Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/17606/14 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 06.04.2020. Зареєстровано: 08.04.2020. Забезпечено надання загального доступу: 09.04.2020.
Дата набрання законної сили: 28.10.2020
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		 
		03 квітня 2020 року                               м. Київ                              № 826/17606/14
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Мазур А.С., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (письмове провадження) адміністративну справу
		за позовомОСОБА_1 до Офісу генерального Прокурора  пропро скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		          До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1  з позовом до Генеральної прокуратури України, в якому просив суд: скасувати наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2500-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України; стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі; зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України (01001, м.Київ, вул.Архітектора Городецького, 13, код ЄДРПОУ 00015622) про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1  заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 826/17606/14 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.01.2015 зупинено провадження у справі до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» Конституції України, питання щодо чого порушено відповідно до ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.01.2015 у справі №826/17606/14.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29.10.2019 поновлено провадження у справі, розгляд якої вирішено здійснювати за правилами спрощеного провадження (без виклику сторін).
		В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на протиправність оскаржуваного наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014 №2500-ц про його звільнення з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з огляду на порушення гарантованого Конституцією України права на працю, статей 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. 
		Також позивач вказує на те, що його звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, зокрема, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані;  якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.
		Крім того, на думку позивача, посада заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України, у зв`язку із зайняттям якої в період з  25.02.2010 по 22.02.2014 його звільнили, передбачала виконання керівних функцій лише в рамках роботи управління, яке не є самостійним структурним підрозділом Генеральної прокуратури,  що виключає звільнення позивача у в`язку із зайняттям цієї посади.
		В запереченні на позовну заяву відповідач просив відмовити в задоволенні позову, вказуючи на правомірність оскаржуваного наказу та обґрунтовуючи тим, що ОСОБА_1 сукупно більше одного року (1 рік 9 місяців) у  період з 25.02.2010 по 22.02.2014 обіймав посади, визначені пунктами 7, 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», що є підставою для його звільнення згідно з  частиною третьою статті 1 вказаного Закону. Висновок про наявність підстав для звільнення ґрунтується на результатах вивчення особової справи ОСОБА_1 стосовно перебування на вищевказаних посадах.
		Спростовуючи доводи позивача про невідповідність окремих норм Закону України «Про очищення влади» Конституції України, відповідач також зазначив про відсутність Рішення Конституційного Суду України з цього приводу.
		При вирішенні даної справи суд враховує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» було внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру», в тому числі, шляхом заміни слів «Генеральна прокуратура України» на «Офіс Генерального прокурора».
		При цьому, п.п. 3, 4 розділу ІІ Прикінцеві і перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» встановлено, що до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
		День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».
		Так, відповідно до наказу Генерального прокурора від 23 грудня 2019 року № 351, опублікованого у газеті «Голос України» 23 грудня 2019 року, визначено, що днем початку роботи Офісу Генерального прокурора є 02 січня 2020 року.
		При цьому, згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, фактично мала місце зміна назви юридичної особи Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора. 
		Відповідно, в даному випадку не мало місце правонаступництво Офісом Генерального прокурора за Генеральною прокуратурою України, оскільки відбулась лише зміна назви державного органу з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора.
		Таким чином, в даному випадку не підлягають застосуванню вимоги статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) щодо заміни сторони її правонаступником, тому, суд вважає за можливе змінити назву відповідача з Генеральної прокуратури України на Офіс Генерального прокурора (далі - відповідач).
		Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу Генеральної прокуратури   України від 21.05.2012 №1176ц позивач з 21.05.2012 обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України, а відповідно до наказу Генеральної прокуратури України від 16.07.2014 №1521ц з 16.07.2014  - посаду заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України.
		16.10.2014 набув чинності Закон України «Про очищення влади».
		21.10.2014 позивачем подано на ім`я Генерального прокурора України заяву про відсутність підстав  для застосування стосовно нього заборони, передбаченої частиною третьої статті 1 вищевказаного Закону.
		Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2500-ц відповідно до статті 15 Закону України «Про прокуратуру пункту 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та на підставі довідки про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника Головного управління кадрів  та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до  пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України.
		Не погоджуючись із таким наказом,  позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить із такого.
		Відповідно до пункту 15 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції, що діяла до       15.12.2017, публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
		Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначено Законом України «Про очищення влади».
		Відповідно до частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою       статті 4 цього Закону.
