Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 240/1700/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи з приводу адміністрування податків, зборів, платежів, а також контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, зокрема щодо; збору та обліку єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та інших зборів.
Надіслано для оприлюднення: 18.06.2020. Зареєстровано: 21.06.2020. Забезпечено надання загального доступу: 22.06.2020.
Дата набрання законної сили: 18.06.2020
Номер судового провадження: К/9901/30522/19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		18 червня 2020 року 
		Київ
		справа №240/1700/19
		адміністративне провадження №К/9901/30522/19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		головуючого судді - Гімона М.М. (суддя-доповідач),
		суддів: Усенко Є.А.,  Ханової  Р.Ф., 
		розглянувши в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної установи «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 8 липня 2019 року (головуючий суддя - Романченко Є. Ю.) та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року (головуючий суддя - Шидловський В. Б., судді: Матохнюк Д. Б., Боровицький О. А.) у справі № 240/1700/19 за позовом Державної установи «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» до Головного управління ДФС у Житомирській області про визнання протиправними та скасування рішення і вимоги,
		ВСТАНОВИВ:
		У лютому 2019 року Державна установа «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» (далі - позивач, ДУ «ЖУВП (№ 8)») звернулася до суду з адміністративним позовом, у якому просила визнати протиправними та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Житомирській області (далі - ГУ ДФС) про сплату боргу (недоїмки) № Ю-0002851306 від 8 лютого 2019 року з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ) у розмірі 361951,33 грн і рішення №0002861306 про застосування штрафних санкцій від 8 лютого 2019 року у розмірі 180975,67 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що висновки Головного управління ДФС у Житомирській області, викладені в акті від 17 січня 2019 року, про порушення ДУ «ЖУВП (№ 8)» підпункту 1 пункту 1 статті 4, підпункту 1 пункту 7 статті 7 Закону України від 8 липня 2010 року №2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон № 2464-VI) внаслідок не нарахування та не сплати ЄСВ з заробітної плати осіб, засуджених до позбавлення волі є помилковими. Позивач стверджує, що законодавча норма щодо сплати єдиного внеску діє тільки за основним місцем роботи, проте в Державній установі «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» станом на день завершення перевірки не укладено жодного строкового трудового договору із засудженими. Також указано на те, що на даний час порядок укладання договорів між засудженим і виправною колонією, передбачених статтями 118, 122 Кримінально-виконавчого кодексу України, чинним законодавством не врегульований. Зокрема, не визначена форма трудового договору із засудженим; з якого часу необхідно заключати строкові трудові договори із засудженими; чи потрібно після укладення договору видавати ще додатковий наказ про працевлаштування засудженого, в якій формі та де і яким чином засуджений має висловити бажання працювати; порядок звільнення з роботи, надання чи ненадання чергових відпусток, оплата лікарняних та інше. У зв`язку з цим позивач вважає, що вимога № Ю-0002851306 та рішення № 0002861306 підлягають скасуванню як протиправні.
		Житомирський окружний адміністративний суд рішенням від 8 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
		Вирішуючи спір між сторонами, суди встановили такі обставини.
		Державна установа «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» зареєстрована Виконавчим комітетом Житомирської міської ради Житомирської області 22 вересня 1996 року як юридична особа та взята на облік до Житомирської ОДПІ ГУ ДФС у Житомирській області як платник податків та зборів.
		У період з 18 грудня 2018 року по 10 січня 2019 року ГУ ДФС було проведено планову виїзну документальну перевірку ДУ «ЖУВП (№ 8)» з питань дотримання законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податку на доходи фізичних осіб за період з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2018 року, своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати військового збору за період з 1 жовтня 2015 року по 30 вересня 2018 року, правильності нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування за період з 1 січня 2011 року по 30 вересня 2018 року, за результатами якої складено акт від 17 січня 2019 року №32/06-30-13-06/08563369 (далі - Акт перевірки).
		В Акті перевірки зафіксовано висновок фахівців контролюючого органу про порушення ДУ «ЖУВП (№ 8)», підпункту 1 пункту 1 статті 4, підпункту 1 пункту 7 статті 7 Закону №2464-VI, пункту 1 розділу ІІ, пункту 1 розділу ІІІ Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20 квітня 2015 року N 449 (далі - Інструкція № 449), в частині не нарахування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на заробітну плату осіб, засуджених до позбавлення волі, внаслідок чого занижено єдиний внесок на загальну суму 361951,33 грн за період з 1 жовтня 2016 року по 30 вересня 2018 року.
		8 лютого 2019 року ГУ ДФС на підставі висновків Акта перевірки сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ю-0002851306 з єдиного внеску ДУ «ЖУВП (№ 8)», який станом на 30 вересня 2018 року, становить 361951,33 грн.
		Також 8 лютого 2019 року заступник начальника ГУ ДФС, розглянувши матеріали перевірки, прийняв рішення № 0002861306 про застосування штрафних санкцій за донарахування відповідним органом доходів і зборів або платником своєчасно не нарахованого внеску. Цим рішенням на підставі пункту 3 частини одинадцятої статті 25 Закону №2464-VI застосовано до позивача штрафні санкції у розмірі 180975,67 грн.
		Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є платником єдиного внеску та зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок із сум заробітної плати, нарахованих засудженим. 
		Суд визнав безпідставними доводи представника позивача про те, що в спірний період установою не укладено жодного строкового трудового договору із засудженими, оскільки відсутність законодавчо визначеного механізму їх укладення не впливають на обов`язок сплачувати ЄСВ, який виникає одночасно із фактом нарахування особі доходу (заробітної плати). У свою чергу, обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.
