Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 320/7065/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо захисту політичних (крім виборчих) та громадянських прав, зокрема щодо; реєстрації та обмеження пересування і вільного вибору місця проживання, з них:.
Надіслано для оприлюднення: 15.04.2020. Зареєстровано: 15.04.2020. Забезпечено надання загального доступу: 16.04.2020.

Номер судового провадження: П/320/7065/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		08 квітня 2020 року № 320/7065/19
		Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Василенко Г.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення,
		 
		в с т а н о в и в:
		 
		ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального Управління ДМС України у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:
		- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 10.05.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 ;
		- зобов`язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області видати посвідку на постійне місце проживання в Україні громадянці В`єтнаму ОСОБА_1 ;
		- стягнути на користь громадянки В`єтнаму ОСОБА_1 заподіяну їй моральну шкоду в розмірі 15000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
		В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є іммігранткою з Соціалістичної Республіки В`єтнам, право на постійне проживання в Україні якої підтверджується відповідною посвідкою на постійне проживання. Однак, рішенням відповідача від 10.05.2019 було скасовано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідка на постійне проживання на підставі пункту 6 частини першої статті 12 Закону України "Про імміграцію".
		Позивач не погоджується з діями відповідача, та вважає його рішення незаконним та необґрунтованим, оскільки останнє прийняте за відсутності передбачених законом підстав для скасування рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну. Позивач зазначає, що при прийнятті спірного рішення відповідач керувався п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», згідно якого дозвіл на імміграцію може бути скасовано в інших випадках, передбачених законами України, однак посилання на будь-яку правову норму Закону, що передбачає і інші підстави для скасування дозволу на імміграцію, крім тих, що наведені у статті 12 Закону України «Про імміграцію», відповідачем зроблено не було. Крім того, позивач вказав на недотримання відповідачем процедури розгляду питання про скасування дозволу на імміграцію, передбаченої Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002, оскільки позивача не запрошували для надання пояснень та не повідомили про прийняте рішення протягом тижня після скасування дозволу на імміграцію. Позивач, також, наголошує на тому, що у висновку від 10.05.2019, на підставі якого було прийняте спірне рішення, не зазначено будь-яких винних дій зі сторони позивача при отриманні нею у 2006 році дозволу на імміграцію. Крім того, позивачка, з посиланням на закріплений в рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" принцип належного урядування, зазначає, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
		Відповідач позов не визнав, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що у березні 2019 року до ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області надійшов запит з Білоцерківського РВ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області щодо перевірки законності надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання позивача, яка звернулась до вказаного територіального підрозділу із заявою про прийняття до громадянства України, внаслідок чого було здійснено перевірку матеріалів справи щодо надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання ОСОБА_1 . Так, відповідач зазначає, що в ході перевірки було, зокрема, встановлено, що 13.09.2006 позивач звернулась до Білоцерківського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну разом з неповнолітніми дітьми, при цьому до заяви ОСОБА_2 Ті не було надано жодного документа, який би підтверджував наявність у неї підстав для отримання дозволу на імміграцію, згідно підстав визначених законодавством, однак не зважаючи на це рішенням начальника відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 13.11.2006 позивачу надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491, видано посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 , та в подальшому 11.09.2009 здійснено її обмін на посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 . 
		Відповідач стверджує, що згідно з положеннями пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію скасовується в інших випадках, передбачених законами України, а оскільки при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію позивачу та її дітям були грубо порушені вимоги статей 4 та 9 Закону, що призвело до прийняття рішення без наявних на те підстав та документів, які ці підстави повинні підтверджувати, то, на думку відповідача, спірне рішення було прийнято ним правомірно та відповідно до вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
		Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 23.12.2019 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 23.01.2020.
		Частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
		Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з`явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
		Враховуючи, що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, а також немає інших перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, зазначених у статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та доказами.
		Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
		Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Соціалістичної Республіки В`єтнам, що підтверджується копією паспорту № НОМЕР_2 наявного в матеріалах справи.
