Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 372/970/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 06.08.2020. Забезпечено надання загального доступу: 06.08.2020.
Дата набрання законної сили: 22.07.2020
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		                                               
		справа № 372/970/18                                           Головуючий у 1 інстанції: Потабенко Л.В.
		провадження №22-ц/824/6909/2020                                      Суддя-доповідач: Олійник В.І.
		 
		ПОСТАНОВА
		Іменем України
		 
		22 липня 2020 року                                                                        м. Київ
		 
		Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
		Судді-доповідача: Олійника В.І., 
		суддів: Желепи О.В., Кулікової С.В., 
		при секретарі Бондаренко І.С.,   
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 на рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року у справі за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Приватне підприємство «Сохо Трейд», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр Олександр Леонідович, про визнання недійсними розпоряджень, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, -
		 
		в с т а н о в и в :
		 
		У квітні 2018 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації звернувся до Обухівського районного суду Київської області з позовом до відповідачів про визнання недійсними розпоряджень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння.
		Свої вимоги обґрунтовував тим, що під час виконання доручення прокуратури Київської області №05/1- 166 вих-16 від 21.01.2016 року встановлено, що на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га. На підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД №№ 968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно. 
		В подальшому, ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04.12.2012 року, №№ 4157, 4154, 4160, 4151 від 20.11.2012 року, №378 від 11.02.2013 року, відповідно, належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП «СОХО ТРЕЙД». 
		ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки №1100 від 01.10.2009 року. 
		Надалі, ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0000024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу №№703, 707, 705 від 18,03.2013 року; №№709, 711 від 19.03.2013 року; №1195 від 18.04.2013 року; №2042 від 05.07.2013 року у ПП «СОХО ТРЕЙД», ОСОБА_4 , ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майно щодо об`єкту нерухомого майна, долучених до позовної заяви. 
		Прокуратурою встановлено, що вищезазначені земельні ділянки частково відведені за рахунок земель водного фонду, тобто з порушенням водного та земельного законодавства, а земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026 повністю накладаються на землі водного фонду, а саме на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа, що підтверджується схемами накладення ділянок на землі водного фонду в межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області. 
		Таким чином, спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства передані за рахунок земель водного фонду, що суперечить нормам закону. Оскільки відведенням у приватну власність громадян спірних земельних ділянок порушено інтереси держави як власника земельних ділянок, так як з державної власності протиправно вибули земельні ділянки водного фонду, розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, то даний позов пред`являвся в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації і вищезазначене розпорядження підлягало визнанню недійсним. 
		Позивач зазначав, що спірні землі до моменту передачі їх у власність відповідачам відносились до земель водного фонду і Обухівська районна державна адміністрація не мала права ними розпорядитись. 
		Таким чином, спірні землі вибули з власності держави поза волею останньої, в порядку безоплатної приватизації, передбаченої ст.118 ЗК України, оскільки уповноважений державою орган відповідного рішення не приймав, а тому, відповідно до ч.3 ст.388 ЦК України дані землі можуть за будь-яких обставин бути витребуваними у добросовісного набувача.
		Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року позов задоволено повністю.
		Визнано поважними причини пропуску строків позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновлено строки позовної давності, захистивши право.
		Визнано недійсним розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області».
		Витребувано на користь держави в особі Київської обласної державної адміністрації із чужого незаконного володіння ОСОБА_1 земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0026, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0031, загальною площею 5 га, які розташовані в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, здійснено розподіл судових витрат.
		В апеляційних скаргах ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
		Скарга обґрунтована тим, що Обухівським районним судом Київської області при ухваленні оскаржуваного рішення було не в повному обсязі з`ясовано обставини справи, а також не вірно застосовано норми матеріального та процесуального права, що потягло за собою задоволення позову.
		Прокурор Обухівського відділу Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області подав до апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційні скарги без задоволення, а судове рішення без змін.
		Зазначав, що суд першої інстанції дійшов аргументованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, віднесення спірних земель до земель водного фонду, які за будь-яких умов не можуть надаватися у приватну власність, а розпорядником даної категорії земель є Київська обласна державна адміністрація. 
		Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з наступних підстав.
		Відповідно до вимог ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що законно набути право приватної власності на спірну земельну ділянку водного фонду із земель державної чи комунальної власності не могла жодна юридична чи фізична особа, в тому числі і відповідачка ОСОБА_1 , хоча вона набула таке право власності у спосіб, який за формальними ознаками має вигляд законного: юридичне оформлення права власності відповідача на землю стало можливим у результаті прийняття органом виконавчої влади відповідного розпорядження, яке визнається судом недійсним, а тому з огляду на вище встановлені обставини вимога витребування від добросовісного набувача, у власності якого перебувають на даний час спірні земельні ділянки з незаконного володіння є правомірною та ґрунтується на нормах чинного законодавства і не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном.
		Проте, рішення суду першої інстанції зазначеним вище вимогам закону не відповідає.
		Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
		Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
		За п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної  інстанції за  результатами розгляду  апеляційної скарги  має право: скасувати судове рішення повністю  або частково  і ухвалити  у відповідній частині нове  рішення або змінити рішення.
		Судом встановлено, що на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га.
		На підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_12 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , які є третіми особами у даній справі, відповідно отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД №№ 968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно.
		В подальшому, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_9 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04.12.2012 року, №№4157, 4154, 4160, 4151 від 20.11.2012 року, №378 від 11.02.2013 року, відповідно, належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП «СОХО ТРЕЙД».
		Третя особа ОСОБА_8 відчужила земельну ділянку з кадастровим номером 32223155400:04:010:0031 на користь ОСОБА_10 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки № 1100 від 01.10.2009 року.
		В наступному відповідачка ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу №№703, 707, 705 від 18,03.2013 року; №№709, 711 від 19.03.2013 року; №1195 від 18.04.2013 року; №2042 від 05.07.2013 року у ПП «СОХО ТРЕЙД», ОСОБА_4 , ОСОБА_10 та зареєструвала своє право власності, що підтверджується Інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майно щодо об`єкту нерухомого майна, що наявні в матеріалах справи.
		Згідно інформації Центральної Геофізичної обсерваторії №17-08-1/236 від 01.02.2018 року, наданої на запит прокуратури від 30.01.2018 року, водний об`єкт, який знаходиться поряд з земельними ділянками з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 Обухівського району Київської області є скидним каналом насосної станції масиву Конча-Заспа, канал знаходиться у заплавній частині річки Дніпро, є складовою частиною акваторії Канівського водосховища, свого басейну не має, а тому не є самостійним водним об`єктом.
		Судом встановлено, що земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025, 3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029, 3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026 частково накладаються на землі водного фонду, а саме на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа, що підтверджується Схемами накладення ділянок на землі водного фонду в межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.
		Відповідно до ст.3 Водного кодексу України, усі води (водні об`єкти) на території України становлять її водний фонд, до якого, зокрема, належать поверхневі води: водотоки (річки, струмки).
		Частиною 1 ст.58 ЗК України та ст.4 Водного кодексу України передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті річками, островами, а також прибережні захисні смуги вздовж цих річок.
		Статтею 84 Земельного кодексу України встановлено, що у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.
