Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 487/10132/14-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.07.2020. Оприлюднено: 27.07.2020.
Дата набрання законної сили: 14.07.2020
Номер судового провадження: 61-8424ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України 
		14 липня 2020 року
		м.Київ
		справа №487/10132/14-ц
		провадження № 61-8424св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого  Синельникова Є.В. (суддя-доповідач),
		суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф., Шиповича В. В.,
		учасники справи:
		позивач  Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави,
		відповідачі: Миколаївська міська рада, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу  ОСОБА_3 на рішення Заводського районного суду м.Миколаєва, у складі судді Корнешової Т. В., від 17 травня 2017 року та постанову Миколаївського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Крамаренко Т. В., Бондаренко Т. З., Темнікової В. І., від 20 травня 2020 року.
		Короткий зміст позовних вимог
		У жовтні 2014 року Миколаївський міжрайонний прокурор з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави звернувся до суду із позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
		Свої вимоги прокурор мотивував тим, що 30 січня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 32/37, згідно з пунктом 29 якого надала ТОВ «Миколаївбудпроект» дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення в оренду строком на 10 років земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв. м для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .
		Рішенням Миколаївської міської ради від 09 червня 2009 року № 35/51 (пункт 54 ) затверджено ТОВ «Миколаївбудпроект» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22 156 кв. м (з яких:  АДРЕСА_2  під зеленими насадженнями) на АДРЕСА_1 за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням цієї ділянки до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна, та передано вказану ділянку в оренду цьому товариству.
		04 вересня 2009 року за відсутності укладеного з ТОВ «Миколаївбудпроект» договору оренди земельної ділянки площею 22 156 кв. м Миколаївська міська рада прийняла рішення № 36/61, згідно з пунктом 43 якого затвердила проект землеустрою та передала у власність ОСОБА_1 за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» спірну земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012 з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.
		27 листопада 2009 року на підставі вказаного рішення ОСОБА_1 одержала державний акт на право власності на спірну земельну ділянку від 27 листопада 2009 року серії ЯИ № 140144, що був зареєстрований 29 жовтня 2009 року за № 010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.
		Прокурор вказував, що рішення Миколаївської міської ради № 36/61 у відповідній частині прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки спірна земельна ділянка належить до комунальної власності та знаходиться у межах прибережної захисної смуги Бузького лиману.
		Відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги та невизначеність її меж в натурі не означає відсутність цієї смуги та не підтверджує правомірність передання у приватну власність спірної земельної ділянки, розташованої біля урізу води. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, викладеним у постанові від 09 вересня 2014 року у справі № 3-77гс14.
		Крім того, згідно з генеральним планом міста Миколаєва, затвердженим рішенням Миколаївської міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, спірна земельна ділянка розташована у зеленій зоні загального користування та належить до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загальноміського значення, тобто до земель, які не можуть передаватися у власність громадян для здійснення будівництва.
		Відведення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд суперечить вимогам земельного та містобудівного законодавства, оскільки місце її розташування не відповідає містобудівній документації.
		13 квітня 2011 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу спірної земельної ділянки, яку 12 жовтня 2012 року останній продав ОСОБА_3 .
		Оскільки право власності на спірну земельну ділянку ОСОБА_1 набула з порушенням встановленого законом порядку, відчуження такої ділянки на підставі наступних правочинів також є незаконним, а тому договори купівлі-продажу підлягають визнанню недійсними.
		Про порушення вимог чинного законодавства під час відведення земельних ділянок у приватну власність прокурору стало відомо лише після проведення міжрайонною прокуратурою перевірки на виконання завдання Генеральної прокуратури України від 26 квітня 2013 року та під час додаткової перевірки додержання вимог містобудівного законодавства. Тому причини пропуску позовної давності прокурор вважав поважними.
		Державна інспекція сільського господарства України є органом, уповноваженим державою здійснювати функції контролю за використанням та охороною земель. Однак у вказаного органу відсутні повноваження щодо звернення з позовом до суду, а власником спірної земельної ділянки є Миколаївська міська рада  відповідач у справі. Тому прокурор набув статус позивача відповідно до вимог статті 45 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду.