		13.09.2006 ОСОБА_2 Ті звернулась до Білоцерківського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну. 
		До вказаної заяви позивачем було долучено: копію національного паспорту №N1016639, виданого 07.07.2006 з терміном дії до 07.07.2011; нотаріально засвідчений переклад паспорту на українську мову; копію свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_3 , виданого 30.08.2000 Відділом реєстрації актів громадянського стану Білоцерківського міськвиконкому Київської області; довідку про навчання з ЗОШ №4 м. Білої Церкви; копію свідоцтва про народження дитини серії НОМЕР_4 , виданого 30.08.2000 Відділом реєстрації актів громадянського стану Білоцерківського міськвиконкому Київської області; довідку про навчання з ЗОШ №4 м. Білої Церкви; довідку №3 про виписку з будинкової книги про склад сім`ї та прописку; заяву власника житлового будинку про прописку іноземки з дітьми; копію довідки ВАТ "РОСАВА" від 25.11.2003 №100/36 про те що ОСОБА_2 Ті працює на вказаному підприємстві; копію ідентифікаційного коду НОМЕР_5 на ім`я ОСОБА_1 ; копію довідки Посольства Соціалістичної республіки В`єтнам №47-06/CNTP від 10.10.2006 про відсутність у ОСОБА_2 Ті судимості на території В`єтнаму; медичні довідки.
		Після розгляду матеріалів та отримання повідомлень про відсутність заперечень з боку правоохоронних органів, 13.11.2006 Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 Ті згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію".
		13.11.2006 громадянка Соціалістичної республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , документована посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 з терміном дії "безстроково".
		11.09.2009, у зв`язку з досягненням ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , 45-річного віку, здійснено обмін посвідки на постійне проживання в Україні на посвідку серії НОМЕР_1 з терміном дії "безстроково".
		У березні 2019 року позивач звернулась до Білоцерківського РВЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області з заявою про прийняття до громадянства України, згідно статті 9 Закону України "Про громадянство України", як особа яка на законних підставах постійно проживає на території України протягом останніх 5 років.
		В подальшому Білоцерківським РВЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було направлено запит до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області щодо перевірки законності надання дозволу на міграцію та документування посвідкою на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		10.05.2019 начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Гузь В.В. було затверджено висновок, складений головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Кравчуком Б.О., про доцільність скасування рішення ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 13.11.2006 про надання дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а також скасування, визнання недійсними виданих на підставі цього дозволу посвідок на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 13.11.2006 та серії КВ №11984/57020 від 11.09.2009.
		У вказаному висновку зазначено, що 13.09.2006 громадянка Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 звернулась до Білоцерківського РВ ГУ МВС України в Київській області із заявою про отримання дозволу на імміграцію в Україну разом з неповнолітніми дітьми, при цьому до заяви ОСОБА_2 Ті не було надано жодного документа, який би підтверджував наявність у неї підстав для отримання дозволу на імміграцію, згідно підстав визначених законодавством, однак не зважаючи на це рішенням начальника відділу ГІРФО ГУ МВС України в Київській області від 13.11.2006 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 Ті надано дозвіл на імміграцію в Україну на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону №2491, видано посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 , та в подальшому 11.09.2009 здійснено її обмін на посвідку на постійне місце проживання серії НОМЕР_1 . 
		Оскільки згідно з положеннями пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491 дозвіл на імміграцію скасовується в інших випадках, передбачених законами України, а при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію Нгуєн ОСОБА_3 Ті та її дітям були грубо порушені вимоги статей 4 та 9 Закону, що призвело до прийняття рішення без наявних на те підстав та документів, які ці підстави повинні підтверджувати, то, з урахуванням підпункту 1 пункту 64 Порядку №321, головний спеціаліст відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Кравчук Б.О. дійшов висновку про наявність підстав для скасування як рішення про надання позивачці дозволу на імміграцію, так і виданих на підставі цього рішення посвідок на постійне проживання в Україні.
