Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/7423/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 20.05.2020. Зареєстровано: 20.05.2020. Забезпечено надання загального доступу: 21.05.2020.
Дата набрання законної сили: 20.05.2020
Номер судового провадження: 854/2114/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		___________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		20 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7423/19Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В.
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		головуючого судді  Осіпова Ю.В.,
		суддів  Скрипченка В.О., Косцової І.П.,
		розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарата Ради національної безпеки і оборони України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2020 року (м. Одеса, дата складання повного тексту рішення  14.02.2020р.) по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Апарата Ради національної безпеки і оборони України про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії та стягнення середнього заробітку та моральної шкоди, -
		В С Т А Н О В И В:
		09.12.2019 року ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Апарата Ради національної безпеки і оборони України, в якому просив суд:
		- визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у нездійсненні чи неналежному здійсненні мені оплати праці за роботу на посаді радника Секретаря РНБО України служби Секретаря РНБОУ (посада патронатної служби) з 20 до 27 серпня 2019 року;
		- зобов`язати відповідача здійснити належним чином оплату праці за роботу на цій посаді шляхом виплати всіх сум, що належать позивачу, а також виплатити позивачу, як працівникові, середній заробіток за весь час затримки виплати цих сум по день фактичного розрахунку;
		- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача (01601, м.Київ, вул.Петра Болбочана,8) моральну шкоду, заподіяну незаконною бездіяльністю у розмірі 15 000 грн.
		Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він з 20.08.2019р. по 27.08.2019р. працював на посаді «радника» Секретаря РНБО України (посада патронатної служби), однак йому ні у день звільнення «за угодою сторін» (п.1 ст.36 КЗпП України), ні на момент подання даного позову, не було виплачено заробітну плату, чим порушено його трудові права та спричинено моральну шкоду.
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1  задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Апарату РНБО України, яка полягає у нездійсненні оплати праці ОСОБА_1 за роботу на посаді радника Секретаря РНБО України служби Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (посада патронатної служби) з 30.08.2019 року по 12.01.2020 року. Зобов`язано Апарат РНБО України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки з 30.08.2019 року по 12.01.2020 року. В решті позовних вимог  відмовлено.
		Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням суду 1-ї інстанції, ОСОБА_1 02.03.2020р. та представник відповідача 16.03.2020р. подали апеляційні скарги, в яких зазначили, що судом, при винесенні оскаржуваного рішення порушено норми матеріального та процесуального права, в зв`язку із чим, позивач просив скасувати спірне рішення суду 1-ї інстанції в частині відмови у задоволенні його п/вимог та ухвалити нове, яким задовольнити усі його позовні вимоги, а представник відповідача, відповідно, просив скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове  про відмову у задоволенні усіх позовних вимог.
		06.03.2020 року матеріали даної справи надійшли до П`ятого апеляційного адміністративного суду. 
		Ухвалою судді П`ятого апеляційного адміністративного суду від 16.03.2020р. апеляційну скаргу позивача було залишено без руху з підстав не сплати судового збору.
		Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2020р. відрито апеляційне провадження за апеляційними скаргами позивача та відповідача.
		Ухвалами П`ятого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2020р. справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
		Згідно приписів п.п.1,2 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі: відсутності клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю та/або неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання. 
		Заслухавши суддю-доповідача, та перевіривши матеріали справи і доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність належних підстав для її задоволення.
		Судом 1-ї інстанції встановлено наступні обставини справи. 
		20.08.2019 року наказом Апарату РНБО України №519-к позивача - ОСОБА_1 з 20.08.2019р. призначено на посаду «радника» Секретаря РНБО України служби Секретаря РНБО України служби стратегічного планування та аналізу Апарату Ради (посада патронатної служби) на строк повноважень Секретаря РНБО України О.Данилюка (на умовах строкового трудового договору) у порядку переведення з Інституту законодавства Верховної Ради України.