		Відповідно до ст.60 Земельного кодексу України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлюються прибережні захисні смуги.
		Суд вважав, що до складу земель водного фонду України віднесено землі прибережної захисної смуги, на яких хоча і не розташований водний фонд, але за своїм призначенням вони сприяють його функціонуванню.
		Відповідно до приписів ст.ст.1, 88, 89 Водного кодексу України, ст.ст.60, 61 Земельного кодексу України прибережна захисна смуга є частиною водоохоронної зони відповідної ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності встановлено більш суворий режим господарської діяльності, ніж на решті території водоохоронної зони. На земельних ділянках такої категорії, зокрема, заборонено розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), садівництво та городництво, зберігання та застосування пестицидів і добрив, а також будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, навігаційного призначення, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.
		Ширина прибережних захисних смуг визначена ч.2 ст.88 Водного кодексу України, ч.2 ст.60 Земельного кодексу України та становить для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів від урізу води.
		Частинами 7, 8 ст.88 Водного кодексу України, ч.3 ст.60 Земельного кодексу України передбачено, що розміри і межі природоохоронних зон встановлюються за окремими проектами землеустрою.
		За ст.ст.1, 20, 50-54 Закону України «Про землеустрій» проект землеустрою - це сукупність нормативно-правових, економічних, технічних документів щодо обгрунутвання заходів із використання та охорони земель, яким встановлюються межі об`єктів землеустрою.
		Пунктами 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.05.1996 року №486, визначення меж передбачено, що розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації, яка узгоджується з Мінприроди, Держводагентством і територіальними органами Держземагентства. 
		Суд вважав, що оскільки держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність вільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
		Суд вважав встановленим, що Київській обласній державній адміністрації, яка відповідно до закону є розпорядником спірних земельних ділянок, про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок прийняття оскаржуваного розпорядження відомо не було, оскільки воно приймалося без її участі та до внесення відповідних змін до ст.122  Земельного кодексу України. Органами державного контролю своєчасно ці порушення не виявлено, у зв`язку з чим Київська обласна державна адміністрація на захист порушених прав держави до суду не зверталася. Про порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного розпорядження органам прокуратури стало відомо у 2016 року в ході опрацювання документації на спірні земельні ділянки, отриманої від Головного управління Держгеокадастру у Київській області та за результатами опрацювання листа та схем накладання спірних земельних ділянок.
		Наведене суд вважав таким, що свідчить про те, що встановлений ст.257 ЦК України трьохрічний строк позовної давності щодо вимог про визнання недійсним розпорядження Обухівської РДА №1087 від 04.09.2008 року пропущено з поважних причин.
		Зважаючи на вищезазначене, суд вважав позов заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 про визнання недійсним розпорядження по суті таким, що не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, а тому таким, що підлягав повністю до задоволення.
		Проте, колегія суддів не може погодитися з наведеними висновками суду першої інстанції.
		Так, розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області (Відповідачем -1) №1087 від 04.09.2009 року затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області загальною площею 5,0 га.
		Як зазначено вище, на підставі вищевказаного розпорядження громадяни ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , відповідно отримали державні акти на право власності на земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0028, 3223155400:04:010:0024, 3223155400:04:010:0025,                              3223155400:04:010:0030, 3223155400:04:010:0029,3223155400:04:010:0027, 3223155400:04:010:0031, 3223155400:04:010:0026, серії ЯД №№968327, 968328, 968326, 968325, 968324, 968323, 968322, 968321 відповідно.
		В подальшому, вказані особи відчужили на підставі договорів купівлі-продажу №4270 від 04.12.2012 року, №№4157, 4154, 4160, 4151 від 20.11.2012 року, №378 від 11.02.2013 року належні їм вищевказані земельні ділянки на користь ПП «СОХО ТРЕЙД».
		В наступному, відповідачка ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу в третіх осіб та зареєструвала своє право власності.
		Відповідно до ст.129 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
		Отже, ОСОБА_1 , у встановленому законодавство порядку набула у власність вищевказані земельні ділянки.       
		З позовної заяви заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області вбачається, що підставою для звернення до суду з даним позовом стало те, що відповідачка -2 ( ОСОБА_1 ) набула право власності на земельні ділянки, що частково накладаються на землі водного фонду, а саме, на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа.
		Відповідно до ч.2 ст.77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
		Отже, предметом доказування є факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду.
		Згідно зі ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
		За ч.1 ст.80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Отже, з аналізу вищенаведених положень Цивільного процесуального кодексу України саме на позивача покладається обов`язок довести належними, допустимими та достовірними доказами факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду (землі прибережної захисної смуги), що є предметом доказування у справі.  
		Проте, як вбачається зі змісту судового рішення, єдиним обґрунтуванням та підтвердженням позиції позивача є посилання на інформацію Центральної Геофізичної обсерваторії №17-08-1/236 від 01.02.2018 року і притому позивачем не було надано будь-яких інших доказів на підтвердження вказаної обставини.  
		Також, прокурором не було надано будь-яких доказів того, що Центральна Геофізична обсерваторія наділена повноваженнями на встановлення віднесення певних об`єктів до об`єктів водного фонду, а також встановлення їх параметрів. Крім того, вказані обставини не були предметом оцінки судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення. 
		За змістом ст.61 Земельного кодексу України та ст.89 Водного кодексу України прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності. Так, у прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється: розорювання земель (крім підготовки ґрунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво; зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів тощо. Об`єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Непридатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
		Згідно з ч.5 ст.88 Водного кодексу України та ч.2 ст.60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) та їх ширина, має становити: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
		За ч.4 ст.88 Водного кодексу України в межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.
		Відповідно до ч.3 ст.60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою; межі встановлених прибережних захисних смуг і пляжних зон зазначаються в документації з землеустрою, кадастрових планах земельних ділянок, а також у містобудівній документації.
		Проте, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, що земельні ділянки із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 чи їх частини відносяться до прибережних захисних смуг відповідно до проектів землеустрою, що були затверджені уповноваженими органами державної влади.
		Крім того, судом не досліджувалося питання чи був затверджений відповідний проект землеустрою, і як вбачається зі змісту судового рішення, доказів про відсутність такого проекту чи про його наявність позивачем не було надано.
		Зважаючи на викладене, колегія суддів приходить  до висновку, що суд першої інстанції, приймаючи оскаржуване рішення, керувався виключно власним припущенням про відсутність такого проекту землеустрою, що є неприпустимим при здійсненні судочинства.
		Також, заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області не було надано належних та достатніх доказів існування накладення земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 3223155400:04:010:0031 чи їх частин на землі водного фонду (прибережну захисну смугу), оскільки будь-яких доказів від уповноважених на це органів чи висновку експерта позивачем не було надано. Зазначене також свідчить про те, що судом першої інстанції було прийнято рішення на підставі припущень позивача.
		Як вбачається з п.п.2.6. Інструкції «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах №43 в редакції від 4 травня 1999 року (надалі - Інструкція), діючої на момент видачі третім особам державних актів, кадастровий план земельної ділянки складається в масштабі, який забезпечує чітке зображення всіх елементів і написів. На план наносяться: річки, озера, канали, шляхи, лісосмуги, інші елементи рельєфу, що збігаються з межами земельної ділянки; межі угідь та зон обмежень щодо використання земельної ділянки.
