Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 200/10083/19-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи зі спорів з приводу реалізації публічної політики у сферах праці, зайнятості населення та соціального захисту громадян та публічної житлової політики, зокрема зі спорів щодо; управління, нагляду, контролю та інших владних управлінських функцій (призначення, перерахунку та здійснення страхових виплат) у сфері відповідних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування, з них; загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, з них.
Надіслано для оприлюднення: 05.03.2020. Зареєстровано: 05.03.2020. Забезпечено надання загального доступу: 06.03.2020.
Дата набрання законної сили: 04.03.2020
Номер судового провадження: 850/1323/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		 
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ 
		04 березня 2020 року справа №200/10083/19-а 
		 
		приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
		 
		Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М., за участю секретаря судового засідання  Тішевського В.В., позивача  ОСОБА_1 , представника позивача  адвоката  Коваленко К.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року № 200/10083/19-а (головуючий суддя І інстанції  Давиденко Т.В.), складене у повному обсязі 27 грудня 2019 року у м. Слов`янськ Донецької області, за позовом ОСОБА_1 до Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про зобов`язання вчинити певні дії, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		14 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про зобов`язання відповідача призначити позивачу пенсію за віком на підставі п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» як матері інваліда з дитинства з 28 січня 2019 року (а.с. 3-8).
		Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року відмовлено у задоволені позовних вимог у повному обсязі (а.с. 104-106).
		Не погодившись із судовим рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просила суд скасувати рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року та прийняти нову постанову про задоволення позову у повному обсязі у зв`язку з порушенням судом норм матеріального та процесуального права.
		На обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що відповідач відмовляючи у призначенні пенсії, як матері особи з інвалідністю з дитинства, діяв з перевищенням повноважень та не у спосіб, визначений чинним законодавством з питань соціального захисту.
		Зазначила, що вимога про підтвердження наявності медичних показань для визнання дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку у разі якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку стосується саме категорії дітей-інвалідів, а не інвалідів з дитинства, до якої відноситься син позивача. Вважає, що висновок медичного закладу підтверджує настання сином інвалідності до виповнення ним 16 років.
		При цьому, діючим законодавством визначено, що до заяви про призначення пенсії мають бути додані: документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю, а докази наявності медичних показань для визнання дитини інвалідом дитинства (а не дитиною-інвалідом) до досягнення шестирічного віку не вимагаються.
		Суд першої інстанції помилково відмовив у задоволені позову та не врахував, що позивачем надані всі необхідні документи для призначення пенсії.
		Посилалась на практику Європейського Суду з прав людини та судову практику Верховного Суду України (а.с. 107-112).
		Позивач та її представник в судовому засіданні надали пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, просили суд її задовольнити.
		Представник відповідача в судове засідання не з`явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся судом належним чином.
		04 березня 2020 року до канцелярії суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому управління просило суд залишити рішення суду першої інстанції без змін.
		Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та її представника, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати, з наступних підстав.
		Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ІПН НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , паспорт НОМЕР_2 є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який визнаний інвалідом з дитинства, відповідно медичного висновку від 06 серпня 1999 року № 1123 (а.с.9-10,22).
		На даний час ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 є інвалідом 3 гр. загального захворювання та отримує пенсію , що підтверджується посвідченням за № 3404204534 від 17.07.2015 року серії ААІ № 245355.
		Згідно трудової книжки НОМЕР_3 страховий стаж ОСОБА_1 складає понад 20 років (а.с.26-32).
		22 липня 2019 року Новокраснівською сільською радою Нікольського району Донецької області ОСОБА_1 видана довідка № 513, в тому, що ОСОБА_1 народила і виховала до 6  річного віку ОСОБА_2  ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.23).
		В червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області з заявою про призначення пенсії, як мати особи з інвалідністю з дитинства.
		14 червня 2019 року Мангушське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області винесло рішення № 15, яким ОСОБА_1 відмовлено в призначенні пенсії, як матері особи з інвалідністю з дитинства, у зв`язку з відсутністю висновку лікарсько-консультативної комісії про те, що дитина мала медичні показання для встановлення її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, чим порушила вимоги чинного пенсійного законодавства (а.с. 33).
