Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/8555/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них; інших видів кредиту.
Надіслано для оприлюднення: 11.03.2020. Зареєстровано: 12.03.2020. Забезпечено надання загального доступу: 16.03.2020.
Дата набрання законної сили: 18.01.2021
Номер судового провадження: 2/947/882/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		_____________________________________________________________________________________________________________________
		Справа № 520/8555/17
		Провадження № 2/947/882/20
		РІШЕННЯ 
		ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
		10.03.2020 року
		 
		Київський районний суд м. Одеси в складі:                        
		       головуючого - судді        Калініченко Л.В.
		               при секретарі Кириковій О.О.,
		за участю:
		представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 ,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом 
		ОСОБА_1 
		до ОСОБА_3 
		про стягнення боргу за договором позики,
		ВСТАНОВИВ:
		Позивач - ОСОБА_1 24.07.2017 року звернулась до Київського районного суду міста Одеси з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, в якому просить суд стягнути з відповідачки на свою користь заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 доларів США, проценти за користування сумою позики за період з 01.08.2013 року по 01.08.2017 року в сумі 36591 долар 50 центів США, три відсотки річних від простроченої суми боргу на підставі ст. 625 ЦК України за період з 01.01.2014 року по 01.08.2017 року в сумі 9529 доларів 80 центів США, що в загальній сумі складає 96121 долар 30 центів США.
		В обґрунтування позову позивачка посилається на те, що 01.08.2013 року між нею та відповідачкою був укладений договір позики у формі розписки, за умовами якого вона - ОСОБА_1 надала ОСОБА_3 в борг грошові кошти в сумі 50000 доларів США, зі сплатою 2% на місяць за користування коштами, в строк до 01.01.2014 року. 01.07.2016 року відповідачка на зворотній сторінці розписки зазначила, що зобов`язується повернути грошові кошти в строк до 01.10.2016 року.
		За цей період відповідачкою було сплачено їй в загальній сумі грошові кошти у розмірі 11408 доларів 50 центів США, які зараховані нею - позивачкою в рахунок погашення процентів за договором.
		На цей час, відповідачкою грошові кошти не повернуті, у зв`язку з чим у ОСОБА_3 перед нею - ОСОБА_1 виникла заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 доларів США. Також позивачка зазначає, що за період з 01.08.2013 року по 01.08.2017 року, з урахуванням умов договору, відповідачка повинна була сплатити відсотки в загальній сумі 48000 доларів США, однак сплатила лише грошові кошти в сумі 11408 доларів 50 центів США, у зв`язку з чим заборгованість за процентами за вказаний період становить у розмірі 36591 долар 50 центів США.
		Позивачка також зазначає, що має право на стягнення трьох відсотків річних відповідно до ст. 625 ЦК України, які від простроченої суми боргу за період з 01.01.2014 року по 01.08.2017 року складають в сумі 9529 доларів 80 центів США.
		Оскільки відповідачкою належним чином не виконуються умови договору позики, внаслідок чого виникла вищевказана заборгованість, ОСОБА_1 вимушена звернутись до суду з цим позовом.
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.07.2017 року, цивільну справу за вказаним позовом було розподілено судді Куриленко О.М.
		Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 31.07.2017 року відкрито провадження по справі на підставі вказаної позовної заяви.
		Тієї ж дати, Київським районним судом міста Одеси постановлено ухвалу, якою вжито заходи забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно належне ОСОБА_3 , а саме: 
		- на житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 221,8 кв.м., житловою площею 103,1 кв.м., з надвірними будівлями та спорудами (реєстраційний номер №33206053);
		- на однокімнатну квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 34,5 кв.м., житловою площею 16,3 кв.м.
		03 жовтня 2017 року представником відповідача подано до суду клопотання про закриття провадження по справі на підставі діючої на той час п..2 ч.1 ст.205 ЦПК України, оскільки спір між тими самими сторонами, про той самий предмет спору та з тих самих підстав стосовно договору позики від 01.08.2013 року вже розглядався Київським районним судом міста Одеси в рамках цивільної справи №520/8786/16-ц, за наслідком розгляду якої рішенням апеляційного суду Одеської області від 20.07.2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 04.10.2017 року у задоволенні вказаного клопотання представника ОСОБА_3 про закриття провадження по справі - відмовлено.