		Відповідно до п.п.2. 8 Інструкції на плані меж земельної ділянки в бланку державного акта показуються всі елементи, вказані в пункті 2.6. План суміжних меж земельної ділянки на бланку державного акта складається в масштабі, що забезпечує їх чітке зображення.
		В Планах зовнішніх меж земельних ділянок, які видавалися ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ,    ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , відсутні будь-які позначки, які б свідчили про наявність водних об`єктів чи зон обмежень на земельних ділянках на час виготовлення державних актів.
		Отже, судом першої інстанції не було враховано відсутність належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність водних об`єктів на земельних ділянках.
		Також, позивач, обгрунтовуючи підстави для звернення до суду, зазначає, що водний об'єкт, який знаходиться поряд з земельними ділянками з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 Обухівського району Київської області, є скидним каналом насосної станції масиву Конча-Заспа, канал знаходиться у заплавній частині річки Дніпро, є складовою частиною акваторії Канівського водосховища, свого басейну не має, а тому не є самостійним водним об`єктом.
		Проте, водний об`єкт, який знаходиться поруч із земельними ділянками ОСОБА_1 , належить до категорії малих річок, а не до категорії великих річок, тому прибережна захисна смуга, відповідно до ст.88 Водного кодексу України та ст.60 Земельного кодексу України, повинна становити 25 метрів.
		На підтвердження вказаного представником відповідачки ОСОБА_1 було направлено адвокатські запити до Басейнового управління водних ресурсів середнього Дніпра та до Державного агентства водних ресурсів України щодо правового статусу водного об`єкта, що розташований поруч із земельними ділянками ОСОБА_1 .
		Як вже було зазначено вище, відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обгрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Статтею 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Частиною 1 ст.81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 5 вказаної статті визначено, що докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
		Відповідно до ч.1, 3, 8 статті 83 ЦПК України сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.
		Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.
		Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обгрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
		У травні 2020 року представник ОСОБА_1 фактично отримав відповідь на адвокатський запит від Міжрегіонального офісу захисних масивів дніпровських водосховищ лист №їМП/01-15/262 від 03.04.2020 року.
		Так як відповідачка ОСОБА_1 не була присутня під час розгляду справи Обухівським районним судом Київської області і відповідно до її тверджень процесуальних документів та повісток про розгляд справи не отримувала, то для неї не було можливим і долучити вказані документи до матеріалів справи під час її розгляду судом першої інстанції.
		Як вже зазначалося, з позовної заяви заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області вбачається, що підставою для звернення до суду з даним позовом стало те, що відповідачка ОСОБА_1 нібито набула право власності на земельні ділянки, які частково накладаються на землі водного фонду, а саме, на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа.
		Отже, предметом доказування у даній справі є:
		1.      Чи відноситься канал до водних об`єктів;
		2.       Якщо канал відноситься до водних об`єктів, то який це об`єкт та який розмір прибережної захисної смуги.
		3.       Факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду.
		           Проте, щодо статусу каналу, який розташований поряд із земельними ділянками, то листом №МГТ/01 -15/262 від 03.04.2020 року Міжрегіональний офіс захисних масивів дніпровських водосховищ, у відповідь на адвокатський запит щодо правового статусу водного об`єкта, що розташований поруч із земельними ділянками відповідачки  ОСОБА_1  повідомив, що земельні ділянки із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 розташовані поряд з дренажним каналом захисного масиву Конча-Заспа-Плюти. Даний канал є гідротехнічною спорудою комплексу споруд захисного масиву Конча-Заспа-Плюти та перебуває на балансі Офісу. Канал використовується для перехоплення фільтраційного потоку з боку водосховища, а також для підводу поверхневих і фільтраційних вод до насосної станції.
		Згідно зі статті 79 Водного кодексу України канали не входять до класифікації малих, середніх чи великих річок.
		Відповідно до ст.1 Водного кодексу України гідротехнічні споруди морських портів (гідротехнічні споруди) - інженерно-технічні споруди (портова акваторія, причали, пірси, інші види причальних споруд, моли, дамби, хвилеломи, інші берегозахисні споруди, підводні споруди штучного та природного походження, у тому числі канали, операційні акваторії причалів, якірні стоянки), розташовані в межах території та акваторії морського порту і призначені для забезпечення безпеки мореплавства, маневрування та стоянки суден.
		З врахуванням вищевикладеного, балансоутримувач каналу чітко визначив, що дренажний канал захисного масиву Конча-Заспа-Плюти є гідротехнічною спорудою, який не належить до категорії малих, середніх чи великих річок.
		Отже, дренажний канал захисного масиву Конча-Заспа-Плюти, який знаходиться поруч із земельними ділянками відповідачки  ОСОБА_1  є гідротехнічною спорудою, який використовується для перехоплення фільтраційного потоку з боку водосховища, а також для підводу поверхневих і фільтраційних вод до насосної станції, не є руслом річки Дніпро.
		Щодо необхідності встановлення прибережної захисної смуги для каналів та її розмірів, то за змістом ч.2 ст.88 Водного кодексу України та ч.2 ст.60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) та їх ширина, має становити:
		для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;
		для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;
		для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
		Таким чином, законодавством України встановлено, що прибережна захисна смуга визначена лише для річок та водойм, а не для гідротехнічних споруд.
		За ст.91 Водного кодексу України для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування.
		Розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства.
		Отже, для обслуговування гідротехнічних споруд встановлена смуга відведення, розмір якої законодавчо не визначено. При цьому смуга відведення та прибережні захисні смуги є різними за своєю суттю та поняттями. Особливий режим користування дренажним каналом захисного масиву Конча-Заспа- Плюти не встановлено.
		Таким чином, для гідротехнічних споруд прибережна захисна смуга не встановлюється, а встановлюється смуга відведення, розмір якої ані законодавством, ані проектом не визначено.
		При тому, фактична відстань між земельними ділянками відповідачки  ОСОБА_1  та каналом захисного масиву Конча-Заспа-Плюти складає більше 25 м.
		Щодо накладення земельних ділянок на землі водного фонду, належності та допустимості доказів позивача, то як вбачається зі змісту судового рішення єдиним обґрунтуванням та підтвердженням позиції позивача є посилання на лист Центральної геофізичної обсерваторії №17-08-1/236 від 01.02.2018 року.
		Проте, лист Центральної геофізичної обсерваторії №17-08-1/236 від 01.02.2018 року не містить інформації про накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду, а саме, на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа.
		Згідно з положенням про Центральну геофізичну обсерваторію імені Бориса Срезневського, затвердженого наказом Державної служби України з надзвичайних ситуації №169 від 15.03.2018 року, ЦГО є головною гідрометеорологічною організацією з питань методичного керівництва мережею спостережень, у тому числі приземних, метеорологічних, геліогеофізичних, аерологічних, гідрологічних (річкових, озерних), спеціалізованих гідрометеорологічних спостережень та спостережень за хімічним і радіоактивним забрудненням навколишнього природного середовища на базовій мережі, а також експедиційних досліджень з вивчення гідрометеорологічних явищ, здійснення топографічних робіт, проведення гідроморфологічного моніторингу.
