Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 363/4656/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:; спори про припинення права власності на земельну ділянку.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 19.04.2020. Забезпечено надання загального доступу: 22.04.2020.
Дата набрання законної сили: 15.04.2020
Номер судового провадження: 61-18682ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова                                                           
		Іменем України
		 
		15 квітня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 363/4656/16-ц
		провадження № 61-18682св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В., 
		учасники справи:
		позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство»,
		відповідачі: Вишгородська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Ну, намалюй»,
		треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Дефо»,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г.,  
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У листопаді 2016 року перший заступник прокурора Київської області, діючи в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного підприємства «Вищедубечанське лісове господарство» (далі - ДП «Вищедубечанське лісове господарство»), звернувся до суду з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Ну, намалюй» (далі - ТОВ «Ну, намалюй»), треті особи: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Дефо» (далі - ТОВ «Дефо»), про визнання недійсними розпоряджень, державних актів та витребування на користь держави земельних ділянок з незаконного володіння.
		 
		Позов обґрунтовано тим, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 15 березня 2005 року № 127 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки ТОВ «Дефо», вилучено із земель ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на території Лебедівської сільської ради земельну ділянку загальною площею 9,5870 га та зазначену земельну ділянку надано ТОВ «Дефо» в оренду на 49 років під розміщення садівницького товариства.
		 
		15 березня 2005 року між Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області та ТОВ «Дефо» укладено договір оренди вищевказаної земельної ділянки.
		 
		Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 26 липня 2005 року № 410 затверджено матеріали технічної документації із землеустрою по складанню державних актів на право власності на земельні ділянки членам ТОВ «Дефо» та передано 79 його членам земельні ділянки у власність.
		 
		На підставі вказаного розпорядження громадянам видано державні акти на право власності на земельні ділянки.
		 
		У подальшому, на підставі укладених договорів купівлі-продажу, спірні земельні ділянки неодноразово відчужувались.
		 
		Прокурор зазначав, що вилучення спірних земель та їх подальша передача у власність проведена з порушенням вимог законодавства.
		 
		Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, прокурор просив суд: визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 15 березня 2005 року № 127; визнати недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 26 липня 2005 року № 410, у частині передачі у власність земельних ділянок: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_21 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_48 , ОСОБА_26 , ОСОБА_25 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 , ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 ,  ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , ОСОБА_45 ,  ОСОБА_46 , ОСОБА_47 ; визнати недійсними державні акти на право власності серії: ЯМ № 757078, ЯМ № 757077, ЯМ № 757075, ЯМ № 757073, ЯМ № 757074, ЯМ № 757072 на земельні ділянки площами: 0,6777 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0011, 0,6759 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0001, 0,9444 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0023, 0,1664 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0041, 0,0910 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0154, 0,0560 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0152, видані 14 червня 2012 року ОСОБА_1 ; ЯД № 969441 на земельну ділянку площею 0,5 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0102, виданий 11 січня 2008 року ОСОБА_2 ; ЯД № 969443 на земельну ділянку площею 0,4993 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0171, виданий 11 січня 2008 року ОСОБА_3 ; витребувати на користь держави в особі Кабінету Міністрів України в постійне користування ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з незаконного володіння: ОСОБА_1 земельні ділянки площами: 0,6777 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0011, 0,6759 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0001, 0,9444 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0023, 0,1664 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0041, 0,0910 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0154, 0,0560 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0052; ОСОБА_4 земельні ділянки площами: 0,0892 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6001, 0,0441 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6002, 0,0575 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6003, 0,994 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6004, 0,0567 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6005, 0,013 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6006; ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,5 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0102; ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,4993 га кадастровий номер 3221884000:33:016:0171; ОСОБА_5 земельні ділянки площами: 0,0591 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6018, 0,0861 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6019, 0,0139 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6020, 0,0376 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6021, 0,0506 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6022, 0,0338 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6023, 0,0877 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0024, 0,0392 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6025, 0,0215 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6026, 0,0286 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6027, 0,0205 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6028, 0,05 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6029; ТОВ «Ну, намалюй» земельну ділянку площею 0,0612 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6030, які розташовані на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області та загальна вартість яких складає 243 689,00 грн.
		 
		Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 06 квітня 2018  року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Вишгородська районна державна адміністрація Київської області при прийнятті спірних розпоряджень не порушила вимог Земельного кодексу України (далі - ЗК України). Крім того, на час звернення першого заступника прокурора Київської області з позовом у цій справі спливла позовна давність.
		Постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 квітня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області відмовлено з інших правових підстав. 
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що суд першої інстанції помилково відмовив у задоволенні позову одночасно у зв`язку із необґрунтованістю позовних вимог та пропуском позовної давності. Апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог прокурора, проте вказав про пропуск ним позовної давності та відмовив у задоволенні позову з цієї підстави.
		 