		На підставі вищевказаного висновку, 10.05.2019, Центральним міжрегіональним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області було прийнято рішення №94, яким було скасовано виданий громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну від 13.11.2006 на підставі пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491, та видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 13.11.2006 та серії КВ №11984/57020 від 11.09.2009 на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку №321.
		З пояснень позивача, зазначених у позовній заяві, вбачається, що отримавши в жовтні 2019 року вказане рішення від 10.05.2019 №94, вона звернулась до Центрального міжрегіонального управлінням Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області з заявою про надання інформації та документів, що стали підставою для скасування дозволу на імміграцію ОСОБА_4 ОСОБА_5 .
		У відповідь на звернення позивача, Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, листом від 08.11.2019 №Н-3304/6/8101-19/7101.6.1/47254-19, повідомило її, що рішенням від 10.05.2019 №94 скасовано виданий громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну від 13.11.2006 на підставі пункту 6 частини першої статті 12 Закону №2491, та видані на підставі цього рішення посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 13.11.2006 та серії КВ №11984/57020 від 11.09.2009 на підставі вимог підпункту 1 пункту 64 Порядку №321. До вказаного листа відповідачем було додано належним чином завірену копію висновку від 10.05.2019 та рішення від 10.05.2019 №94.
		У подальшому позивач звернулась з даним позовом до суду.
		Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
		Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Правовідносини між позивачем та міграційними органами України на момент звернення позивача за отриманням дозволу на імміграцію та надання компетентним органом такого дозволу з видачею посвідки на проживання в Україні регулювалися Законом України «Про правовий статус іноземців», а також Законом України «Про імміграцію».
		Згідно статті 2 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства", іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов`язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
		Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
		Статтею 3 зазначеного Закону передбачено, що іноземці та особи без громадянства можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або прибути для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території.
		Іноземці та особи без громадянства, які іммігрували на постійне проживання або прибули для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання.
		Умови і порядок імміграції в Україну іноземців та осіб без громадянства визначаються Законом України №2491-ІІІ від 07 червня 2001 року "Про імміграцію".
		Відповідно до частини 1 абзаців першого і четвертого статті 1 Закону №2491-ІІІ імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
		Дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
		Статтею 6 Закону №2491-ІІІ визначено повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції і підпорядкованих йому органів.
		Так, за приписами частини 1 пунктів два і три цієї норми спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань імміграції і підпорядковані йому органи: організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
		Стаття 9 Закону №2491-ІІІ встановлює умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання дозволу на імміграцію. Так, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції. 
		Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
		Для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я. 
		У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
		Термін розгляду заяви про надання дозволу на імміграцію не може перевищувати одного року з дня її подання.
		З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж не надання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та, як наслідок, дозвіл на імміграцію та посвідка на проживання в Україні не видаються.
		Статтями 10, 11 зазначеного Закону передбачено, що дозвіл на імміграцію не надається: 1) особам, засудженим до позбавлення волі на строк більше одного року за вчинення діяння, що відповідно до законів України визнається злочином, якщо судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку; 2) особам, які вчинили злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людяності та людства, як їх визначено в міжнародному праві, або розшукуються у зв`язку із вчиненням діяння, що відповідно до законів України визнається тяжким злочином, або їм повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, досудове розслідування якого не закінчено; 3) особам, хворим на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я; 4) особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи; 5) особам, яким на підставі закону заборонено в`їзд на територію України; 6) в інших випадках, передбачених законами України. 
		Особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції, видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.
		Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію визначено Порядком провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затвердженим постановою КМУ від 26.12.2002 № 1983.
		У відповідності до пп. 2 п. 2 цього Порядку, рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС (далі - територіальні органи) - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
		Згідно п. 12, Порядку, територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію:
		- формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію;
		- надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам;
		- здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
		З наведених норм вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
		З огляду на зазначене, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні суб`єкт владних повноважень проводив перевірку законності залишення на постійне проживання на території України позивача та керуючись положеннями Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію позивачу, не виявив, у зв`язку з чим 13.11.2006 ОСОБА_2 Ті було надано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 з терміном дії "безстроково".