		23.08.2019 року наказом керівника АРНБОУ №531-к Бабіна Б.В., на підставі його заяви від 22.08.2020р., звільнено з роботи з 27.08.2019 року «за угодою сторін» згідно з п.1 ст.36 КЗпП України.
		В день звільнення, т.б. 27.08.2019р. ОСОБА_1 перебував на своєму робочому місці в АРНБОУ до завершення робочого дня, перед завершенням якого, його було ознайомлено з наказом про звільнення, надано оформлену трудову книжку, після чого він здав свій пропуск та був змушений залишити територію АРНБОУ.
		Разом з тим, в день звільнення, т.б. 27.08.2019р. з позивачем фактично не було проведено розрахунок за оплату праці на посаді ані готівкою, ані шляхом перерахування на п/картку, яку, в свою чергу, за 3 дні роботи оформити не встигли. 
		Вважаючи, що своєчасною невиплатою заробітної плати та розрахунку при звільненні були порушені трудові права, позивач звернувся до суду із даним позовом. 
		Вирішуючи справу по суті та частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з часткової обґрунтованості та часткової доведеності позовних вимог та, відповідно, з часткової неправомірної бездіяльності відповідача.
		Колегія суддів апеляційного суду, уважно дослідивши матеріали справи та наявні в них докази, цілком погоджується з такими висновками суду 1-ї інстанції та вважає їх обґрунтованими та заснованими на законі, з огляду на наступне.
		Частиною 2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб визначений Конституцією та законами України.
		А як слідує зі ст.43 Конституції України, держава гарантує кожному громадянину України право заробляти собі на життя працею та отримувати за це винагороду у вигляді заробітної плати, не нижчої від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Відповідно до приписів ст.94 КЗпП України, «заробітна плата» - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. 
		А згідно з вимогами ст.98 КЗпП України, оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.
		Як визначено ч.1 ст.115 КЗпП України, заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше 2-х разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16-ти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата. 
		За приписами ч.1 ст.47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
		А як передбачено ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		Відповідно ж до вимог ст.117 КЗпП, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Таким чином, системний аналіз наведених вище норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає лише за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
		Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, т.б. виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи та вже зазначалося вище, 20.08.2019р. позивача ОСОБА_1 , згідно наказу №519-к, було призначено на посаду «радника» Секретаря РНБО України служби Секретаря РНБО України служби стратегічного планування та аналізу Апарату Ради (посада патронатної служби) на строк повноважень Секретаря РНБО України О.Данилюка (на умовах строкового трудового договору) у порядку переведення з Інституту законодавства Верховної Ради України, а 23.08.2019р., згідно наказу №531-к, на підставі його ж заяви від 22.08.2020р., було звільнено з роботи з 27.08.2019 року «за угодою сторін» згідно з п.1 ст.36 КЗпП України.
		Як передбачено ст.2411 КЗпП, строки виникнення і припинення трудових прав та обов`язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк.
		Отже, оскільки у наказі про звільнення зазначено «звільнити з 27 серпня», то відповідно, працівник фактично вважається звільненим з наступного дня після того дня, з якого починається строк звільнення, т.б. з 28 серпня. 
		При цьому, слід зауважити, що вказане підтверджується і п.2.26 «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників» від 29.07.1993р. №58, в якій прямо зазначається, що «днем звільнення вважається останній день роботи».
		Так, як вже зазначалося вище, зі змісту наказу №531-к про звільнення видно, що в ньому вказано «звільнити позивача з посади з 27 серпня 2019 року», т.б. 27.08.2019р. і є останнім днем роботи ОСОБА_1 , а отже і днем звільнення та днем видачі трудової книжки.
		Як встановлено з матеріалів справи та змісту адміністративного позову, позивач в день свого звільнення, т.б. 27.08.2019р., перебував на своєму робочому місці в АРНБОУ фактично до завершення робочого дня, і в цей день його було ознайомлено з наказом про звільнення, надано оформлену трудову книжку, після чого він здав свій пропуск.