		Отже, Центральна геофізична обсерваторія не наділена повноваженнями встановлювати накладення/ненакладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду.
		Положеннями Цивільного процесуального кодексу України визначено саме на позивача покладається обов`язок довести належними, допустимими та достовірними доказами факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду (землі прибережної захисної смуги), що є предметом доказування у даній справі.
		При цьому, прокурором не було надано листів, висновків уповноважених органів, висновків експертиз про накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду. Крім того, не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що Центральна геофізична обсерваторія наділена повноваженнями на встановлення віднесення певних об`єктів до об`єктів водного фонду, а також встановлення їх параметрів. Вказані обставини не були предметом оцінки судом першої інстанції при ухваленні оскаржуваного судового рішення, чим допущено порушення норм процесуального законодавства щодо оцінки доказів та відображення у рішенні результатів цієї оцінки.
		Крім того, Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області жодними доказами не доводить, що спірні земельні ділянки до прийняття оспорюваного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області» належали до земель водного фонду, а тому Обухівська районна державна адміністрація Київської області не мала повноважень на затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.
		Отже, відсутні докази того, що земельні ділянки ОСОБА_1 накладаються на землі водного фонду.
		Таким чином, прокурором не доведено належними, допустимими та достовірними доказами, що:
		1.                  Канал, який знаходиться поряд із спірними земельними ділянками відноситься до водойм або річок;
		2.                  Біля каналу має бути встановлена прибережна захисна смуга;
		3.                  Земельна ділянка відповідачки ОСОБА_1 накладається на землі водного фонду. 
		При цьому, наявність накладення, а також статус відповідного об`єкта необхідно встановлювати шляхом проведення судової експертизи. Також у відповідачки ОСОБА_1   відсутня можливість самостійно провести відповідну експертизу та надати її висновок до суду, оскільки відсутні будь-які матеріали, необхідні для її проведення.
		Отже, судом першої інстанції було залишено поза увагою те, що позивачем всупереч положень ст.81 ЦПК України не було надано жодних належних та достатніх доказів, на яких в суду були б підстави встановити факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду або ж наявності часткового накладання вказаних земельних ділянок на землі водного фонду.
		Крім того, судом при ухваленні рішення не було враховано, що позбавлення права власності ОСОБА_1 на вищевказані земельні ділянки призводить до порушень її прав як законного володільця.
		Згідно з ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
		За ст.41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
		Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		Згідно зі ст.387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
		За ст.388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
		1)                 було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
		2)                 було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
		3)           вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
		Відповідно до матеріалів справи, ОСОБА_1 придбала земельні ділянки з кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на підставі договорів купівлі-продажу за №№703, 707, 705 від 18.03.2013 року; №№709, 711 від 19 березня 2013 року; №1195 від 18.04.2013 року; №2042 від 05.07.2013 року у осіб, які є третіми особами у даній справі.
		Спірні земельні ділянки були придбані у власність на підставі відплатних договорів купівлі-продажу. Грошові кошти були в повному обсязі сплачені ОСОБА_1 продавцям земельних ділянок.
		За пунктом 5 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності» вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК).
		Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).
		Відповідно до п.24 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» №5 від 07.02.2014 року під час розгляду позову про витребування майна відповідач згідно зі статтею 388 ЦК має право заперечити проти позову про витребування майна з його володіння шляхом подання доказів відплатного придбання ним цього майна в особи, яка не мала права його відчужувати, про що він не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому разі пред`явлення зустрічного позову про визнання добросовісним набувачем не вимагається і, крім того, не є належним способом судового захисту (стаття 16 ЦК), оскільки добросовісність набуття - це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи та підлягає доказуванню за позовом про витребування майна.
		При цьому, ОСОБА_1 заперечує проти позову про витребування земельних ділянок з її володіння, у зв`язку з тим, що вона є добросовісним набувачем.
		Також нею було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на земельні ділянки, які вона набула.
		Згідно з п.25 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ №5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності» набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з`ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
		До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).
		При тому  ОСОБА_1  при набутті права власності на спірні земельні ділянки вчинила усі дії, передбачені законом, для набуття такого права, а тому є належним власником та добросовісним набувачем земельних ділянок. Проте, позивач жодним чином не довів вибуття земельної ділянки поза волею власника вказаних земельних ділянок.
		Також, при вирішенні питання про витребування земельної ділянки з володіння   ОСОБА_1   належить звернути увагу і  на практику Європейського Суду з прав людини та Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.
		До основних стандартів у сфері правового регулювання відносин власності належить Загальна декларація прав людини та Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (надалі - Конвенція), учасниками яких є практично всі європейські держави, зокрема й Україна.
		Стаття 17 Загальної декларації прав людини проголошує право приватної власності як основне і невідчужуване право людини. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є міжнародним договором, який закріплює певний перелік найбільш важливих для людини суб`єктивних прав. Складовою цієї Конвенції є окремі протоколи, які доповнюють та розвивають її положення. Статтею 1 Протоколу №1 до Конвенції встановлено:
		«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.»
		Відповідно до практики Європейського Суду з прав людини ця стаття закріплює право безперешкодного користування своїм майном (власністю), регулює умови позбавлення власності, визнає право держав здійснювати контроль за використанням власності відповідно до загальних інтересів.
		У першому реченні йдеться про «мирне володіння», тобто порушення принципу, встановленого у першому реченні може мати місце і за відсутності прямого або фізичного втручання у право власності особи. Так, наприклад, порушення може мати форму позбавлення можливості використовувати власність, ненадання відповідних дозволів, або інших форм перешкоджання реалізації права власності, що є наслідком застосування законодавства або заходів органів державної влади.
		Практика Європейського Суду з прав людини свідчить, що принцип першого речення ст.1 Протоколу №1 до Конвенції має два компоненти:
		-  процесуальний, який встановлює процесуальні гарантії проти втручання у мирне володіння;
		- матеріальний, який надає захист проти свавільних дій держави або покладання на особу надмірного тягаря.
		Саме в такому поєднанні процесуальних та матеріальних засад повинен розумітися справедливий баланс між громадськими інтересами та вимогами захисту права власності. Показовим з цього приводу є рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Case of Sporrong and Lonnroth v.Sweden» (Спорронг та Льонрот проти Швеції) від 29 червня 1982 року.
		Позбавлення володіння становить найсерйозніше обмеження права власності. Це є власне предметом безпосереднього регулювання другого речення першої частини статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, що вимагає, аби таке позбавлення відбувалося в громадських інтересах. Відповідно до стандарту, розробленого в практиці Суду, для встановлення відповідності певного урядового заходу вимогам цього принципу слід дослідити три критерії: чи переслідувало позбавлення власності «громадський інтерес»; чи був захід пропорційним переслідуваним цілям; чи був такий захід правомірним. Згідно з усталеною практикою критерій відповідності загальним принципам міжнародного права стосується, насамперед, питання захисту права власності іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі ці питання були докладно розглянуті у справі Європейського Суду з прав людини «Case of James and others v. the United Kingdom» (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (22 січня 1986 р.).