		Відповідно до частини четвертої особи, зазначені у частинах третій, п`ятій-сьомій       статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п`яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
		Пунктами сьомим та восьмим частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» відповідно передбачено, що заборона, передбачена частиною третьою       статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які сукупно не менше одного року у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року  обіймали посаду (посади):
		- керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату), зокрема, Генеральної прокуратури України;
		- керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
		Згідно з доводами відповідача, викладеними в запереченні на позовну заяву, позивач у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 сукупно більше одного року (1 рік 9 місяців) обіймав посади, визначені пунктами 7 та 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», що обґрунтовується матеріалами його особової справи, відповідно до якої він перебував на посадах, які за правилами пункту 7 частини першої статті 3 згаданого Закону віднесено до категорії «керівник, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України».
		Так, за результатами вивчення особової справи позивача щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» Генеральною прокуратурою України складено довідку від 17.10.2014, в якій зазначено, що  у період з 21.05.2012 по 22.02.2014 ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України.
		Вказана обставинами підтверджується також наказами Генерального прокурора від 21.05.2012 №1176ц та від 16.07.2014 №1521ц з 16.07.2014 і не заперечується позивачем.
		Згідно з пунктом 2.1 Регламенту Генеральної прокуратури України, затвердженого наказом Генеральної прокуратури України від 12.04.2012 №35,  самостійний структурний підрозділ Генеральної прокуратури України - це Головні управління, управління, відділи, що відповідно до затвердженої структури Генеральної прокуратури України не входять до складу інших підрозділів і підпорядковуються безпосередньо заступнику Генерального прокурора України або Генеральному прокурору України.
		Ураховуючи викладене, суд дійшов висновку, що  Головне управління забезпечення діяльності органів прокуратури належить до самостійних  структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, відтак, займана позивачем посада належить до посад, визначених пунктом 7 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади».
		Пунктом 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України, який субсидіарно застосовується до правовідносин, що врегульовують проходження публічної служби, визначено, що підставою для припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
		       Відповідно до пункту 2       Прикінцевих та перехідних положень вищевказаного Закону       впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом              керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів.
		Однак, суд уважає протиправним оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України про звільнення позивача з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України у зв`язку з тим, що у період з  21.05.2012 по 22.02.2014 він обіймав посаду заступника начальника Головного управління забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з наступних підстав.
		Україна є демократичною, правовою державою, у якій визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України       має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України       і повинні відповідати їй; норми Конституції України       є нормами прямої дії; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією       межах і відповідно до законів України; відповідно до Конституції України       права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (статті 1 та 3, частина друга статті 6, частини перша-друга статті 8 Конституції України).
		Згідно зі статтею 22 Конституції України       конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
		Україна як соціальна, правова держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, а також право на належні умови праці, своєчасне отримання винагороди; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 1, частини перша, друга, четверта, шоста, сьома статті 43 Конституції України).
		Як зазначив Конституційний Суд України, право на працю є природною потребою людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Це право передбачає як можливість самостійно займатися трудовою діяльністю, так і можливість працювати за трудовим договором чи контрактом (абзац 3 підпункту 6.1.1 пункту 6.1 мотивувальної частини рішення від 29.01.2008 № 2-рп/2008).
		Наведені конституційні гарантії щодо реалізації права на працю, відповідно, поширюються і на публічну службу.
		Відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади»       очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		Під визначенням «принцип» (лат. principium - начало, основа) розуміється головне, важливе, суттєве, неодмінне.
		Принципи права - це основні ідеї, вихідні положення, які закріплені в законі, мають загальну значущість, вищу імперативність (веління) і відображають суттєві положення права.
		Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що частиною першою та другою статті 1 Закону України «Про очищення влади»       визначено базові, основоположні принципи очищення влади та надано визначення терміну «очищення влади», виходячи з яких і застосовуються інші норми цього Закону       до конкретних обставин та осіб у їх системному взаємозв`язку з принципами їх застосування, тобто дотримання вказаних принципів є передумовою застосування наслідків, передбачених цим Законом.
		Слід додати, що відповідно до частини другої статті 61 Конституції України       юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		Відповідно до положень статті 62 Конституції України       особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов`язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
		Згідно з пунктом 12 резолюції Парламентської асамблеї ради Європи № 1096 (1996) люстрація або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовного того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановлений у кожному конкретному випадку. Відповідно до п. 8 вказаних принципів, дискваліфікація може стосуватися лише тих осіб, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або серйозно допомагали в їх вчиненні. Відтак, вказаний конституційний принцип презумпції невинуватості підлягає застосуванню також і при здійсненні очищення влади (люстрації).
