Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 752/25588/17 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із трудових правовідносин; Спори, що виникають із трудових правовідносин про виплату заробітної плати.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 17.06.2020. Забезпечено надання загального доступу: 17.06.2020.
Дата набрання законної сили: 11.06.2020
Номер судового провадження: 61-5420ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		11 червня 2020 року
		м. Київ 
		 
		справа № 752/25588/17
		провадження № 61-5420св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
		суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Журавель В. І., Краснощокова Є. В.,
		 
		учасники справи:
		позивач -  ОСОБА_1 ,
		відповідач - державне підприємство «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України»,
		третя особа - Міністерство охорони здоров`я України,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року в складі судді: Колдіної О. О. та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року в складі колегії суддів: Кирилюк Г. М., Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.,
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст позовних вимог
		 
		У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України», третя особа - Міністерство охорони здоров`я України, про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
		 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що з 31 грудня 2015 року по 12 серпня 2016 року ОСОБА_1 працювала на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України».
		 
		Наказом МОЗ України від 12 серпня 2016 року № 81-о позивача звільнено з займаної посади.
		 
		Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року ОСОБА_1 було поновлено на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр МОЗ» з 15 серпня 2016 року. До цього часу вказане судове рішення виконано не було.
		 
		Згідно відповіді ДП «Державний експертний центр МОЗ» її середньоденний заробіток складав 1 357,27 грн.
		 
		ОСОБА_1 просила стягнути з ДП «Державний експертний центр МОЗ» середній заробіток за час вимушеного прогулу з 15 серпня 2016 року по 19 липня 2017 року у розмірі 306 053,11 грн.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 306 053,11 грн за період з 15 серпня 2016 року по 19 липня 2017 року.
		 
		Рішення суду першої інстанцій мотивовано тим, що ОСОБА_1 , звертаючись з позовом до МОЗ України, заявила вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак, враховуючи положення Статуту Центру та умови контракту, складеного з позивачем, суд рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року відмовлено у задоволенні позову в цій частині, оскільки виплата заробітної плати здійснюється ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України». У цій справі позивач звернулась до позовом до ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і на підставі статті 235 КЗпП ці вимоги є обґрунтованими, оскільки в зв`язку з незаконним звільненням і в подальшому поновленні на посаді, позивач набуває беззаперечне право на отримання сум середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу до моменту поновлення на посаді в розмірі 306 053,11 грн за період з 15 серпня 2016 року по 19 липня 2017 року.
		 
		Суд першої інстанції зазначив, що до спірних правовідносин згідно частини другої статті 233 КЗпП України позовна давність не застосовується, оскільки вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу пов`язані з виплатою заробітної плати.
		 
		Суд першої інстанції відхилив посилання відповідача та третьої особи на те, що позивач самоусунулась від виконання своїх обов`язків, видавши наказ № 541к від 15 серпня 2016 року, склавши з себе повноваження, внаслідок чого не має права на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що встановлено судовим рішенням, оскільки підставою для звільнення ОСОБА_1 , займаної посади був наказ МОЗ України від 12 серпня 2016 року № 81-о, який в судовому порядку визнаний незаконним і позивач поновлена на посаді. Наказ № 541к від 15 серпня 2016 року виданий на підставі наказу МОЗ України № 81-о від 12 серпня 2016 року і не є підставою для звільнення в даному випадку. Крім того, при розгляді Голосіївським районним судом м. Києва справи за позовом ОСОБА_1 до МОЗ України, третя особа - ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» вимоги до Центру про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не заявлялись, а тому і висновку з цього питання судом не приймались. Зазначеним обставинам щодо наявності підстав для стягнення з Центру середнього заробітку за час вимушеного прогулу Апеляційним судом м. Києва не надавалась оцінка, що підтверджується рішенням від 19 липня 2017 року.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року апеляційну скаргу ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» задоволено частково. 
		 
		Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 листопада 2018 року змінено в частині застосування норм матеріального права. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що підстави стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу (стаття 235 КЗпП) та за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП) передбачені окремими нормами матеріального права, мають відмінну правову природу. Суд першої інстанції вказаного не врахував та зробив помилковий висновок про те, що період з 16 лютого 2017 року по 19 липня 2017 року є вимушеним прогулом в розумінні статті 235 КЗпП, оскільки позивач поновлена на посаді судовим рішенням від 15 лютого 2017 року. Зазначене згідно статті 376 ЦПК України є підставою для зміни судового рішення.
		 
		При винесенні рішення про поновлення ОСОБА_1 на роботі питання про стягнення з ДП «Державний експертний центр МОЗ» на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 15 серпня 2016 року по 15 лютого 2017 року не вирішувалося, а тому вказану вимогу заявлено у цій справі. З 16 лютого 2017 року по 19 липня 2017 року мав місце вимушений прогул у зв`язку з затримкою виконання рішення суду про поновлення на роботі позивача.
		 