		Постановою Верховного Суду від 04 вересня 2019 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року скасовано, справу № 363/4656/16-ц передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не з`ясували, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з вищезазначеним позовом; не звернули уваги на те, що із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності звернувся тільки представник відповідача ОСОБА_59 та відмовили у задоволенні позову прокурора повністю; не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду та обставин справи, не перевірили доводів прокурора, дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову. 
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
		 
		У жовтні 2019 року ОСОБА_5 із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року у вищевказаній справі, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 квітня 2018 року.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції:
		- безпідставно скасував законне та справедливе рішення суду першої інстанції;
		 
		-не перевірив та не встановив наявність виключного випадку для подачі позову першим заступником прокурора Київської області інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство»;
		 
		 - визнав розпорядження від 15 березня 2005 року № 127 таким, що суперечить вимогам частини третьої статті 22 ЗК України, при цьому не пославшись на жоден доказ, який би підтверджував, що земельна ділянка, яка передавалась в оренду                ТОВ «Дефо», є земельною ділянкою лісогосподарського призначення;
		 
		- не надав належної оцінки тому, що з огляду на положення частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», провадження у справі в частині позовних вимог в інтересах держави в особі ДП «Вищедубечанське лісове господарство» підлягає закриттю;
		 
		- не врахував положень  статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а також практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що призвело до непропорційного втручання органів державної влади у право власності заявника на землю.
		 
		У січні 2020 року до Верховного Суду засобами поштового зв`язку надійшов відзив прокурора Київської області на касаційну скаргуОСОБА_5 , в якому він вказує на те, що підстави для задоволення касаційної скарги та скасування постанови апеляційного суду з мотивів, викладених скаржником, відсутні.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		 
		Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року касаційну скаргу  ОСОБА_5 на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_5 , витребувано матеріали справи № 363/4656/16-ц із Вишгородського районного суду Київської області, надано учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
		 
		У січні 2020 року матеріали справи № 363/4656/16-ц передано до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України                (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. 
		 
		08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
		 
		Згідно з пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		 
		Відповідно до частинидругої статті 389 ЦПК України (в редакції на момент подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до частин першої, третьої та четвертої статті 405 ЦПК України, якщо касаційна скарга надійшла до суду касаційної інстанції після закінчення касаційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час касаційного розгляду справи, суд касаційної інстанції розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. Суд касаційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час касаційного розгляду справи за касаційною скаргою іншої особи. За результатами розгляду касаційної скарги суд приймає постанову відповідно до статті 416 цього Кодексу. При цьому за наявності підстав може бути скасовано раніше прийняту постанову суду касаційної інстанції.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги ОСОБА_5 , Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 15 березня 2005 року № 127 «Про передачу в оренду земельної ділянки ТОВ «Дефо» під розміщення садівницького товариства» затверджено проект землеустрою щодо надання в оренду земельної ділянки названому товариству, вилучено із земель ДП «Вищедубечанське лісове господарство» на території Лебедівської сільської ради земельну ділянку загальною площею 9,5870 га та зазначену земельну ділянку надано TOB «Дефо» в оренду на 49 років під розміщення садівницького товариства.
		 
		15 березня 2005 року між Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області та ТОВ «Дефо» укладено договір оренди вказаної земельної ділянки.
		 
		Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області від 26 липня 2005 року № 410 затверджено матеріали технічної документації із землеустрою по складанню державних актів на право власності на земельні ділянки членам садівницького товариства ТОВ «Дефо» та передано 79 його членам земельні ділянки у власність. На підставі зазначеного розпорядження вищевказаним громадянам видані державні акти на право власності на земельні ділянки.
		 
		11 грудня 2005 року на підставі договору купівлі - продажу ОСОБА_50 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_51 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_52 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_20 , ОСОБА_53 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 , ОСОБА_25 , ОСОБА_26 , ОСОБА_27 , ОСОБА_28 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30 , ОСОБА_31 ,           ОСОБА_32 , ОСОБА_33 , ОСОБА_54 , ОСОБА_35 , ОСОБА_36 , ОСОБА_37 , ОСОБА_38 , ОСОБА_55 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_56 , на підставі чого останній 14 грудня 2005 року видано державні акти на право власності на земельні ділянки: серії ЯА № 892644, що посвідчує право власності 5 земельних ділянок загальною площею 4,0523 га, а саме: площею 1,1738 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0001; площею 1,1776 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0011; площею 0,5899 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0033; площею 0,1664 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0041; площею 0,9446 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0023, серії ЯА № 892643 на 1,3619 га від 39/79, що посвідчує право власності на частини 4-ох земельних ділянок: площею 1,1988 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0151; площею 0,0559 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0152; площею 0,0910 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0154; площею 0,0162 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0153.
		 
