Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 580/2954/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 23.03.2020. Зареєстровано: 23.03.2020. Забезпечено надання загального доступу: 24.03.2020.
Дата набрання законної сили: 20.03.2020
Номер судового провадження: А/855/23667/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		  ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 580/2954/19                                                                  Суддя (судді) першої інстанції: С.О. Кульчицький
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		  20 березня 2020 року                                                                                        м. Київ
		 
		Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: 
		головуючого-судді          Парінова А.Б.,
		суддів:                              Беспалова О.О.,
		                                        Мєзєнцева Є.І.,
		розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії, 
		В С Т А Н О В И В:
		До Черкаського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Апарату Верховної Ради України про:
		-  визнання протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки;
		- зобов`язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію за 49 днів невикористаної щорічної відпустки та за 42 дні невикористаної додаткової відпустки;
		- зобов`язання виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
		Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та задовольнити позов.
		Доводи апелянта, зокрема, обґрунтовані тим, що відповідач всупереч положень Кодексу законів про працю України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Положення про помічника-консультанта народного депутата, затвердженого постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 № 379/95-ВР при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України не виплатив позивачу   грошову компенсацію за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток.
		Ухвалами Шостого апеляційного адміністративного суду від 02 січня 2020 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні.
		У відзиві Апарату Верховної Ради України на апеляційну скаргу відповідач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги та вказав, що дії відповідача в межах спірних правовідносин відповідали вимогам чинного законодавства. Відповідачем зазначено, що Апарат Верховної Ради України не є роботодавцем позивача, а лише здійснював документальне та фінансове обслуговування трудових відносин між помічником-консультантом і народним депутатом України. Крім того, вказано на відсутність бюджетних асигнувань, а відповідно і підстав для нарахування та виплати позивачеві будь-яких коштів поза межами фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України ОСОБА_2 .
		В частині виплати середнього заробітку за час затримки виплат, відповідач посилається на те, що передбачений ст. 117 Кодексу законів про працю України обов`язок щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 Кодексу законів про працю України. Визначальним у такій ситуації, на думку відповідача, є те, що невиплата належних працівникові сум мала б відбутися з вини роботодавця. Відповідач вказує, що оскільки усі належні до виплати при звільненні позивача суми були виплачені позивачу в повному обсязі в межах фонду оплати праці, відповідно, відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги.
		Учасники справи, будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, до суду не з`явилися.
		Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
		За наведених обставин, колегія суддів вирішила здійснити апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження.
		Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
		Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, розпорядженням першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України від 04.12.2017 № 1877-к на підставі подання народного депутата України ОСОБА_2 та заяви ОСОБА_1 останнього зараховано з 05.12.2017 на посаду помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 на час його депутатських повноважень (патронатна служба).
		Відповідно до розпорядження першого заступника Керівника Апарату Верховної Ради України № 1305-к від 27.08.2019 на підставі п. 2 ч. 1 ст. 4.5 Положення про помічника консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради Укра;їни від 13.10.1995 № 379/95-ВР позивача звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України ОСОБА_2 29.08.2019. В зв`язку з закінченням строку трудового договору (п. 2 ст. 36 КЗпП України). Згідно з вказаним розпорядженням зазначено провести виплату компенсації за невикористані щорічні основні та додаткові відпустки відповідно до ст. 19 Закону України "Про відпустки" у межах наявної економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України згідно зі ст. 34 Закону України "Про статус народного депутата України" відповідно до додатку, в якому зазначено, що кількість днів невикористаної щорічної основної відпустки позивача становить 52 дні, інформація про кількість днів невикористаної додаткової відпустки (ст. 19 Закону України "Про відпустки") позивача відсутня.
		Згідно з розрахунковим листом за серпень 2019 року позивачу нараховано та виплачено компенсацію за 3 дні невикористаної відпустки.