		Апеляційний суд, із посиланням на висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 753/13791/17-ц зазначив, що вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці, тому до його вирішення підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП України. Крім того згідно висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17, вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина друга статті 233 КЗпП.
		 
		Суд першої інстанції при визначенні суми середнього заробітку в розмірі 306 053,11 грн, помилково взяв до уваги наведений представником позивача розрахунок середнього заробітку, виходячи з 11 місяців вимушеного прогулу. Враховуючи 232 робочих днів вимушеного прогулу за період з 15 серпня 2016 року по 15 лютого 2017 року та з 16 лютого 2017 року по 19 липня 2017 року, та середньоденної заробітної плати 1 357,27 грн, сума середнього заробітку становитиме 314 886,64 грн, а не 306 053,11 грн, як визначив суд першої інстанції. Проте з огляду на розмір заявлених позовних вимог, колегія суддів зробила висновок про залишення ухваленого рішення в цій частині без змін.
		 
		Доводи апеляційної скарги про необхідність врахування при визначенні суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу факту подальшого працевлаштування ОСОБА_1 та отриманий нею заробіток за новим місцем роботи, колегія суддів відхилила із посиланням на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 25 травня 2016 року у справі №6-511цс16, згідно якого законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
		 
		Аргумент апеляційної скарги про те, що ДП «Державний експертний центр МОЗ» є неналежним відповідачем у справі, колегія суддів відхилила, зазначивши, що відповідно до пункту 4. 7 Статуту, держава та МОЗ не несуть відповідальності за зобов`язаннями Центру, крім випадків, передбачених ГК України та іншими законами України.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		У березні 2019 року ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржені рішення та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції не застосовано тримісячний строк позовної давності до позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Судом невірно застосовано частину другу статті 233 КЗпП до правовідносин, що виникли, оскільки вказано норма стосується питання стягнення саме заробітної плати, а предметом спору є середній заробіток за час вимушеного прогулу, що в розумінні Закону України «Про оплату праці» не є заробітною платою. Суди безпідставно не взяли до уваги наявність у справі преюдиціального факту, у порушення частин четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України, не визнали такими, що не потребують доказування, обставини, встановлені рішенням Голосіївського районного суду м. Києва в рамках справи № 752/12962/16-ц, яке набрало законної сили. Судами у повній мірі не з`ясовано обставин справи, а саме - подальше працевлаштування ОСОБА_1 , оскільки після звільнення з посади директора Центру вона приступила до обов`язків на іншій посаді, що свідчить про відсутність прогулу.
		 
		У травні 2019 року МОЗ України через представника Мокрицьку К. В. надало відзив на касаційну скаргу, в якому просить задовольнити касаційну скаргу ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України».
		 
		Відзив мотивований тим, що суди не врахували факт подальшого працевлаштування позивача та отриманого нею доходу при визначенні суми середнього заробітку.
		 
		У травні 2019 року ОСОБА_1 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені рішення - без змін.
		 
		Відзив мотивований тим, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу пов`язані з трудовими відносинами та є такими, що пов`язані з виплатою заробітної плати, оскільки у роботодавця виникає обов`язок про виплату заробітку (заробітної плати) за час вимушеного прогулу. Вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, тому до спірних правовідносин підлягає застосування частини другої статті 233 КЗпП України. Вказує, що суди встановили, що з 16 лютого 2017 року по 19 липня 2017 року мав місце вимушений прогул у зв`язку із затримкою виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі. Згідно вимог статті 236 КЗпП України різниця в заробітку за час затримки виплачується у разі переведеного на іншу роботу, а не звільненого працівника. Законодавством не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
		 
		Суди встановили, що 31 грудня 2015 року між Міністерством охорони здоров`я України та ОСОБА_1 було укладено контракт № 845, на підставі якого останню призначено на посаду генерального директора ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» на термін з 31 грудня 2015 року по 31 грудня 2018 року, про що було видано наказ МОЗ України від 31 грудня 2015 року № 134-о.
		 
		Наказом МОЗ України від 12 серпня 2016 року № 81-о ОСОБА_1 звільнено з посади генерального директора ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» у зв`язку з порушенням умов контракту згідно з пунктом 8 статті 36 КЗпП України.
		 
		Як підставу для видачі наказу про звільнення зазначено контракт від 31 грудня 2015 року № 845.
		 
		Наказом ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» № 541-к від 15 серпня 2016 року ОСОБА_1 склала з себе повноваження генерального директора Центру, відповідно до наказу МОЗ України від 12 серпня 2016 року № 81-0 з 15 серпня 2016 року.
		 