		Представник відповідача будучи незгодним з вказаною ухвалою суду, 17.11.2017 року надав до суду апеляційну скаргу.
		За наслідком розгляду вказаної апеляційної скарги, апеляційним судом Одеської області від 08.12.2017 року було постановлено ухвалу, якою цивільну справу №520/8555/17 повернуто до Київського районного суду міста Одеси для виконання вимог ч.2 ст.293 ЦПК України, а саме для повернення апелянту апеляційної скарги, оскільки остання подана на ухвалу суду, яка окремо від рішення суду оскарженню не підлягає.
		28.12.2017 року матеріали цивільної справи були повернуті до суду першої інстанції, передані головуючому по справі - судді Куриленко О.М., під головуванням якої судом 28.12.2017 року постановлено ухвалу про прийняття справи до свого провадження та призначено судове засідання.
		26.03.2018 року представник відповідача звернувся до суду з заявою про відвід судді Куриленко О.М.
		Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 26.03.2018 року у задоволенні вказаної заяви - відмовлено. Однак задоволено заяву судді Куриленко Оксани Миколаївни про самовідвід. 
		За наслідком чого передано цивільну справу №520/8555/17, до канцелярії суду для повторного розподілу між суддями Київського районного суду м. Одеси в порядку передбаченому ст. 33 ЦПК України.
		Згідно автоматичного розподілу, вищезазначена справа передана на розгляд судді Київського районного суду м. Одеси Огренич І.В.
		Ухвалою Київського районного суду міста Одеси від 06.04.2018 року прийнято справу до свого провадження та призначено до розгляду в порядку загального позовного провадження.
		23.05.2018 року представник відповідача - ОСОБА_4 надав до суду знов клопотання про закриття провадження по вищевказаній справі відповідно до п.3.ч.1. ст.255 ЦПК України, посилаючись на те, що є рішення апеляційного суду Одеської області з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
		За наслідком розгляду вказаного клопотання, Київським районним судом імста Одеси 26.09.2018 року постановлено ухвалу, якою клопотання - задоволено. Провадження по справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - закрито.
		Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до суду апеляційну скаргу.
		За наслідком розгляду вказаної апеляційної скарги, Одеським апеляційним судом 26.03.2019 року ухвалено постанову, якою апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задоволено. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 26 вересня 2018 року - скасовано та цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
		У травні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , на вказану постанову Одеського апеляційного суду від 26 березня 2019 року.
		Ухвалою Верховного Суду від 15.05.2019 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , на постанову Одеського апеляційного суду від 26 березня 2019 року в справі за позовом  ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, відмовлено.
		У той же час, матеріали цивільної справи №520/8555/17 після апеляційного розгляду, 05.04.2019 року надійшли до Київського районного суду міста Одеси та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.04.2019 року, справу була розподілена судді Калініченко Л.В.
		Ухвалою судді Київського районного суду міста Одеси від 08.04.2019 року цивільну справу №520/8555/17 прийнято до свого провадження та призначено дату, час і місце проведення підготовчого судового засідання.
		30.05.2019 року судом було ухвалено закрити підготовче провадження по справі та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
		10.07.2019 року до суду надійшла зустрічна позовна заява від відповідача  ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання договору позики недійсним.
		Ухвалою Київського районного суду м.Одеси від 11 липня 2019 року зустрічний позов був повернутий заявникові - ОСОБА_3 , як такий, що поданий з порушенням процесуальних строків.
		Також зазначеною ухвалою суду судом було встановлено, що  станом на 03.10.2017 року відповідач по справі була обізнана про наявність цього судового провадження.
		Не погоджуючись з ухвалою суду представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу суду скасувати, посилаючись на те, що ухвала суду суперечить нормам матеріального та процесуального права,
		Постановою Одеського апеляційного суду від 23.10.2019 року апеляційну скаргу представника  ОСОБА_3 - ОСОБА_4  - залишено без задоволення. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 11 липня 2019 року - залишено без змін.
