Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 280/1502/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із житлових відносин, з них; про виселення (вселення).
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 08.05.2020. Забезпечено надання загального доступу: 12.05.2020.
Дата набрання законної сили: 06.05.2020
Номер судового провадження: 61-36618ск18

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		06 травня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 280/1502/17-ц
		провадження № 61-36618св18
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		 
		головуючого - Синельникова Є. В.,
		суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), 
		Шиповича В. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач -  ОСОБА_2 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 20 лютого 2018 року у складі судді 
		Щербаченко І. В. та постанову Апеляційного суду Житомирської області 
		від 25 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Миніч Т. І., Трояновської Г. С., Павицької Т. М.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		1.     Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом 
		до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, вселення до житлового приміщення.
		Позов мотивовано тим, що вона зареєстрована у житловому будинку АДРЕСА_1 , про що відділом реєстрації місця проживання виконавчого комітету Коростишівської міської ради Житомирської області їй видано довідку 
		від 09 вересня 2016року № 167. Проте, відповідач, який є її батьком 
		та власником вказаного житлового будинку, не дозволяв їй проживати 
		за місцем реєстрації, не впускав до будинку, не давав ключів. 
		Крім того, посилалась на те, що неодноразово зверталася до правоохоронних органів з приводу неправомірних дій відповідача, проте останніми не було вжито ніяких заходів з приводу її звернень. 
		Зазначала, що іншого місця проживання вона на час звернення з цим позовом вона не мала. 
		Посилаючись на норми статей 9, 156 ЖК УРСР та статей 319, 405 ЦК України та ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд: визнати дії ОСОБА_2 такими, що порушують її право на користування житловим будинком АДРЕСА_1 , у якому вона зареєстрована як член його сім`ї; усунути перешкоди у користуванні цим житловим приміщенням шляхом її вселення; зобов`язати відповідача видати їй окремі ключі від будинку для вільного 
		і безперешкодного доступу до житлового приміщення та визначити місце, яке вона має право займати у спірному житлі.
		Короткий змістрішення суду першої інстанції
		Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області 
		від 20 лютого 2018 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, щовідсутні належні 
		та допустимі докази того, що позивачка проживала разом із відповідачем 
		у належному йому на праві власності житловому будинку та того, що місце 
		її проживання зареєстроване у цьому житловому будинку, а тому суд першої інстанції вважав, що відсутні підстави для задоволення її позову, оскільки судом не встановлено порушення прав, свобод та інтересів позивачки щодо спірного житлового будинку.
		Короткий зміст постанови апеляційного суду
		Постановою Апеляційного суду Житомирської області від 25 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Коростишівського районного суду Житомирської області від 20 лютого 
		2018 року залишено без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, оцінив докази у їх сукупності та ураховуючи те, що позивачка разом із своєю матір`ю з дня втрати останньою права користування спірним житловим будинком проживала за іншою адресою, 
		та після досягнення віку чотирнадцяти років вона до батька не поверталася, суд першої інстанції, як вважав суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про те, що відсутні правові підстави для збереження 
		за позивачкою права на користування спірним житлом, оскільки остання втратила таке право з того часу, як її мати вибула із цього будинку та почала разом із нею проживати окремо від відповідача за іншою адресою.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
		У касаційній скарзі, поданій у червні 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та задовольнити 
		її позов у повному обсязі.
		Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено надані докази у їх сукупності, у зв`язку із чим, як вона вважала, що судами неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
		Посилалась на те, що суд першої інстанції не приймаючи до розгляду копію витягу з будинкової книги спірного житлового будинку з відміткою про 
		її реєстрацію застосував норми закону, який на той час втратив чинність, 
		а суд апеляційної інстанції всупереч вимогам частин першої, другої 
		статті 367 ЦПК України не перевірив доводів її апеляційної скарги у цій частині та не дослідив копію витягу з будинкової книги спірного житлового будинку.
		Вважала, що після визнання її матері такою, що втратила право 
		на користування спірним житловим приміщенням та проживання ними окремо від відповідача за іншою адресою не позбавило її права 
		на користування житловим приміщенням, що останньому належить на праві приватної власності, у якому вона була зареєстрована як член сім`ї, оскільки на час втрати її матір`ю права на користування цим житловим будинком вона була малолітньою.
		Зазначала, що відповідач не звертався з позовом щодо визнання її такою, 
		що втратила право на користування спірним житловим приміщенням. 
		А не проживання її у цьому будинку, де вона була зареєстрована як член сім`ї власника будинку, не може, як вона вважала, означати автоматичну втрату нею права на користування цим житловим приміщенням 
		та автоматичного зняття її з реєстраційного обліку за цією адресою.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 17 липня 2018 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи 
		із Коростишівського районного суду Житомирської області.
		У вересні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи 
		між суддями від 14 квітня 2020 року справу передано судді-доповідачеві.
		УхвалоюВерховного Суду від 17 квітня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод 
		у користуванні житловим приміщенням та вселення до житлового приміщення призначено до розгляду.
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		У серпні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2 на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення 
		є законними та обґрунтованими.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		ОСОБА_1 є дочкою ОСОБА_2 
		ОСОБА_2 з 25 листопада 2000 року у порядку спадкування належить житловий будинок з надвірними будівлями, що знаходиться 
		у АДРЕСА_1 (а. с. 60 т. 1).
		Місце проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване за адресою: АДРЕСА_1 , з 24 січня 2001 року, що підтверджується довідкою від 09 вересня 
		2016 року № 167, виданою начальником відділу реєстрації місця проживання виконавчого комітету Коростишівської міської ради Житомирської області (а. с. 5 т. 1).
		Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області 
		від 12 вересня 2003 року шлюб між ОСОБА_3 (матір`ю позивачки) 
		та ОСОБА_2 розірвано, неповнолітню дитину - дочку 
		ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишено на виховання матері (а. с. 71-72 т. 1).
		Рішенням Коростишівського районного суду Житомирської області 
