю.
		Третя особа в судове засідання не з`явилась, належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи. Клопотань про розгляд справи без її участі до суду не надходило.
		Заслухавши пояснення позивача, представників відповідачів, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
		Наказом Генерального прокурора України від 18.03.2011 №385к позивача призначено на посаду заступника військового прокурора Центрального регіону України.
		Наказом Генерального прокурора України від 08.08.2012 №947к позивача призначено на посаду заступника прокурора Центрального регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері.
		Наказом в. о. Генерального прокурора України від 02.04.2014 №512к позивача призначено на посаду прокурора Західного регіону України з нагляду за додержанням законів у воєнній сфері.
		Наказом Генерального прокурора України від 26.08.2014 №1183к позивача призначено на посаду військового прокурора Західного регіону України.
		Наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 №1499к позивача звільнено з посади військового прокурора Західного регіону України, у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.
		Вважаючи своє звільнення протиправним, позивач звернувся з відповідним позовом до суду.
		При вирішенні спору по суті суд виходив з наступного.
		Щодо позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014, суд зазначає наступне.
		Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
		У статті 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції України).
		Відповідно до положень ст. 38, ч. ч. 1, 2 ст. 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
		У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
		Згідно з ч. 2 ст. 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).
		Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 вказав, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини  це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення).
		Відповідно до абз. 4 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання таким актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу.
		У рішенні Конституційного Суду України від 30.05.2001 за № 7-рп/2001 зазначено, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).
		Згідно зі ст. 46-2 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.
		Відповідно до п. 7-2 ч. 1 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі  КЗпП України) підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
		Преамбулою Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі  Закон України № 1682-VII; тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
		Відповідно до понятійного апарату Закону України № 1682-VII очищення влади (люстрація)  це встановлена таким Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах:
		- верховенства права та законності;
		- відкритості, прозорості та публічності;
		- презумпції невинуватості;
		- індивідуальної відповідальності;
		- гарантування права на захист.
		Відповідно до ч. 3, 4 ст. 1 Закону України № 1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності вказаним Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 вказаного Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений вказаним Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 вказаного Закону.
		Особи, зазначені у частинах третій, п`ятій  сьомій статті 3 вказаного Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
		Статтями 2, 3 наведеного Закону передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.
		Відповідно до п. 8 ч. 1 Закону України № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 вказаного Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
		Згідно з п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності вказаним Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 вказаного Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 вказаного Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах таких осіб:
		1) звільняє таких осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
		2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 вказаного Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені вказаним Законом.
		Суд встановив, що позивача наказом Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014 звільнено за п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, оскільки, як зазначено у довідці про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України № 1682-VII, у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 він обіймав сукупно не менше одного року (2 роки 11 місяців 4 дні) посади, які віднесені до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України»
		Надаючи оцінку аргументам позивача про те, що Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 №1789-XII не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться в Законі України № 1682-VII, суд зазначає наступне.
		Відповідно до положень ч. 1 ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-ХІІ, який діяв на час звільнення позивача, встановлено систему органів прокуратури, яку становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. До органів військових прокуратур належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).
		Згідно з ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 13.04.2012) систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур.
		У статті 13 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 14.08.2014) вказано, що систему органів прокуратури становлять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, районні в містах, а також військові прокуратури. У разі необхідності Генеральний прокурор України може створювати спеціалізовані прокуратури на правах обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур. До військових прокуратур належать Головна військова прокуратура (на правах структурного підрозділу Генеральної прокуратури України), військові прокуратури регіонів (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів та інші військові прокуратури, прирівняні до прокуратур міст і районів.
		У частині 5 статті 47 Закону України «Про прокуратуру» (в редакції від 14.08.2014) передбачено, що військові звання офіцерів військової прокуратури відповідають класним чинам працівників прокуратури. При звільненні офіцерів військової прокуратури (до полковника включно) з військової служби і призначенні на посади прокурорів і слідчих в територіальні чи спеціалізовані прокуратури їм присвоюються відповідні їхнім військовим званням класні чини, а при прийнятті на військову службу у військову прокуратуру прокурорів і слідчих, які мають класні чини (до старшого радника юстиції включно), їм присвоюються відповідні військові звання згідно із законодавством.
		Отже, у законодавстві, чинному на момент звільнення позивача органи прокуратури розмежовувалися на територіальні, спеціалізовані та військові.
		Згідно з ч. 1 ст. 7 Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII, який набрав чинності 15.07.2015 визначено, що систему прокуратури України становлять: 1) Генеральна прокуратура України; 2) регіональні прокуратури; 3) місцеві прокуратури; 4) військові прокуратури.
		У системі прокуратури України діють регіональні прокуратури, до яких належать прокуратури областей, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя.
		Регіональну прокуратуру очолює керівник регіональної прокуратури - прокурор області, Автономної Республіки Крим, міст Києва і Севастополя, який має першого заступника та чотирьох заступників (ч. ч. 1, 2 ст. 10 Закону України «Про прокуратуру»).
		Таким чином, регіональний поділ органів прокуратури визначено саме Законом України «Про прокуратуру» від 14.10.2014 № 1697-VII
		Суд також враховує інформацію щодо застосування окремих положень Закону України №1682-VII до керівників військових прокуратур, погоджену заступником Генерального прокурора України  Головним військовим прокурором 20.10.2014.
		З огляду на викладене, суд погоджується з доводами позивача про те, що Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться в Законі України № 1682-VII, що, в свою чергу, порушує принцип юридичної визначеності.
		Застосовуючи до спірних правовідносин норми міжнародного права, суд виходить з наступного.
		Згідно з Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі  КАС України) та ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
		Згідно з ст.15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів України неухильно виконували свої зобов`язання за вказаними договорами.
		У статті 19 Закону України «Про міжнародні договори» встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.
		Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до ст. 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961, кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (ст. 4 цієї Конвенції).
		Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
		Положеннями Закону України № 1682-VII фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації у зв`язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 вказаного Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
		Отже, люстрація застосовується до осіб, які перебуваючи на конкретній публічній посаді вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України №1682-VII.
		Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