		В подальшому, ОСОБА_56 на підставі договору купівлі-продажу від 09 березня 2006 року відчужила належні їй земельні ділянки площею 0,4993 га, що є частиною земельної ділянки площею 1,1738 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0001 та площею 0,5 га, що є частиною від земельної ділянки площею 1,1776 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0011, на користь ОСОБА_2 , а земельні ділянки площею 0,6745 га, що є частиною земельної ділянки площею 1,1738 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0001, площею 0,6776 га, що є частиною від земельної ділянки площею 1,1776 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0011, площею 0,5899 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0033; площею 0,1664 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0041; площею 0,9446 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0023, на користь ОСОБА_1 . 
		 
		Таким чином, у результаті укладеного правочину ОСОБА_2 став власником двох земельних ділянок площею 0,4993 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0171 та площею 0,5 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0102, право на які посвідчено державним актом серії ЯГ № 229153 від 25 квітня 2006 року. Відповідно, ОСОБА_1 став власником 5 земельних ділянок площею 0,6745 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0001, площею 0,6776 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0011, площею 0,5899 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0033; площею 0,1664 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0041; площею 0,9446 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0023. 
		 
		У свою чергу ОСОБА_1 відчужив належну йому земельну ділянку площею 0,5898 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0033 на користь ОСОБА_5 та останньою здійснено її поділ, внаслідок чого утворились земельні ділянки: площею 0,0591 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6018, площею 0,0861 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6019, площею 0,0139 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6020, площею 0,0376 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6021 площею 0,0506 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6022, площею 0,0338 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6023, площею 0,0877 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6024, площею 0,0392 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6025, площею 0,0215 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:6026, площею 0,0286 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6027, площею 0,0205 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6028, площею 0,05 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6029, площею 0,0612 га з кадастровим номером 3221884000:33:015:6030. 
		 
		Окрім того, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 11 червня 200  року № 4871 відчужив земельну ділянку площею 0,4993 га з кадастровим номером 3221884000:33:016:0171 на користь ОСОБА_3 , а ОСОБА_56 на підставі договору купівлі-продажу від 09 березня 2006 року відчужила належні їй                39/79 частини 4-ох земельних ділянок загальною площею 1,3619 га, з кадастровими номерами 3221884000:33:016:0151; 3221884000:33:016:0152; 3221884000:33:016:0154; 3221884000:33:016:0153 на користь ОСОБА_1 , на підставі чого останньому видано державний акт серії ЯГ № 229155 на чотири земельні ділянки загальною площею 0,5683 га. А інша частина членів садового товариства, а саме ОСОБА_45 ,               ОСОБА_46 та ОСОБА_47 відчужили належні їм земельні ділянки на користь ОСОБА_57 , яка у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 20 грудня 2007 року відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_4 , а останньою в свою чергу здійснено її поділ і внаслідок чого утворились шість земельних ділянок: з кадастровим номером 3221884000:33:015:6001 площею 0,0892 га; 3221884000:33:016:6002 площею 0,0441 га; 3221884000:33:016:6003 площею 0,0575 га; 3221884000:33:015:6004 площею 0,994 га; 3221884000:33:015:6005 площею 0,0567 га; 3221884000:33:016:6006 площею 0,013 га. 
		 
		Згідно з договором купівлі - продажу від 21 травня 2016 року ОСОБА_5 відчужила належну їй на праві власності земельну ділянку площею 0, 0612 га, що розташована за адресою: земельна ділянка НОМЕР_1 СТ «Київська Рів`єра», Лебедівська сільська рада, Вишгородський район, Київська область, кадастровий номер 3221884000:33:015:6030, для індивідуального садівництва на користь ТОВ «Ну, Намалюй».  
		 
		Звертаючись до суду із позовом, перший заступник прокурора Київської області, діючи в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, ДП «Вищедубечанське лісове господарство», вказував на те, що вилучення спірних земель та їх подальша передача у власність були проведені з порушенням вимог законодавства України.
		 
		Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що Вишгородська районна державна адміністрація Київської області при прийнятті спірних розпоряджень не порушила вимог ЗК України. Крім того, на час звернення першого заступника прокурора Київської області з позовом у цій справі спливла позовна давність.
		 
