Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/1087/2020 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 06.07.2020. Зареєстровано: 06.07.2020. Забезпечено надання загального доступу: 08.07.2020.

Результат оскарження 25.10.2022 Верховний Суд: змінено рішення суду першої та апеляційної інстанції
Номер судового провадження: П/520/6080/2020

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 Харківський окружний адміністративний суд  61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710  Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		м. Харків 
		06 липня 2020 р. справа № 520/1087/2020 
		 
		Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Котеньова О.Г., розглянувши за правилами спрощеного провадження у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Генеральної прокуратури України (Офіс Генерального прокурора) (вул. Різницька, буд. 13/15, м. Київ, Центральна Частина Києва, Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) про скасування наказу, рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії, -
		В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Генеральної прокуратури України (Офіс Генерального прокурора), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:
		- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк по Генеральній прокуратурі України, яким прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України підполковника юстиції Устименка Є.В. з 31 грудня 2019 року звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів), виключено із списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, усіх видів забезпечення;
		- визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) щодо невиконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження місця роботи та посади ОСОБА_1 після припинення контракту на проходження військової служби;
		- зобов`язати Генеральну прокуратуру України (Офіс генерального прокурора) забезпечити виконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження місця роботи та посади ОСОБА_1 після припинення контракту на проходження військової служби;
		- визнати протиправним та скасувати рішення кадрової комісії №1 за №100 від 29.10.2019; 
		- поновити ОСОБА_1 на відповідній посаді в органах прокуратури України;
		- стягнути з Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) (вул. Різницька, 13/15, місто Київ, 01011, ідентифікаційний код 00034051) на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
		Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 28.04.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження у справі.
		В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що наказом Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України підполковника юстиції ОСОБА_1 з 31 грудня 2019 року звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів), виключено із списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, усіх видів забезпечення та направлено особову справу до Новобаварського об`єднаного районного військового комісаріату м. Харкова, яким позивача фактично звільнено як прокурора органів прокуратури, а саме із посади прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
		Незаконність оскаржуваного наказу, на думку позивача, полягає у відсутності законних підстав для його видання, передбачених підпунктом г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу, порушенні ст.ст. 9, 51 Закону України Про прокуратуру, ч. 2 ст. 19, ст. ст. 22, 43, 59 Конституції України, ст. ст. 42, 49-2 КЗпП України, ст. 11 Конвенції МОП №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року.
		Позивач вказує, що в оскаржуваному наказі від 20.12.2019 №1148-вк відповідачем взагалі не зазначено про звільнення позивача із займаної посади прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, а звільнення з військової служби у запас, як підстава звільнення із посади прокурора Генеральної прокуратури України не передбачена Законом України Про прокуратуру, а також жодним із інших законодавчих актів, які визначають статус прокурора та прокурора військової прокуратури.
		Позивач також вважає, що відповідачем при виданні оскаржуваного наказу від 20.12.2019 №1148-вк перевищені повноваження, оскільки звільнення позивача з військової служби у запас та виключення із списків особового складу не відноситься до компетенції Генерального прокурора України.
		На думку позивача, звільнення позивача з військової служби у запас та виключення із списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України не є підставою звільнення його з посади прокурора Генеральної прокуратури України згідно статті 51 Закону України Про прокуратуру. Відповідачем при виданні оскаржуваного наказу №1148-вк від 20.12.2019 не виконані вимоги ст. 119 КЗпПУ в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби.
		Додатково позивач також наголошує на неправомірних діях при організації та проведенні атестації позивача як працівника органів прокуратури.
		Відповідачем надано відзив на позов, в якому відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що ОСОБА_2 обіймав військову посаду, у зв`язку з чим запропонувати йому рівнозначну посаду в розумінні КЗпП України не було можливості, так як штатним розписом Офісу Генерального прокурора військових посад, які б могли обіймати військовослужбовці, не передбачено. Відповідач вважає, що правовідносини з приводу проходження військової служби не є трудовими правовідносинами та дія норм КЗпП України, які визначають процедуру і гарантії працівників при їх звільненні, не поширюються на військовослужбовців, а тому наказ від 20.12.2019 № 1148-вк Генеральним прокурором видано на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України. 