		Разом з тим, як свідчать матеріали справи та вже вказувалося вище, відповідачем, в порушення вимог ч.1 ст.47 та ст.116 КЗпП України, в день звільнення, т.б. 27.08.2019р., фактично не було проведено з позивачем кінцевий розрахунок, т.б не виплачена заробітна плата за відпрацьовані дні, а саме з 20.08.2019р. по 27.08.2019р. 
		В подальшому, як встановлено судовою колегією, т.б. 13.01.2020р. відповідачем було перераховано на вказаний позивачем картковий рахунок заробітну плату за відпрацьований ним період (т.б. з 20.08.2019р. по 27.08.2019р.) - в сумі 3274,09 грн.
		Разом з тим, вирішуючи питання періоду виплат, які повинен отримати позивач у зв`язку зі звільненням, судова колегія, як і суд 1-ї інстанції, вважає за необхідне прийняти до уваги встановлений порядок дій фінансового органу відповідача. Так, фінансова служба Апарату РНБО після отримання наказу про звільнення співробітника проводить розрахунок необхідних коштів, подає фінансові зобов`язання та платіжні доручення до Державної казначейської служби України та не пізніше 13:00 години замовляє готівку для проведення розрахунку на наступний день, що обумовлено регламентом роботи Укрексімбанку, який подає заявку на отримання готівки від Національного Банку України. 
		Далі, документи, надані розпорядником бюджетних коштів, опрацьовуються органом Казначейства за захищеними видатками, які не потребують проведення процедур закупівель, - протягом 1 операційного дня (п.2.3 абзац з Наказу Міністерства Фінансів України №309 від 02.03.2012р. «Порядок реєстрації та обліку бюджетних зобов`язань розпорядників бюджетних коштів та одержувачів бюджетних коштів в органах Державної казначейської служби України»).
		Так, у спірних правовідносинах таким «наступним робочим» днем був - 27 серпня 2019 року (т.б. він же і останній робочий день позивача), оскільки «День незалежності України» - 24 серпня 2019 року припав на «вихідний» день - суботу, а відтак, враховуючи положення ч.3 ст.67 КЗпП України, 26 серпня 2019 року відповідно теж був «вихідним» днем.
		Далі, у вищевказаний день (т.б. 27.08.2019р.) кошти тільки отримуються із відділення Укрексімбанку, що знаходиться за адресою: м.Київ, вул.Бастіонна,10, в касу фінансової служби Апарату РНБО та проводиться розрахунок зі співробітником протягом 5 днів, т.б. як визначено п.18 Постанови НБУ №148 від 29.12.17р. «Про затвердження Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні».
		Як встановлено судами обох інстанцій, до каси Апарату РНБО України, згідно прибуткового касового ордеру №79, реально поступили готівкові кошти тільки 29.08.2019р., частина з яких передбачалась для розрахунку з ОСОБА_1 за відпрацьований ним в Апараті Ради період - у сумі 3274,09 грн.
		Отже, виходячи із вказаних обставин, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в період з 27.08.2019р. по 29.08.2019р. у відповідача фактично була відсутня об`єктивна можливість виплатити позивачу в день звільнення заробітну плату «готівкою» (так як за 3 дні роботи позивач не встиг оформити заробітну п/картку), а відтак відсутня і протиправна бездіяльність відповідача щодо нездійснення оплати праці ОСОБА_1 , оскільки в даний період часу відсутня безпосередня вина роботодавця, наявність якої передбачають приписи ст.117 КЗпП України.
		Що ж стосується безпосередньо періоду, за який відповідач повинен сплатити позивачу середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні, то судова колегія з цього приводу вважає за необхідне зазначити наступне.