		31.10.2019 року матеріали цивільної справи №520/8555/17 надійшли до Київського районного суду міста Одеси та були передані головуючому по справі для продовження розгляду справи.
		У судове засідання призначене на 02.12.2019 року відповідачка не з`явилась, про дату, час і місце проведення якого була належним чином обізнана, оскільки 02.12.2019 року до суду надійшла заява від її представника ОСОБА_5 про відкладення судового засідання.
		У зв`язку з чим, судове засідання призначене на 02.12.2019 року було відкладено на 20.02.2020 року.
		В подальшому у судові засідання призначені на 20.02.2020 року та 10.03.2020 року ОСОБА_3 двічі поспіль не з`явилась, про дату, час і місце проведення яких повідомлялась належним чином, шляхом скерування судових повісток поштовим відправленням разом з рекомендованим поштовим повідомленням за адресою зареєстрованого місця проживання відповідачки, а саме: АДРЕСА_3 , яка встановлена відповідно до довідки відділу адресної довідкової роботи головного управління державної міграційної служби України в Одеській області від 16.04.2019 року, однак поштові відправлення були повернуті до суду з підстав відсутності адресата за місцем проживання.
		У той же час, як судом встановлювалось, після повернення матеріалів справи з Одеського апеляційного суду 31.10.2019 року, представник відповідачки зверталась до суду з клопотаннями, в яких остання зазначала про свою обізнаність про дату судового засідання, а відтак сторона відповідача обізнана про наявне судове провадження, яке перебуває в провадженні Київського районного суду міста Одеси, після повернення матеріалів справи з Одеського апеляційного суду, не зважаючи на що, про причини неявки відповідачка та її представник суд не повідомили, відзив на позовну заяву не надали.
		Представник позивачки в судовому засіданні 10.03.2020 року позовні вимоги підтримав, просив суд задовольнити,неявка відповідача визнати без поважних причин та провести розгляд справи за відсутності ОСОБА_3 .
		Відповідно до ч.1 ст.223 ЦПК України,  неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. 
		На підставі викладеного, суд вважає, що відповідачка належним чином обізнана і сповіщена про дату, час і місце проведення судового засідання, однак повторно не з`явилась до судового засідання, без поважних причин.
		Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. 
		В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
		Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
		При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі „Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії" зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
		Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
		З урахуванням викладеного, судом було ухвалено провести розгляд справи за відсутності сторони відповідача в судовому засіданні 10.03.2020 року.
		Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши, вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, суд вважає, що позов  ОСОБА_1 про стягнення боргу підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
		Судом встановлено, що 01 серпня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики грошей.
		На підтвердження укладення даного договору відповідачем ОСОБА_3 01.08.2013 року була написана розписка, відповідно до якої вбачається, що вона отримала від ОСОБА_1    грошові кошти у розмірі 50000 доларів, які зобов`язалась повернути в строк до 01 січня 2014 року зі сплатою 2 % на місяць.
		У своїй позовній заяві позивачка стверджує, що на виконання укладеного договору позики, відповідачка перші 5 місяців сплачувала їй передбачені договором проценти за користування грошима по 1000 дол. США щомісячно, але із січня 2015 року замість 1000 дол. США стала сплачувати по 5000 гривень, та в січні 2016 року передала 1000 дол. США, у загальному розмірі відповідачкою було сплачено проценту в сумі 11408 доларів 50 центів США, після чого будь-які виплати за зобов`язаннями від неї припинилися.
		Зазначені обставини сторонами по справі не оспорювались, а відтак додатковому доказуванню не підлягають.
		Разом з тим, судом встановлено, що у підтвердження свого зобов`язання ОСОБА_3 01 липня 2016 року на оборотній стороні аркуша раніше наданою нею розписки власноруч зазначила, що вона зобов`язується повернути ОСОБА_1 50000 доларів до 01.10.2016 року.
		В подальшому, як стверджує позивачка, ОСОБА_3 свої зобов`язання за договором позики від 01.08.2013 року не виконувала, у зв`язку з чим, як судом встановлено, ОСОБА_1 через відділення поштового зв`язку 21.07.2016 року надіслала до Київського районного суду міста Одеси позов до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за вказаним договором (справа №520/8786/16-ц).