		Відповідач зазначає, що висновки і доводи позивача щодо нібито порушення його прав і законних інтересів унаслідок затвердження Порядку проходження прокурорами атестації є лише його суб`єктивними припущеннями, які не ґрунтуються на об`єктивних доказах і фактичних обставинах. 
		У відповіді на відзив позивач додатково зазначає, що процедура атестації по відношенню до позивача проведена не відповідно до закону, а на підставі та в порядку, який визначений наказами Генерального прокурора, що суперечить Основному закону держави та Закону України Про прокуратуру. 
		У запереченнях на відповідь на відзив відповідач підтримав правову позицію, викладену у відзиві на позов, та просив суд у задоволенні позовних вимог відмовити.
		Відповідно до ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
		Суд розглядає справу у порядку письмового провадження без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу на підставі п.10 ч.1 ст.4, ч.4 ст.229 КАС України.
		Дослідивши матеріали справи, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок наявних у справі доказів у їх сукупності, суд зазначає наступне.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 10 грудня 2003 року призначений на посаду помічника прокурора Ленінського району м.Харкова (наказ №1249 від 10.12.2003) та по 31 грудня 2019 року безперервно проходив службу в органах прокуратури України.
		15 жовтня 2015 року позивача звільнено з посади прокурора Борівського району Харківської області в порядку переведення до Генеральної прокуратури України (наказ №465-вк від 12.10.2015).
		15 жовтня 2015 року ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтриманням державного обвинувачення у кримінальних провадженнях слідчого відділу управління процесуального керівництва та нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України (наказ №465-вк від 12.10.2015).
		26 листопада 2015 року позивача звільнено із займаної посади у зв`язку зі вступом на військову службу (п.3 ст.36 КЗпП України).
		Наказом Генеральної прокуратури України від 27.11.2015 №584-вк підполковника юстиції ОСОБА_1 зараховано до списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України та призначено на посаду прокурора відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях слідчого відділу управління процесуального керівництва та нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
		З 21 листопада 2017 року згідно з наказом Генеральної прокуратури України від 17.11.2017 №747-вк позивач призначений на посаду прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях управління процесуального керівництва та нагляду за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України.
		Відповідно до наказу Генерального прокурора України від 06.02.2019 №92-вк позивачу у зв`язку з перейменуванням структурного підрозділу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України оголошено посадове становище - у першому відділі процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання державного обвинувачення у кримінальних провадженнях слідчого відділу управління процесуального керівництва.
		Наказом Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк позивача з 31 грудня 2019 року звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів), виключено із списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, усіх видів забезпечення та направлено особову справу до Новобаварського об`єднаного районного військового комісаріату м. Харкова (надалі - оскаржуваний наказ №1148-вк від 20.12.2019).
		Як підставу для прийняття оскаржуваного наказу №1148-вк від 20.12.2019 зазначено наказ Міністра оборони України від 20.11.2019 №651.
		Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд застосовує норми Конституції України, Законів України Про військовий обов`язок і військову службу від 25.03.1992 № 2232-XII (далі по тексту - Закон № 2232-XII), Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII (далі по тексту - Закон № 1697-VII), Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 (далі по тексту - Положення № 1153/2008), у відповідних редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин.
		Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно зі статтею 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.
		Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
		За приписами частини першої, третьої статті 16 Закону № 1697-VII, зокрема особливим порядком призначення на посаду та звільнення з посади забезпечується незалежність прокурора.
		Прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених цим Законом.
		Відповідно до частини четвертої статті 27 Закону № 1697-VII (у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 19.09.2019 № 113-IX) військовими прокурорами призначаються громадяни з числа офіцерів, які проходять військову службу або перебувають у запасі і мають вищу юридичну освіту за умови укладення ними контракту про проходження служби осіб офіцерського складу у військовій прокуратурі.
		Порядок проходження військової служби громадянами України у військовій прокуратурі визначається відповідним положенням, яке затверджується Президентом України.