		Відповідно до листа управління справами Апарату Верховної Ради України № 15/14-1833 від 24.10.2019 станом на день звільнення позивача 29.08.2019 економія фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата ОСОБА_2 становила 10 441 грн. 16 коп. Вказаної суми було недостатньо, щоб здійснити виплату компенсації в сумі 44 488 грн. 77 коп. за 52 календарні дні щорічної основної відпустки, а також розрахувати у повному обсязі інших двох помічників-консультантів, які працювали у штаті народного депутата України ОСОБА_2 . 
		Вважаючи, що така бездіяльність відповідача щодо ненарахування та не виплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні щорічної основної та додаткової відпусток є протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду.
		Суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні позовних вимог виходив, зокрема, з того, що позивач перебував у трудових відносинах з народним депутатом України ОСОБА_2 , оскільки проходження публічної служби помічниками-консультантами народних депутатів України, їх правовий статус, умови діяльності, особливості регулювання трудових відносин та оплата праці, урегульовані саме нормами спеціального законодавства, до яких належать Закон України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 року № 2790-XII та Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95, а відтак всі виплати для даної категорії працівників здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів. Окрім того, суд першої інстанції вказав, що оскільки Апарат Верховної Ради України є бюджетною організацією, яка утримується за рахунок Державного бюджету України, то у відповідності до положень статей 48, 51 Бюджетного кодексу України, Апарат Верховної Ради України, як розпорядник бюджетних коштів, не наділений правом брати на себе фінансові зобов`язання щодо помічників-консультантів народних депутатів України понад межі загального фонду оплати праці, встановленого кожному народному депутату України.
		Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки» встановлюються такі види відпусток: щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
		Згідно з ч. 1 ст. 34 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17.11.1992 № 2790-XII народний депутат України може мати до тридцяти одного помічника-консультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються цим Законом, іншими законами та прийнятим, відповідно до них, Положенням про помічника-консультанта народного депутата України, яке затверджується Верховною Радою України. 
		Частиною 3 ст. 34 Закону № 2790-XII визначено, що помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
		Колегія суддів акцентує увагу на тому, що помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
		Помічники-консультанти народного депутата, які працюють у місті Києві за строковим трудовим договором на постійній основі, можуть прикріплюватися для кадрового та фінансового обслуговування до Апарату Верховної Ради України.
		Помічник-консультант народного депутата звільняється з попереднього місця роботи в порядку переведення в зазначений у його заяві і поданні народного депутата строк. 
		Народний депутат самостійно визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів Постановою Верховної Ради України; здійснює їх підбір, розподіляє обов`язки між ними та здійснює особисто розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів.
		Частиною третьою статті 1.1 Положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 13.10.1995 №379/95 (далі - Положення) про помічника-консультанта народного депутата України, передбачено, що помічник-консультант народного депутата України працює за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах. 
		Згідно з положеннями ст.ст. 21-49 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін. Трудовий договір може бути укладеним, на невизначений строк; на визначений строк, який встановлюється за погодженням сторін; на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір може укладатися на будь-який строк, визначений за погодженням сторін.
		Пленум Верховного Суду України в постанові № 9 від 06.11.1992 роз`яснив, що договір вважається укладеним, якщо видано наказ про призначення та фактично допущено працівника до роботи.
		Таким чином, строковий трудовий договір це угода, яка визначає взаємні права та обов`язки сторін, основна частина яких регулюється загальним законодавством про працю, інша частина спеціальним або колективним договором, угодою сторін. У трудовому договорі воля працівника відображається у формі його письмової заяви, а воля роботодавця у формі наказу чи розпорядження про зарахування такого працівника на посаду.
		Відповідно до статті 3.1 Положення, персональний підбір кандидатур на посаду помічника-консультанта, організацію їх роботи та розподіл місячного фонду оплати праці здійснює особисто народний депутат України, який несе відповідальність щодо правомірності своїх рішень. 
		В той же час, згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 4.1 Положення розмір загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України встановлюється Верховною Радою України. У межах загального фонду, встановленого йому для оплати праці помічників-консультантів, народний депутат України самостійно: визначає кількість помічників-консультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах; здійснює розподіл місячного фонду заробітної плати помічників-консультантів, що не може бути нижчим за встановлену законом мінімальну заробітну плату; надає помічникам-консультантам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань.
