Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/12809/18 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 15.06.2020. Зареєстровано: 17.06.2020. Забезпечено надання загального доступу: 19.06.2020.
Дата набрання законної сили: 12.01.2021
Результат оскарження 12.01.2021 Шостий апеляційний адміністративний суд: скасовано постанову суду першої інстанції та прийнято нову постанову про відмову в задоволенні позову
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		 
		15 червня 2020 року                               м. Київ                                        № 826/12809/18
		Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кармазіна О.А., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу 
		за позовомОСОБА_1  до Територіального управління Державної судової адміністрації в м. Києві треті особи:Головне управління Державної казначейської служби в м. Києві Дарницький районний суд м. Києва провизнання протиправною бездіяльності, зобов`язання вчинити певні дії,-
		В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) звернулась до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (01011, м. Київ, вул. Копиленка, 6, код ЄДР: 26268059), в якому просить суд:
		визнати протиправною бездіяльність ТУ ДСА України в м. Києві щодо нездійснення нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік»;
		зобов`язати ТУ ДСА у м. Києві здійснити перерахунок та виплату судді ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 01.01.2017 по 01.08.2018, у розмірі, встановленому частинами другою, третьою, п`ятою статті 133, статтею 134, Закону України «Про судоустрій і статус суддів», виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2017 Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» у розмірі 3200,00 грн. та на 01.01.2018 Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», у розмірі 3723,00 грн., з урахуванням проведених виплат у вказаному розмірі.
		Позиція позивача.
		Позивач зазначає, що Указом Президента України від 14 жовтня 2002 року № 926/2002 вона призначена на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва строком на п`ять років. Постановою Верховної Ради України від 18 вересня 2008 року № 524-VI позивачка була обрана на посаду судді Дарницького районного суду міста Києва безстроково.
		Позивач звернулася до відповідача з проханням надати довідки про розрахунок суддівської винагороди.
		Листом від 16.02.2018 № 2-355/18 відповідач повідомив, що враховуючи положення Закону № 1774-VIII, суддівська винагорода виплачується із застосуванням розрахункової величини 1600 грн., тобто 10*1600 грн., оскільки саме такий розмір мінімальної заробітної плати встановлений до проходження кваліфікаційного оцінювання.
		Позивач вважає дії ТУ ДСА щодо застосування посадового окладу у розмірі 16000 грн. протиправним, у зв`язку з чим позивачка звернулася до суду.
		Так, посилаючись на положення статей 130, 126 Конституції України, ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» позивач зазначає, що розмір винагороди судді встановлюється Законом про судоустрій. Суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
		Позивач звертає увагу на положення п. 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2016) відповідно до яких до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
		Також зазначає, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» (2010) втратив чинність, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 розділу XII (згідно із Законом України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII) у зв`язку з чим в частині положень про отримання суддівської винагороди норми Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2010) є чинними.
		Відтак, позивач вважає, що її посадовий оклад належить обраховувати з огляду на розмір, визначений ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VІ, який має становити 10 мінімальних заробітних плат. 
		Таким чином, враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2017 рік" у 2017 році місячний розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3 200,00 грн., як вважає позивач, посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, має становити 32 000,00 грн.
		Відповідно, враховуючи встановлений статтею 8 Закону України "Про Державний бюджет України на 2018 рік" у 2018 році місячний розмір мінімальної заробітної плати у сумі 3723 грн., як вважає позивач, посадовий оклад судді місцевого суду, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, має становити 37230,00 грн.
		Проте, як зазначає позивач, всупереч наведеному відповідач розраховував судді винагороду виходячи з 1600 грн. 
		Позивач вважає, що положення Закону № 174-VIII відносно розрахункової величини у розмірі 1600 грн. не застосовні до спірних відносин, оскільки суддівська винагорода встановлюється виключно Законом України «Про судоустрій і статус суддів».
		Зниження суддівської винагороди, розрахованої із 1600 грн. (розрахункова величина), позивач вважає зниженням рівня гарантій незалежності суддів. 
		Таким чином, позивач просить задовольнити позов.
		Позиція відповідача.
		Відповідач у відзиві на позов (а.с. 40 і далі) просив відмовити у задоволенні позову.
		Зокрема, посилався на те, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від №1774-VIII встановлює, що базовий розмір посадового окладу судді визначається з врахуванням прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на 1 січня календарного року. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень. Таким чином, з урахуванням Законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402 - VIII, а також від 07.07.2010 року №2453-УІ, та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року №1774-VIII, з 1-го січня 2017 року посадовий оклад судді, який не проходив кваліфікаційне оцінювання, становить 10 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, а саме 16 000 грн.
		ГУ ДКСУ у м. Києві надало пояснення (а.с. 69 і далі) зазначивши, що з боку управління відсутні порушення прав позивача.