		Так, як видно зі змісту пояснень та відзиву представника відповідача, працівник Фінансової служби Апарату РНБО, який виконує обов`язки касира за залишеним ОСОБА_1 телефонним номером нібито 29.08.2019р. повідомила його про необхідність отримання готівкових коштів до 04.09.2019р., а позивач, в свою чергу, нібито погодився прибути до каси Апарату РНБО для отримання зарплати 03.09.2019р., у зв`язку із чим, керівником служби управління персоналом Апарату РНБО України навіть була замовлена для нього спеціальна перепустка.
		Однак, як свідчать матеріали справи, для отримання розрахунку ОСОБА_1 до каси Апарату Ради так і не з`явився, в зв`язку із чим зазначені кошти було «депоновано», про що складено відповідний реєстр депонованих сум від 04.09.2019р., а самі готівкові кошти були здані на розрахунковий рахунок Апарату РНБО України, що підтверджується копіє квитанції від 04.09.2019р. №11111841577.
		Разом з цим, позивач в своїх письмових заявах категорично заперечує факт свого телефонного повідомлення про необхідність отримання коштів у касі, а тому, ця обставина, відповідно до вимог ч.2 ст.77 КАС України, підлягає доведенню відповідачем.
		Однак, як встановлено матеріалами справи, вказані вище твердження представника відповідача про повідомлення ОСОБА_1 щодо можливості отримати грошові кошти засобами телефонного зв`язку фактично не доведено належними, допустимими та достатніми доказами.
		Так, відповідачем навіть не зазначено ПІБ посадової особи, яка безпосередньо телефонувала позивачу, не вказано номер телефону, з якого нібито здійснювалось повідомлення ОСОБА_1 , а також не зазначено і номер телефону позивача.
		Крім цього, також слід зазначити й про те, що відповідь на письмовий відзив представника відповідача, яка містить у собі ці заперечення ОСОБА_1 щодо телефонного повідомлення про можливість отримати кошти, була отримана відповідачем 10.01.2020 року, що підтверджується роздруківкою з офіційного сайту «Укрпошти» за трек-номером 6502307373944.
		Однак, навіть після цього, представником відповідача станом на 14.02.2020 року (т.б. на день ухвалення оскаржуваного рішення) так і не надано доказів зворотного.
		Також, представником відповідача зазначено, що Апарат РНБО України своїми листами від 04.11.2019р. №2147/20-17/2-19 та від 26.12.2019р. №2691/20-17/2-19 нібито додатково повідомляв ОСОБА_1 про те, що на розрахунковому рахунку Апарату РНБО знаходяться кошти, які передбачені для виплати йому за відпрацьований час та одночасно просив з`явитися до каси Апарату у зручний для нього час або надати всі необхідні реквізити для перерахування «депонованої» заробітної плати на його розрахунковий (картковий) рахунок.
		Однак, і при цьому представником відповідача так і не було надано до суду жодних належних, допустимих і достатніх доказів як направлення на адресу позивача цих листів, так і доказів їх отримання 
		ОСОБА_1 же, в свою чергу, у відповіді на відзив теж категорично заперечує факт отримання листа від 04.11.2019р. №2147/20-17/2-19, але разом з тим, підтверджує отримання листа від 26.12.2019р. №2691/20-17/2-19.
		Окрім того, судом, зокрема, по справі встановлено, що 27.11.2019 року ОСОБА_1 на адресу Апарату РНБО України було направлено листа з вимогою виплатити йому середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку та одночасно повідомлено реквізити свого банківського рахунку.
		При цьому, слід зазначити, що як свідчать матеріали справи, вказаний вище лист позивача Апаратом РНБО України було отримано 10.12.2019р., що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення за трек-номером 6502307331354.
		Таким чином, станом на 11.12.2019 року у розпорядженні Апарату РНБО України була наявна інформація про банківські рахунки позивача, однак, відповідач, не зважаючи не це, лише тільки 13.01.2020 року фактично перерахував на банківський рахунок ОСОБА_1 його заробітну плату за реально відпрацьований час в сумі 3257,72 грн.