		Відповідно до статті 12 Закону №2491-ІІІ дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо: 1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність; 2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили; 3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні; 4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України; 5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства; 6) в інших випадках, передбачених законами України.
		Таким чином, Законом України "Про імміграцію" встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну зі змісту якого вбачається, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.
		Як убачається зі змісту оскаржуваного рішення, обґрунтовуючи наявність підстав для скасування наданого позивачу дозволу на імміграцію відповідач зазначив пункт 6 частини 1 статті 12 Закону України " Про імміграцію", тобто за наявності інших випадків, передбачених законами України.
		При цьому, суд враховує, що цей «інший випадок», настання якого матиме наслідком юридичну відповідальність саме іммігранта у вигляді скасування дозволу на імміграцію, повинен бути передбачений лише законами України. 
		Окрім того, у листі ДМС України від 07.06.2013 року №8-4806/2.1-13 «Про деякі питання перевірки законності надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання» роз`яснено, зокрема, про те, що за результатами перевірки складається обґрунтований висновок про законність підстав надання дозволу на імміграцію, видачі посвідки на постійне проживання з обов`язковим посиланням на нормативно-правові акти.
		Разом з тим, приймаючи спірне рішення на підставі відсилочної норми, що міститься у п. 6 ч. 1 ст. 12 Закону України «Про імміграцію», відповідачем не зазначено посилання на норму закону, якою б конкретизувалася причина скасування дозволу на імміграцію за наведених обставин. 
		Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, листом від 08.11.2019 №Н-3304/6/8101-19/7101.6.1/47254-19, повідомило позивача лише про факт прийняття спірного рішення від 10.05.2019 №94 та надало належним чином завірену копію висновку від 10.05.2019 та рішення від 10.05.2019 №94.
		При цьому, суд зазначає, що з вказаного висновку від 10.05.2019 вбачається, що підставою для скасування дозволу на імміграцію в Україну від 13.11.2006 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 Ті було те, що останньою, при поданні заяви на отримання такого дозволу, не було надано жодного документа, який би підтверджував наявність у неї підстав для отримання дозволу на імміграцію, згідно підстав визначених законодавством.
		Водночас, вказані доводи відповідача суд вважає необґрунтованими, оскільки ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області під час надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою позивача жодних заперечень щодо комплектності поданих документів не повідомляв, адже відповідно до вимог статті 9 Закону №2491-ІІІ неподання особою всіх визначених законом документів є підставою для неприйняття заяви про надання дозволу на імміграцію.
		На думку суду, при прийнятті спірного рішення відповідач фактично вказував на помилку органу, яким прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію та документовано позивача відповідною посвідкою. Однак ні Законом України «Про імміграцію», ні будь-яким іншим Законом України, не передбачено такої підстави для скасування дозволу на імміграцію, як виявлення органами Державної міграційної служби України своєї помилки через більш ніж 13 років після надання дозволу компетентним органом  ВГІРФО ГУ МВС України в Київській області.
		Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		У пунктах 70, 71 рішення від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" (заява №29979/04) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
		Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
		За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови надання ОСОБА_2 Ті неповного пакету документів при поданні у 2006 році заяви про отримання дозволу на імміграцію в Україну ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивачки та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
		Відповідно до частин першої та другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Однак, відповідач під час розгляду справи не надав суду доказів того, що на момент прийняття рішення від 13.11.2006 про надання позивачці дозволу на імміграцію нею були надані свідомо неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність.
		Крім того, суд звертає увагу на порушення відповідачем процесуальних гарантій у вигляді право позивачки бути вислуханою компетентним органом під час проведення процедури, що передувала оскаржуваному рішенню.
		Так, процедура провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенція центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначені відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
		Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
		Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
		Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
		ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
		На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
		Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмо або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб`єктом владних повноважень.
		Перевірка адміністративними судами дотримання суб`єктами владних повноважень права особи "бути почутою" є обов`язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
		У суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень №94 від 10.05.2019, в разі набрання законної сили, неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до статті 13 Закону №2491 є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа, яка не виїхала протягом місяця, підлягає видворенню в порядку, законодавством України.