		Скасовуючи указане рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог першого заступника прокурора Київської області, проте вказав про пропуск ним позовної давності та відмовив у задоволенні позову в цілому з цієї підстави. 
		 
		Такі висновки судів не в повній мірі відповідають вимогам закону з огляду на таке.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування 
		 
		Стаття 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		 
		Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
		 
		За частиною другою статті 3 ЦПК України (у редакції 2004 року, чинній на час звернення першим заступником прокурора Київської області з позовом) у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
		 
		Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України (у редакції на час пред`явлення позову) покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
		 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. 
		 
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). 
		 
		При цьому відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		 
		Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		 
		При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
		 
		Отже, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
		 
		З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України 2004 року суд повинен був з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення                до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли повноважному органу, а саме Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство», права яких порушені, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.
		 
		Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року № 6-3029цс15.
		 
		Також, наведені вище висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18);  від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження № 14-339цс18).
		Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, у порушення наведених норм права, взагалі не досліджував момент, коли Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство» стало відомо або могло стати відомо про порушення земельного законодавства Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області.
		 
		Суд апеляційної інстанції лише послався на те, що листом від 03 липня 2009 року № 07/4-1775 Київське обласне управління лісового та мисливського господарства повідомило заступника прокурора Київської області щодо погодження та вилучення земель лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб за рахунок земель лісогосподарського призначення державних лісогосподарських підприємств, підпорядкованих Київському обласному управлінню лісового та мисливського господарства за період з 2000 по 2009 рік, проте не врахував, що матеріальним позивачем є не прокурор, а Кабінет Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство», тому не встановивши, коли про порушення свого права дізналися вказані особи, в інтересах яких прокурор звернувся з позовом до суду, ухвалив судове рішення з порушенням наведених вище норм права.
		 
		Крім того, варто зазначити, що першим заступником прокурора Київської області були заявлені вимоги до декількох відповідачів: Вишгородської районної державної Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,               ОСОБА_5 , ТОВ «Ну, намалюй», а із заявою про застосування наслідків спливу позовної давності до суду першої інстанції звернувся тільки представник   ОСОБА_4 - ОСОБА_58 (том 3, а. с. 1-2).
		 
		Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).
		 
		Для цілей застосування частин третьої та четвертої статті 267 ЦК України поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у цивільному процесі»: сторонами в цивільному процесі є такі її учасники як позивач і відповідач (частина перша статті 30 ЦПК України  2004 року, частина перша статті 48 чинного ЦПК України); тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача.
		 
		З огляду на це у спорі, з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності.
		 
		Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
		 
		Вказаний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14 208цс18).
		 
		Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Суди першої та апеляційної інстанцій у цій справі у порушення вимог статей 263-265, 367, 382 ЦПК України не забезпечили повного та всебічного розгляду справи, вищевказаних положень закону, правових висновків Великої Палати Верховного Суду, та обставин справи, дійшовши передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.
		 
		Приймаючи постанову від 04 вересня 2019 року за результатами розгляду касаційної скарги заступника прокурора Київської області у цій справі, Верховний Суд встановив указані порушення, допущені судами попередніх інстанцій, та дійшов обґрунтованого висновку про скасування рішення Вишгородського районного суду Київської області від 06 квітня 2018 року, постанови Київського апеляційного суду від 13 лютого 2019 року та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не перевірив та не встановив наявність виключного випадку для подачі позову першим заступником прокурора Київської області інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та ДП «Вищедубечанське лісове господарство», є безпідставними оскільки у справі, що переглядається, прокурор на виконання абзацу другого частини другої статті  45 ЦПК України 2004 року, абзацу першого частини третьої, абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» у тексті позовної заяви обґрунтував, на його думку, підстави для представництва інтересів позивачів, а також обґрунтував, у чому, з погляду позивачів, полягає порушення цих інтересів (тобто навів підстави позову), а саме прокурор вказав, що цими органами не вжито заходів цивільно-правового характеру, направлених на повернення до державної власності спірних земельних ділянок нерухомого майна, яке вибуло з власності держави поза їх волею. Суд апеляційної інстанції указані обставини врахував під час розгляду справи та визнав представництво прокурора належним.
		 
		Аргументи касаційної скарги щодо наявності підстав для закриття провадження у справі в частині позовних вимог в інтересах держави в особі ДП «Вищедубечанське лісове господарство» через відсутність у прокурора права на звернення до суду з позовом в інтересах вказаного суб`єкта, є необґрунтованими з огляду на таке.
		 
