Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/61954/16-ц : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори про недоговірні зобов`язання; Спори про відшкодування шкоди.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.04.2020. Забезпечено надання загального доступу: 21.04.2020.
Дата набрання законної сили: 25.03.2020
Номер судового провадження: 61-4058ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                     
		Іменем України              
		 
		25 березня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 757/61954/16-ц
		 
		провадження № 61-4058св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		 
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,                Хопти С. Ф.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: держава Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України, Антитерористичного центру при Службі безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Головного управління Національної гвардії України, 
		треті особи, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору: Служба безпеки України, адміністрація Державної прикордонної служби України, Донецька обласна державна адміністрація, Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Міністерство юстиції України, Управління державної охорони України, Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України,
		третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору - 
		ОСОБА_2 ,
		представник позивача та третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 , 
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу   ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє ОСОБА_3 , на рішення Печерського районного суду м. Києва складі судді Батрин О. В. від 14 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А., від 13 грудня 2017 року,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до держави Україна в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Державної казначейської служби України (далі - Казначейство), Антитерористичного центру при Службі безпеки України (далі - Антитерористичний центр при СБУ), Міністерства оборони України (далі - МОУ), Міністерства внутрішніх справ України (далі - МВС України), Головного управління Національної гвардії України (далі - ГУ НГ України), треті особи: Служба безпеки України (далі - СБУ), адміністрація Державної прикордонної служби України (далі - адміністрація ДПС України), Донецька обласна державна адміністрація (далі - Донецька ОДА), Донецька обласна військово-цивільна адміністрація, Міністерство юстиції України (далі - МЮУ), Управління державної охорони України (далі - УДО України), Міністерство регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, про відшкодування майнової шкоди у розмірі 576 180,82 грн та моральної шкоди у розмірі 100 000 грн.
		 
		Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 . У зв`язку з тим, що будинок, в якому знаходиться її квартира, розташований на лінії зіткнень з територіями, де проводиться антитерористична операція, внаслідок бойових обстрілів та влучення снарядів, майно, яке знаходилося у квартирі та сама квартира були пошкоджені. Тому, на думку позивача, держава Україна повинна відшкодувати їй спричинену майнову та моральну шкоду у зв`язку з проведенням антитерористичної операціїна підставі 
		статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом».
		 
		Із аналогічним позовом до суду звернулася і третя особа - ОСОБА_4 , який є чоловіком позивачки, та просив за таких же підстав стягнути на відшкодування заподіяної йому майнової шкоди у розмірі 576 180, 82 грн та моральної шкоди - 100 000 грн.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 червня 2017 року позов ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_2 задоволено частково. Вирішено відшкодувати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 за рахунок коштів Державного бюджету України по 226 130 грн 35 коп. майнової шкоди, заподіяної терористичним актом за пошкоджене майно, та по 10 тис. грн у відшкодування моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
		 
		Задовольняючи позови й відшкодовуючи позивачу та третій особі із самостійними вимогами майнову шкоду та частково моральну, суд першої інстанції виходив із того, що житловий будинок з квартирою позивача та третьої особи з самостійними вимогами був пошкоджений під час проведення антитерористичної операції та внаслідок її проведення, що є загальновідомим фактом, тому вони мають право на відшкодування майнової і моральної шкоди, яка здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до положень Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статей 22, 23, 319, 321 ЦК України. При цьому зазначив, що наявність вироку суду щодо осіб, які вчинили терористичний акт і зруйнували будинок, не є обставиною, з якою пов`язується відшкодування шкоди, оскільки після їх встановлення держава зможе пред`явити регресний позов. Розмір компенсації за знищене житло визначений згідно з висновком суб`єкта оціночної діяльності ОСОБА_5 від 30 квітня 2017 року, який не спростовано.  
		 
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
		 
		Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 13 грудня 2017 року апеляційні скарги Міністерства оборони України, Головного управління Національної гвардії України, Міністерства внутрішніх справ України, Кабінету Міністрів України задоволено частково. Рішення Печерського районного суду 
		м. Києва від 14 червня 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_2 .
		 
		Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що  подані позивачем докази не дають підстав для беззаперечного висновку щодо пошкодження належного їй майна саме під час здійснення АТО та вартості збитків; довідки та звіт про оцінку майна видані без огляду цього майна особами, що їх склали. Заявники не довели наявності причино-наслідкового зв`язку саме між діями відповідачів та спричиненою їм шкодою. Крім того, пред`являючи вимогу до держави про виплату компенсації за зруйноване під час АТО майно, власник цього майна повинен спочатку, тобто до ухвалення рішення суду, добровільно передати пошкоджену або зруйновану внаслідок терористичного акта квартиру місцевим державним адміністраціям або органам місцевого самоврядування (військово-цивільній адміністрації у разі її утворення). Оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 таких дій не вчинили, підстав для задоволення позовів немає.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи осіб, які її подали
		 
		У касаційній скарзі ОСОБА_1 та третя особа із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_2 , в інтересах яких діє ОСОБА_3 , просять скасувати рішення суду апеляційної інстанції та змінити рішення суду першої інстанції, стягнувши на їх користь по 576 180 грн кожному в рахунок відшкодування майнової шкоди і по 100 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, посилаючись на порушення судами норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що факт пошкодження належної їм квартири, внаслідок проведення АТО підтверджено належними та допустимими доказами, зокрема довідкою виконкому Пісківської сільради віл 09 вересня 2015 року, довідкою Ясинуватської районної державної адміністрації від 16 серпня 2016 року, актами, складеними органами місцевого самоврядування, звітом про оцінку збитків від 28 жовтня 
		2016 року. Ці докази відповідачами не спростовано. Загальновідомим фактом є те, що у період проведення АТО на території Донецької та Луганської областей пошкоджені (зруйновані) об`єкти соціальної і транспортної інфраструктури, житлового фонду та систем забезпечення життєдіяльності, а тому посилання суду апеляційної інстанції про недоведеність обставин на які вони посилалися є помилковими, оскільки ці обставини є загальновідомими та не потребують доведенню. Правові підстави для відшкодування майнової та моральної шкоди за вказаних обставин передбачено положенням статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», яке не передбачає встановлення винної особи, якою було заподіяно шкоду, а покладає обов`язок з відшкодування громадянам шкоди, спричиненої терористичним актом, на державу. Крім того, апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні позову з підстав невиконання ними вимог частини дев`ятої статті 86 Кодексу цивільного захисту України, оскільки Законом України «Про боротьбу з тероризмом», який є спеціальним по відношенню до Кодексу цивільного захисту України, не передбачено наявності обов`язкової відмови від права власності як умови для відшкодування шкоди, завданої терористичним актом. При цьому, вказували, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відшкодування шкоди, однак стягнув у розмірі, яка суперечить наданими ними доказами.
		 
		Відзив на касаційну скаргу 
		 
		Від Донецької ОДА, УДО України, МВС України, адміністрації ДПС України, МОУ, антитерористичного центру при СБУ надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких заявники посилаються на необґрунтованість доводів скарги та законність ухваленого судом апеляційної інстанції рішення.
		 
		Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2018 року відкрито провадження у вищезазначені справі.
		 
		26 лютого 2018 року справа надійшла до суду касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2018 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які перебувають у зареєстрованому шлюбі з 08 серпня 1992 року, належить на праві спільної сумісної власності трикімнатна квартира АДРЕСА_1 .
		 
		10 жовтня 2016 року за заявою ОСОБА_1 внесено відомості до ЄРДР за № 22016050000000215 за частиною першою статті 258 КК України - терористичний акт, досудове розслідування у якому здійснюється СВ УСБУ в Донецькій області. Результатів розслідування немає.
		 