		Отже, підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції, в даному випадку, дійшов обґрунтованого висновку про те, що протиправна бездіяльність Апарату РНБО України, пов`язані із нездійсненням оплати праці за роботу на посаді радника Секретаря РНБО України ОСОБА_1 фактично знайшла свої підтвердження та має місце лише у період з 30.08.2019 року по 12.01.2020 року, а саме:
		- з 30.08.2019р. по 04.09.2019р. (через недоведеність повідомлення позивача);
		- з 05.09.2019р. по 04.11.2019р. (через не вчинення юридично значимих дій щодо повідомлення позивача про можливість отримати кошти);
		- з 04.11.2019р. по 10.12.2019р. (через ненадання доказів щодо направлення листа від 04.11.2019р. №2147/20-17/2-19);
		- з 11.12.2019р. по 12.01.2020р. (через неперерахування на вже відомий банківський рахунок ОСОБА_1 грошових коштів).
		Так, в «Науковому висновку щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», опублікованому на офіційному сайті Верховного Суду, зазначено, що «дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи без діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі».
		Як вже зазначалося вище, відповідно до вимог ст.116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		У разі ж невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (ч.1 ст.117 КЗпП України).
		Аналіз наведених вище норм діючого законодавства дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає лише за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому, визначальними є такі юридично значущі обставини, як виплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
		Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, т.б. виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у рішенні від 20.01.2012р. «Рисовський проти України», ризик будь - якої помилки державного органу, у т.ч. тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.
		Розглядаючи цю справу, ЄСПЛ також зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
		Це є «гарантією стабільності суспільних відносин», яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов`язок виправити свої помилки.
		Таким чином, враховуючи наведену, апеляційний суд дійшов аналогічного, що і суд 1-ї інстанції, висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання протиправною бездіяльності Апарату РНБО України, яка полягає у нездійсненні оплати праці позивачу за роботу на посаді радника» Секретаря РНБО України служби Секретаря РНБО України в період з 30.08.2019 року по 12.01.2020 року.
		Відповідно до приписів ст.4 КАС України, «похідна» позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
		Так, у спірних правовідносинах п/вимога щодо виплати позивачу, як працівникові, середнього заробітку за весь час затримки виплати цих сум по день фактичного розрахунку фактично є «похідною» від задоволеної вище позовної вимоги, а тому відповідно, ця позовна вимога теж підлягає задоволенню.
		Разом з тим, судова колегія одночасно зазначає, що окружний суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні іншої п/вимоги щодо зобов`язання відповідача здійснити належним чином оплату праці за роботу на цій посаді шляхом виплати всіх сум, що належать позивачу, оскільки така виплата фактично вже була здійснена 13.01.2020 року.
		Що ж стосується інших позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення з Апарату РНБОУ моральної шкоди в сумі 15000 грн., то з цього приводу судова колегія вважає необхідним зазначити наступне.
		Так, як вбачається зі змісту ст.56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		А у відповідності до приписів ч.1 ст.237-1 КЗпП України, відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Як видно зі змісту положень ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Проте, відповідно до п.9 постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31.03.1995р. «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховується стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
		Таким чином, діюче законодавство містить спеціальну норму, яка регламентує відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику та фактично визначає 3 складові, які її характеризують, яким є: порушення законних прав, які призвели до моральних страждань, втрата нормальних життєвих зв`язків, що вимагає від працівника додаткових зусиль для організації свого життя.
		Так, як встановлено судами обох інстанцій з матеріалів справи, позивач ОСОБА_1 20.08.2019р., згідно наказу №519-к, був призначений на посаду «радника» Секретаря РНБО України служби Секретаря РНБО України служби стратегічного планування та аналізу Апарату Ради у порядку переведення з Інституту законодавства Верховної Ради України, а 23.08.2019р. (т.б. через 3 дні), згідно наказу №531-к, на підставі заяви від 22.08.2020р., його вже було звільнено з роботи з 27.08.2019 року «за угодою сторін» згідно з п.1 ст.36 КЗпП України.