		Разом з тим відповідно до статті 17 Закону  України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»       практика Європейського суду з прав людини є обов`язковою для застосування судами України як джерела права.
		Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено обов`язок суду застосовувати застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Виходячи з усталеної практики Європейського суду з прав людини особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (пункт 61 рішення у справі «Любох проти Польщі», рішення у справі «Матиєк проти Польщі»).
		У проміжному висновку від 16.12.2014 № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади»       (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала, крім іншого, що: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
		Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (підпункт «h» пункту 20 розділу 3 висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії від 13.10.2009 № 524/2009).
		Таким чином, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді, відігравали важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини, обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини, вчинили певні правопорушення у наведеному контексті.
		Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що в контексті обставин даної конкретної справи люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути доведена в кожному конкретному випадку.
		Крім того, суд бере до уваги в рішенні Європейського суду з прав людини (далі - Суд) від 17.10.2019 у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №       59099/16, №23231/18 та №47749/18), яке стосується звільнення державних службовців відповідно до Закону України «Про очищення влади», і в якому Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підставі Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Президента Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв`язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
		Суд вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан Янукович став Президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
		Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана Януковича, рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв`язку між ними та тими негативними подіями.
		Ключовим у позиції Суду в рішенні у справі «Полях та інші проти України» є § 156, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував Президент Янукович.
		Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і Суд у §324 даного рішення визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.
		Таким чином, Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закну України «Про очищення влади»       до осіб, які в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 перебували на окремих посадах державної служби, без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Президента Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями.
		В контексті викладеного суд звертає увагу, що в ході судового розгляду даної справи судом не здобуто доказів, які б у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України «Про очищення влади», а, відповідно, й про протиправність оскаржуваного наказу про його звільнення.
		При цьому, на час початку роботи позивача не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаної ним посади, а відтак та в силу положень статті 58 Конституції України       позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття позивачем.
		Тобто, в даному конкретному випадку відповідачем не доведено дотримання у зв`язку з прийняттям оскаржуваного наказу основоположних принципів очищення влади, визначених Законом України «Про очищення влади», що зумовлює висновок суду про недоведеність відповідачем правомірності прийняття цього наказу із зазначених у ньому підстав, що є достатньою підставою для визнання його протиправним і  скасування.
		Водночас, надаючи оцінку доводам учасників справи, що мають значення для правильного вирішення цієї адміністративної справи, суд застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) №303-A, пункт 29). Наведена позиція Європейського суду з прав людини також застосовується і Верховним Судом, зокрема, в постанові від 28.08.2018 у справі № 802/2236/17-а.
		Одночасно, суд зважає і на висновки, зроблені Європейським судом з прав людини у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006), в якому в продовження таких висновків зазначено, що необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
		Крім того, згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Таким чином, суд вважає оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2500-ц протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
		Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що       у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції»       іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		За змістом статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод засіб юридичного захисту має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору.
		Отже враховуючи, встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу про звільнення позивача належним способом поновлення його порушеного права є поновлення позивача на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з дня, наступного після дня його звільнення, тобто з 24.10.2014.
		Згідно з частиною другою статті 245 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		У зв`язку з протиправним звільненням позивача та відсутністю його вини у тому, що розгляд справи тривав понад один рік, на користь позивача підлягає стягненню з відповідача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, тобто з 24.10.2014 (дата, з якої позивач підлягає поновленню на публічній службі відповідно до рішення суду) до 03.04.2020 (дата прийняття судом рішення про поновлення позивача на публічній службі).
		При цьому суд позбавлений можливості встановити дату фактичного поновлення відповідачем позивача на посаді, тому вимога про стягнення на користь позивача  середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі підлягає задоволенню частково, а саме за період з 24.10.2014 до 03.04.2020, тобто до дня постановлення рішення суду у цій справі.
		Згідно з пунктом 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»       (із відповідними змінами і доповненнями) у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України       (далі - Порядок №100).
		Відповідно до абзацу 3 пункту 2 Порядку №100 середньомісячна зарплата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, із якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
		Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
		Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 Порядку №100).
		Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.
		Відповідно до довідки Генеральної прокуратури України від 22.10.2014 №18-1968вих-14 заробіток позивача за останні два місяці роботи перед звільненням, тобто за серпень (20 робочих днів) та вересень  (22 робочих дні) 2014 року становить відповідно 17       824,99 грн. та 18       097,53 грн. 
