Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 423/450/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди; Спори про відшкодування шкоди завданої майну фізичних або юридичних осіб.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 27.03.2020. Забезпечено надання загального доступу: 27.03.2020.
Дата набрання законної сили: 26.02.2020
Номер судового провадження: 61-46200ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		26 лютого 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 423/450/16-ц
		провадження № 61-46200св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
		суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Сердюка В. В.
		 
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України,
		треті особи: Попаснянська міська рада, Попаснянська районна рада, Попаснянська районна державна адміністрація - Попаснянська районна військово-цивільна адміністрація, Луганська обласна державна адміністрація - Луганська обласна військово-цивільна адміністрація,
		 
		розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Луганській області в інтересах Кабінету Міністрів України на постанову Луганського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року у складі колегії суддів Луганської В. М., Коновалової В. А., Коротенка Є. В.,
		 
		у справі за позовом  ОСОБА_1 до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, треті особи: Попаснянська міська рада, Попаснянська районна рада, Попаснянська державна військово-цивільна адміністрація, Луганська обласна державна адміністрація - Луганська обласна військово-цивільна адміністрація, про стягнення матеріальної та моральної шкоди, компенсації за зруйнований будинок внаслідок бойових дій.
		 
		ОПИСОВА ЧАСТИНА
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом, який уточнювала в процесі розгляду справи, до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - ДКСУ) про відшкодування майнової та моральної шкоди, заподіяної руйнуванням житлового будинку внаслідок терористичного акту.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку АДРЕСА_1 .
		 
		03 жовтня 2014 року в результаті терористичного акту вказане майно внаслідок прямого попадання снаряду було повністю зруйновано, що підтверджується актом комісійного обстеження домоволодіння. 
		 
		04 жовтня 2014 року органом досудового розслідування Попаснянського РВ ГУМВС в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинення кримінального правопорушення за ознаками частини третьої статті 258 КК України.
		 
		На звернення позивача до виконавчого комітету Попаснянської міської ради та Попаснянської районної військово-цивільної адміністрації щодо відновлення належного їй зруйнованого будинку, повідомлено про відсутність передбачених Бюджетним кодексом України видатків місцевих бюджетів на відновлення приватного житла, яке постраждало внаслідок проведення антитерористичної операції.
		 
		З урахуванням вказаного,  ОСОБА_1 просила відшкодувати їй з держави Україна в особі КМУ за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений житловий будинок, в сумі 827 891,90 грн та моральну шкоду, заподіяну їй терористичним актом, втратою майна і здоров`я в сумі 680 000 грн. 
		 
		Короткий зміст судових рішень 
		 
		Справа переглядалась судами неодноразово.
		 
		Рішенням Попаснянського районного суду Луганської області від 14 грудня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Луганської області від 14 березня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.
		 
		Відшкодовано ОСОБА_1 за рахунок коштів Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом за пошкоджений житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 у розмірі 576 350,50 грн. В задоволенні решти позову відмовлено. 
		 
		У березні 2017 року Головне територіальне управління юстиції у Луганській області (далі - ГТУЮ у Луганській області), яке діє в інтересах держави в особі КМУ звернулося з касаційною скаргою на вищевказані судові рішення.
		 
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 вересня 2017 року касаційну скаргу ГТУЮ у Луганській області, яке діє в інтересах держави в особі КМУ, задоволено частково. Рішення Попаснянського районного суду Луганської області від 14 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Луганської області від 14 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Рішенням Лисичанського міського суду Луганської області від 10 вересня 2018 року у складі судді Фастовця В. М. у задоволені позову ОСОБА_1  відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що для отримання відповідної компенсації відповідач повинна була відмовитись від права власності на зруйнований будинок, а також на земельну ділянку, на якій цей будинок розташований. Оскільки ОСОБА_1 не виконала вимоги чинного законодавства про добровільну передачу садиби органам місцевого самоврядування до ухвалення рішення суду, позов в частині стягнення компенсації за зруйнований будинок задоволенню не підлягає. Відмовляючи у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, суд виходив з недоведеності вини держави Україна у скоєнні відносно позивача терористичного акту.
		 