		Отже, враховуючи існування загрози настання таких серйозних для позивачки наслідків, суд вважає, що забезпечення її права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов`язковою передумовою його правомірності.
		Натомість, матеріали справи свідчать, що позивачка не була запрошена для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв`язку з чим було порушено її право "бути почутою".
		Суд зазначає, що порушене право позивачки на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі "Курочкін проти України" (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не "згідно із законом", не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є "необхідним у демократичному суспільстві" для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі "Йогансен проти Норвегії" (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі "Кутцнер проти Німеччини", п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
		Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
		Натомість, матеріали справи свідчать, що спірне рішення №94 від 10.05.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_2 Ті було прийнято за відсутності визначеної Законом №2491 підстави для його прийняття, що свідчить про необґрунтоване втручання держави у право позивачки, гарантоване їй статтею 8 Конвенції.
		За таких обставин, суд дійшов висновку про наявність достатніх підстав для скасування спірного рішення №94 від 10.05.2019 та, відповідно, задоволення позову у цій частині.
		Як вбачається з матеріалів справи, на підставі оскаржуваного рішення відповідачем було скасовано посвідку на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 11.09.2009.
		Згідно з пунктом 64 Порядку №321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України "Про імміграцію".
		Відповідно до п. 67 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п`яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
		При цьому, пунктами 68, 72 Порядку №321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.
		Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.
		Згідно з пунктами 74, 75 Порядку №321 недійсна посвідка, виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу / територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі.
		Посвідки знищуються територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, який їх видав.
		Посвідки, визнані недійсними відповідно до наказу ДМС, знищуються територіальним органом, визначеним у наказі.
		Пунктами 78, 79 Порядку №321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
		ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов`язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.
		Таким чином, оскільки скасування посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 від 11.09.2009 є наслідком прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, суд вважає, що належним та допустимим способом захисту порушеного права позивачки є зобов`язання Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		При цьому, задоволення позову у такий спосіб направлено на ефективний та остаточний захист порушеного права позивачки та не є втручанням у дискреційні повноваження відповідача.
		Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
		Частиною четвертою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
		Пленум Вищого адміністративного суду України в пункті 10.3 Постанови від 20.05.2013 №7 "Про судове рішення в адміністративній справі" зазначив, що суд може ухвалити постанову про зобов`язання відповідача прийняти рішення певного змісту, за винятком випадків, коли суб`єкт владних повноважень під час адміністративних процедур відповідно до закону приймає рішення на основі адміністративного розсуду.
		Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
		Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 24.04.2017 №1395/5, дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов`язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
		Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. Він не може ухилятися від реалізації своєї компетенції, але і не має права виходити за її межі.
		Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб`єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб`єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
		Отже, у разі відсутності у суб`єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов`язання судом суб`єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
		Як було зазначено вище, рішення про скасування позивачу посвідки на постійне проживання було прийнято у зв`язку з тим, що дозвіл на імміграцію був наданий на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, однак наявність таких обставин була спростована судом.
		Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
		Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
		Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
		Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява N 28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. The United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A N 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява N 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява N 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
		У даному випадку, задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
		Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №810/4277/16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81399569), яка підлягає обов`язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
		Щодо позовної вимоги про стягнення на її користь заподіяну їй моральну шкоду в розмірі 15000,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, суд зазначає наступне.
		Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		У ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		У справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04, п. 64, від 15 жовтня 2009) Європейський суд з прав людини зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.
		Отже, адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Сама лише констатація у судовому рішення порушення прав позивача не завжди може бути достатньою для того, щоб захист міг вважатися ефективним. Особливо якщо позивач вважає, що шкоду йому заподіяно.
		При цьому вбачається, що відшкодування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, має на меті, як компенсацію потерпілому завданих збитків, так і запобігання вчинення суб`єктом владних повноважень такого у майбутньому, зокрема, шляхом здійснення превентивних заходів для удосконалення виконання своїх функцій, спрямованих на інтереси людини.