		Також, з матеріалів справи видно, що одразу ж після свого звільнення, т.б. 28.08.2019 року, ОСОБА_1 вже був призначений на посаду головного наукового співробітника Відділу європейського права та міжнародної інтеграції Інституту законодавства Верховної Ради України.
		Вказані обставини, на думку суду, свідчать про недоведеність позивачем факту втрати ним нормальних життєвих зв`язків і необхідності вжиття додаткових зусиль для організації свого життя.
		Не надав позивач до суду і жодних належних доказів на підтвердження факту своїх моральних страждань. Не містяться такі докази і в матеріалах справи.
		Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини та факт відсутності належних і достатніх доказів на підтвердження наявності спричиненої відповідачем моральної шкоди, судова колегія вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо стягнення з Апарату РНБО України моральної шкоди в сумі 15000 грн. 
		При цьому, судова колегія одночасно вважає за необхідне зазначити й про те, що факт задоволення п/вимог щодо зобов`язання відповідача здійснити ОСОБА_1 виплату за час затримки виплати заробітної плати з 30.09.2019р. по 12.01.2020р., за приписами КЗпП України і є достатньою компенсацією для позивача та належною юридичною відповідальністю відповідача-роботодавця.
		Слід зауважити, що аналогічна правова позиція з цього спірного питання була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постанові від 05.02.2020р. по справі №531/1230/17 та постанові від 04.04.2018р. по справі №339/169/16-а.
		І на останнє, стосовно п/вимог щодо встановлення судового контролю за виконанням судового рішення. 
		Так, судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах передбачений ст.382 КАС України.
		У відповідності до ч.1 цієї статті 382, суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
		Тобто, зобов`язання подати звіт фактично є диспозитивним правом суду, а не обов`язком, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.
		Аналогічну позицію щодо цього питання було висловлено Верховним Судом у додатковій постанові від 31.07.2018р. по справі №235/7638/16-а.
		Позивачем же, в свою чергу, в позовній заяві не було наведено будь-яких доводів щодо необхідності вжиття цього процесуального заходу, як і не було зазначено підстав, через які відповідач може ухилятись від виконання даного судового рішення, а отже, за таких обставин, відсутні і підстави для задоволення цієї заяви позивача щодо встановлення відповідачу строку для подання звіту про виконання рішення суду 1-ї інстанції.
		Отже, враховуючи вищевикладені обставини, судова колегія, оцінивши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, вважає, що суд 1-ї інстанції дійшов обґрунтованого висновку про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
		До того ж, ще раз слід зазначити про те, що відповідно до приписів ст.ст.9,77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд, згідно ст.90 цього ж Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
		А відповідно до ч.2 ст.77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову, що в свою чергу, вданому випадку і було зроблено представником відповідача.
		Враховуючи вищевикладене, судова колегія приходить до висновку, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні даної справи не допустив, вірно встановив фактичні обставини справи та надав їм належної правової оцінки. Наведені ж у апеляційних скаргах доводи, правильність висновків суду не спростовують, оскільки є недоведеними, ґрунтуються на припущеннях та невірному трактуванні норм матеріального права. 
		Відповідно до п.1 ч.1 ст.315 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
		Отже, за таких обставин, колегія суддів апеляційного суду, діючи виключно в межах доводів апеляційних скарг, відповідно до ст.316 КАС України, залишає ці апеляційні скарги без задоволення, а оскаржуване рішення суду 1-ї інстанції - без змін.
		Керуючись ст.ст.308,310,315,321,322,325,328,329 КАС України, апеляційний суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Апарата Ради національної безпеки і оборони України  залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 14 лютого 2020 року  без змін.
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повний текст постанови виготовлено 20.05.2020р. 
		 
		 
		Головуючий у справі
		суддя-доповідач: Ю.В. Осіпов 
		 
		Судді: В.О. Скрипченко
		 
		І.П. Косцова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...