		Третій принцип, встановлений у статті 1 Протоколу №1 до Конвенції, стосується не позбавлення власності, а суверенних повноважень держави регулювати відносини власності. Питання контролю за використанням власності може мати різні форми: планування міст, регулювання орендних відносин, регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Відповідно до стандартів судової практики держава у випадках оскарження заходів контролю за використанням власності має довести наявність «розумного співвідношення пропорційності» між запровадженими заходами та переслідуваною правомірною метою. У будь-якому випадку Суд визнає за державами доволі широке поле розсуду. Проте використання таких державних повноважень повинно відповідати матеріальним і процесуальним гарантіям, які випливають з першого принципу статті 1.
		Також слід зазначити, що ці принципи не є відокремленими один від одного. Друге та третє правило «стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном» і повинні тлумачитися в світлі загального принципу першого речення ст.1 Протоколу №1 до Конвенції. 
		Отже, друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у громадських інтересах (eminentdomain powers); права регулювати використання власності (policepowers); права встановлювати систему оподаткування.
		Зі змісту cт.1 Конвенції випливає, що кожному гарантовано право на повагу до свого майна та передбачено певні гарантії прав приватних осіб у випадку втручання держави в їхні права.
		Суд безпосередньо визнав, що «стаття 1 Конвенції гарантує, по суті, «право власності», це є прямим наслідком використання слів «володіння» та «використання власності» («biens», «propriete», «usage des biens»). Право розпоряджатися власністю становить традиційний та основоположний аспект права власності.
		Отже, право власності позитивно закріплено в Конвенції як одне із основних прав людини.
		Названа стаття Конвенції визначає правові гарантії майнових прав і регулює матеріально-правові відносини права власності. Крім зазначеної статті, частково майнових прав стосується і ст.6 Конвенції, яка встановлює гарантії судового захисту, а також ст.13, яка забезпечує можливість ефективного правового захисту порушених прав.
		Функції забезпечення однакового тлумачення і застосування укладених міжнародних угод, дотримання положень міжнародних угод як з боку держав-учасниць, так і з боку самих органів міжнародних організацій покладено на судові органи, які входять до структури міжнародних організацій, - Європейський суд з прав людини (в рамках Ради Європи) та Суд Європейських Співтовариств (в рамках Європейського Союзу). На сьогодні судова діяльність Європейського суду з прав людини та Суду Європейських Співтовариств є однією із основних гарантій дієвості європейського права і важливим чинником його подальшого розвитку.
		Щодо повноважень власника та носіїв обов`язків, то широке формулювання ст.1 Протоколу №1 до Конвенції дає змогу зробити висновок про те, що: власник володіє всією повнотою влади стосовно власного майна, може робити будь-які дії, які не заборонені законом і не порушують прав третіх осіб; право власності є абсолютним, отже, власнику протистоять будь-які треті особи (враховуючи державу), які в свою чергу повинні утримуватися від дій, що порушують права власника. Ця норма закріплює право власника на безперешкодне користування своїм майном.
		Суб`єктивне право власності не може реалізовуватись поза правовим регулюванням. Це право є лише окремим елементом, який належить до механізму правового регулювання.
		За cт.1 Протоколу №1 до Конвенції держава зобов`язана належним чином організовувати суспільні відносини власності, щоб суб`єктивне право власності було ефективним. Стосовно методів та засобів того, як це зробити, держава володіє певним розсудом і значними повноваженнями. Водночас правове регулювання повинно підкорятися базовим міжнародним стандартам, які сформульовані Європейським судом з прав людини. Ці стандарти складаються з трьох основоположних принципів права: верховенства права; балансу публічних і приватних інтересів; судового контролю.
		Відповідно до принципу верховенства права регулювання відносин власності ґрунтується на будь-яких джерелах права, які містять загальні або конкретні правові приписи (принципи права, положення закону або правило, сформульоване судовим прецедентом), а з точки зору змісту та якості повинно відповідати вимогам доступності і передбачуваності, правової визначеності встановлюваних правил, враховуючи загальне правило неприпустимості використання зворотної сили закону, а також відповідати вимогам ефективності гарантованих суб`єктивних прав.
		Згідно з рішенням ЄСПЛ від 24 червня 2003 року в справі «CASE OF STRETCH v. THE UNITED KINGDOM» (Стретч проти Сполученого Королівства) та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. В даному рішенні зазначено про те, що є неприпустимими визнання недійсним договору, відповідно до якого покупець отримав певні права від держави, та подальше позбавлення його цього права на підставі того, що державний орган порушив закон.
		Отже, відповідач, який діяв добросовісно, виконував всі передбачені законодавством дії щодо отримання у власність земельної ділянки, не повинен нести відповідальність за помилки, допущені органами державної влади, якщо такі були, при відведенні земельної ділянки.
		Проте, у пункті 71 рішення у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
		Зважаючи на наведене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна, у тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
		Як вбачається з матеріалів справи, відведення спірних земельних ділянок відбулося на підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області, при цьому підготовка цього рішення, виготовлення відповідного проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, його затвердження, реєстрація права власності на спірні земельні ділянки відбувалося за участю державних органів, які, зокрема, здійснюють контроль за прийнятими рішеннями органів місцевого самоврядування.
		За статтею 2 Закону України «Про державній контроль за використанням, та охороною земель» основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель є забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення.
		Згідно зі ст.2, 9 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель у системі центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів здійснює Державна екологічна інспекція та її територіальні органи.
		При цьому, ці уповноважені державою органи не вчинили покладених на них законом обов`язків щодо усунення цих порушень.
		В матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо притягнення відповідних посадових осіб до відповідальності і в судовому порядку такі питання не вирішувались, тобто, вина таких осіб не встановлена.
		З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку, що у даному випадку звернення прокурора з вказаним позовом є прямим порушенням прав ОСОБА_1 на мирне володіння майном та невиправданим втручанням держави в право власності.
		            Оскільки судом першої інстанції було визнано поважними причини пропуску позивачем строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновлено строки  позовної давності, захистивши право, то колегія суддів звертає увагу також на наступне.
		Згідно з положеннями ст.ст.256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
		Відповідно до ст.261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		За правилами ст.267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
		Як вбачається зі змісту позовної заяви та оскаржуваного рішення, позивач обґрунтовує пропуск позовної давності тим, що про порушення вимог земельного законодавства при прийнятті оскаржуваного розпорядження органам прокуратури стало відомо у 2016 року в ході опрацювання документації на спірні земельні ділянки, отриманої від Головного управління Держгеокадастру у Київській області та за результатами опрацювання листа та схем накладання спірних земельних ділянок.
		Проте, з вказаних вище положень ЦК України вбачається, що суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, а саме, Київській обласній державній адміністрації, право якого порушене, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.
		Зазначене узгоджується з висновками, висловленими Великою Палатою Верховного Суду у постановах: від 22 травня 2018 року у справі №469/1203/15-ц (провадження №14- 95цс18); від 30 травня 2018 року у справі №359/2012/15-ц (провадження №14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі №359/2421/15-ц (провадження №14-168цс18); від 17 жовтня 2018 року у справі №362/44/17 (провадження №14-183цс18); від 20 листопада 2018 року у справі №372/2592/15-ц (провадження №14-339цс18); від 30 січня 2019 року у справі №357/9328/15-ц (провадження №14-460цс18).