		Позивач не погодилась з підставами свого звільнення та оскаржила наказ про звільнення її з займаної посади.
		 
		Відповідно до рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до МОЗ України, третя особа - ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» про поновлення на посаді, стягнення моральної шкоди, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 поновлено на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» з 15 серпня 2016 року, стягнуто з МОЗ України моральну шкоду в розмірі 10 000 грн, в частині стягнення з МОЗ України середнього заробітку за час вимушеного прогулу було відмовлено.
		 
		Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2017 року рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року змінено, зменшено розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з МОЗ України на користь ОСОБА_1 з 10 000 грн до 3 000 грн. В іншій частині рішення залишено без змін.
		 
		Суди встановили, що на час цього спору рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року про поновлення ОСОБА_1 на посаді не виконано.
		 
		Відповідно до статті 236 КЗпП у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		У пунктах 21-30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19) зазначено, що: «стаття 236 КЗпП передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15). 19 травня 2014 року з урахуванням Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у державній власності (зокрема пункту 2), затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1995 року № 597, позивач уклав з відповідачем контракт № 63/14. 28 січня 2016 року, дослідивши вказаний контракт на предмет прав, обов`язків і відповідальності сторін, Апеляційний суд Черкаської області у справі № 711/9747/15-ц ухвалив рішення, яке набрало законної сили, про поновлення позивача на посаді генерального директора ДП «Златодар». Виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі мав відповідач, визначений боржником за виконавчим листом. Відповідно до підпункту 15 пункту 10 Положення про Державне агентство резерву України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року № 517, голова Держрезерву утворює, ліквідує, реорганізовує підприємства, установи та організації, затверджує положення про них (їх статути), в установленому порядку призначає на посаду та звільняє з посади їх керівників, здійснює в межах повноважень, передбачених законом, інші функції з управління об`єктами державної власності, що належать до сфери його управління. 29 квітня 2016 року державний виконавець відкрив виконавче провадження № 50992174 про поновлення позивача на посаді. 19 вересня 2016 року через невиконання відповідачем судового рішення державний виконавець прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження, в якій вказав, що стягнув з відповідача як боржника до державного бюджету штраф через невиконання рішення суду. За фактом вчинення кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 382 КК України (умисне невиконання судового рішення),як встановив суд першої інстанції, слідчий відділ Шевченківського УП ГУНП в м. Києві розслідує кримінальне провадження №12016100100011167 від 7 вересня 2016 року. Оскільки саме відповідач у межах повноважень без поважних причинне видав наказ про поновлення позивача на роботі на виконання судового рішення у справі № 711/9747/15-ц, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій, які обґрунтовано вважали Державне агентство резерву України належним відповідачем і, розглянувши справу за правилами цивільного судочинства, поклали на відповідача відповідальність за статтею 236 КЗпП через невиконання судового рішення про поновлення на роботі (аналогічного висновку щодо застосування статті 236 КЗпП у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постанові від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-76цс12).
		 
		Суди відхилили доводи відповідача про те, що ДП «Державний експертний центр МОЗ» є неналежним відповідачем у справі. Разом із тим у матеріалах справи відсутній виконавчий лист, виданий на виконання рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року у справі № 752/12962/16-ц. Тому суди без дослідження належних та допустимих доказів зробили безпідставний висновок про те, що належним відповідачем згідно статті 236 КЗпП має бути ДП «Державний експертний центр МОЗ», оскільки виконати рішення суду про поновлення позивача на роботі мав відповідач, визначений боржником за виконавчим листом.
		 
		Згідно частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
		 
		Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року у справі № 752/12962/16-ц за позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України; третя особа - ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» про поновлення на роботі, позовна вимоги задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді генерального директора ДП «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» з 15 серпня 2016 року. Стягнуто з Міністерства охорони здоров`я на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 10 000 грн. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на роботі.
		 
		Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу Міністерства охорони здоров`я України задоволено частково. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року змінено, зменшивши розмір моральної шкоди, що підлягає стягненню з Міністерства охорони здоров`я на користь ОСОБА_1 з 10 000 грн до 3 000 грн. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		 
		Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року касаційну скаргу Міністерства охорони здоров`я України залишено без задоволення. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 лютого 2017 року в незміненій частині та рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року залишено без змін.
		 
		Аналіз матеріалів справи свідчить, що при зверненні із позовом ОСОБА_1 вказувала, що згідно статей 116 (строки розрахунку при звільненні), 117 (відповідальність за затримку розрахунку при звільненні) КЗпП має право на виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу з 15 серпня 2016 року по 19 липня 2017 року (а. с. 2).
		 
