Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 360/1231/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 19.08.2020. Зареєстровано: 20.08.2020. Забезпечено надання загального доступу: 20.08.2020.
Дата набрання законної сили: 25.11.2020
Результат оскарження 25.11.2020 Перший апеляційний адміністративний суд: змінено судове рішення
Номер судового провадження: п/360/1260/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ЛУГАНСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		РІШЕННЯ
		Іменем України
		 
		19 серпня 2020 рокуСєвєродонецькСправа № 360/1231/20
		 
		Суддя Луганського окружного адміністративного суду Ірметова О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, - 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		24 березня 2020 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		Позовну заяву обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 в період з 29 липня 2009 року по 29 липня 2019 року, проходив військову службу за контрактом осіб офіцерського складу в Управлінні СБУ в Луганській області, яке було реформовано в управління ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях, яке на теперішній час є підрозділом Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях. 29 липня 2019 року позивач звільнився з органів безпеки та його виключено із списків.
		Після часткового розрахунку виник спір про розміри належних позивачу сум, оскільки позивачу не було виплачено компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки учасника бойових дій, у зв`язку із чим позивач звернувся до Луганського окружного адміністративного суду із позовом про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії. Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18.02.2020 позов задоволено в повному обсязі. Таким чином спір вирішено на користь позивача. У подальшому відповідач провів повний розрахунок 20.03.2020, у зв`язку з чим виникають підстави для застосування до відповідача відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
		Таким чином, на думку позивача, відповідач допустив порушення строку розрахунку при звільненні, що є протиправною бездіяльністю та є підставою для виплати позивачу середнього заробітку відповідно до частини 2 ст.117 КЗпП.
		Крім того, позивач просив суд відшкодувати моральну шкоду у розмірі 4 014,00 грн., оскільки позивачу дані обставини спричинили душевні страждання, переживання стрес та відчуття невизначеності.
		15 квітня 2020 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (а.с. 28-41) в обґрунтування якого зазначено таке.
		Грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових не є складовою грошового забезпечення та її несвоєчасна виплата не тягне за собою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
		На думку відповідача, з прийняттям судового рішення статті 116 та 117 КЗпП не застосовуються, а зобов`язання роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
		Крім того, здійснений розрахунок позивачем під час визначення суми в розмірі 182 519,80 грн. на підставі Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого КМУ від 08.02.1995 №100, та з урахуванням виключно робочих днів за останні два місяці перед звільненням та до часу фактичного проведення з позивачем розрахунку, суперечить законодавству та є помилковим. Тобто, відповідно до цифр, зазначених позивачем у позовній заяві, середньоденне грошове забезпечення позивача за місяці, що передують звільненню, складає 522,03 грн/за день, а не 776,68 грн, як пораховано позивачем.
		Щодо заявленої позивачем моральною шкоди, доказами, які дозволять суду встановити наявність моральної шкоди, її характер та обсяг, в даному випадку можуть бути, зокрема, довідки з медичних установ, виписки з історії хвороби, чеки за оплату медичної допомоги та придбання ліків. Зазначаючи про моральну шкоду, позивач не обґрунтував належним чином взаємозв`язок моральних страждань позивача із фактом наявності спору щодо виплати компенсації за додаткову відпустку.
		На підставі викладеного відповідач просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
		Ухвалою Луганського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року відкрито провадження у справі, та визначено, що справа розглядатиметься в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (а.с. 21-22).
		Ухвалою суду Луганського окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року зупинено провадження у справі до набрання законної чинності рішення Великої Палати Верховного Суду у справі №810/451/17.
		Ухвалою суду Луганського окружного адміністративного суду від 02 липня 2020 року поновлено провадження у справі.
		Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог статей 72-79, 90 КАС України, суд дійшов такого.
		Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
		Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у справі № 360/477/19 встановлено, що позивач дійсно проходив військову службу на офіцерських посадах з 14.07.2004 по 29.07.2019 в органах Служби безпеки України (наказ начальника ФПСК для СБУ № 148-ос від 14.07.2004 наказ ГУ СБУ в Донецькій та Луганській областях № 341-ос від 29.07.2019). Наказом Антитерористичного центру при Службі безпеки України від 07.10.2014 № 33/6/а «Про визначення районів проведення АТО та термінів її проведення» вся Луганська область визначена територією проведення антитерористичної операції. Відповідно до статей 7, 12, 13 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», Положення про оперативний штаб з управління антитерористичною операцією (затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.2004 № 611-11), відповідним наказом керівника АТЦ при Службі безпеки України «Про залучення до проведення антитерористичної операції співробітників У СБУ в Луганській області», ОСОБА_1 залучений до заходів антитерористичної операції та її забезпечення щодо захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також запобігання, виявлення і припинення терористичних актів та злочинів терористичної спрямованості, розробки та реалізації попереджувальних, режимних, організаційних повноважень (передбачених статтею 6 Закону та іншими актами законодавства) в районі проведення АТО з 07.04.2014 по 30.04.2018. Відповідно до статті 8 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», ОСОБА_1 був залучений наказом Генерального штабу ЗС України № 3/ДСК від 14.05.2018 до складу сил і засобів об`єднаннях сил для здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях з 01.05.2018 по 29.07.2019, що підтверджується довідками від 04.09.2019 № 3365 та № 3366 (а. с. 12-16).