		Посилаючись на вказані обставини та на те, що державний акт  ОСОБА_1 отримала на підставі незаконного рішення Миколаївської міської ради, уточнивши позовні вимоги, прокурор просив суд: визнати незаконними та скасувати пункти 43, 43.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 834 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3 ; визнати недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140144 від 27 листопада 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012, виданий ОСОБА_1 та зареєстрований 29 жовтня 2009 року за №010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, та повернути територіальній громаді м. Миколаєва вказану земельну ділянку шляхом витребування її у ОСОБА_3 .
		Справа розглядалась судами неодноразово.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 
		2017 року позов задоволено.
		Визнано незаконними та скасовано пункти 43, 43.1 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року, якими затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 834 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» 
		з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_3 .
		Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140144 від 27 листопада 2009 року з кадастровим номером 4810136300:12:001:0012, виданий ОСОБА_1 та зареєстрований за № 010949702036 від 29 жовтня 2009 року у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі. 
		Витребувано у ОСОБА_3 земельну ділянку площею 834 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0012 по 
		АДРЕСА_3 та зобов`язано його повернути земельну ділянку 
		у комунальну власність територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
		Додатковим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва 
		від 16 червня 2017 року вирішено питання про розподіл судових витрат.
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що Миколаївська міська рада могла передати у власність ОСОБА_1 спірну земельну ділянку для будівництва й обслуговування житлового будинку лише за наявності таких умов: ця ділянка має вказане цільове призначення, на день виділення спірна земельна ділянка є вільною, наданою за відповідною процедурою, і щодо неї чинне законодавство чи рішення компетентних органів, постановлені у межах їх повноважень, не встановлюють обмежень використання для зазначених цілей. Орган місцевого самоврядування не може приймати рішення щодо юридичної долі спірної земельної ділянки усупереч чинному земельному, водному або іншому законодавству. На такому рішенні не може бути заснованим право приватної власності особи на цю ділянку. Спірна земельна ділянка належить до території зелених насаджень загального користування, входить до земель прибережної захисної смуги, знаходиться на відстані 9м від урізу води Бузького лиману. Оскільки у прибережних захисних смугах уздовж річок забороняється здійснювати будівництво, рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 є незаконним і його слід скасувати. 
		За статтею 152 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, недійсними підлягають визнанню як рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі такі акти на право власності на земельні ділянки. Вказане відповідає висновкам Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-57цс13, а тому слід задовольнити вимогу про визнання недійсним державного акта.
		Територіальна громада м. Миколаєва як власник земель комунальної власності позбулася спірної земельної ділянки внаслідок незаконного розпорядження нею міською радою. Тому таке виділення спірної земельної ділянки ОСОБА_1 не є вираженням волі територіальної громади на відчуження цієї ділянки. З огляду на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника (територіальної громади) не з його волі, її слід витребувати з володіння ОСОБА_3 . 
		Звернувшись із позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність, оскільки він звернувся до суду за захистом як порушених інтересів територіальної громади м. Миколаєва, так і суспільних, публічних інтересів, за відсутності іншого органу, який згідно із законом уповноважений на захист цих інтересів, і набув процесуальні права позивача, тому треба визначити, коли прокурор довідався або міг довідатися про порушення прав територіальної громади м. Миколаєва та держави. Прокурор міг довідатись про порушення інтересів територіальної громади м. Миколаєва та державних інтересів лише під час проведення перевірки у березні 2013 року та внаслідок витребування і ретельного дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування спірної земельної ділянки на місцевості із залученням спеціалістів землевпорядних організацій, отримання від них додаткових відомостей тощо.
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		Постановою Миколаївського апеляційного суду від 20 травня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково.
		Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 
		2017 рокузмінено.
		Викладено четвертий абзац резолютивної частини рішення суду першої інстанції в наступній редакції: зобов`язано ОСОБА_3 повернути земельну ділянку площею 834 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0012, по АДРЕСА_3 у комунальну власність територіальній громаді міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
		В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, порушила вимоги чинного законодавства щодо підстав та порядку її надання, а також права територіальної громади м. Миколаєва й законні інтереси держави, виходячи з того, що стан та збереження прибережних захисних смуг має загальнодержавне значення, а тому оскаржувані пункти рішення міської ради є незаконними та підлягають скасуванню, а державний акт, який виданий на підставі вказаного рішення, як наслідок, повинен бути визнаний недійсним, що не суперечить принципу ефективності обраного позивачем способу захисту у конкретній ситуації.