		Військовослужбовці військової прокуратури у своїй діяльності керуються Законом України Про прокуратуру і проходять військову службу відповідно до Закону України Про військовий обов`язок і військову службу та інших законодавчих актів України, якими встановлено правові та соціальні гарантії, пенсійне, медичне та інші види забезпечення, передбачені законодавством для осіб офіцерського складу Збройних Сил України.
		Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон № 2232-XII, який зокрема визначає, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
		Порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами (частина четверта статті 2 Закону № 2232-XII).
		Відповідно до частин першої, другої, десятої статті 6 Закону № 2232-XII військові посади (штатні посади, що підлягають заміщенню військовослужбовцями) і відповідні їм військові звання передбачаються у штатах (штатних розписах) військових частин, кораблів, органів військового управління, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти.
		Перелік посад, що підлягають заміщенню вищим офіцерським складом, затверджується Президентом України, а посад інших військовослужбовців - Міністерством оборони України.
		Військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, а також державних та комунальних закладів освіти для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, що заміщуються військовослужбовцями у таких державних органах, на підприємствах, в установах, організаціях, а також державних та комунальних закладів освіти, затверджується Президентом України.
		На військову службу за контрактом приймаються громадяни, які пройшли професійно-психологічний відбір і відповідають установленим вимогам проходження військової служби (абзац 1 частини першої статті 20 Закону № 2232-XII).
		Для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема, для осіб сержантського і старшинського складу - від 3 до 5 років (частина друга статі 23 Закону № 2232-XII).
		Відповідно до пункту 2 частини першої, частини третьої статті 24 Закону № 2232-XII початком проходження військової служби вважається день зарахування до списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) - для громадян, прийнятих на військову службу за контрактом, у тому числі військовозобов`язаних, які проходять збори, та резервістів під час мобілізації.
		Закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
		Згідно з підпунктом г пункту 1 частини п`ятої, частини сьомої статті 26 Закону № 2232-XII, контракт припиняється (розривається), а військовослужбовці, які проходять військову службу за контрактом, звільняються з військової служби на підставах, у мирний час, - у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів - у разі неможливості їх використання на службі.
		Звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
		Порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі визначається Положенням № 1153/2008.
		За приписами пунктів 5, 7 Положення 1153/2008 громадяни, які проходять військову службу, є військовослужбовцями Збройних Сил України (далі - військовослужбовці).
		Військова служба закінчується в разі звільнення військовослужбовця з військової служби в запас або у відставку, загибелі (смерті), визнання судом безвісно відсутнім або оголошення померлим.
		Відповідно до абзацу 2 пункту 9 Положення 1153/2008, військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової військової служби та військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період) можуть бути відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, державних та комунальних навчальних закладів для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі.
		За приписами пункту 12 Положення 1153/2008, встановлення, зміна або припинення правових відносин військовослужбовців, які проходять військову службу за контрактом та за призовом осіб офіцерського складу (зокрема, присвоєння та позбавлення військового звання, пониження та поновлення у військовому званні, призначення на посади та звільнення з посад, переміщення по службі, звільнення з військової служби, залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі, направлення за кордон, укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку тощо) оформлюється письмовими наказами по особовому складу на підставі відповідних документів, перелік та форма яких встановлюються Міністерством оборони України.
		Право видавати накази по особовому складу надається командирам, командувачам, начальникам, керівникам (далі - командири (начальники) органів військового управління, з`єднань, військових частин, установ, організацій, вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, які утримуються на окремих штатах (далі - військові частини), за посадами яких штатом передбачено військове звання підполковника (капітана 2 рангу) і вище, а також керівникам служб персоналу Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України.
		Порядок підготовки та видання наказів з питань проходження військової служби встановлюється Міністром оборони України.
		З громадянами, які добровільно вступають на військову службу, укладається контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - контракт про проходження військової служби) - письмова угода, що укладається між громадянином і державою, від імені якої виступає Міністерство оборони України, для встановлення правових відносин між сторонами під час проходження військової служби (пункт 15 Положення 1153/2008).
		Згідно з пунктами 26, 38, 39 Положення 1153/2008, контракт укладається у двох примірниках, підписується сторонами контракту. Підпис посадової особи скріплюється відповідною гербовою печаткою. Один примірник контракту зберігається в особовій справі військовослужбовця, другий - у військовослужбовця. Контракт про проходження військової служби є підставою для видання відповідного наказу по особовому складу про зарахування особи до списків особового складу Збройних Сил України та призначення її на відповідну посаду чи продовження військової служби.