		Наказом Служби безпеки України від 26.07.2019 № 951-ос ОСОБА_1 звільнено з військової служби з дня виключення зі списків особового складу за підпунктом «а» пункту 61, підпунктом «а» пункту 62 (у зв`язку із закінченням строку контракту), підпункту «а» пункту 2 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» у запас Служби безпеки України (а. с. 12-16).
		Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року у справі №360/4770/19 позов ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язати вчинити дії задоволено. Зобов`язано Головне управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 по 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 29.07.2019.
		Рішення суду від 18 лютого 2020 року набрало законної сили 20.03.2020 року.
		20 березня 2020 року на виконання вказаного рішення Луганського окружного адміністративного суду від 18 лютого 2020 року, позивачу сплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 - 2019 роки, що підтверджується відповідною випискою по картковому рахунку (а.с. 17).
		Позивач вважаючи, що відповідачем порушено строк остаточного розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.
		Вирішуючи адміністративну справу по суті заявлених вимог, надаючи оцінку обставинам (фактам), якими обґрунтовано вимоги і заперечення учасників справи, суд виходить з такого.
		Частиною першою статті 1 Закону України «Про Службу безпеки України» служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.
		Відповідно до ч.1 ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України» служба безпеки України, на Службу безпеки України покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також забезпечення охорони державної таємниці.
		До завдань Служби безпеки України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття кримінальних правопорушень проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
		Згідно ч. 2 ст. 30 Закону України «Про Службу безпеки України», умови та оплата праці працівників Служби безпеки України визначаються Кабінетом Міністрів України.
		Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
		Пунктом 3 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» передбачено виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу здійснювати в порядку, що затверджується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством фінансів, Міністерством інфраструктури, Міністерством юстиції, Службою безпеки, Управлінням державної охорони, Службою зовнішньої розвідки, Адміністрацією Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації (далі - державні органи).
		Зазначені правові норми є нормами спеціального законодавства і підлягають застосуванню при визначенні структури, порядку та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб та у випадку виникнення спорів з цього приводу.
		Наведене дає підставу для висновку, що нерозповсюдження на військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб норм Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) стосується тільки норм, якими врегульована оплата праці (виплата грошового забезпечення) вказаних осіб та спорів щодо цього забезпечення, таких як: спорів щодо розміру посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії, одноразових додаткових видів грошового забезпечення, порядку їх нарахування та виплати.
		Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, винагороди за участь в антитерористичній операції - які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) - не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення. 
		Відповідно до пункту 4 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
		За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
		Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.
		За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
		Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
		Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		Аналіз наведених норм матеріального права з урахуванням висновків, що викладені в Рішенні Конституційного Суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012, дає підстави вважати, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
		Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року (справа № 21-1765а15) дійшов до висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 КЗпП, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
		Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, що викладена в справі № 6-144ц13, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
		Згідно з пунктом 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - подень постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
		Отже, після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
		Крім того, відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). За приписами частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
		Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоби виключити ризик свавілля.
		ЄСПЛ трактує поняття «якість закону» таким чином, а саме - національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (рішення ЄСПЛ у справах «C.G. та інші проти Болгарії» («C. G. and Others v. Bulgaria», заява №1365/07, 24 April 2008, § 39), «Олександр Волков проти України» («Oleksandr Volkov v. Ukraine», заява № 21722/11, § 170).
		ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. А роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоби позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11 листопада 1996 року «Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України» від 11 квітня 2013 року «Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65).
		Разом з тим статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
		Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
		З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
		Крім того, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
		За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
		Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
		Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
		Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
		Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
		Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
		Матеріалами справи підтверджено, що повністю остаточний розрахунок з позивачем проведено - 20 березня 2020 року, а не в день звільнення - 29.07.2019.
		Таким чином, відповідачем проведено фактичний розрахунок з позивачем щодо грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
		Отже, в даному випадку середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні повинен проводитись за період з 29.07.2019 по 20.03.2020.
		Таким чином, що не проведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування за затримку виплати одноразової грошової допомоги на підставі статті 117 КЗпП України.
		Частинами першою, другою статті 6 КАС України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
		Суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (частина перша статті 7 КАС України).
		Відповідно до частини першої статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Відповідно до статті 9 Конституції України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.
		Ратифікація Конвенції відбулась на підставі Закону України від 17.07.1997 № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції».
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		В пункті 22 рішення від 08.11.2005 у справі «Кечко проти України» (Заява № 63134/00) Європейський суд з прав людини повторив, що поняття «власності», яке міститься в першій частині статті 1 Протоколу № 1, має автономне значення, яке не обмежене власністю на фізичні речі і не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, наприклад, борги, що становлять майно, можуть також розглядатись як «майнові права», і, таким чином, як «власність» в цілях вказаного положення. Питання, що потребує визначення, полягає в тому, чи мав відповідно до обставин справи, взятих в цілому, заявник право на матеріальний інтерес, захищений статтею 1 Протоколу № 1 (див. Broniowski v. Poland, № 31443/96, пар. 98). 