		Згідно з ч. 1 ст. 22 ЦК України) особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
		Відповідно до ч. 1 ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
		Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (п. 2 ч. 2 ст. 23 ЦК України); приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (п. 4 ч. 2 ст. 23 ЦК України).
		Згідно зі ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
		Положеннями п. 6 ч. 1 ст. 5 КАС України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом, зокрема, прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
		Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Зокрема, в зазначеній постанові Верховний Суд зазначив, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту (п. 49). Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження це емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (п. 52). Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого (п. 56).
		При цьому, відсутність наслідків у вигляді розладів здоров`я внаслідок душевних страждань, психологічних переживань не свідчить про те, що позивач не зазнав страждань та приниження, а отже і не свідчить про те, що моральної шкоди не завдано.
		Аналогічні правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 285/1864/16-а, від 18.11.2019 у справі № 820/5044/18, від 27.11.2019 справі № 750/6330/17.
		Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.95 № 4 визначено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		В обґрунтування завданої моральної шкоди та її розміру позивач зазначає, що з часу отримання рішення від 10.05.2019 №94, яким скасовано дозвіл на імміграцію ОСОБА_2 Ті, остання живе в напруженні та кожного дня в її сім`ї відбуваються емоційні зриви, оскільки позивач думає, що її депортують і вона більше не зможе бачити своїх дітей, що створює стресову ситуацію для її сім`ї.
		Так, на підтвердження морального розладу здоров`я, після отримання рішення від 10.05.2019 №94 про скасування дозволу на імміграцію, позивач надала суду консультативний висновок спеціаліста №332, яким діагностовано у ОСОБА_2 Ті невроз.
		Зважаючи на встановлену судом протиправність рішення від 10.05.2019 №94 про скасування дозволу на імміграцію ОСОБА_2 Ті та, беручи до уваги наявний в матеріалах справи консультативний висновок спеціаліста №332, який дає підстави стверджувати про погіршення стану її здоров`я після отримання повідомлення про скасування дозволу на імміграцію, суд погоджується з доводами позивача про наявність підстав для стягнення з відповідача моральної шкоди.
		У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, «Рисовський проти України», № 29979, п. 86, 89, від 20 жовтня 2011, «Антоненков та інші проти України», № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).
		Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
		Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.
		При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам (ст. ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду.
		Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.
		З огляду на характер правовідносин між людиною і державою (в особі органу державної влади чи органу місцевого самоврядування), з метою забезпечення реального та ефективного захисту прав людини, у справах адміністративного судочинства саме на суб`єкта владних повноважень (відповідача) покладається обов`язок спростування факту заподіяння моральної шкоди та доведення неадекватності (нерозумність, несправедливість) її розміру, визначеного позивачем.
		У справі, що розглядається, відповідач не довів, що його протиправне рішення не викликало у позивача психічне напруження у зв`язку з необхідністю захисту своїх прав, в тому числі в судовому порядку.
		При цьому, суд вважає, що позивачем необґрунтовано завищений розмір моральної шкоди, а тому, враховуючи характер перенесених позивачем моральних страждань, істотність вимушених змін у його життєвих і соціальних стосунках, виходячи із засад розумності, виваженості та справедливості, вважає, що розмір моральної шкоди, яка підлягає до відшкодування позивачу, слід визначити і стягнути з відповідача у розмірі 5000,00 грн.
		Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 768,40 грн. підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
		Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
		 
		в и р і ш и в:
		 
		Адміністративний позов задовольнити частково.
		Визнати протиправними та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області рішення №94 від 10.05.2019 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 громадянці Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
		Стягнути з Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598) на користь громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 моральну шкоду в розмірі 5000 (п`ять тисяч) гривень 00 коп.
		У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
		Стягнути на користь громадянки Соціалістичної Республіки В`єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , судовий збір у розмірі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім грн. 40 коп.) за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).
		Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
		У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
		Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд. 
		 
		 
		Суддя Василенко Г.Ю.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...