		Процесуальні дії, вчинені у справі.
		Ухвалою судді від 31.08.2018 відкрито провадження у справі. Вирішено розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з викликом учасників справи.
		У судовому засіданні 27.09.2018 ухвалено продовжити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
		Встановлені судом обставини.
		У даному випадку учасниками справи не спростовувались та не заперечували обставини щодо призначення позивача на посаді судді районного суду, звернення до відповідача з приводу виплати суддівської винагороди та наявну інформацію у відповіді ТУ ДСА щодо по суті відмови у виплаті суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати. Вказані обставини підтверджуються наявними матеріалами справи.
		Спірним між сторонами є необхідність застосування, як вважає позивач, - профільних норм законодавства з питань судоустрою і статусу суду, а з боку відповідача - інших норм законодавства з питань застосування розрахункової величини.
		Слід додати, що відповідно до рішення Вищої ради правосуддя» від 26.06.2018 №2055/0/15-18 позивачку звільнено з посади судді Дарницького районного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України», що було пов`язано із постановленням ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів відносно певних осіб, які були учасниками масових акцій протесту в період із 21.11.2013 до кінця лютого 2014 року. Крім того, 03.02.2014 суддею прийнято відносно певної особи, який також був учасником масових акцій протесту в зазначений вище період, постанову про накладення адміністративного стягнення.
		За результатами судового оскарження вказане рішення залишено без змін (справа № 9901/709/18).
		Кваліфікаційне оцінювання суддя не проходила.
		При визначенні суддівської винагороди застосовувалась «розрахункова величина» 1600 грн.
		Вирішуючи з урахування вищенаведеного спір по суті, суд зазначає наступне.
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 
		Стаття 23 Загальної декларації з прав людини, зокрема передбачає, що працюючий має право на справедливу та задовільну винагороду, яка б забезпечувала гідне існування для нього самого та його родини і яка, в разі необхідності, доповнюється іншими засобами соціального захисту. 
		У загальновизнаній класифікації прав людини право на працю та справедливу винагороду відноситься до другого покоління прав людини. Ці права відрізняються не тільки предметом та часом виникнення, але й засобами та ступенем забезпечення, тому що їх реалізація передбачає та спирається на втручання держави. 
		Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		Стаття 43 Конституції України гарантує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
		Статтею 130 Конституції України встановлено, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
		Відповідно до частини першої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. 
		Наведені норми є прямими та недвозначними. 
		Розширення меж їх застосування, як пропонує відповідач посилаючись на Закон № 1774-VIII (про застосування «розрахункової величини»), свідчило б про нормотворчу діяльність суду що, однак, знаходиться поза межами конституційних повноважень суду.
		Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 1402-VIII, в редакції у період виникнення спірних відносин, право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим законом, мають лише судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим законом. Вказана норма діяла у період, що стосується спірних відносин, та з 01.01.2020 р. пункт 22 був виключений із Закону відповідно до підпункту 16 пункту 1 розділу I Закону України від 16.10.2019 р. N 193-IX.
		Відповідно до п. 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII, які діяли у період спірних відносин, до проходження кваліфікаційного оцінювання, у відповідності до пункту суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI від 07.07.2010 року (далі - Закон №2453-VI). 
		Вказана норма діяла у період, що стосується спірних відносин, та з 01.01.2020 р. пункт 23 був виключений із Закону відповідно до підпункту 16 пункту 1 розділу I Закону України від 16.10.2019 р. N 193-IX, що, однак, не спростовує обов`язок відповідача відносно його виконання в період, за який виникли спірні відносини.
		Відповідно до положень ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (№2453-VI; 2010), в редакції, яка діяла у період, що стосується спірних відносин, посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
		Положення частини третьої статті 133 у редакції Закону України від 12.02.2015 р. N 192-VIII визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 р. N 11-р/2018). Вказане положення Закону № 2453-VIII втратило чинність з 04.12.2018, - з ня ухвалення Рішення КСУ.
		Гарантії незалежності суддів неодноразово були предметом розгляду Конституційного Суду України, який сформулював низку юридичних позицій з цього питання. Так, зокрема, Конституційний Суд України зазначав:
		- "однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів" (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року N 6-рп/99);
		- "гарантії незалежності судді, включаючи заходи щодо його правового захисту, матеріального і соціального забезпечення, передбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами. Це положення узгоджується з вимогами статті 130 Конституції України" (абзац третій пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року N 5-рп/2002);
		- "особливий порядок фінансування судів і діяльності суддів є однією з конституційних гарантій їх незалежності і спрямований на забезпечення належних умов для здійснення незалежного правосуддя" (абзац дев`ятий пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року N 8-рп/2005);
		- "визначені Конституцією та законами України гарантії незалежності суддів є невід`ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом" (абзац п`ятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року N 3-рп/2013);
		- "конституційний статус суддів, які здійснюють правосуддя, та суддів у відставці передбачає їх належне матеріальне забезпечення, яке повинне гарантувати здійснення справедливого, незалежного, неупередженого правосуддя" (абзац десятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року N 4-рп/2016).