		Також суд критично оцінив посилання представника позивача, як на підставу обґрунтування позовних вимог, на те, що на момент виникнення спірних правовідносин чинним податковим законодавством не було визначено порядок оподаткування доходів фізичних осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, оскільки відсутність окремого порядку оподаткування доходів засуджених не позбавляє позивача обов`язку проведення оподаткування доходу (заробітної плати) засуджених на загальних підставах, передбачених Податковим кодексом України, а також нарахування та сплати єдиного внеску, відповідно до Закону № 2464-VІ.
		Суд дійшов висновку, що Закон № 2464-VІ, виключно яким визначаються, зокрема, платники єдиного внеску та порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, не містить приписів, які б звільняли засуджених до позбавлення волі від сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування із доходу (заробітної плати), отриманих внаслідок залучення до праці в установах виконання покарань. Дохід засуджених, отриманий за результатом виконання певних робіт в установах виконання покарань, відсутній у Переліку видів виплат, що здійснюються за рахунок коштів роботодавців, на які не нараховується єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 22.12.2010 N 1170 відповідно до частини сьомої статті 7 Закону №2464-VI.
		Суд апеляційної інстанції підтримав позицію суду першої інстанції у повному обсязі.
		Не погодившись з такими висновками судів попередніх інстанцій, Державна установа «Житомирська установа виконання покарань (№ 8)» подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення ними норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.
		Касаційна скарга обґрунтована, фактично, доводами адміністративного позову, які на думку позивача, свідчать про відсутність у нього обов`язку обчислювати, нараховувати і сплачувати єдиний внесок з заробітної плати осіб, засуджених до позбавлення волі, оскільки установа не є роботодавцем таких осіб і будь-яких строкових трудових договорів з ними не укладала.
		Заперечуючи проти доводів і вимог касаційної скарги у відзиві на скаргу, відповідач просить залишити скаргу без задоволення як безпідставну.
		За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року №460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким внесено зміни, зокрема, щодо меж касаційного перегляду, підстав для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, підстав для задоволення касаційної скарги і скасування судових рішень.
		Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		Відповідно до частин першої - другої статті 341 КАС України (в редакції чинній з 15 грудня 2017 року) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		Переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з урахуванням такого.
		Суди попередніх інстанцій встановили, що фактичною підставою для нарахування позивачу єдиного внеску згідно з вимогою про сплату боргу (недоїмки) та застосування штрафних санкцій згідно з рішенням про застосування штрафних санкцій став висновок контролюючого органу, викладений в Акті перевірки, що установою, в порушення вимог Закону №2464-VI та Інструкції №449, занижена база для нарахування єдиного внеску на розмір нарахованої заробітної плати засудженим особам, які були залучені до оплачуваної праці під час відбування покарання, як наслідок, не нарахований та не сплачений єдиний внесок на суму заробітної плати засуджених.
		Отже, з огляду на позицію сторін у цій справі та встановлених судами фактичних обставин справи, суди попередніх інстанцій правильно визначилися, що спірним у цій справі є питання наявності у позивача обов`язку нараховувати і сплачувати ЄСВ з заробітної плати осіб, засуджених до позбавлення волі.
		Зазначене питання вже було предметом неодноразового розгляду Верховним Судом. Так, у постановах від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19 Верховний Суд висловив правову позицію щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, відповідно до якої особи, засуджені до позбавлення волі, є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми єдиного внеску із заробітної плати таких осіб.
		Такий висновок Верховний Суд зробив за результатом системного аналізу норм Закону №2464-VI, Інструкції №449, Кримінально-виконавчого кодексу України, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про оплату праці" та Інструкції про умови праці та заробітну плату засуджених до обмеження волі або позбавлення волі, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 7 березня 2013 року №396/5, який дав підстави для висновку, що визначальним при вирішенні питання, чи повинна установа виконання покарання сплачувати єдиний внесок за залучених до суспільно корисної праці осіб, засуджених до позбавлення волі, є те, що відносини, які виникають у зв`язку з виконанням засудженими трудової функції, за своєю сутністю є трудовими. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове держане соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому держаному соціальному страхуванні.
		При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю.
		Також Верховний Суд констатував, що ці відносини за своєю сутністю і змістом є трудовими безвідносно до того, чи були дотримані встановлені трудовим законодавством вимоги щодо оформлення підстави для виникнення цих відносин.
		Відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		Підстав для відступу від правової позиції щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеної в зазначених постановах, Верховний Суд у цій справі не знаходить.
		Судові рішення у цій справі відповідають вимогам частин першої - четвертої статті 242 КАС України щодо законності і обґрунтованості судового рішення, відповідності судового рішення принципу верховенства права та завданню адміністративного судочинства.
		Зі змісту касаційної скарги вбачається, що вона не містить інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені у позові, апеляційній скарзі та з урахуванням яких суди першої та апеляційної інстанцій надавали оцінку встановленим обставинам справи. При цьому, доводи позивача в касаційній скарзі не спростовують правильність вищенаведених висновків судів попередніх інстанцій.
		Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
		За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку про те, що судові рішення є законними і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, в них повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки судів щодо встановлених обставин і правові наслідки є правильними, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
		Керуючись статтями 341, 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд,
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу Державної установи «Житомирська установа виконання покарань (№8)» залишити без задоволення.
		Рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 8 липня 2019 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 1 жовтня 2019 року у справі №240/1700/19 залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		...........................
		 
		М.М. Гімон
		Є.А. Усенко 
		 Р.Ф. Ханова ,
		Судді Верховного Суду

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...