		Відповідно до акту, складеного 09 вересня 2016 року подружжям ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , вбачається пошкодження будинку та квартири заявників: відсутній дах, у їх квартирі вибиті вікна, пошкоджені стелі, стіни, двері, дверні отвори, а також зруйновано та пошкоджено все майно, що знаходилось у квартирі: меблі, побутова техніка, сантехніка, посуд, особисті речі. Відсутні газо, електро, водопостачання (т. 1 а. с. 24).
		 
		З довідки від 09 вересня 2015 року, виданої виконавчим комітетом Пісківської сільської ради, вбачається, що з 18 липня 2014 року на території с. Піски Ясинуватського району Донецької області велися активні бойові дії, інфраструктура селища була зруйнована повністю - електропостачання, газопостачання, водопровід, каналізація, дороги, транспортні магістралі, дротяний зв`язок. Внаслідок розривів величезної кількості артилерійських мін і снарядів, земля, і відповідно колодязі та свердловини виявилися забруднені. Оскільки селище обстрілювалося протягом року майже цілодобово снарядами з старих складів Російської Федерації, на поверхні землі і під землею є безліч мін і снарядів, які не розірвалися, крім того, околиці селища - заміновані. Відновлення вказаної будівлі і селища в цілому не є можливим (т. 1 а. с. 16).
		 
		Відповідно до довідки голови Ясинуватської райдержадміністрації 
		від 16 серпня 2016 року квартира ОСОБА_6 частково зруйнована у результаті прямого влучення снаряду у дах будинку, зруйновані несущі конструкції крівлі, стіни посічені осколками та потріскались, вибиті вікна та двері (т. 1 а. с. 17).
		 
		Згідно із звітом про незалежну оцінку ринкової вартості квартири 
		АДРЕСА_1 , що належить позивачам, її вартість станом на 01 січня 2014 року складала 1 152 361,65 грн (а. с.44-52 т. 1).
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
		 
		Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		 
		Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
		 
		Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
		 
		Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання                        або оспорювання. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового                               або майнового права та інтересу.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		 
		Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		 
		Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
		 
		Відповідно до частин першої-третьої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
		 
		Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності           є непорушним. 
		 
		Згідно з частиною першою статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
		 
		Для правильного вирішення спору та захисту порушеного права позивача суд повинен визначитися з предметом й підставою позову. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
		 
		Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
		 
		З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
		 
		Тобто, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. 
		 
		При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові.
		 
		Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. 
		 
		З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		 
		Зі змісту позовних заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вбачається, що останні звернулися до суду, мотивувавши позовні вимоги, зокрема й тим, що вони не отримала від держави відшкодування за пошкодження (знищення) під час терористичного акта їх майна, на яке вони, на їх думку, мають право згідно із законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Також позивач та третя особа із самостійними вимогами зазначили, що право на судовий захист їм гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтею 86 Кодексу цивільного захисту України (а. с. 2-9 т. 1, 39-49 т. 2).
		 
		Верховний Суд виходить із того, що посилання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , як на правову підставу позову, на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є безпідставним. 
		 
		Відповідно й суд першої інстанції неправильно керувався вказаними нормами права при вирішенні спору. 
		 
		Збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року (пункт 1 Заяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», схваленої постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIII).
		 
		У преамбулі Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» вказано, що збройна агресія Російської Федерації розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, а також шляхом організації та підтримки терористичної діяльності, Російська Федерація чинить злочин агресії проти України та здійснює тимчасову окупацію частини її території за допомогою збройних формувань Російської Федерації, дії Російської Федерації на території окремих районів Донецької та Луганської областей, грубо порушують принципи та норми міжнародного права, зокрема шляхом: систематичного недодержання режиму припинення вогню та продовження обстрілів цивільних об`єктів та інфраструктури, що спричиняють численні жертви серед цивільного населення.
		 
		При цьому зобов`язання держави Україна стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройного конфлікту та у випадку втрати контролю над частиною власної території. 
		 