		Так, відповідно до абзацу 3 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів держави в особі державних компаній заборонено.
		 
		Господарським кодексом України не визначено поняття «державна компанія» як окрема організаційно-правова форма господарювання.
		 
		Натомість, Державний класифікатор України ДК 002:2004 «Класифікація організаційно-правових форм господарювання» (далі - КОПФГ), затверджений наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 року № 97, містить визначення поняття «державна акціонерна компанія (товариство)».
		 
		Згідно з положеннями КОПФГ (підпункт 3.2.1.3 пункту 3.2 розділу З) державна акціонерна компанія (товариство) - акціонерне товариство, державна частка у статутному фонді якого перевищує п`ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цієї компанії. При цьому, державну акціонерну компанію (товариство) виділено як окрему організаційно-правову форму господарювання із присвоєнням коду «235».
		 
		Таким чином, державне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання.
		 
		Враховуючи те, що даний позов подано в інтересах держави саме в особі ДП «Вищедубечанськс лісове господарство», яке згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та статуту за організаційно-правовою формою є саме «державним підприємством», твердження скаржника щодо подання позову в інтересах державної компанії та, відповідно, відсутності підстав для представництва прокурором в суді інтересів держави в особі цього державного підприємства, є надуманими, не ґрунтуються на матеріалах справи та законі.
		 
		Посилання в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд визнав розпорядження                від 15 березня 2005 року № 127 таким, що суперечить вимогам частини третьої статті 22 ЗК України, при цьому не пославшись на жоден доказ, який би підтверджував, що земельна ділянка, яка передавалась в оренду ТОВ «Дефо» є земельною ділянкою лісогосподарського призначення, Верховний Суд також відхиляє з огляду на те, що під час розгляду справи суд апеляційної інстанції надав належну оцінку всім наявним у справі доказам, зокрема і матеріалам землевпорядної документації щодо відведення ТОВ «Дефо» земельної ділянки під розміщення садівничого товариства площею 9,587, саме з земель лісогосподарського призначення.
		 
		Крім того, частиною першою статті 400 ЦПК України (в редакції на момент подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Аргументи в касаційній інстанції про неврахуваннями судом апеляційної інстанції статті 1 Першого Протоколу Конвенції, а також практики ЄСПЛ, що призвело до непропорційного втручання органів державної влади у її право власності, є безпідставними, оскільки предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого Протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.
		 
		У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
		 
		Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
		 
		Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		 
		Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.
		 
		У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява    № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.
		 
		Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а з урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Адже певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого Протоколу, можуть бути пов`язані з протиправною поведінкою самого набувача майна.
		 
		У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідачів критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ.
		 
		Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
		 
		За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
		 
		З огляду на наведене, частину першу статті 83, частину першу статті 84, статті 122 ЗК України (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
		 
		Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі державної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
		 
		Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель з державної власності, становлять «суспільний», «публічний» інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.
		 
		Перевіряючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд бере до уваги                     правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові                            від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц. 
		 
		У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, стаття 50 Конституції України).
		 
		Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України). 
		 
		Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, без належного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.
		 
		З огляду на викладене, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес у збереженні земельної ділянки у власності.
		 
		У силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, фізичні особи-відповідачі, проявивши розумну обачність, могли та повинні були знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц та від 30 травня 2018 року у справі                № 469/1393/16-ц).
		 
		Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом оцінки Верховного Суду  під час касаційного розгляду справи за касаційною скаргою першого заступника прокурора Київської області, тому відповідно до положень частини четвертої статті 405 ЦПК України повторно не досліджуються Верховним Судом. 
		 
		ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи                   (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року в справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
		 
		При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року в справі «Руїз Торія проти Іспанії», заява №  18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (§ 2 рішення ЄСПЛ від  27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99). 
		 
		Таким чином, оскаржувана постанова апеляційного суду не підлягає скасуванню з мотивів, викладених ОСОБА_5 , а касаційна скарга - задоволенню.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати. 
		 
		Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		 
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги  ОСОБА_5 відмовлено, то судові витрати у вигляді судового збору, понесені нею за подання та розгляд цієї касаційної скарги,  залишаються за нею.
		 
		Керуючись статтями 405, 409, 410, 416 ЦПК України (в редакції на момент подання касаційної скарги), Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової  палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення, справу повернути до суду першої інстанції для нового розгляду відповідно до постанови Верховного Суду від 04 вересня 2019 року.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийО. В. Ступак      Судді:І. Ю. Гулейков       С. О. Погрібний       Г. І. Усик       В. В. Яремко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...