		від 09 листопада 2006 року ОСОБА_3 (матір позивачки) визнано такою, що втратила право на користування житловим приміщенням АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_2 . Також, зобов`язано Коростишівський районний відділ управління Міністерства внутрішніх справ України зняти відповідачку з реєстраційного обліку за вказаною адресою. На час ухвалення зазначеного рішення позивачка була у віці семи років (а. с. 57 т. 1).
		Згідно з витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 (матері позивачки) з 29 вересня 2003 року на підставі договору дарування належить однокімнатна квартира АДРЕСА_2 (а. с. 58 т. 1).
		2.     Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження 
		у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 
		2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції 
		до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального 
		чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним 
		і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог 
		і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий 
		і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним 
		і безстороннім судом, встановленим законом.
		Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
		Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права 
		(частина перша статті 129 Конституції України).
		Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
		Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
		Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
		За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається 
		як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з практикою Європейського суду з прав людини змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій 
		і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, 
		що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства 
		у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися 
		у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
		Відповідно до статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному 
		та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази 
		не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність 
		і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним 
		у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Статтею 47 Конституції України передбачено, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
		У статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 
		(далі - Конвенція) зазначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Європейський суд з прав людини вказував, що втрата житла є найбільш крайнього формою втручання у право на повагу до житла (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, № 30856/03, § 41, від 02 грудня 2010 року).
		Отже право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житлом, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету 
		та відповідати принципу пропорційності втручання.
		За положення частини першої статті 71, статті 72 ЖК УРСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщенням протягом шести місяців. Визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
		Вичерпного переліку поважності причин не поважності у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку із чим зазначене питання суд вирішує у кожному конкретному випадку, 
		з урахуванням конкретних обставин справи.
		Відповідно до частини четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, 
		в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.
		Стаття 29 ЦК України не пов`язує місце проживання особи з місцем 
		її реєстрації. Право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.
		За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. 
		Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа 
		до досягнення нею повноліття.
		Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірному житлі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
		Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, відповідно до рішення суду про визначення місця проживання дитини, оскільки малолітня дитина 
		в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. 
		Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише 
		за досягнення певного віку. 
		Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того 
		з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
		Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання у здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканість житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції).
		Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду 
		від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження 
		№ 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі 
		№ 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18) та від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18).
		Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
		Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при 
		їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
		Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.
		Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть 
		з ним спільне господарство.
		Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
		У порушення вимог статей 212-214, 303, 315 ЦПК України, суд апеляційної інстанції на зазначені вимоги закону уваги не звернув, не перевірив доводів про те, що позивачка за фактом народження набула право користування спірним житловим будинком, проте користуватися своїм правом певний час не мала можливості, оскільки рішеннями судів, які набрали чинності, шлюб її батьків було розірвано, її матір було визначено такою, що втратила користування цим спірним будинком та знято з реєстрації, а місце проживання малолітньої дитини, якою на той час була позивачка, було визначено з матір`ю, у зв`язку із чим остання проживала разом зі своєю матір`ю окремо від відповідача за іншою адресою та дійшов передчасного висновку про те, що у тому разі, коли неповнолітня дитина переходить на постійне місце проживання до одного з батьків або вибуває разом з ним із такою метою в інше місце, вона втрачає право користування жилим приміщенням за попереднім місцем проживання.
		Разом із тим, суд апеляційної інстанції не надав оцінки іншим доказам, поданим ОСОБА_1 у обґрунтування заявлених вимог та доводам її апеляційної скарги.
		Нормами цивільного процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.
		Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
		Перевірка доводів заявника, пов`язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи у касаційному порядку.
		Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд 
		є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази.
		Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.
		При новому розгляді справи суду необхідно дослідити надані докази 
		у сукупності з іншими доказами у справі, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам в обґрунтування своїх вимог та заперечень, як в цілому, так і кожному доказу окремо.
		Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд 
		у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Апеляційного суду Житомирської області від 25 квітня 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту 
		її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                    Є. В. Синельников
		 
		Судді:                                                                                               О. В. Білоконь
		 
		О. М. Осіян
		 
		С. Ф. Хопта
		 
		В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...