		Положення преамбули Конвенції вказують на те, що Високі Договірні Сторони зобов`язалися забезпечити повагу до прав людини шляхом гарантії цих прав. Гарантування прав людини з боку держави може здійснюватися як активними діями, так і утриманням від вчинення будь-яких дій. Така діяльність держави по гарантуванню прав людини пов`язана з видами зобов`язань з боку держав-учасниць Конвенції, якими є негативні та позитивні.
		 
		Негативні зобов`язання - це зобов`язання держави утримуватися від втручання в права та свободи, а позитивні зобов`язання - навпаки, тобто держава повинна щось зробити, вчинити певні дії, щоб особа могла скористатися своїми правами за Конвенцією. Це, наприклад, може включати в себе прийняття законодавства, що допоможе забезпечити користування гарантованими Конвенцією правами, або забезпечення реальних умов для реалізації прав.
		 
		Так, за певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування (legitimate expectation) успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 28 вересня 2004 року у справі «Копецький проти Словаччини» (Kopecky v. Slovakia), заява № 44912/98, § 49-50). 
		 
		Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги (зокрема, відшкодування державою шкоди) у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві. 
		 
		ОСОБА_1 та ОСОБА_2 обґрунтували розмір завданої їм шкоди опосередкованою вартістю знищеної квартири, керуючись при цьому статтею 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, проте не зазначали, що держава винна у пошкодженні їх майна. 
		 
		Частина перша статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачає спеціальне правило, відповідно до якого відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Крім того, у порядку, визначеному законом, провадиться відшкодування шкоди, заподіяної терористичним актом організації, підприємству або установі (частина друга 
		статті 19 вказаного Закону).
		 
		З огляду на зміст вказаних положень реалізація права на отримання зазначеного відшкодування поставлена у залежність від існування компенсаційного механізму, що має бути встановлений в окремому законі. 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної терористичним актом об`єктам нежитлової нерухомості громадян, відсутній як на час виникнення спірних правовідносин, так і на час розгляду справи судами. 
		 
		При цьому у законодавстві України відсутня не тільки процедура виплати означеного відшкодування (див. для порівняння mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine), заява № 38677/06, § 42), але й чіткі умови, необхідні для заявлення майнової вимоги до держави про надання такого відшкодування (див. mutatis mutandis ухвалу ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine, заява № 54904/08).
		 
		Крім того, відповідно до частини восьмої статті 86 і частини третьої 
		статті 89 Кодексу цивільного захисту України постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 був затверджений Порядок надання та визначення розміру грошової допомоги або компенсації постраждалим від надзвичайних ситуацій, які залишилися на попередньому місці проживання (далі - Порядок), який викладений у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10 липня 2019 року № 623. 
		 
		На підставі викладеного колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, не породжує легітимного очікування на отримання від держави України такого відшкодування за пошкоджену у період проведення антитерористичної операції квартиру.
		 
		Отже, право на отримання за рахунок держави компенсації за шкоду, заподіяну у період проведення антитерористичної операції внаслідок пошкодження під час терористичного акта належної позивачу на праві власності квартири, не має у законодавстві України такої юридичної основи, що дає змогу визначити конкретний майновий інтерес позивача. 
		 
		Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вимоги позивача про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акта майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та 
		статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними. 
		 
		З підстав вищевикладеного, є необґрунтованими вимоги й про відшкодування моральної шкоди, оскільки вони випливають з вимог про відшкодування майнової шкоди на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України за пошкоджене майно, яка стягненню на підставі цих норм не підлягає. 
		 
		Разом з тим  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мають право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Позивач та третя особа із самостійними вимогами, зокрема, зазначали, що держава порушила вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте помилково вважали, що мають право вимоги до держави про відшкодування за її рахунок шкоди, завданої пошкодженням (знищенням) внаслідок терористичного акта квартири у розмірі реальної її вартості. 
		 
		Також  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на: відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та невідновлення квартири; відсутність спеціального порядку відшкодування за пошкоджену внаслідок терористичного акта квартиру; нездатність держави захищати власність у розумінні ЄСПЛ.
		 