		 Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09.11.2016 р. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 загальну суму заборгованості за договором позики від 01.08.2013 р. у розмірі - 18317,50 доларів США, що за офіційним курсом НБУ (100 доларів США = 2556,3263) на день ухвалення рішення становить - 2078475,30 грн.
		Рішенням апеляційного суду Одеської області від 20.07.2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 - задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2016 року - скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - відмовлено.
		Вказаним рішенням суду встановлено, що у зв`язку з порушенням домовленостей щодо повернення позики та процентів сторони в подальшому досягли згоди щодо нового строку повернення позики, про що 01.07.2016 р. ОСОБА_3 у підтвердження свого зобов`язання власноруч зазначила на зворотній стороні розписки про повернення 50000 доларів США у строк - до 01.10.2016 року. Про встановлення нового строку повернення позики вказує сама позивачка - ОСОБА_1 у позові, та зазначений факт досягнення домовленостей щодо нового строку повернення позики визнав у судовому засіданні представник позивачки.
		Отже, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що строком повернення грошових коштів за договором позики від 01.08.2013 року є дата - 01.10.2016 року.
		Оскільки суд встановив, що під час дії договору позики сторони узгодили новий строк повернення позики - до 01 жовтня 2016 р., а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулася - 21 липня 2016, апеляційний суд дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки права позивачки не порушені, а остання звернулася до суду передчасно.  
		Зазначене рішення суду апеляційного суду набрало законної сили 20.07.2017 року.
		Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.
		Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.
		Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.
		З огляду на викладене та відповідно до положення частини четвертої ст. 82 ЦПК України, суд не піддає сумніву та доказуванню обставини, встановлені рішенням апеляційного суду Одеської області від 20.07.2017 року по справі №520/8786/16-ц, згідно засад інституту доказування у цивільному судочинстві.
		Як вбачається, після спливу строку повернення позичених грошових коштів за договором позики від 01.08.2013 року, а саме через десять місяців, ОСОБА_1 , через невиконання умов вказаного договору з боку відповідача, знов 24.07.2017 року звернулась до суду з позовом про стягнення заборгованості.
		Одночасно судом враховується, що предметом позовних вимог у позовній заяві від 24.07.2017 року (справа №520/8786/16-ц) було визначено матеріально - правову вимогу по стягненню загальної суми заборгованості за договором позики від 01.08.2013 року, з передчасним зверненням до суду, до настання строку виконання зобов`язань, а підставою для звернення до суду із даним позовом стало настання строку виконання зобов`язання ОСОБА_3 01.10.2016 року і невизнання боргу договору позики, а також фактичне невиконання зобов`язання на 24.07.2017 року, у зв`язку із чим у позивачки виникло право звернення до суду за захистом свого порушеного права.
		Саме до зазначеного висновку дійшов Одеській апеляційний суд у постанові від 26.03.2019 року, за наслідком чого скасував ухвалу суду про закриття провадження в цій справі.
		На підставі викладеного, суд вважає, що позивачка в належний законний спосіб обрала захист своїх прав та інтересів та звернулась до суду з цим позовом.
		Щодо наданої ОСОБА_3 розписки від 01.08.2013 року, суд зазначає наступне.
		Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
		Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
		Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
		За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
		Тобто, розписка - це документ, що засвідчує в письмовій формі факт одержання особою у власність, користування чи розпорядження грошей від іншої особи. Крім того, розписка має також містити дату отримання коштів.
		Для того, щоб договір позики набрав чинності, необхідне підтвердження одержання позичальником позики.
		Відповідна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс 15. В цій постанові зазначено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із ч. 2ст. 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми та дату отримання коштів.
		Розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів.
		Договір позики є укладеним з моменту передання грошей; складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг. Факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою.
		Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
		Судом під час розгляду справи було оглянуто оригінал зазначеної розписки від 01.08.2013 року та встановлено відповідність її копії наявній в матеріалах справи.
		Відповідачка даний факт жодним чином не спростувала, з клопотаннями про призначення судової почеркознавчої експертизи до суду не зверталась.