		Постановою Луганського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
		 
		Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 майнову шкоду, заподіяну терористичним актом за зруйнований житловий будинок, у розмірі 827 891,90 грн та відшкодування моральної шкоди - 50 000 грн. В решті позову відмовлено.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована помилковістю висновку суду першої інстанції щодо необхідності добровільної передачі позивачем земельної ділянки органу місцевого самоврядування, оскільки частиною дев`ятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України така дія не визначена як обов`язкова умова для отримання грошової компенсації. Зруйнований будинок позивача віднесено до зведеного реєстру повністю зруйнованих під час проведення АТО об`єктів житлового фонду району. Опосередкована вартість будівництва будинків садибного типу з господарськими будівлями за кв. м загальної площі згідно листа Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про індекси зміни вартості станом на 01 жовтня 2017 року» складає 17 503 грн. Враховуючи загальну площу будинку ОСОБА_1 , на її користь підлягає стягненню майнова шкода у розмірі 827 891,90 грн. 
		 
		Частково задовольняючи позовні вимоги в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд виходив із покладення на державу, незалежно від її вини, обов`язку відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, який передбачений нормами Закону України «Про боротьбу з тероризмом», що також кореспондується із положеннями ЦК України, зокрема - пунктом 3 частини другої статті 1167. Апеляційний суд вказав, що визначений ним розмір моральної шкоди у 50 000 грн відповідає вимогам об`єктивності, розумності та справедливості.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги
		 
		У січні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ГТУЮ у Луганській області в інтересах КМУ. У касаційній скарзі ГТУЮ у Луганській області просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 10 вересня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції 
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2019 року відкрито касаційне провадження у зазначеній цивільній справі та витребувано справу із суду першої інстанції. 
		 
		12 червня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2019 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження в складі п`яти суддів.
		 
		Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18 липня 2019 року визначено склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Сердюк В. В.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2019 року касаційне провадження у справі № 423/450/16-ц (касаційне провадження № 61-46200св18) зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19).
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 18 грудня 2019 року касаційне провадження у справі № 423/450/16-ц (касаційне провадження № 61-46200св18) поновлено.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		Пунктом 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-ІХ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час антитерористичної операції майно, власник цього майна у відповідності до встановленої законодавством умови отримання такої компенсації має спочатку, тобто до ухвалення судом рішення, добровільно передати пошкоджене чи зруйноване внаслідок терористичного акту майно місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування. Позивач не виконала умови чинного законодавства та добровільно не відмовилась від права на зруйнований будинок та земельну ділянку, на якій він розташований, які разом створюють окремий об`єкт цивільного обороту - садибу, а тому висновок місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позову є обґрунтованим.
		 
		Крім цього, заявник також посилається на те, що при визначенні розміру моральної шкоди, яка підлягає стягненню на користь ОСОБА_1 апеляційний суд не з`ясував чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань, а також не навів розрахунку та обґрунтувань такої суми.
		 
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		 
		У відзиві на касаційну скаргу, що надійшов до Верховного Суду у березні 2019 року, третя особа Луганська обласна державна адміністрація - обласна військово-цивільна адміністрація вказує на необґрунтованість доводів касаційної скарги, оскільки стаття 86 Кодексу цивільного захисту України передбачає здійснення виплати грошової компенсації за умови добровільної передачі постраждалими виключно зруйнованого або пошкодженого житла. При цьому добровільна відмова власника землі може здійснюватись на користь держави або територіальної громади; відмови на користь інших суб`єктів цивільних правовідносин законом не передбачено.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами 
		 
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить житловий будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,0338 га, належній позивачу на праві приватної власності, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку № 524414 від 20 грудня 2010 року. 
		 