		Враховуючи наведені норми міжнародного права та положення національного законодавства, суд вважає, що приписами Закону України № 1682-VII створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях наявний дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу лише з тієї підстави, що він обіймав відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України № 1682-VII строку. 
		Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону України № 1682-VII, та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч. 2 ст. 1 Закону України № 1682-VII), що вказує на порушення принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, який передбачений у ч.2 ст. 61 Конституції України.
		Суд вказує на те, що положення п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України № 1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України № 1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов`язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		При цьому, при застосуванні до особи положень Закону України № 1682-VII мало б бути з`ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_4 Януковичем, підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
		В іншому випадку такі особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
		Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
		Натомість без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України № 1682-VII запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.
		Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності Законом України № 1682-VII обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв`язку з вказаним підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв`язку з обійманнями такими посадовими особами таких посад у передбачений Законом України № 1682-VII період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, який зафіксований у ч. 1 ст.62 Конституції України.
		Фактично законодавцем запроваджена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв`язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
		Приписами Закону України № 1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам ст. 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
		Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що не відповідає ч. 3 ст. 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів (зокрема, Закону України № 1682-VII) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (зокрема, осіб, які перебувають на публічній службі), та ст. 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
		Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
		Згідно з ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, людина, її права і свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини.
		Відповідно до Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії) вбачається наступне. У статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. 
		Статею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачено, що кожен громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального й рівного виборчого права при таємному голосуванні та забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби. Це положення визначає, що всі держави-учасниці зазначеного Пакту незалежно від конституційної структури повинні запровадити таку систему доступу до державної служби, виборів та участі у веденні державних справ, яка ефективно гарантувала б дотримання вказаного положення.
		У пункті «а» ч. 1 статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 зазначено, що термін «дискримінація» охоплює будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
		Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (далі  Конвенція), що ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
		Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Матиєк проти Польщі»).
		У рішенні у справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 №57986/00 Європейський суд з прав людини постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації  які, на думку Європейського суду з прав людини, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя  має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв`язку із застосуванням засобів люстрації.
		Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (п. 115 вказаного рішення).
		Згідно з статею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення вказаного права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Практика Європейського суду з прав людини визначає, що приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (п. 25 «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (п. 61 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (п. 29 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992. Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (п. 47 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» (справи №№ 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п. п. 22-25 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009 (справа 26713/05)). Крім того, встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (п. п. 43-48 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010 (справа №20999/04)). Зрештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 (справа № 12556/03) та п. п.63 та 64 рішення Європейського суду з прав людини у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009 (справа №28070/06), п.165 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11)).
		Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов`язків (рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria), заява №50222/99, п. 53, від 30.09.2004). Проте, держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), заяви №№ 41138/98 і 64320/01, п. 94, ECHR 2005-VII (витяги), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978, п. 159, Series А № 25). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов`язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (<…>), заява № 49382/06, п. 48, ECHR 2012).
		Суд звертає увагу на те, що відповідач не надав належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь - якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
		Суд при розгляді справи також враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», в якій Європейський Суд з прав людини зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів президента ОСОБА_5 , не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
		Європейський Суд з прав людини вказав, що заходи за Законом про люстрацію ширші, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_6 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
		Крім того, Європейський Суд з прав людини зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_7 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.
		Ключовим у позиції Європейського Суду з прав людини у рішенні у справі «Полях та інші проти України» є § 156 рішення, де Європейський Суд з прав людини зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України № 1682-VII, не класифікувалась як «кримінальна» в національному законодавстві і не схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Віктор Янукович.
		Відтак, не доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників необхідне у демократичному суспільстві і Європейський Суд з прав людини у § 324 вказаного рішення визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
		Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України № 1682-VII до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_7 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.
		Частина 6 статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		Статею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані у зазначеній Конвенції, порушені, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Таким чином, оскаржений наказ про звільнення позивача з посади ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. 
		Надаючи оцінку аргументам позивача щодо незаконності звільнення в період його тимчасової непрацездатності, суд зазначає наступне.
		Згідно з довідкою від 31.10.2014 № 192, виданої позивачу, останній з 23.10.2014 знаходився на лікуванні у відділенні загальної терапії та профпатології військово-медичного клінічного центру Західного регіону.
		Суд зазначає, що позивача звільнено за п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (з підстав, передбачених Законом України № 1682-VII).
		Відповідно до ч. 3 ст. 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
		Водночас суд звертає увагу, що позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а з підстав, передбачених Законом України № 1682-VII (п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України). Відтак, гарантія, передбачена ч. 3 ст. 40 КЗпП України не поширюється на випадки звільнення особи за п. 7-2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а тому доводи позивача в цій частині є безпідставними та необґрунтованими.
		Щодо аргументів позивача про те, що його не ознайомлено з наказом № 1499-К, копію наказу та трудову книжку не видано, розрахунок на день видання наказу не проведено, то суд погоджується із запереченнями представника відповідача, що вчинити такі дії було неможливим, з огляду на відсутність позивача на робочому місці внаслідок тимчасової непрацездатності. Крім цього, вказані обставини не впливають на юридичну силу оскарженого наказу.
		З огляду на вказане, суд дійшов висновку, що наказ Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади військового прокурора Західного регіону України є протиправним та підлягає скасуванню.
		 