		Витребовуючи спірну земельну ділянку у ОСОБА_3 та зобов`язавши її повернути на користь територіальної громади, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. До спірних правовідносин слід застосувати приписи статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України.
		Звернувшись з позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України, оскільки про дійсне порушення інтересів громади та державних інтересів рішенням Миколаївської міської ради прокурор міг довідатись лише при проведенні у встановленому законом порядку перевірки, що мала місце у березні 2013 року.
		 
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
		У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 травня 2017 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 травня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.
		Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України), а також на те, що суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		Заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичних обставин справи та не визначили, яке цільове призначення мала спірна земельна ділянка на час вирішення питання про її передачу у приватну власність. Віднесення спірних земельних ділянок до земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням положень ЦПК України.  ОСОБА_3 вказує, що спірна земельна ділянка виділялася для обслуговування нерухомого майна, і лише цільове призначення такого майна є різним. Матеріали справи не містять доказів, що у м. Миколаєві встановленні межі прибережної захисної смуги, її розмір та розташування спірної земельної ділянки у цих межах.
		Також  ОСОБА_3 зазначає, що звертаючись до суду із цим позовом, прокурор неправильно обрав спосіб захисту прав особи, в інтересах якої він подав позов. У позовній заяві прокурор заявив одну з вимог про повернення спірної земельної ділянки у комунальну власність шляхом її витребування у фізичної особи. Цю вимогу не можна вважати такою, що направлена на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядженням майном (негаторний позов). 
		Суди дійшли передчасного висновку про те, що прокурором не було порушено строк позовної давності на звернення до суду із цим позовом. Не враховано, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направленні на захист права держаної власності, поширюються положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 ЦК України перебіг строку давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею, довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів. Надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, що не надається іншим представникам як позивача, так і іншим учасникам справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін, оскільки представник однієї із сторін, яким є прокурор, має більш широкі права порівняно із іншими представниками. Оскаржувані судові рішення суперечать нормам матеріального права та усталеній практиці Верховного Суду України щодо обчислення позовної давності та спливу цього строку.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду від 04 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
		Ухвалою Верховного Суду від 07 липня 2020 року справу за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
		У поданому відзиві на касаційну скаргу прокуратура Миколаївської області посилається на те, що суди, встановивши належність спірної земельної ділянки до земель, на які поширюється чітка заборона на передання їх у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, правильно застосували приписи ЗК України і ВК України. Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України і ВК України потрібно розглядати як непов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу щодо зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявляти упродовж усього часу продовження порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. При вирішенні спору судом апеляційної інстанції враховано висновки, висловлені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12 червня 2019 року у цій справі.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Рішенням Миколаївської міської ради від 20 жовтня 1993 року № 18/14 відведено військовому містечку НОМЕР_1 , військовій частині НОМЕР_2 земельну ділянку площею 559400 кв. м у тому числі площею 1178 кв. м під`їзної дороги до АГК «Зірка» по АДРЕСА_1 .
		На підставі вказаного рішення 31 травня 1995 року квартирно-експлуатаційній частині (КЕЧ) Миколаївського району, військова частина НОМЕР_2 отримали державний акт на право постійного користування землею площею 55,9 га по АДРЕСА_1 для розташування військового містечка № НОМЕР_1 , який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 466. 
		Рішенням Миколаївської міської ради від 24 лютого 2006 року № 43/50 розподілено територію військового містечка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 на землі Міністерства оборони України та землі комунальної власності територіальної громади м. Миколаєва, затверджено схему розподілу.
		В подальшому на підставі рішення Миколаївської міської ради № 7/13 від 09 листопада 2006 року земельну ділянку площею 335 808 кв. м передано із земель військового містечка № НОМЕР_1 по АДРЕСА_1 до земель комунальної власності територіальної громади м.Миколаєва.
		30 січня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 32/37 про надання ТОВ «Миколаївбудпроект» дозволу на складання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 23 502 кв. м в оренду строком на 10 років для обслуговування придбаного майна по АДРЕСА_1 .
		Рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 затверджено ТОВ «Миколаївбудпроект» проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 22156 кв. м (з яких: 55 кв. м  під капітальною забудовою, 99 кв. м  під спорудами, 1 766 кв. м  під проходами, проїздами та площадками, 20 236 кв. м  під зеленими насадженнями) за рахунок земель міста, не наданих у власність або користування, з віднесенням цієї ділянки до земель комерційного використання для обслуговування придбаного майна на АДРЕСА_1 , та передано вказану ділянки в оренду строком на 10 років.
		Вказаним рішенням передбачено, що земельна ділянка має обмеження у використанні, згідно з КОПВНЗТДВЗД: правові, типу 1.1  зміна цільового використання, на земельну ділянку площею 2304 кв. м діють спеціальні обмеження типу 4.3.1  санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій.
		10 серпня 2009 року на підставі протоколу від 25 червня 2009 року № 6 ТОВ «Миколаївбудпроект» звернулось із нотаріально посвідченою заявою до компетентних органів та до всіх, кого це стосується, про надання згоди на вилучення земельних ділянок орієнтованою площею 1 000 кв. м на користь дев`ятнадцятьох громадян, в тому числі, ОСОБА_1 для будівництва індивідуальних житлових будинків у АДРЕСА_3 за рахунок земельної ділянки площею 22 156 кв. м, наданої ТОВ «Миколаївбудпроект» згідно з рішенням Миколаївської міської ради від 19 червня 2009 року № 35/51 для обслуговування придбаного майна.
		04 вересня 2009 року Миколаївська міська рада прийняла рішення № 36/61, згідно з пунктами 43 і 43.1 якого затвердила проект землеустрою щодо відведення ОСОБА_1 за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» у власність спірної земельної ділянки з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд. На підставі вказаного рішення  ОСОБА_1 отримала державний акт від 27 листопада 2009 року серії ЯИ № 140144, що був зареєстрований 29 жовтня 2009 року за № 010949702036 у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі.
		Встановлене свідчить про те, що на зміну цільового призначення спірної земельної ділянки (як частини земельної ділянки ТОВ «Миколаївбудпроект», з якої Миколаївська міська рада згідно з пунктами 43. 43.1 оскарженого рішення спірну земельну ділянку виділила ОСОБА_1 ) були накладені обмеження, про які вказала Миколаївська міська рада у пунктах 54-54.1 рішення № 35/51 від 19 червня 2009 року, передаючи в оренду земельну ділянку ТОВ «Миколаївбудпроект».
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що наявні у матеріалах справи докази не підтверджують того, що Миколаївська міська рада відповідно до законодавства змінила цільове призначення спірної земельної ділянки на землі житлової забудови. Згідно з пунктами 43, 43.1 оспореного рішення Миколаївська міська рада, не дотримуючи порядку зміни цільового призначення спірної земельної ділянки та порушуючи відповідні обмеження, згадані у пункті 54 рішення Миколаївської міської ради № 35/51 від 19 червня 2009 року, віднесла спірну земельну ділянку до земель житлової забудови, вказавши після цього, що обмеження використання спірної земельної ділянки згідно з Класифікатором обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок відсутні.
		Згідно висновку управління Держкомзему у м. Миколаєві щодо погодження вказаного вище проекту землеустрою спірна земельна ділянка відведена за рахунок земель комерційного використання, загальною площею 834 кв. м, у тому числі 174 кв. м  зелені насадження, і вона має обмеження у використанні згідно класифікатора обмежень та обтяжень у використанні земельних ділянок (КООВЗД).
		Згідно пояснювальної записки до проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , межа та площа земельної ділянки, що проектується до відведення у власність, визначені у відповідності з генеральним планом індивідуальної житлової забудови та висновку управління містобудування та архітектури від 19 червня 2009 року за № 15-1734/5, спірна земельна ділянка знаходиться на землях комерційного використання і відповідно до функціонального використання віднесена до земель індивідуального житлового будівництва, код цільового використання якої відповідно до Українського класифікатора цільового використання землі  1.8. На час обстеження земельна ділянка вільна від забудови. Її перетинає проїзд. Земельна ділянка вкрита багаторічними земельними насадженнями.
		13 квітня 2011 року на підставі договору купівлі-продажу ОСОБА_1 відчужила спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_2 , який 12жовтня 2012 року продав її ОСОБА_3 .