		Відповідно до акту комісійного обстеження домоволодіння від 06 жовтня 2014 року, складеного комісією в складі: заступника міського голови Попаснянської міської ради, начальника відділу ЖКГ, архітектури, міського будівництва та землеустрою, спеціаліста-юриста, якою проведено обстеження домоволодіння АДРЕСА_1 (власник ОСОБА_1 ) на предмет встановлення пошкоджень внаслідок бойових дій, встановлено, що внаслідок прямого влучення снаряду домоволодіння зруйновано повністю, відновленню не підлягає, для проживання не придатне (т. 1 а. с. 4).
		 
		Відповідно до акту обстеження технічного стану житлового приміщення № 5 від 18 вересня 2018 року будинок ОСОБА_1 зруйнований та не придатний для проживання (т. 4 а. с. 140).
		 
		У 2014 році ОСОБА_1 неодноразово зверталася до органів державної влади, органів місцевого самоврядування з заявами щодо відновлення зруйнованого будинку, отримання компенсації за зруйнований будинок, що підтверджується матеріалами справи.
		 
		04 жовтня 2014 року органом досудового розслідування Попаснянським РВ ГУМВС України в Луганській області до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесені відомості про вчинене кримінальне правопорушення за ознаками частини третьої статті 258 КК України (терористичний акт) за фактом пошкодження внаслідок артобстрілу 03 жовтня 2014 року м. Попасна з підконтрольної терористам території «ЛНР» житлових будинків, в тому числі будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (кримінальне провадження № 1201413053000638 ).
		 
		Зруйнований будинок позивача внесений до зведеного реєстру повністю зруйнованих під час проведення АТО об`єктів житлового фонду району, визначена 1 категорія пошкодженого житла, виходячи з опосередкованої вартості 1 кв. м будівництва будинків садибного типу 12,185 тис. грн за кв. м та середньої площі зруйнованих індивідуальних жилих будинків, що підтверджується письмовими доказами (т. 1 а. с. 190).
		 
		Судами також установлено, що 08 серпня 2017 року ОСОБА_1 зверталася до Попаснянської міської ради із заявою про добровільну передачу зруйнованого будинку у комунальну власність. В заяві зазначено, що позивач добровільно передає зруйнований будинок за умови виплати грошової компенсації (т. 4 а. с. 2).
		 
		15 грудня 2017 року ОСОБА_1 звернулась до Попаснянської міської ради із заявою про добровільну передачу зруйнованого будинку (т. 4 а. с. 51).
		 
		28 серпня 2018 року Попаснянська міська рада повідомила позивача про необхідність надання заяви про добровільну передачу права власності на земельну ділянку та правовстановлюючих документів для укладання угоди про передачу права власності на земельну ділянку. 
		 
		Вказаним листом позивача також було поінформовано про те, що приймаючи до уваги той факт, що належний позивачу житловий будинок зруйнований та відновленню не підлягає, а також те, що позивач не має наміру відмовлятися від належної їй на праві власності земельної ділянки під вказаним житловим будинком, територіальна громада міста Попасна в особі Попаснянської міської ради не бачить жодного сенсу приймати до комунальної власності цей житловий будинок (т. 4 а. с. 73 - 75).
		 
		 
		 
		 
		МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права 
		 
		Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		 
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		 
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		 
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		 
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, в тому числі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
		 
		Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		 
		Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		 
		Статтею 21 Конституції України передбачено, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
		 
		У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		 
		Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		 
		Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. Підтвердженням того виступають положення самих міжнародних договорів про права людини, які не виключають їх застосування у період збройних конфліктів, хоча й передбачають можливість відступу держави від окремих зобов`язань під час надзвичайної ситуації. 
		 
		У рішенні від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» ЄСПЛ указав, що відповідальність держави носить абсолютний характер і має об`єктивну природу, засновану на теорії соціального ризику. Таким чином, держава може бути притягнута до відповідальності з метою компенсації шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність (пункт 70). 
		 