		Щодо позовної вимоги про поновлення позивача на посаді, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
		Статею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
		З огляду на вказане, та враховуючи висновок суду про протиправність оскарженого наказу, суд дійшов висновку, що позивача необхідно поновити на посаді військового прокурора Західного регіону України з 24.10.2014.
		Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Отже, рішення суду в частині поновлення позивача на посаді необхідно допустити до негайного виконання.
		 
		Щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
		Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України "Про оплату праці" порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
		Таким нормативно-правовим актом є постанова Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" (далі  Порядок № 100). 
		Відповідно до п. 2 Порядку № 100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
		Відповідно до п. 8 розділу 4 Порядку № 100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Згідно з ч. 2 п. 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати і середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
		Для обчислення суми заробітку, що підлягає виплаті працівникові за час вимушеного прогулу, за основу беруться робочі дні.
		Суд зазначає, що період з 24.10.2014 по 24.02.2020 є періодом вимушеного прогулу, за який військова прокуратура повинна виплатити позивачу середній заробіток, та який в сумі (у 2014 році  49, у 2015 році  250, у 2016 році  251, у 2017 році  248, у 2018 році  250, у 2019 році  249, у 2020 році  37) становить 1334 робочих дні.
		Суд встановив, що згідно з довідкою військової прокуратури від 12.11.2019 № 18-242вих-19 заробітна плата позивача за два календарні місяці роботи, що передують дню звільнення (за серпень 2014 року  18270,00 грн. та за вересень 2014 року  18287,44 грн.) становить 36557,44 грн. без врахування податків і зборів, відповідно середньоденний заробіток (36557,44 грн. / 42 робочих дні) становить 870,42 грн.
		При цьому, суд вказує, що згідно з пунктом 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.
		Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно обчислювати із врахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення.
		Згідно з довідки військової прокуратури від 29.11.2019 № 18-252вих19 посадовий оклад позивача збільшувався: з 01.12.2015 у 1,25 рази, з 06.09.2017 у 3,39 рази.
		Отже, середньоденний заробіток складає:
		- з 24.10.2014 по 30.11.2015  870,42 грн.,
		- з 01.12.2015 по 05.09.2017  1088,03 грн. (870,42 грн. * 1,25),
		- з 06.09.2017 по 06.02.2019  2950,72 грн. (870,42 грн. * 3,39).
		Відтак, середній заробіток позивача за період:
		- з 24.10.2014 по 30.11.2015 складає 240235,92 грн. (870,42 грн. * 276),
		- з 01.12.2015 по 05.09.2017 складає 479821,23 грн. (1088,03 грн. * 441),
		- з 06.09.2017 по 24.02.2020 складає 1820594,24 грн. (2950,72 грн. * 617).
		Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу (з 24.10.2014 по 24.02.2020) складає 2540651,39 грн. (240235,92 + 479821,23 грн. + 1820594,24 грн.) без урахування обов`язкових платежів та податків.
		Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 371 КАС України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби  у межах суми стягнення за один місяць.
		Суд зазначає, що рішення в частині поновлення на посаді та виплати середнього заробітку у межах суми стягнення за один місяць слід допустити до негайного виконання, у відповідності до п. п. 2, 3 ч. 1 КАС України.
		З огляду на вказане, рішення суду в частині стягнення на користь позивача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць в розмірі 18278,72 грн. ((18270,00 грн. + 18287,44 грн.) / 2) без урахування обов`язкових платежів та податків необхідно допустити до негайного виконання.
		 