		Наявність у позивачки оригіналу розписки свідчить про неповернення боргу відповідачем в належному розмірі.
		На підставі викладеного, суд приймає вказаний документ - розписку від 01.08.2013 року, в якості належного та допустимого доказу виникнення боргового зобов`язання у відповідача перед позивачем, а також в якості укладеного між сторонами по справі договору позики.
		Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.
		Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені  родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
		За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
		Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
		Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
		Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
		Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).
		Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
		Згідно зі ст. 1049 ЦК України,  позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. 
		Відповідно до ст. 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
		Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
		Згідно з ч.1 ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		Відповідач під час розгляду справи належних доказів щодо безгрошовості розписки суду не надала, не оспорювала.
		Також, судом приймається до уваги, що ОСОБА_3 неодноразово подавались до різних судів позови про визнання вказаного договору позики недійсним.
		Так, у 2018 році ОСОБА_3 звернулась до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом визнання недійсним договору позики від 01.08.2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , однак зазначений позов було залишено без розгляду ухвалою суду від 18.12.2018 року (справа №520/2627/17).
		З відкритих джерел, а саме Єдиного державного реєстру судових рішень, під час перевірки обставин для встановлення для наявності чи відсутності підстав для зупинення провадження в цій справі, судом також було встановлено, що 29 жовтня 2019 року ОСОБА_3 знов зверталась до Суворовського районного суду міста Одеси з позовом про визнання недійсним договору позики від 01.08.2013 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , однак зазначений позов було повернуто ОСОБА_3 ухвалою суду від 21.02.2020 року (справа №523/16811/19).
		На підставі викладеного судом встановлено, що ОСОБА_3 належним чином в порушення вимог ч.1 ст.81 ЦПК України не доведено недійсність вказаного договору позики від 01.08.2013 року, який на цей час є чинним та підлягає виконанню.
		Отже, позивачкою належним чином виконано умови договору позики від 01.08.2013 року, шляхом надання ОСОБА_3 на визначених умовах в обумовлений строк грошові кошти в сумі 50000 доларів США, які належним чином у визначеному розмірі ОСОБА_3 позивачці не повернуті.
		Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що ОСОБА_3 в обумовлений термін, а саме 01.10.2016 року не повернула грошові кошти в сумі 50000 доларів США, які отримала в борг за договором позики від 01.08.2013 року, що є істотним порушенням умов договору, внаслідок якого друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору, у зв`язку з чим, суд дійшов висновку, що вимоги ОСОБА_1 про стягнення з ОСОБА_3 грошових коштів за вказаним договором позики у розмірі 50000 доларів США є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
		Щодо вимог позивача про стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами за період з 01.08.2013 року по 01.08.2017 року у розмірі 36591 долар 50 центів США, суд зазначає наступне.
		Відповідно до статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
		Як встановлено, відповідно до складеної відповідачем розписки від 01.08.2013 року, ОСОБА_3 зобов`язалась сплачувати відсотки за користування грошовими коштами в сумі 2% щомісячно від отриманої в борг грошової суми у розмірі 50000 доларів США.
		Як заявлено позивачем по справі, що в свою чергу також не оспорювалось відповідачем, ОСОБА_3 з моменту укладення спірного договору, було сплачено на користь позивачки грошові кошти в загальному розмірі 11408 доларів 50 центів США, в рахунок погашення процентів, після чого будь-які виплати за зобов`язаннями з боку відповідачки припинилися.
		На підставі викладеного, суд вважає встановленим, що позивач має право на стягнення з відповідача відсотків за користування грошовими коштами.
		У той же час, щодо заявленого періоду для нарахування процентів, суд зазначає додатково наступне.
		Як вже зазначалось, за умовами договору позики від 01.08.2013 року сторони погодили, що відсотки за договором сплачуються позикодавцем щомісячно у розмірі 2% від суми позики, у строк до 01.10.2016 року.
		Таким чином, у межах строку, на який надана позика, а саме до 01.10.2016 року, відповідачка мала, зокрема, повертати позивачеві позику і сплачувати відсотки періодичними (щомісячними) платежами. Починаючи із 01.10.2016 року відповідачка мала обов`язок незалежно від пред`явлення вимоги позивачкою повернути всю заборгованість за договором, а не вносити її періодичними платежами, оскільки останні були розраховані у межах строку надання позики.
		Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку.
		Наведене дає підстави дійти до висновку, що право позичальника нараховувати передбачені договором проценти за позикою припиняється після спливу визначеного договором строку, на який надавалася позика. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
		Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, а також в постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року по справі №750/4635/16-ц.
		Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		З урахуванням вказаного правового висновку, встановлених обставин, а також тим, що на виконання умов договору позики грошових коштів від 01.08.2013 року відповідачем сплачено позивачу грошові кошти у загальному розмірі 11408 доларів 50 центів США, у рахунок погашення процентів за цим договором, суд дійшов висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають проценти за укладеним договором у розмірі 26591 долар 50 центів США (за період з 01.08.2013 року по 01.10.2016 року = 38 місяців * 1000 (2% від 50000 щомісячно)= 38000 доларів США (загальна сума процентів, яка підлягає виплаті відповідачем за період дії договору) - 11408,50 (сплачена сума відповідачем коштів) = 26591,50).
		На підставі викладеного, вимоги позивача в частині заявленого періоду стягнення процентів за вказаним договором позики підлягають задоволенню частково, в частині вимог про стягнення процентів за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року слід відмовити за необґрунтованістю. 
		Щодо вимог позивача в частині стягнення 3 відсотків річних від простроченої суми боргу за період з 01.01.2014 року по 01.08.2017 року у розмірі 9529 доларів 80 центів США, на підставі 625 ЦК України, суд зазначає наступне.
		За приписами ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		Отже, ст. 625 ЦК України може застосовуватись лише до порушених зобов`язань.
		За спірним договором позики від 01.08.2013 року встановлено термін виконання зобов`язань - повернення грошових коштів відповідачем в строк до 01.10.2016 року, а відтак у зв`язку з невиконанням в цей термін зобов`язань, порушення його наступає з 02.10.2016 року.
		З огляду на те, що відповідач порушив вказане грошове зобов`язання, у позивача виникло право на застосування наслідків такого порушення відповідно до статті 625 ЦК України, починаючи з дня порушення відповідачем свого зобов`язання, а саме з 02.10.2016 року по заявлений позивачем період стягнення, а саме по 01.08.2017 року, у зв`язку з чим вимоги позивача в частині стягнення трьох відсотків річних у період з 01.01.2014 року по 01.10.2016 року є необґрунтованими.
		Отже, з відповідача на користь позивача підлягають стягнень три відсотки річних на підставі ст. 625 ЦК України за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року від простроченого зобов`язання в сумі 50000 доларів США, а саме у розмірі 1248 доларів 29 центів США (за період з 02.10.2016 по 01.08.2017 року = 304 днів; 3% від 50000=1500 за 365 днів; 304 днів * 1500/ загальну кількість днів 365= 1248 доларів 29 центів США).
		Одночасно судом враховується, що нормами матеріального права, які регламентують спірні правовідносини, передбачено застосування положень статті 625 ЦК України із поєднанням зі статтею 1048 ЦК України у разі прострочення виконання боржником грошового зобов`язання. Зокрема, вказаній висновок містить в собі правова позиція Верховного Суду України, висловлена ним у постанові від 07.09.2016 року у справі за №6-1412 цс16.
		Щодо стягнення судом заборгованості у іноземній валюті - доларах США, суд зазначає наступне.
		Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
		У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
		Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
		При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
		Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
		Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
		Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
		Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.  Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.
		Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях.
		Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
		Заборони на виконання грошового зобов`язання в іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
		Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України; у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
		Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
		Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення суми коштів у строки, у розмірі та у саме тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
		Таким чином, суд доходить до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача боргу у валюті, визначеній договором - доларах США.
		Зазначений правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду викладеного в постановах від 16.01.2019 року по справам №373/2054/16-ц , №464/3790/16-ц. 
		Також Велика Палата Верховного Суду зазначила у вказаних постановах, що є вірним визначення 3 % річних у доларах США, оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
		Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції.
		Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначила, що була висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов`язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
		На підставі викладеного, суд доходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу за договором позики від 01.08.2013 року, як і процентів та трьох відсотків річних у іноземній валюті - доларах США, у відповідності до спірного договору.
		Одночасно під час ухвалення рішення, судом враховується, що приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Так, Європейський суд з прав людини у своїй прецедентній практиці виходить із того, що положення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує кожному право подати до суду будь-який позов, що стосується його прав і обов`язків цивільного характеру (п.36 рішення ЄСПЛ від 21.02.1975 року у справі «Голден проти Сполученого королівства») та кожен має право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13 Конвенції).
		Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі "Христов проти України" суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.
		У п.26 рішення ЄСПЛ у справі "Надточій проти України" та п.23 рішення ЄСПЛ у справі "Гурепка проти України №2" наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
		В силу ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 р., ратифікована Україною 17 липня 1997 р.) кожна людина, права і свободи якої, викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі.
		Згідно з ч.1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Відповідно до ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Згідно з п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.   
		Відповідно до п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
		У рішенні Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
		Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, в судовому засіданні досліджено кожний доказ, наданий стороною на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.
		Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року) суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпції щодо фактів.
		При вирішенні даного цивільно-правового спору суд також враховує, що одним з проявів верховенства права є положення про те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори. 
		Справедливість - одна з основних засад права і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Суд вважає за необхідне зазначити, що ця позиція ґрунтується, в тому числі, на рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 року № 15-рп/2004 у справі № 1-33/2004.
		Справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документ, що стосуються прав   та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
		Відповідно до   ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Європейський суд справ людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
		На підставі вищевикладеного, беручи до уваги належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає, що позов ОСОБА_1 є частково обґрунтованим, підлягає частковому задоволенню, та стягненню з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 доларів США, проценти за користування сумою позики за період з 01.08.2013 року по 01.10.2016 року в сумі 26591 долар 50 центів США, три відсотки річних від простроченої суми боргу на підставі ст. 625 ЦК України за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року в сумі 1248 доларів 29 центів США, що в загальній сумі складає 77839 доларів 79 центів США, у задоволенні решти вимог позивача слід відмовити.
		Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		Враховуючи, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню, суд вважає, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений останнім судовий збір пропорційно частки задоволених вимог, а саме в сумі 6737 грн. 60 коп. (загальна сума сплаченого судового збору: 8320,00, що дорівнює 100% від заявлених вимог в сумі 96121,30; задоволена частка вимог у розмірі 77839,79, що дорівнює 80,98 % від загальних вимог; 80,98% від 8320, як 100%=6737,60). 
		На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 1, 2, 5, 12, 13, 76-82, 89, 141, 263-265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, п. 15.5 Перехідних положень Розділу ХІІІ ЦПК України, суд,
		ВИРІШИВ:
		Позов ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_4 ) до ОСОБА_3 (місце проживання: АДРЕСА_3 ) про стягнення заборгованості за договором позики - задовольнити частково.
		Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики від 01.08.2013 року у розмірі 50000 (п`ятдесят тисяч) доларів США, проценти за користування сумою позики за період з 01.08.2013 року по 01.10.2016 року в сумі 26591 (двадцять шість тисяч п`ятсот дев`яносто один) долар 50 (п`ятдесят) центів США, три відсотки річних від простроченої суми боргу за період з 02.10.2016 року по 01.08.2017 року в сумі 1248 (одна тисяча двісті сорок вісім) доларів 29 (двадцять дев`ять) центів США, що в загальній сумі складає 77839 (сімдесят сім тисяч вісімсот тридцять дев`ять) доларів 79 (сімдесят дев`ять) центів США.
		У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
		Стягнути з ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ; місце проживання: АДРЕСА_3 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_4 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) витрати зі сплати судового збору в сумі 6737 (шість тисяч сімсот тридцять сім) гривень 60 (шістдесят) копійок.
		Рішення може бути оскаржено до Одеського апеляційного суду шляхом подання до Київського районного суду м. Одеси апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. 
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		 
		Повний текст рішення суду складено - 11.03.2020 року.
		 
		       Головуючий                                         Калініченко Л. В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...