		Отже, правова позиція ЄСПЛ ґрунтується на принципі про абсолютну відповідальність держави, зобов`язаної забезпечити в суспільстві мир і порядок та особисту безпеку людей, що знаходяться під її юрисдикцією. Тому порушення громадського порядку і миру, створення загрози безпеці людей є для держави самостійними підставами відповідальності за заподіяну шкоду. 
		 
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
		 
		Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. 
		 
		Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. 
		 
		Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		 
		Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
		 
		При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
		 
		Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. 
		 
		З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		 
		Звертаючись в суд із цим позовом, ОСОБА_1 посилалась на неотримання від держави відшкодування за пошкодження (знищення) її майна, на яке вона має право згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також позивач зазначала, що право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.
		 
		У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		 
		Відповідно до практики ЄСПЛ принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (п. 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі», заява № 31443/96).
		 
		Отже, людські права є найвищою соціальною цінністю, їх забезпечення та захист є прямим обов`язком держави.
		 
		Верховний Суд виходить із того, що посилання позивача, як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним.
		 
		Відповідно й суди неправильно керувалися вказаними нормами права при вирішенні спору. 
		 
		Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів. 
		 
		Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні зобов`язання.
		 
		Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). 
		 
		Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. 
		 
		Позивач обґрунтовувала розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись при цьому частиною десятою статті 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначала, що держава винна у пошкодженні її майна. 
		 
		Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга статті 19 вказаного Закону).
		 
		З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам житлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. 
		 
		При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
		 
		Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623, механізм застосування якого не визначений. 
		 
		На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції житловий будинок.
		 
		З аналогічних підстав не породжує у позивача такого очікування і стаття 85 Кодексу цивільного захисту України, відповідно до якої відшкодування матеріальних збитків постраждалим внаслідок надзвичайних ситуацій здійснюється у порядку, визначеному законом.
		 
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акту належного позивачу на праві власності житлового будинку, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. 
		 
		Застосування до спірних правовідносин за аналогією закону (частина восьма статті 8 ЦПК України) положень статті 86 Кодексу цивільного захисту України для реалізації позивачем права, передбаченого у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» Верховний Суд вважає помилковим. 
		 
		Так, стаття 86 Кодексу цивільного захисту України регламентує забезпечення житлом постраждалих внаслідок надзвичайних ситуацій і встановлює умови як такого забезпечення, так і його заміни грошовою компенсацією. Тому припис частини 10 вказаної статті (який передбачає, що розмір грошової компенсації за зруйновану або пошкоджену квартиру (житловий будинок) визначається за показниками опосередкованої вартості спорудження житла у регіонах України відповідно до місцезнаходження такого майна) не можна застосувати безвідносно до інших приписів цієї статті, зокрема частини дев`ятої, яка передбачає умовою забезпечення житлом постраждалого або виплати грошової компенсації за рахунок держави добровільне передання постраждалим зруйнованого або пошкодженого внаслідок надзвичайної ситуації житла місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування, суб`єктам господарювання). 
		 
		Кодекс цивільного захисту України не покладає тягар виплати відшкодування винятково на державу, так як передбачає існування страхування у сфері цивільного захисту, метою якого, зокрема, є страховий захист майнових інтересів суб`єктів господарювання і громадян від шкоди, яка може бути заподіяна внаслідок надзвичайних ситуацій, небезпечних подій або проведення робіт із запобігання чи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій (пункт 1 частини першої статті 49 цього Кодексу). Відшкодування матеріальних збитків постраждалим здійснюються за рахунок не заборонених законодавством джерел, зокрема коштів за договорами добровільного страхування, укладеними відповідно до законодавства про страхування (пункт 3 частини третьої статті 84 Кодексу цивільного захисту України).
		 
		Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. 
		 
		Позивач, зокрема, зазначала, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважала, що має право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акту будинку в розмірі реальної його вартості. 
		 
		Разом з тим позивач має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Зазначені вимоги ОСОБА_1 . Верховний Суд вважає такими, що доведені. 
		 
		Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		 
		Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням житлового будинку внаслідок терористичного акту, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
		 
		Крім того, суди попередніх інстанцій встановили, що станом на час розгляду справи досудове розслідування у кримінальному провадженні, в якому позивач був залучений потерпілим через пошкодження його житла, тривало. Тобто, у судів першої й апеляційної інстанцій не було відомостей про те, що держава провела об`єктивне та незалежне розслідування випадку заподіяння майнової шкоди позивачу (позитивний процесуальний обов`язок).
		 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
		 
		Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсацію за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
		 
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		 
		До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження                              № 14-17цс19.
		 
		Необхідність встановлення компенсаційного механізму за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту підтверджена у численних рішеннях ЄСПЛ (зокрема, рішення у справах: Loizidou проти Туреччини від 18 грудня 1996 року; Кіпр проти Туреччини від 10 травня 2001 року; Myra Xenides-Arestis проти Туреччини від 7 грудня 2006 року; Chiragov and Others проти Вірменії [ВП] від 16 червня 2015, п. 199; Sargsyan проти Азербайджану [ВП] від 16 червня 2015 року). 
		 
		У справі Dokic проти Боснії та Герцеговини (рішення ЄСПЛ від 27 травня                      2010 року) Суд підкреслив, що заявник чітко виразив погодження на компенсацію замість реституції і, таким чином, отримав право на відповідну суму. ЄСПЛ також констатував відсутність компенсаційної схеми, яка відповідає стандартам та практиці цього Суду, а розмір запропонованої Урядом компенсації за 1 кв. м визнав занадто малим, застосувавши критерій «ринкової вартості майна».
		 
		На підставі цієї практики ЄСПЛ, яка є сталою, а відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вона є джерелом права в Україні, так само виникають легітимні очікування щодо отримання компенсації за пошкоджене/зруйноване майно в результаті проведення антитерористичної операції.
		 
		В будь-якому випадку, коли за обставин цієї справи порушено питання застосування концепції легітимних очікувань особи чи позитивних зобов`язань держави, перевагу мають позитивні зобов`язання держави. 
		 
		У справі Mikail Tuzun проти Туреччини (рішення ЄСПЛ від 27 листопада                       2018 року) справжній обсяг матеріальної шкоди заявника виявився лише після складання звіту експерта на прохання суду. Незважаючи на цей звіт, суд присудив суму, яку позивач вимагав спочатку. ЄСПЛ дійшов висновку, що було б необґрунтованим очікувати, що заявник знає точний розмір своєї матеріальної шкоди у момент звернення до національного суду. У цій справі було констатоване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
		 
		Розглядаючи питання відновлення справедливості для такої великої кількості постраждалих людей, права власності яких було порушено, ЄСПЛ у справі Ксенідес-Артис проти Туреччини (2005) визнав, що: «Суд постановив, що порушення прав заявника [...] походить із розповсюдженої проблеми, що зачіпає велику кількість людей, а саме необґрунтоване перешкоджання «поваги до дому» заявника і «мирному користуванню його майном». Крім того, Суд не може ігнорувати той факт, що приблизно 1400 майнових справ, що розглядаються в Суді, були подані переважно греками-кіпріотами проти Туреччини».
		 
		З цієї причини Суд постановив, що Туреччина має запровадити ефективний засіб правового захисту протягом трьох місяців для забезпечення оперативного відшкодування збитків за порушення майнових та інших прав, передбачених Конвенцією, не тільки заявнику в зазначеній справі, а й усім заявникам, чиї подібні справи було розглянуто в Суді. Це змусило Уряд Туреччини створити «Комісію з нерухомого майна» (КНМ), до складу якої входили колишній Генеральний секретар та заступник Генерального секретаря Ради Європи. Згодом, у своєму рішенні у справі Демопоулос та інші проти Туреччини (2010), Велика палата Суду виявила, що КНМ надала доступну та ефективну систему відшкодування. 
		 