		Контракт про проходження військової служби, з військовослужбовцями, які відряджені до державних органів, підприємств, установ, організацій, державних та комунальних навчальних закладів, - укладається на загальних підставах із дотриманням вимог пункту 26 цього Положення.
		З військовослужбовцями, визначеними підпунктами 1 і 2 пункту 38 цього Положення, контракт про проходження військової служби укладається від імені Міністерства оборони України, - з особами офіцерського складу - Міністром оборони України;
		Відповідно до підпункту 2 пункту 35 Положення 1153/2008, за бажанням військовослужбовця - за наявності підстав, передбачених підпунктами "а", "б", "в", "ґ", "ж", "к" пункту 1, а в особливий період (крім строку проведення мобілізації та дії воєнного стану) - за наявності підстав, передбачених підпунктами "а", "б", "в", "ґ", "й" та "к" пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу".
		Разом з тим, відповідно до частини першої, другої статті 51 Закону № 1697-VII, прокурор звільняється з посади у разі, зокрема ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
		Військовослужбовці військової прокуратури можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження, а також у зв`язку з переведенням на інші посади в органи прокуратури України або за власним бажанням.
		Особами, які в установленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є, зокрема Генеральний прокурор - щодо прокурорів Генеральної прокуратури України.
		Таким чином, із системного аналізу наведених норм права суд приходить до висновку, що вирішення питання проходження військової служби, у тому числі щодо військовослужбовців, відряджених до державних органів (прийняття/звільнення з військової служби) належить до повноважень Міністра оборони України.
		У свою чергу, за приписами частини першої статті 9 Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII, у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 19.09.2019 № 113-IX, Генеральний прокурор України наділений повноваженнями призначати на посади та звільняти з посад прокурорів Генеральної прокуратури України у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
		Також, за приписами частини першої статті 9 Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII, у редакції, після набрання чинності Законом України від 19.09.2019 № 113-IX, Генеральний прокурор України наділений повноваженнями призначати на посади та звільняти з посад прокурорів Офісу Генерального прокурора у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
		Разом з тим, а ні Конституція України, а ні Закони України № 1697-VII, № 2232-XII та/або Положення 1153/2008, не наділяють Генерального прокурора повноваженнями, зокрема, звільняти з військової служби військовослужбовців, відряджених до штату Генеральної прокуратури України.
		Судом встановлено, що наказом Міністра оборони України від 20.11.2019 №651 позивача звільнено з військової служби у запас за підпунктом г пункту 2 частин п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скорочення штатів або проведенням організаційних заходів).
		Натомість, всупереч наведених норм, не маючи на те повноважень, наказом Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк позивача фактично повторно звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів), замість вирішення питання щодо подальшого його перебування на відповідній посаді з урахуванням змін Закону України Про прокуратуру від 14.10.2014 № 1697-VII, внесених Законом України від 19.09.2019 № 113-IX.
		Таким чином, оскільки оскаржуваний наказ Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк прийнятий відповідачем всупереч наведених норм, а також без дотримання вимог частини другої статті 19 Конституції України і частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому такий наказ є протиправним та підлягає скасуванню в цій частині.
		При цьому згідно зі статтею 119 КЗпП України (в редакції Закону України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду від 14 травня 2015 року) на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
		Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України "Про військовий обов`язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
		За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
		Враховуючи, що ОСОБА_1 вступив на військову службу в період дії особливого режиму, а отже за ним зберігається місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації відповідно до статті 119 КЗпП України, у зв`язку із чим відповідачем не виконані зазначені вище вимоги ст. 119 КЗпП України в частині збереження за позивачем місця роботи та посади після припинення контракту на проходження військової служби, а тому в цій частині спірних правовідносин відповідачем допущено протиправну бездіяльність.