		Конституційний Суд України у Рішенні від 24 червня 1999 року N 6-рп/99 у справі про фінансування судів вказав, що важливим механізмом забезпечення особливого порядку фінансування судів є встановлений частиною першою статті 130 Конституції України обов`язок держави забезпечувати таке фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, які б обмежили будь-який вплив на суд та забезпечили гарантування судової діяльності на основі принципів і приписів Конституції України (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини).
		Як зазначав Конституційний Суд України у Рішенні від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013 конституційний принцип незалежності суддів означає, в тому числі, конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. 
		З наведеного не вбачається, що Конституцією України охороняється лише «абсолютне» значення розміру суддівської винагороди, як на тому по суті наполягає відповідач.
		Відповідно до Європейської хартії про закон "Про статус суддів" від 10 липня 1998 року рівень винагороди суддям за виконання ними своїх професійних обов`язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку суддів і таким чином вплинути на їхню незалежність та неупередженість (пункт 6.1).
		Суд звертає увагу щодо останнього саме на визначення «рівень» винагороди, що не є тотожнім значенню «абсолютна величина», тобто не є тотожнім лише числовому значенню розміру суддівської винагороди. 
		У даному випадку, як вже зазначалося, статтею 130 Конституції України встановлено, що розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій. Відповідно до ч. 1 ст. 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (2016) суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. 
		Наведені положення в силу імперативних вимог Конституції України мають застосовуватись за принципом «так, як є». 
		При цьому, як абсолютна величина « 10», так і кваліфікуюча ознака «мінімальних заробітних плат» є невід`ємними складовими конституційного визначення «суддівська винагорода» в силу цілісності конституційного визначення терміну, невідокремлюваності у зв`язку з цим абсолютної та кваліфікуючої ознак одна від іншої, правил правозастосування, та складають єдину норму для цілей її правозастосування «10 мінімальних заробітних плат». 
		Тобто, в силу наведеного абсолютна та кваліфікуюча ознака не могли існувати та застосуватись відокремлено або ж в рамках іншого правового регулювання.
		Ці положення є основоположними конституційними принципами визначення суддівської винагороди, як складової сукупності конституційних гарантій незалежності суддів, які не підлягають розширеному застосуванню, що застосовується до оцінки судом доводів відповідача відносно застосування норм інших Законів для цілей визначення розміру суддівської винагороди, які (доводи відповідача) ґрунтуються на незастосовних до спірних відносин положеннях щодо так званої «розрахункової величини».
		Застосування іншого підходу, застосування абсолютного значення та кваліфікуючої ознаки окремо, шляхом застосування до останньої норм інших Законів, дозволяло б законодавцю свавільно знижувати фактичну суму суддівської винагороди, залишаючи незмінною абсолютну величину цього значення, що створювало б зовнішні ознаки правомірності дій законодавця, але по суті свідчило б про порушення конституційних гарантій незалежності суддів та принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права.
		У свою чергу, як слідує з позиції ЄСПЛ у справах «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року та «Серков проти України» (Serkov v. Ukraine), заява № 39766/05, рішення від 07 липня 2011 року, неоднозначне трактування національними органами норми закону, зумовлює застосування підходу, який був би найбільш сприятливим для особи.
		Наведене вище у сукупності зумовлює висновок суду про те, що у період, який стосується спірних відносин, розмір винагороди судді до проходження ним кваліфікаційного оцінювання становив 10 мінімальних заробітних плат.
		Стосовно посилань відповідача положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 року № 1774 - VIII, пунктом 3 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення якого встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, а тому, на їх думку, до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для обрахунку посадового окладу судді вона застосовується у розмірі 1600 гривень, суд зазначає наступне.
		Дійсно, пунктом 3 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" №1774-VIII встановлювалось у первинній редакції, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
		Однак, даним Закон, яким вносились зміни у Закон України «Про судоустрій і статус суддів», не було внесено змін в інші положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо розміру суддівської винагороди або щодо зміни умов нарахування (виходячи з розміру мінімальної заробітної плати), у разі внесення яких та застосування нових правила могло б свідчити про наявність нових вихідних даних. 