		Обов`язком Верховного Суду є формування практики, заповнення прогалин у законодавстві з дотриманням принципу верховенства права та пріоритетності захисту прав людини. 
		 
		Якщо держава не запровадила дієві компенсаційні механізми за пошкоджене/зруйноване майно в умовах збройного конфлікту на територіях, підконтрольних Уряду, це не має унеможливлювати захист права власності позивача, який гарантований Конституцією України.
		 
		Враховуючи відсутність спеціальних підзаконних нормативно-правових актів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його майну, яке було пошкоджене або знищене під час проведення антитерористичної операції на окремих територіях Донецької та Луганської областей, а також порядку визначення її розміру, колегія суддів, вважає, що позивачем доведено, що певний позитивний обов`язок з боку держави не був виконаний стосовно її права власності на таке майно, а тому порушення її права, встановленого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції підлягає захисту шляхом виплати компенсації від держави.
		 
		Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним та підлягає скасуванню.
		 
		Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки суд не захистив право позивача на отримання відповідної компенсації.
		 
		Враховуючи відсутність підстав для стягнення на користь позивача грошових коштів в рахунок відшкодування майнової шкоди, беручи до уваги позицію Верховного Суду щодо необхідності стягнення компенсації, відповідно відсутні підстави для стягнення грошових коштів в рахунок відшкодування заподіяної моральної шкоди.
		 
		Визначаючи розмір такої компенсації, колегія суддів, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, використовуючи дискреційні повноваження та із урахуванням наведеної вище практики ЄСПЛ, дійшла висновку, що стягненню підлягає грошова сума у розмірі 100 000,00 грн. 
		 
		Отже, колегія суддів, встановивши, що суди застосували норми матеріального права, які не регулюють спірні правовідносини, суд касаційної інстанції наділений повноваженнями згідно зі статтею 412 ЦПК України ухвалити нове рішення, дійшла висновку про скасування рішень суду першої та апеляційної інстанцій у справі із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 100 000, 00 грн, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення житлового будинку; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджений внаслідок терористичного акту житловий будинок; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ; відсутність об`єктивного і незалежного розслідування випадку заподіяння шкоди у розумінні ЄСПЛ за встановленого у відповідному кримінальному провадженні факту пошкодження внаслідок терористичного акту житлового будинку.
		 
		Щодо поданих ОСОБА_1 до Верховного Суду клопотань про участь у судовому засіданні, колегія суддів зазначає наступне.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу. У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.
		 
		Таким чином, питання виклику учасників справи у судове засідання суд вирішує з урахуванням конкретних обставин справи та встановленої необхідності надання пояснень учасниками справи.
		 
		Положення частин п`ятої та шостої статті 279 ЦПК України, якою врегульовано порядок розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження в суді першої інстанції, не застосовуються при касаційному розгляді, виходячи з частини першої вищенаведеної статті 400 ЦПК України.
		 
		Відповідно до частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи.
		 
		При обговоренні доповіді судді-доповідача про проведені підготовчі дії та обставини, необхідні для ухвалення судового рішення, колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами (у письмовому провадженні). Копія судового рішення у такому разі надсилається у порядку, передбаченому частиною п`ятою статті 272 ЦПК України.
		 
		Оскільки розгляд справи Верховним Судом здійснювався у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи, а характер спірних правовідносин не вимагав проведення судового засідання з повідомленням сторін, відсутні підстави для задоволення клопотань позивача про розгляд касаційної скарги в судовому засіданні з викликом сторін.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
		 
		Керуючись статтями 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Головного територіального управління юстиції у Луганській області в інтересах Кабінету Міністрів Українизадовольнити частково.
		 
		Рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 10 вересня 2018 року та постанову Луганського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року скасувати.
		 
		Позов задовольнити частково.
		 
		Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 100 000 (сто тисяч) грн.
		 
		В решті позову відмовити.
		 
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий      Судді:А. І. Грушицький     А. А. Калараш     І. В. Литвиненко     Є. В. Петров     В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...