		Суд зазначає, що аргументи відповідача про непоширення на позивача вимог трудового законодавства у зв`язку з проходженням ним військової служби у контексті застосування вимог ст.119 КЗпП України є неприйнятними з огляду на те, що ОСОБА_1 звільнено з військової служби у запас наказом Міністра оборони України від 20.11.2019 №651, тобто, на момент прийняття оскаржуваного наказу позивач вже не мав статусу військовослужбовця, а тому відповідач мав дотримуватися вимог ст.119 КЗпП України та працевлаштувати позивача на посаду, яку він займав до вступу на військову службу в Генеральній прокуратурі України.
		З цих же підстав є необґрунтованими твердження відповідача про неможливість запропонувати позивачу рівнозначну посаду, так як він обіймав військову посаду, у зв`язку з тим, що штатним розписом Офісу Генерального прокурора військових посад, які б могли обіймати військовослужбовці, не передбачено. 
		Хибними також є твердження відповідача щодо того, що позивач проходив в Генеральній прокуратурі України виключно військову службу, а тому при його звільненні застосовуються приписи Закону №2232-ХІІ, адже відповідно до записів №10-12 у трудовій книжці НОМЕР_2 позивач переведений на відповідну посаду до Генеральної прокуратури України 15.10.2015, при цьому на військову службу позивач вступив 26.11.2015.
		Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 КАС України та частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
		Згідно з частинами першою та другою ст. 19 Закону України "Про міжнародні договори України" N 1906-IV від 29.06.2004 р. (із змінами та доповненнями) чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Відповідно до Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Протоколу N 1 та протоколів N N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" Україна повністю визнає обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
		Відповідно до частин першою та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16 грудня 1966 року Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.73 р., держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
		Також статтею 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006 р., з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; б) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
		Згідно зі статтею 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Статтею 2 Конвенції N 11 від 25.06.58 р. "Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості" (ратифікована Україною 04.08.61 р.) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
		Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 цієї Конвенції).
		Отже, рішення суб`єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
		У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
		Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
		Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
		Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту трудових прав, ніж зазначені в частині першій статті 235 та статті 240 - 1 Кодексу законів про працю України, а відтак встановивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
		З урахуванням вищевикладеного суд приходить до висновку про те, що належним способом відновлення порушеного права позивача, а також із метою усунення порушень, допущених відповідачем у спірних правовідносинах, є зобов`язання відповідача забезпечити виконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження місця роботи та посади ОСОБА_1 після припинення контракту на проходження військової служби та поновити ОСОБА_1 на відповідній посаді в органах прокуратури України.
		Враховуючи встановлені ст.119 КЗпП України гарантії, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу з огляду на таке.
		Згідно зі ст. 235 КЗпП України при звільненні без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При прийнятті рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше ніж за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі- Порядок № 100).
		Відповідно до абз. 3 пункту 3 Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. 
		Відповідно до п. 5 Порядку № 100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
		Згідно до п. 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
		Згідно з абз.2 п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, яка затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 № 58 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.1993 р. за № 110) днем звільнення вважається останній день роботи.
		У п.6 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" від 24.12.1999 р. №13 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		Судом встановлено, що останнім днем служби позивача є 31 грудня 2019 року, що не заперечувалось учасниками справи.
		До суду відповідачем надано довідку №21-749зп від 20.05.2020, відповідно до якої середнє грошове забезпечення ОСОБА_1 , яке обчислене виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці служби, що передували звільненню 31.12.2019, складає 34194,77 грн (із розрахунку середньоденного грошового забезпечення в розмірі 1121,14 грн). 
		Відповідно до п.10 Порядку №100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей. 
		Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу IV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів). 
		Позивач отримував посадовий оклад, визначений відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
		Судом встановлено, що Постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року № 1155 «Про умови оплати праці прокурорів» затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур, тобто, з 16.01.2020 оклад за посадою, що обіймав позивач, збільшено з коефіцієнтом 4,04. 
		Отже, розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу складає 1121,14 грн * 16 + 1121,14 грн *4,04 (коефіцієнт збільшення посадового окладу)* 172 дні служби (з 16 січня 2020 року по дату винесення судового рішення) = 796996,76 грн.
		Стосовно позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування рішення кадрової комісії №1 за №100 від 29.10.2019, суд зазначає таке.
		Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. 
		Рішенням Конституційного Суду України від 01.12.2004 р. у справі № 1-10/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) розтлумачено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", а саме зазначено, що цей термін треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
		Законний інтерес - це юридичний інтерес, що заснований на законі і випливає з нього, схвалюється ним, хоча і не закріплений у конкретних правових нормах. Так можна говорити про загальні законні інтереси осіб - учасників адміністративного процесу (досягнення юридично значущого результату, прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі) і персоніфіковані законні інтереси (інтерес особи у встановленні конкретних фактів, що доводять його невинність у вчиненні адміністративного правопорушення або обґрунтовують його позицію у зв`язку зі зверненням у компетентний державний орган).
		У межах спірних правовідносин до суду не надано доказів того, що рішення кадрової комісії №1 за №100 від 29.10.2019 порушило законні інтереси позивача, оскільки не було підставою для наказу про звільнення позивача зі служби. 
		Також до суду не надано доказів, які б свідчили, що наявність вказаного рішення перешкоджало відповідачу дотримуватися вимог ст.119 КЗпП України при вирішенні питання про подальше проходження позивачем служби в органах прокуратури України та могло б обґрунтувати допущену у межах спірних правовідносин протиправну бездіяльність відповідача.
		Суд зазначає, що рішення кадрової комісії №1 за №100 від 29.10.2019 у контексті проходження ОСОБА_1 публічної служби не має необхідних ознак правового акту індивідуальної дії, оскільки таке рішення не породжує для позивача певних правових наслідків, у тому числі і щодо звільнення зі служби в органах прокуратури, та не створило такого юридичного стану, що, як вже зазначалось судом вище, зумовило виникнення підстав для звільнення за оскаржуваним наказом. 
		Суд наголошує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10 лютого 2010 року у справі Серявін та інші проти України зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі  Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі Трофимчук проти України ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
		Відповідно до пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Деякі аргументи не можуть бути підставою для надання детальної відповіді на такі доводи.
		Усі інші аргументи сторін, у тому числі і щодо порядку створення і функціонування кадрової комісії та процедури атестації, вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.
		Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 КАС України.
		Зважаючи на встановлені у справі обставини та з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення адміністративного позову.
		Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 КАС України.
		Керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		В И Р І Ш И В:
		Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Генеральної прокуратури України (Офіс Генерального прокурора) (вул. Різницька, буд. 13/15, м. Київ, Центральна Частина Києва, Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) про скасування наказу, рішення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
		Визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 20.12.2019 №1148-вк по Генеральній прокуратурі України, яким прокурора першого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України підполковника юстиції ОСОБА_1 з 31 грудня 2019 року звільнено з військової служби у запас відповідно до підпункту г пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України Про військовий обов`язок і військову службу (у зв`язку із скороченням штатів або проведення організаційних заходів), виключено із списків особового складу Головної військової прокуратури Генеральної прокуратури України, усіх видів забезпечення.
		Визнати протиправною бездіяльність Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) щодо невиконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження місця роботи та посади ОСОБА_1 після припинення контракту на проходження військової служби;
		Зобов`язати Генеральну прокуратуру України (Офіс генерального прокурора) (вул. Різницька, буд. 13/15, м. Київ, Центральна Частина Києва, Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) забезпечити виконання вимог ст. 119 КЗпП України в частині збереження місця роботи та посади ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) після припинення контракту на проходження військової служби та поновити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) на відповідній посаді в органах прокуратури України.
		Стягнути з Генеральної прокуратури України (Офісу Генерального прокурора) (вул. Різницька, буд. 13/15, м. Київ, Центральна Частина Києва, Київ, 01011, код ЄДРПОУ 00034051) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу у сумі 796996 (сімсот дев`яносто шість тисяч дев`ятсот дев`яносто шість) грн 76 коп.
		У задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовити.
		Рішення суду в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць підлягає негайному виконанню.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
		Строк апеляційного оскарження рішення продовжується на строк дії карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). 
		До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності редакцією Кодексу адміністративного судочинства України від 15.12.2017. 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення у повному обсязі виготовлено 06 липня 2020 року.
		 
		Суддя О.Г. Котеньов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...