		Частиною 5 статті 4.4 Положення встановлено, що помічник-консультант народного депутата України на початку кожного календарного року попередньо погоджує з народним депутатом України дату своєї основної та додаткової відпусток, про що повідомляє Керівника Апарату Верховної Ради України або керівника виконавчого комітету відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі - секретаріату міської ради, до яких він прикріплений за заявою народного депутата України для кадрового та фінансового обслуговування.
		Отже, всі виплати які виникають з трудових правовідносин, в тому числі й матеріальна допомога на оздоровлення та грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної та додаткової відпустки, здійснюються Апаратом Верховної Ради України з загального фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України, розмір якого щорічно встановлюється Верховною Радою України.
		В той же час, позивачу не виплачено компенсацію за невикористані дні щорічної основної відпустки у зв`язку з відсутністю економії фонду оплати праці помічників-консультантів народного депутата України.
		Відповідач спростовує наявність обов`язку з виплати позивачу компенсації і тим, що всі виплати здійснюються особисто народним депутатом України в межах місячного фонду заробітної плати його помічників-консультантів.
		Колегія суддів вважає, що зазначена позиція відповідача не відповідає закону, оскільки частина шоста статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» не покладає на народного депутата України такого обов`язку.
		Відповідно до абзаців першого, другого та четвертого частини третьої статті 34 Закону України «Про статус народного депутата України» помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.
		Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі до секретаріатів міських рад.
		Згідно з підпунктами 1 та 2 пункту 10 Положення про Апарат Верховної Ради України, затвердженого розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 серпня 2011 року № 769, Апарат Верховної Ради України забезпечує фінансування діяльності Верховної Ради України та її Апарату відповідно до видатків, передбачених кошторисом витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України; здійснює в межах наявних коштів матеріально-технічне забезпечення діяльності Верховної Ради України.
		Відтак, наявні підстави вважати, що видатки з виплати компенсації за невикористану основну відпустку при звільненні з посади помічника-консультанта народного депутата України, має нести Апарат Верховної Ради України у межах кошторису витрат на реалізацію повноважень Верховної Ради України.
		Колегія суддів звертає увагу й на те, що при цьому відсутність бюджетних призначень на оплату праці не може бути правою підставою для невиконання вимог закону.
		Аналіз положень Закону України «Про статус народного депутата України» дає підстави вважати, що позивач перебував у трудових відносинах саме з Апаратом Верховної Ради України, а не з народним депутатом України, що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 20 лютого 2019 року у справі                                    № 757/57336/16-ц.
		Колегія суддів при розгляді апеляційної скарги вказує на імперативні приписи ч. 5 ст. 242 КАС України, якими передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Суд наголошує на тому, що відсутність коштів на проведення виплат не є обґрунтованою підставою для відмови в компенсації за невикористану основну щорічну відпустку.
		Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Також, Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету (рішення № 5-рп/2002 від 20.03.2002, № 7-рп/2004 від 17.03.2004,               № 20-рп/2004 від 01.12.2004, № 6-рп/2007 від 09.07.2007).
		Зокрема, у    Рішенні № 6-рп/2007 від 09.07.2007 Конституційний Суд України    вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов`язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
		Держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов`язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
		ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" (заява № 63134/00) зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету. Однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними (пункт 23). 
		У пункті 26 рішення зазначено, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов`язань.
		Таким чином, наявність бюджетних асигнувань може вплинути на факт повної виплати одноразової грошової допомоги та не впливає на обов`язок прийняти рішення щодо вказаних питань, тому посилання відповідача на відсутність бюджетних асигнувань, як на підставу неприйняття рішення про виплату позивачу компенсації за 49 невикористаних днів основної щорічної відпустки є необґрунтованими та суперечать нормам чинного законодавства.
		Колегія суддів враховує те, що відповідачем не заперечується факт непроведення виплат саме за 49 невикористаних днів основної щорічної відпустки.