		Щодо позовної вимоги про зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч.3 ст.1 Закону України № 1682-VII, суд зазначає наступне.
		Частиною 1 ст. 5 Закону України № 1682-VII визначено, що органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої вказаним Законом, є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до п. 1 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.07.2014 № 228 (далі - Положення про Мін`юст), Міністерство юстиції України (Мін`юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
		Мін`юст є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну правову політику.
		Підпунктом 53-1 пункту 4 Положення про Мін`юст передбачено, що Мін`юст забезпечує відповідно до Закону: проведення перевірки, передбаченої зазначеним Законом; формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», надання інформації із зазначеного Реєстру та оприлюднення на власному веб-сайті відомостей з нього.
		Згідно з ст.7 Закону України № 1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 вказаного Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
		Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
		Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 № 1704/5 (далі - Положенням про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до п. 2 розділу ІІ Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
		-надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;
		-надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою статті 4 Закону України «Про очищення влади» разом з відомостями про звільнення особи з посади;
		-надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 вказаного розділу.
		Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.
		Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
		З огляду на викладене, суд вважає, що слід зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України № 1682-VII.
		 
		Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КАС України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з вимогами ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
		Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
		Таким чином, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, суд дійшов висновку, що позов необхідно задовольнити повністю.
		Відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати стягненню зі сторін не підлягають.
		Керуючись ст. ст. 6, 9, 73-76, 242, 244, 245 КАС України, суд, -
		 
		в и р і ш и в:
		позов задовольнити повністю.
		Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України №1499-К від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади військового прокурора Західного регіону України.
		Поновити ОСОБА_1 на посаді військового прокурора Західного регіону України з 24.10.2014. Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді допустити до негайного виконання.
		Стягнути з військової прокуратури Західного регіону України код ЄДРПОУ 38326057, місцезнаходження: 79007, Львівська обл., м. Львів, вул. Клепарівська, 20 на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 середній заробіток (грошове забезпечення) за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 24.02.2020 в розмірі 2540651 (два мільйони п`ятсот сорок тисяч шістсот п`ятдесят одна)грн. 39коп. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства. Рішення суду в частині стягнення середнього заробітку (грошового забезпечення) за один місяць в розмірі 18278 (вісімнадцять тисяч двісті сімдесят вісім)грн. 72коп. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства допустити до негайного виконання.
		Зобов`язати Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченою частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII.
		Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення суду.
		Повне рішення суду складене 05.03.2020.
		 
		 
		Головуючий суддяА.Г. Гулик
		 
		 
		СуддяР.П. Качур 
		 
		 
		СуддяН.Т. Сидор

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...