		Не погодившись з відмовою у призначенні пенсії позивач звернулась до суду із даним позовом.
		Відмовляючи у задоволені позову, суд першої інстанції дійшов висновку щодо відсутності підстав для призначення та виплати позивачу дострокової пенсії, як матері інваліда з дитинства, оскільки дитина позивача визнана інвалідом з дитинства після досягнення шестирічного віку, а тому позивач мала надати відповідачу висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що її дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.
		Суд апеляційної інстанції не погоджується з рішенням суду першої інстанції, з наступних підстав.
		Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.
		В Конституції України закріплено, що людина визнається найвищою соціальною цінністю в Україні - в соціальній і правовій державі, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 3 та 8).
		Право на соціальний захист відноситься до основоположних прав і свобод, які гарантуються державною і, за жодних умов не можуть бути скасовані, а їх обмеження не допускається, крім випадків, передбачених Конституцією України (статті 22 та 64).
		Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов`язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
		Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується, в тому числі, міжнародними зобов`язаннями України.
		Особливою формою здійснення права на пенсію є пенсійні правовідносини, які водночас виступають як один із видів суспільних відносин. Пенсійні правовідносини розглядаються як особлива форма соціальної взаємодії, що об`єктивно виникає в суспільстві відповідно до закону, учасники якої мають взаємні кореспондуючі права та обов`язки і реалізують їх з метою задоволення своїх потреб та інтересів в особливому порядку, який не заборонений державою чи гарантований і охороняється нею в особі певних органів.
		Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
		Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
		Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
		Крім того, суд зазначає, що пенсії за віком відповідають ознакам такої категорії як власність, а тому не залежать від місця проживання особи пенсіонера, а її протиправне позбавлення буде порушенням гарантій, передбачених частиною четвертою статті 41 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності; право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
		Порядок нарахування та виплати пенсії регламентовано Законом України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон № 1058-IV) , Законом України « Про пенсійне забезпечення» та іншими нормативно-правовими актами.
		Відповідно до статті 3 Основ законодавства України про загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року № 16/98-ВР право на забезпечення за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням згідно з цими Основами мають застраховані громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства та члени їх сімей, які проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством України, а також міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
		Згідно із пунктом 1 частини першої та частиною четвертою статті 8 Закону № 1058-IV право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
		Відповідно до вимог статті 17 Закону України «Про пенсійне забезпечення» жінки, які народили п`ятеро або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на пенсію за віком після досягнення 50 років і при стажі роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми (пункти "є" і "ж" статті 56). При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років, які мають право на одержання соціальної пенсії (стаття 94).
		Згідно із пунктом 3 ч.1 ст.115 Закону № 1058-IV жінки, які народили п`ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, - після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. При цьому до числа осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років.
		Відповідно до підпункту 5 пункту 2.1. Постанови Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» до заяви про призначення пенсії за віком додаються такі документи: документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника особою з інвалідністю з дитинства або дитиною з інвалідністю (при призначенні пенсії згідно забзацом першимпункту 3 частини першої статті 115 Закону).
		Тобто, відповідно до підпункту 5 пункту 2.1. Постанови № 22-1, у якості документів, які необхідно додати до заяви про призначення пенсії визначено лише документи про народження дитини, виховання її до шестирічного віку, про визнання дитини заявника інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом.
		Саме зазначені документи були подані позивачем до відповідача, що не спростовується сторонами.
		Згідно із пунктом 2.18. Постанови Правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 року № 22-1 «Про затвердження Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» (далі - Порядок № 22-1) визнання особи інвалідом з дитинства або дитиною-інвалідом засвідчується випискою з акта огляду в МСЕК, медичним висновком закладів охорони здоров`я, посвідченням одержувача допомоги, довідкою органу, що призначає допомогу, про період призначення допомоги. 
		У разі якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається відповідно висновок лікарсько-консультаційної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, та/або висновок МСЕК про можливість настання інвалідності до досягнення особою 18-ти років (висновок про час настання інвалідності). 
		Таким чином, з наведених норм права вбачається, що законом не передбачена вимога про те, що сама інвалідність дитини інваліда з дитинства повинна настати саме до 6 років, також не передбачена вимога для призначення пенсії, як обов`язковість визнання дитини інвалідом до 6-ти річного віку. 