		Зазначені доводи  ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .  Верховний Суд вважає такими, що доведені й є обґрунтованими. 
		 
		Так, відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
		 
		Стосовно права, гарантованого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, такі позитивні обов`язки згідно з практикою ЄСПЛ можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки) (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 3 квітня 2012 року у справі «Котов проти Росії» (Kotov v. Russia), заява № 54522/00, § 113); у процесуальному аспекті, хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Котов проти Росії», § 114).
		 
		Закон, який регулює порядок відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, заподіяної пошкодженням квартири внаслідок терористичного акта, відсутній як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на момент розгляду справи судами (позитивний матеріальний обов`язок).
		 
		Оскільки Конвенція покликана захищати права, які є практичними й ефективними, порушення державою будь-якого з конвенційних обов`язків може зумовлювати необхідність присудження за це компенсації. Така компенсація може мати різні форми та встановлюватися, зокрема, залежно від виду порушення (див., наприклад, вирішення проблеми відповідальності держави за порушення права заявників на доступ до їхнього майна: рішення ЄСПЛ від 29 червня 2004 року щодо суті та від 13 липня 2006 року щодо справедливої сатисфакції у справі «Доган та інші проти Туреччини» (Dogan and Others v. Turkey), заява № 8803-8811/02 й інші; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Чірагов та інші проти Вірменії» (Chiragov and Others v. Armenia), заява № 13216/05, § 188-201; рішення ЄСПЛ від 16 червня 2015 року щодо суті у справі «Саргсян проти Азербайджану» (Sargsyan v. Azerbaijan), заява № 40167/06, § 152-242).
		 
		Відсутність у законодавстві України відповідних положень щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту житлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. 
		 
		Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).
		 
		Засоби юридичного захисту, які вимагаються за статтею 13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.
		 
		До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду            у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц, провадження № 14-17цс19, а також Верховний Суд, зокрема, у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 237/557/18, провадження № 61-47151св18.
		 
		Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Ураховуючи викладене, оскаржуване судове рішення апеляційного суду не може вважатись законним та підлягає скасуванню.
		 
		Не може залишатись в силі й рішення суду першої інстанції, оскільки суд не врахував, що правовою підставою для виплати компенсації, а не майнової та моральної шкоди, є не положення статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України, а невиконання державою позитивного обов`язку розробити спеціальний нормативно-правовий акт щодо надання грошової допомоги та компенсації особам, які постраждали під час проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській областях, на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. 
		 
		При цьому Верховний Суд виходить із того, що згідно з частиною першою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. 
		 
		Отже, Верховний Суд, встановивши, що суди неправильно застосували норми матеріального права, суд касаційної інстанції наділений повноваженнями згідно зі статтею 412 ЦПК України змінити оскаржувані судові рішення або ухвалити нове рішення, дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанції у справі з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та стягнення за рахунок держави грошової компенсації у розмірі 20 000 грн кожному, виходячи при цьому з наведених вище підстав та обґрунтування позову, а саме: відсутність механізму компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та порядку відновлення житла, пошкодженого в результаті проведення антитерористичної операції, недоведеність вжиття державою заходів з метою захисту власності у розумінні ЄСПЛ.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , в інтересах яких діє ОСОБА_3 , задовольнити частково. 
		 
		Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 червня 2017 року та рішення Апеляційного суду м. Києва від 13 грудня 2017 року скасувати і ухвалити нове рішення.
		 
		Позовні вимоги ОСОБА_1 та третьої особи із самостійними вимогами на предмет спору ОСОБА_2 задовольнити частково.
		 
		Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 грошову компенсацію у розмірі 20 000 (двадцять тисяч) грн кожному. 
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                                 Є. В. Синельников
		 
		Судді:                                                                                            О. В. Білоконь
		 
		О. М. Осіян
		 
		Н. Ю. Сакара
		 
		С. Ф. Хопта

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...