Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 523/1494/16-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: 23.04.2020. Зареєстровано: 24.04.2020. Забезпечено надання загального доступу: 27.04.2020.
Дата набрання законної сили: 07.04.2020
Номер судового провадження: 22-ц/813/2937/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		Номер провадження: 22-ц/813/2937/20 
		Номер справи місцевого суду: 523/1494/16-ц
		Головуючий у першій інстанції Бабаков В. П.
		Доповідач Погорєлова С. О.
		 
		 
		ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		07.04.2020 року                                 м. Одеса
		 
		Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Одеського апеляційного суду у складі:
		головуючого судді: Погорєлової С.О. 
		суддів: Заїкіна А.П., Таварткіладзе О.М.
		            за участю секретаря: Томашевської К.В.,
		 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 (третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - ОСОБА_4 ) про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права користування квартирою, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 (треті особи без самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3 , Суворовська районна адміністрація Одеської міської ради) про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири, на рішення Суворовського районного суду м. Одеси, ухваленого під головуванням судді Бабакова В.П. 08 лютого 2019 року у м. Одеса, -
		 
		встановила:
		 
		У лютому 2016 року ОСОБА_2 звернулася до Суворовського районного суду м. Одеси з позовом, який було уточнено, до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про визнання договору купівлі-продажу недійсним та визнання права користування квартирою (т. 1 а.с. 1, 13-14, 19-22).
		В обґрунтування позову ОСОБА_2 посилалася на те, що вона, як член сім`ї власника квартири, проживає з 1995 року в квартирі АДРЕСА_1 . 27 січня 2016 року їй стало відомо, що її колишній чоловік - відповідач ОСОБА_3 , 22 січня 2015 року продав вказану квартиру відповідачу ОСОБА_1 . Позивачка вважала, що вказаним договором порушені її житлові права, тому просила суд визнати вказаний договір купівлі-продажу недійсним, та визнати за нею право користування вказаною квартирою.
		У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Суворовського районного суду м. Одеси із зустрічним позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення із квартири (т. 1 а.с. 140-142).
		В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилався на те, що 22 січня 2016 року він уклав з ОСОБА_3 договір купівлі-продажу однокімнатної квартири АДРЕСА_1 , посвідчений Іллічовою Н.А., приватним нотаріусом ОМНО, що зареєстровано в реєстрі за № 51, номер запису про право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 12987467. Квартира була придбана для власного проживання, іншого місця проживання позивач за зустрічним позовом не має. ОСОБА_1 є власником спірної квартири, а відповідачі перешкоджають здійсненню ним права власності на цю квартиру. На підставі викладеного, ОСОБА_1 просив суд усунути перешкоди у користуванні власністю шляхом виселення відповідачів.
		Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 04 травня 2016 року заяву ОСОБА_2 про забезпечення позову задоволено. Вжито заходи по забезпеченню позову, а саме: до вирішення справи по суті накладено арешт на квартиру АДРЕСА_1 , що належать ОСОБА_1 (т. 1 а.с. 82).
		Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року позов ОСОБА_2 було задоволено частково. Визнано за ОСОБА_2 право користування квартирою АДРЕСА_1 . В решті позову відмовлено.
		В задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави 243,60 гривень судового збору (т. 3 а.с. 154-155).
		В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати в частині задоволення позову ОСОБА_2 , та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 відмовити, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Так, на думку апелянта суд, визнаючи право користування за ОСОБА_2 на спірну квартиру, посилався на ч.1 ст. 405 ЦК України, однак, це посилання є неправильним, оскільки новий власник не є членом сім`ї ОСОБА_2 . Також судом не було враховано, що з припиненням права власності особи втрачається і право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї, і власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права (т. 3 а.с. 158-162).
		Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга представника ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
		Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
		Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 (колишня дружина та син), як члени сім`ї власника квартири ОСОБА_3 , проживають у спірній квартирі АДРЕСА_1 з 1995 року, а ОСОБА_5 , як дружина ОСОБА_4 , та їх неповнолітні діти ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , проживають у квартирі з 2002 року, без реєстрації, зі згоди власника квартири ОСОБА_3 . Іншого житла вони не мають.
		Факт правомірності проживання у квартирі АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та ОСОБА_4 підтверджується рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 06 грудня 2010 року, яким встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , як колишня дружина та син власника ОСОБА_3 , вселились у квартиру за згодою останнього та набули право користування спірною житловою площею.
		Спірна квартирабула власністюбабусі ОСОБА_3 ,після смертіякої за рішеннямапеляційного судуОдеської областівід 08.08.2012року таза рішеннямСуворовського районногосуду м.Одеси від15.04.2013року стала власністю ОСОБА_3 
		22 січня 2015 року колишній чоловік позивачки - відповідач ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору продав вказану квартиру відповідачу ОСОБА_1 , при цьому в договорі купівлі-продажу не зазначено про те, що у вказаній квартирі проживають позивачка по первісному позову та відповідачі по зустрічному позову.
		Вказані факти сторонами не заперечувались.
		В поданому позові ОСОБА_1 , як новий власник спірної квартири, з посиланням на приписи ст. ст.383, 386, 391, 405 ЦК України, ст. ст.116, 156 ЖК УРСР просив виселити зі спірної квартири ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 як членів сім`ї колишнього власника житла без надання іншого житлового приміщення, вказав, що право ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на спірне житло є похідним та припинилося з припиненням права власності на це житло у ОСОБА_3 , членом сім`ї якої були відповідачі.
		Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
		Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
		За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		Статтею 825 ЦК України врегульовано розірвання договору найму житла.
		Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду(частини перша, друга цієї статті).
		У статті 114 ЖК УРСР передбачено підстави виселення з наданням громадянам іншого жилого приміщення.
		Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
		Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.
		При вирішенні питання про виселення члена сім`ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.
		Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.
		Згідно із частиною першою статті 405 ЦК Україничлени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
		Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
		Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України, власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
		Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
		Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
		Крім того, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі  Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше, як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте, попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
		Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»,будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання  пропорційним законній меті.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особадобросовіснийнабувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20жовтня 2011 року(заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
		Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ,- виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
		Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
		Колегія суддів вважає, що не є підставою для виселення членівсім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
		У справі, що розглядається, виселення ОСОБА_2 , її сина ОСОБА_4 , невістки ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу, внаслідок яких вищевказані особи, у тому числі неповнолітні діти, можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.
		Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , та ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_6 , ОСОБА_7 набули право користування спірним житлом згідно із законом, тобто набули охоронюване законом право на мирне володіння майном як члени сім`ї колишнього власника квартири - ОСОБА_3 .
		Вказане спростовує у повному обсязі посилання у апеляційній скарзі ОСОБА_1 про те, що з припиненням права власності особи втрачається і право користування житловим приміщенням у членів його сім`ї, і власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права.
		Як вірно вказано у рішенні суду, відповідач та його представник не навели доводів, в чому саме полягає перешкоджання з боку відповідачів по зустрічному позову в користуванні та розпорядженні ним квартирою, не врахували що питання з виселення з жилого приміщення регулюються нормами житлового кодексу України, і не послались на норми цього кодексу та на підстави виселення, за якими вони вважають, що відповідачі за зустрічним позовом підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.
		Також, колегія суддів враховує, що у договорі купівлі-продажу спірної квартири сторони зазначили, що жодні треті особи не мають майнових прав на квартиру, що не відповідало дійсності.
		ОСОБА_2 та її син ОСОБА_4 проживають у спірній квартирі з 1995 року, ОСОБА_5 з неповнолітніми дітьми ОСОБА_6 , ОСОБА_7 мешкають у квартирі з 2002 року. Крім того, під час огляду квартири набувач ОСОБА_1 мав можливість виявити, що вказані особи проживають у квартирі, та з`ясувати у останніх підстави такого проживання, а також довідатися про їх наміри щодо подальшого проживання у квартирі після її відчуження або про їх відмову від свого права та готовність звільнити квартиру у такому випадку.
		Тобто, набувач, за певної обачності, мав реальну можливість дізнатися про обтяження квартири у вигляді права користування житловою площею членів сім`ї колишнього власника квартири.
		Аналогічного висновку щодо застосування вказаних норм матеріального права в аналогічних правовідносинах дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у цивільній справі № 569/4373/16-ц.
		Надаючи правову оцінку позовним вимогам ОСОБА_2 в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 215 ЦК України. 
		Враховуючи викладене, суд прийшов до висновку про те, що відповідачі мали право укладати договір купівлі-продажу спірної квартири, однак повинні були врахувати наявність мешканців які мають право користування спірною квартирою (сервітут).
		При таких обставинах, відсутні підстави для скасування договору купівлі-продажу спірної квартири, однак, відсутні і підстави для виселення відповідачів за зустрічним позовом з спірної квартири, оскільки вони мають право користування вказаною квартирою на підставі ч.1 ст. 405 ЦК України.
		Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що первісний позов підлягав задоволенню в частині визнання за позивачкою права користування спірною квартирою, а в зустрічному позові та решті первісного позову суд обґрунтовано відмовив.
		Інші докази та обставини, на які посилається заявник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановлені судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
		При зазначених обставинах, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повно й всебічно дослідив та надав оцінку обставинам по справі, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, що їх регулює. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування немає. 
		Керуючись ст. 367, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. ст. 375, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів, -
		постановила:
		 
		Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1  залишити без задоволення.
		Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2019 року  залишити без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.
		Повний текст судового рішення складений 16 квітня 2020 року.
		 
		 
		 
		Головуючий                            С.О. Погорєлова
		 
		Судді                            А.П. Заїкін
		 
		                           О.М. Таварткіладзе

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...