		Відповідно до схеми місцезнаходження спірної земельної ділянки, кадастрового плану проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки у власність, остання знаходиться в межах м. Миколаєва, в межах законодавчо визначеної прибережної двокілометрової смуги прибережної захисної смуги Бузького лиману, в межах земельної ділянки 12 424 кв. м на відстані 9 метрів від урізу води.
		Зазначене підтверджується також кадастровим планом проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, актом зі схемою, які виконані державним інспектором з охорони навколишнього природного середовища Держекоінспекції, а також ситуаційним планом з експлікацією земельних угідь.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
		Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. 
		Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. 
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).
		Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до статті 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі водного фонду.
		До земель водного фонду належать, зокрема, землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм (стаття 58 ЗК України та стаття 4 Водного кодексу України).
		До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених ЗКУкраїни (пункт «ґ» частини третьої статті 83 цього кодексу).
		Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).
		Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель водного фонду випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів). Вказане обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у частині другій статті 59 та пункті «ґ» частини третьої статті 83 ЗК України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на приписи ЦК України  передбачуваними для будь-якої особи, яка мала намір набути земельну ділянку водного фонду у власність.
		Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються у межах водоохоронних зон вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності (частина перша статті 60 ЗК України, частина перша статті 88 ВК України).
		Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів виділяється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води (частина п`ята статті 88 ВК України, абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів, затверджених наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19 червня 1996 року № 173 (далі  Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів)).
		Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
		Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати власника лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.
		Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
		Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов`язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об`єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
		У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися (частина четверта статті 88 ВК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Водного і Земельного кодексів України щодо прибережних захисних смуг» № 2740-VI від 02 грудня 2010 року).
		На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови (пункт 10 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486).
		Розмір і межі прибережної захисної смуги, зокрема, навколо морських лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів  з урахуванням містобудівної документації (частини третя статті 60 ЗК України).
		Містобудівна документація  це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій (частина перша статті 17 Закону України «Про основи містобудування»), з урахуванням яких визначається цільове призначення земель (абзац четвертий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій», який був чинним на час прийняття оскарженого рішення).
		Місцеві правила забудови  це нормативно-правовий акт, яким встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, а також перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування (абзац чотирнадцятий статті 1 Закону України «Про планування і забудову територій»).
		Судом апеляційної інстанції встановлено, що у пункті 1.4 глави 1 частини ІІ «Вимоги та обмеження використання і забудови земельних ділянок на території міста» Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин, міська рада передбачила реалізацію розробленого ВАТ «Миколаївводпроект» ще у 1997 році робочого проекту «Установление водоохранной зоны и прибрежной защитной полосы рек Ингул, Ю. Буг и Бугского лимана на территории города Николаева», а також констатувала, що прибережна захисна смуга Бузького лиману належить до природоохоронних планувальних обмежень, які регламентують використання відповідних територій, що не можуть змінювати свої природоохоронні функції.
		Частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території такої зони, є прибережна захисна смуга (абзац тридцять восьмий статті 1 ВК України, абзац другий пункту 8.19, пункт 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів).
		Прибережна захисна смуга  це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.Існування прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачене нормами закону (стаття 60 ЗК України,стаття 88 ВК України). Відтак відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
		Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених у статті 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розміру і меж водоохоронних зон.
		Наведений висновок узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц (провадження № 14-71цс18), від 28 листопада 2018 року усправі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18) (пункт 44), від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) (пункт 53), від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц (провадження № 14-740цс19) (пункти 39-40).
		Згідно положень статті 57 ЦПК України, 2004 року, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.
		Відповідно до статті 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
		Подібні положення містять статті 76, 81 чинної редакції ЦПК України.
		Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого в незміненій частині погодився й суд апеляційної інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що Миколаївська міська рада, приймаючи рішення про передачу у власність ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, перевищила свої повноваження, порушила вимоги чинного законодавства щодо порядку розпорядження землями водного фонду та порушила права територіальної громади й законні інтереси держави. 
		Залишаючи без змін в зазначеній частині рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції врахував висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 11 вересня 2019 року у цій справі, які є обов`язковими для судів попередніх інстанцій. Апеляційним судом достовірно встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, за 9метрів від урізу води, що не спростовано ОСОБА_3 .