		В законі визначена лише вимога про виховання такої дитини до шести років та наявність страхового стажу не менше 15 років, а відповідно до Порядку № 22-1 достатньо медичного висновку закладу охорони здоров`я,- в даній справі це медичний висновок № 1123 від 06.08.1999 року поліклініки Володарської ЦРБ.
		Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 31 липня 2018 року у справі № 501/2838/16-а, від 14 лютого 2019 року № 216/2437/16-а.
		З огляду на зазначене суд не приймає посилання суду першої інстанції на судову практику Верховного суду України за 2014 рік та Верховного Суду в постанові від 03.02.2018 року у справі за № 295/7276/17, оскільки вони прийняти часом раніше.
		Як вбачається з матеріалів справи, зазначені документи надавалися відповідачу разом із заявою про призначення пенсії.
		Також судом встановлено, що ОСОБА_1 досягла 50-ти річного віку, має необхідний страховий стаж роботи та є матір`ю ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який відповідно медичного висновку від 06 серпня 1999 року № 1123 визнаний інвалідом з дитинства (а.с. 22-23, 76-77).
		Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог , оскільки позивач є матір`ю інваліда з дитинства, виховувала його до шестирічного віку, досягла 50 років та має не менше 15 років страхового стажу, що є підставою для призначення їй дострокової пенсії за віком, як матері інваліда з дитинства відповідно п.3 ч.1 ст.115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» згідно її звернення за пенсією, з дотриманням статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».
		При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідач в рішенні № 15 про відмову в призначенні пенсії за віком не зазначив конкретні норми пенсійного законодавства, які не були дотримані позивачем.
		Суд апеляційної інстанції критично розцінює посилання відповідача та суду першої інстанції як на підстави для відмови в призначені позивачу дострокової пенсії за віком, на необхідність надання відповідачу висновку лікарсько-консультативної комісії про те, що її дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку, оскільки дитина позивача не визнавалась дитиною-інвалідом, а визнана інвалідом з дитинства, що не є однаковими поняттями.
		Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність виходу за межі позовних вимог та скасування рішення Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області від 14 червня 2019 року №15 «Про відмову у призначенні пенсії за віком»( а.с.33,81).
		При цьому, суд зазначає наступне.
		Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, кожен, чиї права і свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
		Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
		Отже, «ефективний засіб правого захисту» в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Дискреційні повноваження  це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають у застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень. У більш звуженому розумінні дискреційні повноваження  це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчиняти конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними). Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 21 травня 2013 року № 21-87а13.
		Згідно з частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. 
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Відповідно до п. 7 ч.2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання вчинити певні дії.
		Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, і це прямо вбачається з п. 7 ч. 2 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України.
		При цьому, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
		Враховуючи вищевикладене, за для недопущення штучного затягування процедури призначення пенсії позивачу, дійшов висновку про необхідність зобов`язання відповідача призначити позивачу пенсію за віком як мати особи з інвалідністю з дитинства згідно вимог Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» на пільгових умовах за пунктом п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з моменту її звернення.
		Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
		Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
		Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).
		Так, Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Згідно з пунктом 71 вказаного рішення державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
		Суд, у цій справі, враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
		Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
		Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		Відповідно до положень ч.1 ст. 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового судового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
		Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність скасування рішення суду із задоволенням позовних вимог.
		Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд 
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1  задовольнити. 
		Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 грудня 2019 року № 200/10083/19-а - скасувати.
		Прийняти нову постанову.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 до Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області про зобов`язання вчинити певні дії  задовольнити.
		Скасувати рішення Мангушського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Донецької області від 14 червня 2019 року № 15.
		Зобов`язати Мангушське об`єднане управління Пенсійного фонду України Донецької області призначити  ОСОБА_1 пенсію за віком на пільгових умовах згідно п. 3 ч. 1 ст. 115 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» з моменту її звернення.
		Вступна та резолютивна частини постанови проголошені в судовому засіданні 04 березня 2020 року.
		Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		Повне судове рішення складено 05 березня 2020 року.
		 
		Судді Т.Г.Арабей 
		І.В. Геращенко
		Г.М. Міронова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...