		Більш того, вказана норма, враховуючи конституційний статус та визначення суддівської винагороди, не містить визначених обмежень (застосування «розрахункової величини») щодо виплати саме суддівської винагороди, хоча, як свідчить нормотворча практика законодавця, у випадках, коли законодавець в черговий раз має намір обмежити суддівську винагороду, він прямо на це посилається та відповідні норми Законів містять посилання на певні обмеження саме щодо суддівської винагороди. 
		Приклад, - ст. 29 Закону України № 553-IX.
		З чого слідує, що пропущена норма (щодо конкретно визначеного обмеження суддівської винагороди, застосування до неї «розрахункової величини») визначається пропущеною навмисно (принцип «casus omissus pro omisso habendus est»).
		Відтак, наведене у сукупності дає підстави для висновку, що положення Закону №1774-VIII про «розрахункову величину» не застосовуються до суддівської винагороди.
		В контексті доводів відповідача та існуючої судової практики щодо застосування обмежень при розрахунку суддівської винагороди, застосування «розрахункової величини» іншим Законом (№1774-VIII,) ніж Законом України «Про судоустрій і статус суддів», суд вважає за необхідне повторно зазначити та акцентувати увагу на тому, що розширене застосування норм Закону №1774-VIII (щодо застосування «розрахункової величини» до суддівської винагороди) та ч. 1 ст. 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (щодо застосування до імперативних правил цієї норми положень інших Законів України, свідчило б про нормотворчу діяльність суду що, однак, знаходиться поза межами конституційних повноважень суду.
		Відносно судової практики, суд вважає також зазначити, що судова практика не стоїть на місці. 
		У багатьох сферах вона еволюціонує і постійно розвивається. 
		Як свідчить і практика ЄСПЛ Конвенція - це живий організм, і її необхідно тлумачити з урахуванням реалій сьогоднішнього дня. Як зазначив Суд у рішенні «Тайрер проти Сполученого Королівства» від 25 квітня 1978 р., вперше тлумачити Конвенцію як «живий організм» («живий інструмент») почала Європейська комісія з прав людини, а Суд з таким тлумаченням погодився: «Суд повинен також нагадати, що, як слушно наголосила Комісія, Конвенція є живим інструментом і повинна тлумачитися у світлі умов сьогодення (п. 31)», чим і керується суд у даній справі.
		Із наявних у справі матеріалів вбачається, що у спірний період позивачці виплачувалась суддівська винагорода з розрахунку посадового окладу судді місцевого суду у розмірі 16  000,00 грн., що не відповідає розміру, встановленому Законом України "Про судоустрій і статус суддів" №2453-VI, та свідчить про порушення відповідачем конституційних гарантій незалежності суду, про допущення відповідачем протиправної бездіяльності, яка полягає у не нарахуванні та не виплаті винагороди у розмірі, встановленому відповідно до частини 3 статті 133 Закону №2453-VI, тобто у розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
		Відсутність бюджетних асигнувань не може бути причиною невиконання взятих Державою на себе зобов`язань.
		Таким чином, беручи до уваги вищенаведене, суд приходить до висновку про задоволення позову у повному обсязі. 
		Виходячи з положень ст. 139 КАС України на користь позивача підлягає відшкодуванню судовий збір у розмірі 1409,60 грн., сплачений за квитанцією №2907 від 08.08.2018, оригінал якої знаходиться у справі.
		Керуючись положеннями статей 2,   5 - 11,   19,   72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 255 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) задовольнити у повному обсязі.
		Визнати протиправною бездіяльність територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (01011, м. Київ, вул. Копиленка, 6, код ЄДР: 26268059) щодо нездійснення у період з 01.01.2017 по 01.08.2018 нарахування та виплати судді Дарницького районного суду м. Києва ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) суддівської винагороди виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, встановленої Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік».
		Зобов`язати територіальне управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (01011, м. Київ, вул. Копиленка, 6, код ЄДР: 26268059) здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) суддівської винагороди за період з 01.01.2017 по 01.08.2018 виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленого на 01.01.2017 Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» у розмірі 3200,00 грн. та на 01.01.2018 Законом України «Про Державний бюджет України на 2018 рік», у розмірі 3723,00 грн., з вирахуванням раніше проведених виплат за цей період.
		За рахунок бюджетних асигнувань територіального управління Державної судової адміністрації України в м. Києві (01011, м. Київ, вул. Копиленка, 6, код ЄДР: 26268059) стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , р.н.о.к.п.п.: НОМЕР_1 ) 1409,60 грн., на відшкодування судового збору, сплаченого за квитанцією №2907 від 08.08.2018.
		Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 КАС України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 292, 293, 295, 296 КАС України з урахуванням положень п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України та п. 3 Розділу VI «Прикінцеві положення» КАС України (в редакції Закону України від 30 березня 2020 року № 540-IX). 
		 
		          Суддя                                                                                      О.А. Кармазін

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...