		Суд першої інстанції при задоволенні позовних вимог послався на статтю 235 (поновлення на роботі, зміна формулювання причин звільнення, оформлення трудових відносин з працівником, який виконував роботу без укладення трудового договору, та встановлення періоду такої роботи) КЗпП. Тоді як апеляційний суд, змінюючи рішення суду першої інстанції в частині застосування норм матеріального права, вказав про необхідність застосування до спірних відносин статті 236 (оплата вимушеного прогулу при затримці виконання рішення про поновлення на роботі працівника) КЗпП.
		 
		Згідно частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
		 
		У частині третій статті 49 ЦПК України передбачено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
		 
		Тлумачення частини третьої статті 49 ЦПК України свідчить, що не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права. Водночас і посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку з цим суд, з`ясувавши у розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу в обґрунтування своїх вимог або заперечень послалися не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує у прийнятті рішення саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
		 
		Аналогічний за змістом висновок міститься у пункті 7.43. постанови Велика Палата Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19).
		 
		Таким чином, суди не звернули увагу на те, що ОСОБА_1 просила стягнути з ДП «Державний експертний центр МОЗ» середній заробіток з 15 серпня 2016 року по 19 липня 2017 року, тобто, як до моменту ухвалення рішення про поновлення на роботі (15 лютого 2017 року, так і після до залишення без змін у цій частині рішення суду першої інстанції апеляційним судом (19 липня 2017 року).
		 
		Згідно частин першої, другої статті 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
		 
		У статті 234 КЗпП передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що «установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку». 
		 
		У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16 зазначено, що «перебіг строку звернення до суду за вирішенням спору щодо непроведення відповідачем звільнення ОСОБА_1 з роботи за його заявою від 23 квітня 2013 року, почався з 22 січня 2014 року (наступний робочий день після набуття чинності рішення Вінницького районного суду від 03 грудня 2013 року) та сплив через три місяці - 23 квітня 2014 року. До суду з позовом про зобов`язання звільнити його з роботи та стягнення коштів, позивач звернувся 24 вересня 2014 року, пропустивши при цьому строк визначений статтею 233 КЗпП. Відповідно до статті 234 КЗпП у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, суд може поновити ці строки. Строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк». 
		 
		Тобто, стаття 234 КЗпП не пов`язує можливість поновлення пропущеного строку звернення із поданням клопотання про поновлення строку на звернення до суду.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 522/13736/15 (провадження № 61-25545сво18) зазначено, що: «якщо працівник був незаконно звільнений, трудовий договір з ним був незаконно припинений роботодавцем в односторонньому порядку. Виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника полягає у відновленні трудового договору, який раніше існував і був незаконно припинений роботодавцем. До моменту фактичного виконання роботодавцем рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника трудові правовідносини, які існували до порушення з боку роботодавця, не виникають. У зв`язку з цим, виплати, які мають бути здійснені роботодавцем на користь незаконно звільненого працівника, у тому числі середній заробіток за час вимушеного прогулу або різниця у заробітку за час виконання нежчеоплачуваної роботи, не можуть вважатись заробітною платою та не витікають із трудового договору як підстави для виплат. Ці виплати не можуть кваліфікуватись як плата за виконану роботу. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі працівника не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі обмежуються трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права». Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постановах від 16 січня 2018 року у справі № 524/415/16-ц (провадження № 61-713св17) та від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 (провадження № 61-8881св18)».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 369/10046/18 (провадження № 61-9664сво19) вказано, що: «виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП) не є різновидом оплати праці та елементом структури заробітної плати. Отже, за змістом норм чинного законодавства середній заробіток за час вимушеного прогулу за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою (винагородою, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу), а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою у розумінні статті 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час вимушеного прогулу не входить до структури заробітної плати, а є спеціальним видом відповідальності роботодавця за порушення трудових прав працівника, отже строк пред`явлення до суду позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Вказаний правовий висновок узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-301гс18). У зв`язку із наведеним, на підставі частини другої статті 403ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, який викладений у постанові від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц (провадження № 61-8620св18)».
		 
		Тому вказівка судів про те, що вимога про оплату вимушеного прогулу незаконно звільненого працівника є спором про оплату праці і при його вирішенні підлягають застосуванню положення частини другої статті 233 КЗпП, є необґрунтованим. При цьому суди, не перевірили і не обговорили причини пропуску строку, встановленого частиною першою статті 233 КЗпП.
		 
		Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржені рішення скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Керуючись статтями 400 та 411 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу державного підприємства «Державний експертний центр Міністерства охорони здоров`я України» задовольнити частково.
		 
		Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року скасувати.
		 
		Передати справу № 752/25588/17 на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 15 листопада 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 14 лютого 2019 року втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		Головуючий                                                                                     В. І. Крат
		 
		Судді:                                                                                              Н. О. Антоненко
		 
		І. О. Дундар
		 
		В. І. Журавель
		 
		                                                                                                        Є. В. Краснощоков

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...