		Вказаним обставинам надана належна оцінка судом апеляційної інстанції, а посилання на відсутність проекту землеустрою стосовно прибережної захисної смуги та невизначеність її меж в натурі не означає відсутність цієї смуги та не підтверджує правомірність передання у приватну власність спірної земельної ділянки, розташованої біля урізу води, оскільки розміри такої смуги встановлені законом.
		Щодо обраного прокурором способу захисту порушених прав територіальної громади м. Миколаєва слід зазначити наступне.
		Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.
		Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
		Негаторний позов  це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.
		Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
		Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).
		Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України та ВК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 ЗК України (висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульованіу пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц) (провадження № 14-452цс18), у пункті 80 постанови від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18), у пункті 96 постанови від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (провадження № 14-364цс19) та у пункті 45 постанови від 07 квітня 2020 року у справі № 372/1684/14-ц, провадження № 14-740цс19).
		Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
		Обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
		З урахуванням наведеного, частково змінюючи резолютивну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд при новому апеляційному розгляді справи, враховуючи висновки постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у цій справі, заявлені прокурором позовні вимоги, встановивши знаходження спірної земельної ділянки у прибережній захисній смузі, дійшов правильного висновку, що до спірних правовідносин слід застосувати положення статті 391 ЦК України та частини другої статті 52 ЗК України.
		Доводи заявника про те, що прокурором пропущено строк позовної давності на звернення до суду із цим є безпідставними, виходячи із наступного.
		Позовна давність  це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).
		Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
		Вирішуючи спір, суди правомірно виходили із того, що початком перебігу позовної давності є момент у часі коли прокурор довідався або міг довідатись про порушення прав громади та держави. Суди оцінили ту обставину, що прокурор був присутній на засіданні Миколаївської міськради 04 вересня 2009 року, однак зміст оскаржуваного рішення не вказував про порушення вимог закону при його прийнятті, тобто в ньому, як і в державному акті не було зазначено чітких відомостей про розташування ділянки в межах прибережної захисної смуги (пляжної зони) Бузького лиману та рекреаційній (зеленій) зоні загального значення. 
		Вказане свідчить, що дізнатися про незаконність передачі землі у приватну власність прокурор міг після витребування та дослідження всієї землевпорядної документації, перевірки дійсного розташування земельної ділянки на місцевості з залученням спеціалістів землевпорядних організацій та отримання від них додаткових відомостей. У період 2009-2011 років заяв та повідомлень про порушення законності рішенням міськради до органів прокуратури не надходило, а будівництво на спірній ділянці почало здійснюватись з 2012 року.
		Встановлено, що підставою для здійснення прокурорської перевірки стало повідомлення у засобах масової інформації про огородження території на березі лиману металевим парканом та масову порубку зелених насаджень під будівництво котеджів у лютому 2013 року. Перевірка у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів за повідомленнями у засобах масової інформації проведена на підставі постанови від 11 березня 2013 року, за фактом виявлених порушень зареєстроване кримінальне провадження № 420131600070000005.
		Таким чином, про порушення інтересів громади та державних інтересів оспореним рішенням Миколаївської міськради прокурор міг довідатись лише при проведенні у встановленому законом порядку перевірки у березні 2013 року, а тому звернувшись із позовом у жовтні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність, встановлену статтею 257 ЦК України.
		Окрім того, як зазначалося вище, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України потрібно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який може бути пред`явлений впродовж усього часу перебігу порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду.
		Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в незміненій частині та з висновками апеляційного суду, оскільки при новому апеляційному розгляді судом апеляційної інстанції, із урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у цій справі (провадження №14?364цс19), правильно застосовано до правовідносин нормиматеріального права, які регулюють спірні правовідносини, поновлено права власника земельної ділянки шляхом повернення земельної ділянки.
		Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
		Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду постановлені з порушенням норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.
		Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення  без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_3 залишити без задоволення.
		Рішення Заводського районного суду м.Миколаєва від 17 травня 2017 року, у незміненій за результатами апеляційного перегляду частині, та постанову Миколаївського апеляційного суду від 20 травня 2020 року залишити без змін.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий   Є. В. Синельников Судді О. М. Осіян  Н. Ю. Сакара С. Ф. ХоптаВ. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...