		Вказане в сукупності свідчить про обгрунтованість вимог апелянта щодо визнання протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану основну щорічну відпустку, та зобов`язання провести відповідні нарахування та виплати.
		Враховуючи викладене, обґрунтованими є посилання на непроведення розрахунку з позивачем у повному обсязі при звільненні.
		Згідно ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		За правилами ч. 1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Колегія суддів також наголошує на тому, що відмовляючи позивачу у виплаті компенсації за 49 днів невикористаної відпустки, відповідач послався на незабезпеченість фонду оплати праці та відсутність саме у відповідача обов`язку з виплати. Причиною для відмови не слугувала відсутність доцільності чи підстав для виплати такої компенсації.
		А отже, обґрунтованими є вимоги ОСОБА_1 про зобов`язання виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку на підставі ч. 1 ст. 117 КЗпП України.
		Згідно із ч. 2 ст. 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. 
		В свою чергу, відповідачем, як суб`єктом владних повноважень, зазначений обов`язок не виконано, та у встановленому порядку не обґрунтовано правомірність своїх дій у вказаній частині позову.
		Відтак, колегія суддів зазначає, що висновки викладені у рішенні суду першої інстанції у цій частині не відповідають обставинам справи та нормам чинного законодавства, а також спростовуються доводами апелянта. 
		Таким чином, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість доводів апелянта та наявність підстав для задоволення позову в частині.
		Щодо вимог про визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахуваня та невиплати позивачу грошової компенсації за всі невикористані дні додаткової відпустки та зобов`язання провести такі виплати, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні таких вимог вказавши, що позивача звільнено з посади помічника-консультанта народного депутата України, тобто з патронатної, а не військової служби, а тому до спірних правовідносин положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" та Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" не розповсюджуються.
		Колегія суддів вважає обгрунтованими такі доводи, з огляду на таке.
		Згідно з ст. 16-2 Закону України «Про відпустки» учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917 - 1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
		Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
		Відповідно до пункту 8 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
		Пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» передбачено, що учасникам бойових дій надаються такі пільги, а саме: використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
		Згідно з абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
		Відтак, вищевказані положення стосуються, зокрема, порядку звільнення військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними додаткової відпустки. Всупереч вказаному, позивач в межах спірних правовідносин не проходив військову службу та був звільнений з патронатної служби, що виключає можливість застосування вказаних норм Закону.
		Судова колегія відхиляє посилання апелянта на неправомірність висновків суду першої інстанції в цій частині з огляду на відсутність обґрунтованого спростування вищевказаних мотивів апелянтом, який обмежився констатацією наявності правового статусу учасника бойових дій. 
		Жодних інших обґрунтованих доводів апелянтом у вказаній частині позову не наведено, а лише перелічено положення абз. 5 п. 1 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відпустки» та п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
		Відтак, позивачем в апеляційній скарзі належно не спростовано правильності висновків суду першої інстанції щодо правомірності непроведення виплат за невикористанну додаткову відпустку, а тому підстави для задоволення вимог апелянта в цій частині відсутні.
		Згідно з ч. 1 ст. 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення неповно з`ясовані обставини, що мають значення для справи, рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, що є підставою для його скасування в частині, та прийняття постанови про часткове задоволення позовних вимог.
		Керуючись ст.ст. 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, 
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року скасувати в частині, та ухвалити в цій частині постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Апарату Верховної Ради України задовольнити частково.
		Визнати протиправною бездіяльність Апарату Верховної Ради України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошової компенсації за 49 невикористаних днів основної щорічної відпустки.
		Зобов`язати Апарат Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) грошову компенсацію за 49 днів невикористаної основної щорічної відпустки.
		Зобов`язати Апарат Верховної Ради України (код ЄДРПОУ 20064120) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за весь час затримки виплат по день фактичного розрахунку.
		В решті рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
		 
		Головуючий суддя                                                            А.Б. Парінов
		 
		Судді                                                                                О.О. Беспалов 
		 
		                                                                                          Є.І. Мєзєнцев

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...