		Отже, відповідно до Порядку №100, середньоденний заробіток позивача становитиме 
		(17       824,99 грн. + 18       097,53 грн.) : 42 робочих дні = 35       922,52 грн.: 42 = 855,30 грн.
		Кількість робочих днів за період вимушеного прогулу позивача з 24.10.2014 по 03.04.2020, становить 1375, з них:
		-          з 01 по 24 жовтня 2014 року - 18 робочих днів;
		-          листопад 2014 року - 20 робочих днів 
		-          грудень 2014 року - 23 робочих дні;
		          -           2015 рік -  250 робочих днів;
		          -           2016 рік - 251 робочий день;
		          -           2017 рік - 248 робочих днів;
		          -           2018 рік - 250 робочих днів;
		          -           2019 рік - 250 робочих днів
		          -          січень 2020 року- 21 робочий день;
		          -          лютий 2020 року - 20 робочих днів;
		          -          березень 2020 року - 21 робочий день;
		          -          з 01 по 03 квітня 2020 року - 3 робочих дні.
		Отже, середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню на користь позивача з відповідача, складає  1 176 037,50 грн.  (855,30 грн. х 1375 робочих днів = 1    176 037,50 грн.).
		При цьому середній заробіток за один місяць становить 17       961,30 грн. (855,30 грн. х 21 робочий день = 17       961,30 грн.).
		Відповідно до пунктів 2 та 3 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
		Відтак, постанова суду в частині поновлення позивача на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі стягнення за один місяць в розмірі 17       961,30 грн. підлягає негайному виконанню.
		Згідно зі статтею 7 Закону України «Про очищення влади»       відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади»       (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
		Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.
		Положенням про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.10.2014 №1704/5 (далі - Положення про Реєстр), передбачено, що Держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Положення про Реєстр підставою для внесення Реєстратором відомостей про особу є:
		- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади», відомостей про звільнення особи з посади у зв`язку із застосуванням такої заборони;
		- надходження до Реєстратора від керівника органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, які перебувають на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади», інформації про неподання заяви такої особи у строк, передбачений частиною другою       статті 4 Закону України «Про очищення влади»       разом з відомостями про звільнення особи з посади;
		- надходження до Реєстратора від Державної судової адміністрації електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили, щодо осіб, зазначених у частині четвертій статті 1 Закону України «Про очищення влади», та відомостей про особу, передбачених пунктом 4 цього розділу.
		Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру.
		Відповідно до пункту 5 Розділу II Положення про Реєстр, підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, надходження до Реєстратора відповідного судового рішення, яке набрало законної сили.
		Відтак, Законом України «Про очищення влади»       та Положенням про Реєстр не передбачено можливості відкликання відомостей про застосування заборони та суб`єктів, які б могли відкликати такі відомості. Натомість, передбачено, що у випадку надходження до Реєстратора - Міністерства юстиції України відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади»       вилучаються з Реєстру.
		З огляду на викладене, чинним законодавством чітко визначено механізм вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», тому підстави для зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача  заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 України «Про очищення влади», відсутні.
		Така позиція суду в цій справі узгоджується із правовою позицією Шостого апеляційного адміністративного суду, викладеною в постанові від 11.03.2020 у справі № 826/6916/15.
		Згідно з частинами першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Всупереч наведеним вимогам відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не надав суду достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтується його заперечення, і не довів правомірності оскаржуваного наказу.
		Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих сторонами доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про те, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково, оскільки з матеріалів справи вбачається прийняття відповідачем протиправних наказів, які не відповідають наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України       критеріям.
		Враховуючи викладене позовні вимоги є частково обґрунтованими, а тому підлягають частковому задоволенню судом.
		Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Позовні вимоги ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Офісу Генерального прокурора (ЄДРПОУ 00034051, адреса: 01601, м.Київ, вул.Різницька, 13/15) задовольнити частково.
		Визнати протиправним і скасувати наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 №2500-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України.
		Поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України з 24.10.2014.
		Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1  середній заробіток в розмірі 1       176       037,50 грн. (один мільйон сто сімдесят шість тисяч тридцять сім гривень 50 коп.) за час вимушеного прогулу  з 24.10.2014  по 03.04.2020.
		У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
		Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури - начальника управління організації роботи з документами Генеральної прокуратури України та в частині стягнення с Офісу Генерального прокурора середній заробіток  у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 17       961,30 грн. 
		 
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано, відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України. 
		Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		 
		Суддя                                                                                                А.С. Мазур

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...