		Проте, оскільки, як встановлено судом першої інстанції, мало місце порушення прав держави в особі Київської обласної державної адміністрації, до повноважень якої належить здійснення контролю за діяльністю районних державних адміністрацій, тому у випадку здійснення Київською обласною державною адміністрацією своїх повноважень належним чином про порушення своїх прав остання повинна була дізнатися ще у вересні 2008 року.
		Держава зобов`язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, а тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
		Так, згідно з п.9 Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №667 від 26.05.2004 року (чинного на 2008 рік), проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини.
		Зазначене вказує на те, що державі, в особі уповноважених органів та установ, було та повинно було бути відомо про приватизацію спірних земельних ділянок ще на час прийняття оскаржуваного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року та видачі державних актів на право власності на земельні ділянки.
		Разом з тим, до суду з даним позовом перший заступник прокурора, діючи в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації, звернувся лише у 2018 року, тобто, майже через 7 років, що свідчить про пропуск позивачем строків позовної давності, а також відсутність поважних причин їх пропуску.
		Також, колегія суддів звертає увагу і на те, що позивачем було введено в оману суд першої інстанції щодо періоду, коли він дізнався про наявність порушення земельного законодавства при виділенні вказаних вище земельних ділянок. 
		Так, відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, Урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами, політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.
		За п.1 ч.1 ст.19 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) предметом загального нагляду є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам.
		Згідно з ч.2 ст.20 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 року (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право, зокрема: опротестовувати акти Прем`єр-міністра України, Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим, міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів, підприємств, установ, організацій, громадських об`єднань, а також рішення і дії посадових осіб (п.1); давати приписи про усунення очевидних порушень закону (п.4); звертатись до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб (п.6).
		Отже, на підставі вищенаведених норм, на прокуратуру України було покладено обов`язок здійснювати загальний нагляд за додержанням законів України, зокрема, і Обухівською районною державною адміністрацією Київської області, який повинен був здійснюватися працівниками прокуратури постійно.
		Вказаними повноваженнями прокуратура була наділена і на момент прийняття Обухівською районної державної адміністрації Київської області розпорядження №1087 від 04.09.2009 року.
		Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судового рішення (п.57 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою №14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п.51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «CASE OF STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM» (Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства).
		Як вбачається зі змісту ч.1 ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. При цьому вказана норма містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.
		Отже, за змістом ст.261 ЦК України для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
		Таким чином, органи прокуратури здійснюючи загальний нагляд у 2009-2014 роках за відповідністю актів, виданих Обухівською районною державною адміністрацією Київської області розпорядження вимогам Конституції України та чинних законів, мали об`єктивну можливість вчасно виявити порушення, якщо таке дійсно було допущено при прийнятті оскаржуваних рішень, а тому могли вжити всіх необхідних заходів для усунення порушення у строк та спосіб, передбачені діючим на той момент законодавством.
		При цьому, органи прокуратури мала об`єктивну можливість вчасно виявити ймовірне порушення у 2010 році, зважаючи і на наступні обставини.
		Так, у травні 2010 року перший заступник прокурора Київської області звертався до Обухівського районного суду Київської області з позовом, яким просив, зокрема, й:
		«Визнати незаконним та скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації №1087 від 04.09.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадянам для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради».
		Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 19 липня 2010 року позов задоволено.
		Рішенням апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано і в позові відмовлено.
		Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2011 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилено, а рішення апеляційного суду Київської області від 21 жовтня 2010 року залишено без змін.
		Отже, фактично органам прокуратури було відомо про винесення оскаржуваного позивачем розпорядження ще у травні 2010 року. При цьому, органами прокуратури здійснювалася перевірка щодо законності виділення вказаних земельних ділянок, що в підсумку мало наслідком звернення до суду з відповідним позовом.
		Таким чином, органи прокуратури мали всі об`єктивні можливості вчасно виявити порушення, якщо таке дійсно було допущено при прийнятті оскаржуваного рішення, а відтак і могли вжити усіх необхідних заходів для усунення порушення у строк та спосіб, передбачені діючим на той момент законодавством. 
		Проте, цього не було зроблено, що за твердженнями апелянта свідчить про пропуск органами прокуратури строків позовної давності, а відповідно до ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
		Щодо застосування строків позовної давності апелянт звертає увагу також на наступне. 
		Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18) зазначила наступне:
		«71. Створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.
		72. Відповідач, який не був належним чином (згідно з вимогами процесуального закону) повідомлений про час і місце розгляду справи у суді першої інстанції, не має рівних з позивачем можливостей подання доказів, їх дослідження та доведення перед цим судом їх переконливості, а також не може нарівні з позивачем довести у суді першої інстанції ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень.
		74. Той факт, що відповідач, який не був належно повідомлений судом першої інстанції про час і місце розгляду справи, не брав участі у такому розгляді, є підставою для вирішення апеляційним судом заяви цього відповідача про застосування позовної давності, навіть якщо така заява не подавалася ним у суді першої інстанції.
		Як вбачається з матеріалів справи, Обухівським районним судом Київської області не було належним чином повідомлено     ОСОБА_14 про відкриття провадження у справі №372/970/18, а також про наступні дати судового розгляду, що унеможливило      ОСОБА_14  приймати участь у справі в суді першої інстанції, а відтак вона не мала можливості на рівні із заступником керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області користуватися своїми процесуальними правами, зокрема, й подати у встановлені строки заяву про застосування строків позовної давності у справі №372/970/18.
		З   аналізу позовної заяви заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області вбачається, що підставою для звернення до суду із даним позовом стало те, що Відповідач-2 набула право власності на земельні ділянки, які частково накладаються на землі водного фонду, а саме, на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча-Заспа.
		Отже, предметом доказування у даній справі є:
		1.      Чи відноситься канал до водних об`єктів;
		2.       Якщо канал відноситься до водних об`єктів, то який це об`єкт та який розмір прибережної захисної смуги.
		3.       Факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду.
		            Щодо статусу каналу, який розташований поряд із земельними ділянками, то листом №МГТ/01 -15/262 від 03.04.2020 року Міжрегіональний офіс захисних масивів дніпровських водосховищ у відповідь на адвокатський запит щодо правового статусу водного об`єкта, що розташований поруч із земельними ділянками Відповідача-2 повідомив, що земельні ділянки із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 розташовані поряд з дренажним каналом захисного масиву Конча-Засна-ІІлюти. Даний канал є гідротехнічною спорудою комплексу споруд захисного масиву Конча-Заспа-Плюти та перебуває на балансі Офісу. Канал використовується для перехоплення фільтраційного потоку з боку водосховища, а також для підводу поверхневих і фільтраційних вод до насосної станції.
		Згідно статті 79 Водного кодексу України канали не входять до класифікації малих, середніх чи великих річок.
		Відповідно до ст. 1 Водного кодексу України гідротехнічні споруди морських портів (гідротехнічні споруди) - інженерно-технічні споруди (портова акваторія, причали, пірси, інші види причальних споруд, моли, дамби, хвилеломи, інші берегозахисні споруди, підводні споруди штучного та природного походження, у тому числі канали, операційні акваторії причалів, якірні стоянки), розташовані в межах території та акваторії морського порту і призначені для забезпечення безпеки мореплавства, маневрування та стоянки суден.
		Враховуючи вищевикладене, балансоутримувач каналу чітко визначив, що дренажний канал захисного масиву Конча-Заспа-Плюти є гідротехнічною спорудою, який не належить до категорії малих, середніх чи великих річок.
		Таким чином, дренажний канал захисного масиву Конча-Заспа-Плюти, який знаходиться поруч із земельними ділянками Відповідача-2 є гідротехнічною спорудою, який використовується для перехоплення фільтраційного потоку з боку водосховища, а також для підводу поверхневих і фільтраційних вод до насосної станції, не є руслом річки Дніпро.
		Щодо необхідності встановлення прибережної захисної смуги для каналів та її розмірів, то за змістом ч.2 ст.88 Водного кодексу України та ч.2 ст.60 Земельного кодексу України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) та їх ширина, має становити:
		для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів;
		для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів;
		для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
		Відтак, законодавством України встановлено, що прибережна захисна смуга визначена лише для річок та водойм, а не для гідротехнічних споруд.
		Відповідно до ст.91 Водного кодексу України для потреб експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування магістральних, міжгосподарських та інших каналів на зрошувальних і осушувальних системах, гідротехнічних та гідрометричних споруд, а також водойм і гребель на річках встановлюються смуги відведення з особливим режимом користування.
		Розміри смуг відведення та режим користування ними встановлюються за проектом, який розробляється і затверджується водокористувачами за погодженням з обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері розвитку водного господарства.
		Отже, для обслуговування гідротехнічних споруд встановлена смуга відведення, розмір якої законодавчо не визначено. При цьому смуга відведення та прибережні захисні смугу є різними за своєю суттю та поняттями. Особливий режим користування дренажним каналом захисного масиву Конча-Заспа- Плюти не встановлено.
		Таким чином, для гідротехнічних споруд прибережна захисна смуга не встановлюється, а встановлюється смуга відведення, розмір якої ані законодавством, ані проектом не визначено.
		При тому, фактична відстань між земельними ділянками Відповідача-2 ( ОСОБА_1 ) та каналом захисного масиву Конча-Заспа-Плюти складає більше 25 м.
		Щодо накладення земельних ділянок на землі водного фонду, належності та допустимості доказів позивача, то відповідно до змісту судового рішення єдиним обґрунтуванням та підтвердженням позиції Позивача є посилання на лист Центральної геофізичної обсерваторії №17-08-1/236 від 01.02.2018 року.
		У той же час, лист Центральної геофізичної обсерваторії №17-08-1 /236 від 01.02.2018 року не містить інформації про накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду, а саме, на 100 метрову захисну смугу каналу насосної станції масиву Конча - Заспа.
		Відповідно до положення про Центральну геофізичну обсерваторію імені Бориса Срезневського, затвердженого наказом Державної служби України з надзвичайних ситуації №169 від 15.03.2018 року, ЦГО є головною гідрометеорологічною організацією з питань методичного керівництва мережею спостережень, у т.ч. приземних, метеорологічних, геліогеофізичних, аерологічних, гідрологічних (річкових, озерних), спеціалізованих гідрометеорологічних спостережень та спостережень за хімічним і радіоактивним забрудненням навколишнього природного середовища на базовій мережі, а також експедиційних досліджень з вивчення гідрометеорологічних явищ, здійснення топографічних робіт, проведення гідроморфологічного моніторингу.
		Отже, Центральна геофізична обсерваторія не наділена повноваженнями встановлювати накладення/ненакладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду.
		Положеннями ЦПК України визначено, що саме на позивача покладається обов`язок довести належними, допустимими та достовірними доказами факт накладання земельних ділянок із кадастровими номерами 3223155400:04:010:0024 - 3223155400:04:010:0031 на землі водного фонду (землі прибережної захисної смуги), що є предметом доказування у даній справі.
		При цьому, прокурором не було надано листів, висновків уповноважених органів, висновків експертиз про накладення спірних земельних ділянок на землі водного фонду. Крім того, не надано будь-яких доказів на підтвердження того, що Центральна геофізична обсерваторія наділена повноваженнями на встановлення віднесення певних об`єктів до об`єктів водного фонду, а також встановлення їх параметрів. Вказані обставини не були предметом оцінки судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного судового рішення, чим допущено порушення норм процесуального законодавства щодо оцінки доказів та відображення у рішенні результатів цієї оцінки.
		Крім того, Києво-Святошинська місцева прокуратура Київської області жодними доказами не доводить, що спірні земельні ділянки до прийняття оспорюваного розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області №1087 від 04.09.2009 року «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області» належали до земель водного фонду, а тому Обухівської районної державної адміністрації Київської області не мала повноважень на затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 8-ми громадян для ведення особистого селянського господарства в адміністративних межах Козинської селищної ради Обухівського району Київської області.
		Відтак, земельні ділянки ОСОБА_1 не накладаються на землі водного фонду.
		Таким чином, прокурором не доведено належними, допустимими та достовірними доказами, що:
		1.                  Канал, який знаходиться поряд із спірними земельними ділянками відноситься до водойм або річок;
		2.                  Біля каналу має бути встановлена прибережна захисна смуга;
		3.                  Земельна ділянка Відповідача-2 накладається на землі водного фонду.
		Згідно ч.2 ст.3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Відповідно до ч.2 ст.3 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		За ч.2 ст.14 Конституції України право власності на землю гарантується.
		Згідно з ч.ч.1, 4 ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Відповідно до ч.1 ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
		Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд зобов`язаний прийняти до уваги при вирішенні цього спору положення Конституції України як норми прямої дії, які встановлюють конституційне право громадян отримати та реалізувати своє право власності на землю, отримати ефективний судовий захист від протиправних посягань та порушень такого права.  
		Згідно з ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
		За ч.1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
		Стаття 153 ЗК України визначає, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.
		Колегія суддів вважає, що сукупність зібраних по справі доказів вказує на недоведеність посилань позову про неправомірність набуття відповідачкою права на землю та відсутність достатніх підстав для позбавлення її права власності.
		Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Згідно з ч.1 ст.4 ЦПК України (яка діяла на час розгляду справи) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
		Також судом встановлено, що спірні земельні ділянки виділені органом державної виконавчої влади у власність третім особам у справі.  
		Крім того, відповідно до ч.1 ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи №2, 4, 7, 11 до Конвенції.
		Згідно зі ст.1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Пунктом 21 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.
		Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського Суду з прав людини «CASE OF STRETCH v. THE UNITED KINGDOM» (Стретч проти Сполученого Королівства) від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.
		За висновком Суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».
		У даній справі Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулося порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».
		Оцінюючи доводи сторін по їх суті колегія суддів вважає, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення не можуть бути безумовною підставою для розпоряджень органу державної виконавчої влади про передачу земельних ділянок та повернення спірного майна державі в порушення права власності набувачів, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки осіб, яким земельні ділянки були передані у власність.
		Обґрунтовуючи позов, прокурор та інші учасники судового розгляду про наявність таких обставин не зазначали.  
		Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном, а тому треті особи розпорядилися належними їм земельними ділянками шляхом їх відчуження згідно з нормами цивільного законодавства, внаслідок чого дійсним власником спірних земельних ділянок на цей час є відповідачка ОСОБА_1 .
		На підставі викладеного суд першої інстанції за наявних у справі доказів не мав достатніх правових підстав для позбавлення відповідачки права власності.
		Суд також прийняв до уваги неузгодженість та неконкретизованість позовних вимог, які не враховують дійсні обставини спору.   
		Колегія суддів приходить до висновку, що вказані недоліки в правовому обґрунтуванні позову та ненадання прокурором переконливих доказів на підтвердження наявності фактичних обставин, які покладені в основу позовних вимог, унеможливлювали задоволення позову, так як достатність підстав для позбавлення охоронюваного законом конституційного права власності судом не встановлено. 
		При цьому, колегія суддів звертає увагу на те, що прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту.
		Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах  існуючих  населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації.
		Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою.
		Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом (частини третя, восьма статті 88 ВК України).
		Отже, прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони, визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим та яка встановлюється за окремими проектами землеустрою, проте не може бути меншою за 25, 50 та 100 метрів залежно від площі відповідних водних об'єктів, як це передбачено у ч.2 ст.88 ВК України та у статті 60 ЗК Україин. Винятком можуть бути випадки, коли прибережна захисна смуга водойми знаходиться в межах населеного пункту, тоді слід виходити із затверджених проектів забудови цього населеного пункту.  
		Позивач намагається позбавити права власності на земельну ділянку добросовісного набувача. 
		Колегія суддів погоджується з доводами відповідачки ОСОБА_1 в тому, що до спірних правовідносин про витребування земельної ділянки з її володіння, як набувача, та повернення їх у власність держави підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. 
		Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави.
		При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського Суду з прав людини (ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.
		Відповідно до сталої практики Європейського Суду (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах «Case of Sporrong and Lonnroth v. Sweden» (Спорронґ і Льоннрот проти Швеції) від 23 вересня 1982 року, «Case of James and others v. the United Kingdom» (Джеймс та інші проти Сполученого Королівства) від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «The former king of Greece and others v. Greece» (Колишній король Греції та інші проти Греції) від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:
		1.чи є втручання законним;
		2.чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;
		3. чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		Європейський суд констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано. 
		Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу. Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільної, публічної, загальної потреби, яка може включати потреби держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
		В справі не йдеться про порушення відповідачкою ОСОБА_1 суспільного чи публічного інтересу і в даному спорі абсолютно відсутній будь-який суспільний інтерес.  
		Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
		Крім того, в разі того, що під час виділення оспорюваних земельних ділянок відповідальними державними органами не було дотримано вимог закону, прокурор не зазначає в чому полягає потреба повертати їх сьогодні у державну власність. 
		Стосовно оспорюваних земельних ділянок, то треті особи у справі, яким ці ділянки виділялися, а також відповідачка ОСОБА_1 , не могли і не повинні були контролювати дотримання закону відповідальними державними органами під час їх виділення та надання.
		В разі, як наполягає прокурор, що на момент виділення оспорюваних земельних ділянок у 2009 році, так само як і на момент пред`явлення прокуратурою позову у квітні 2018 року, відповідне законодавство не було дотримане, то в судовому рішенні, яке є формою втручання держави в право особи на мирне володіння майном, додержання наведених критеріїв Європейського Суду має оцінюватися станом на дату винесення судового рішення.
		Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського Суду з прав людини «CASE OF STRETCH v. THE UNITED KINGDOM» (Стретч проти Сполученого Королівства) від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.
		У зазначеній справі Європейський суд з прав людини дійшов висновку, що заявника слід вважати особою, яка мала принаймні законне сподівання на реалізацію передбаченого договором права.  
		Стверджували, що враховуючи вказівку Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ Апеляційному суду Київської області дослідити всі обставини цієї справи на засадах та нормах Конституції України щодо верховенства права, а не лише норми закону, гарантії права власності, а також беручи до уваги, що жоден з визначених ЄСПЛ критеріїв щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини в підставах цього позову не дотриманий, суд немає достатніх підстав задовольнити такий позов. 
		Крім того, практика Європейського суду з прав людини, яка ґрунтується на Першому протоколі до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, забороняє позбавляти фізичних осіб права мирного володіння майном, в разі виявлення порушень з боку органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їхніх посадових або службових осіб, пов`язаних із набуттям фізичними особами відповідного права власності. В цьому разі можуть бути застосовані санкції стосовно винних посадових або службових осіб відповідних органів влади, а не власників майна.
		Проте, дані обставини не були спростовані позивачем. 
		Крім того, як позивачем у справі, так і судом першої інстанції не враховано тих обставин, що на придбаній ОСОБА_1 земельній ділянці зведено житловий будинок, в якому вона проживає, та інші будівлі і ведеться активна господарська діяльність, в що вкладено значні кошти і що залишилося поза увагою суду та не заперечується позивачем.
		Колегія суддів також звертає увагу і на те, що відповідачка ОСОБА_1 , придбаваючи землю, не мала можливості за зовнішніми ознаками земельної ділянки, місця її розташування, встановити, що земельна ділянка відноситься до земель водного фонду, як вважає позивач.  
		За таких обставин, витребування землі державою колегія суддів не вважає пропорційним втручанням у право власності особи, яке отримано за рішеннями державних органів третіми особами, та вже в яких відповідачкою ОСОБА_1 , як добросовісним набувачем, було придбано землю.
		Відповідно до ст.ст.77-81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
		Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
		Згідно зі ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Зокрема, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Згідно зі ст.376 підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
		1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи;
		2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
		3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;
		4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
		Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
		Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
		З урахування вищевикладеного, оскільки позивачем не доведено позовні вимоги, і колегія суддів не вбачає достатніх підстав для позбавлення відповідачки ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку за наявних у справі доказів та приходить до висновку щодо недоведеності посилання позову на віднесення отриманих третіми особами спірних земельних ділянок до земель водного фонду, порушення прав позивача або держави у спірних правовідносинах, які б підлягали судовому захисту, а також по справі не йдеться про порушення відповідачкою ОСОБА_1 суспільного чи публічного інтересу, і в даному спорі відсутній будь-який суспільний інтерес,  то колегія суддів вважає за необхідне рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року скасувати і прийняти постанову, якою в позові заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації відмовити.
		Також, в порядку ст. 141 ЦПК України, слід стягнути з прокуратури Київської області на користь ОСОБА_1 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 5 286 грн.  
		 
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст.367, 374, 376, 382, 384  ЦПК України, колегія суддів, -  
		п о с т а н о в и л а :
		 
		Апеляційні скарги ОСОБА_1  задовольнити.
		Рішення Обухівського районного суду Київської області від 28 лютого 2019 року скасувати і прийняти постанову.
		В позові заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах держави, в особі Київської обласної державної адміністрації до Обухівської районної державної адміністрації Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Приватне підприємство «Сохо Трейд», ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Скляр Олександр Леонідович, про визнання недійсними розпоряджень і витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння відмовити.
		Стягнути з прокуратури Київської області (код ЄДРПОУ 02909996) на користь ОСОБА_1  (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 5 286 (п`ять тисяч двісті вісімдесят шість) грн.  
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
		Повний текст постанови складено 04 серпня 2020 року.
		 
		 
		Суддя-доповідач:  
		 
		 
		Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...