		У пунктах 23, 24, 25 рішення від 10.03.2011 у справі «Сук проти України» (Заява  № 10972/05) Європейський суд з прав людини вказав, що держава на власний розсуд визначає, які доплати надавати своїм працівникам із державного бюджету. Держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни. Однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні органи не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним (див. рішення у справі «Кечко проти України» (Kechko v. Ukraine), згадане вище, пункт 23). Суд зауважив, що вимога заявника до національного суду ґрунтувалась на чіткому положенні національного законодавства, що було чинним на той час (див. пункт 13 вище). Виплата забезпечення, що розглядається, здійснювалась з огляду лише на єдину об`єктивну умову - належність до рядового або в начальницького складу органів внутрішніх справ. Оскільки заявник виконав цю умову, він може вважатися таким, що мав обґрунтовані сподівання, якщо не право, отримати виплату, яка розглядається. Замінювати національні органи у тлумаченні національного законодавства не є завданням Суду. Однак, національні суди аргументували свої рішення тим, що Закон України «Про Державний бюджет України на 2000 рік» не передбачав видатків для виплат, передбачених Указом Президента, і, відповідно, постановили, що заявник не мав права на такі виплати протягом відповідного періоду згідно з Законом України «Про бюджетну систему України». Таким чином, виявляється, що національні суди проігнорували положення статті 28 Закону України «Про бюджетну систему України», яке забороняло вносити зміни до законодавства Законом про Державний бюджет України, спочатку зміни слід було внести до відповідних законів (див. пункти 9 та 12 вище). Більше того, Суд не приймає аргумент Уряду щодо бюджету, оскільки державні органи не можуть посилатися на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (див., з-поміж інших судових рішень, рішення у справі «Бурдов проти Росії» (Burdov v. Russia), згадане вище, пункт 35). Тому остаточна відмова національних органів у праві заявника на цю доплату за період, що розглядається, є свавільною і такою, що не ґрунтується на законі. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу.
		Питання у цій адміністративній справі пов`язано з правом позивача на виплату, яке походить безпосередньо з чинного та передбачуваного положення національного законодавства - статті 117 КЗпП України, яке по суті захищається статтею 1 Першого протоколу.
		Результати аналізу рішень Європейського суду з прав людини, ухвалених за результатами застосування статті 1 Першого протоколу, дають можливість визначити критерії, що підлягають оцінці при вирішенні питання про допустимість правомірного втручання держави в право власності з точки зору його відповідності статті 1 Першого протоколу.
		У практиці Європейського суду з прав людини напрацьовані три головні критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання в право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 
		- чи є такий захід законним;
		- чи переслідує втручання в право власності «суспільний інтерес»;
		- чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям.
		Якщо хоча б одного критерію із перелічених не буде додержано, то Європейський суд з прав людини констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу.
		Законність втручання означає, що втручання держави у право власності особи, а тим більш позбавлення власності, повинно здійснюватися на підставі закону. При цьому: 
		а) до відносин щодо позбавлення державою власності своїх громадян застосовується відповідне національне законодавство (рішення від 21.02.1986 у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства»); 
		б) під «законом» розуміється нормативно-правовий акт, який повинен бути «доступним» для заінтересованих осіб, «чітким» і «передбачуваним» у питаннях застосування та наслідків дії його норм у розумних межах (рішення від 11.04.2013 у справі «Вєренцов проти України», рішення від 14.10.2010 у справі «Щокін проти України»). При цьому власне факт того, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон є «непередбачуваним». Саме суди, повноважні здійснювати правосуддя, мають завданням розсіювати ті сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення від 07.07.2011 у справі «Сєрков проти України»); 
		в) тлумачення та застосування національного законодавства - це прерогатива національних органів. Але Європейський суд з прав людини перевіряє, чи спосіб, у який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у контексті практики Європейського суду з прав людини (згадане рішення в справі «Щокін проти України»). 
		Оскільки стаття 117 КЗпП України, яка передбачає відповідальність власника або уповноваженого ним органу за затримку розрахунку при звільненні у вигляді обов`язку сплати працівнику середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, не встановлює принципу співмірності та можливості суду як органу, який виносить рішення по суті спору, зменшити розмір такого відшкодування, втручання у право власності позивача шляхом визначення розміру відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку позивач мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи не буде законним та становитиме порушення державою статті 1 Першого протоколу.
		Також, пункт 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» встановлено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		Розрахунок розміру суми відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має розраховуватись відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
		Відповідно до пункту 2 Порядку № 100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
		Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку нарахування виплат у всіх  випадках  збереження середньої заробітної  плати  провадиться  виходячи  з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати, яка згідно із пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані  протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а  у випадках передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.
		При цьому, слід врахувати, що на військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб поширюється право на соціальний захист Законом України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.1992 № 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським, співробітникам Служби судової охорони та членам їхніх сімей" та порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.
		Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку №100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства. 
		Таким чином, для визначення середньоденної заробітної плати за правилами Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 при обрахунку мають бути використанні саме календарні дні.
		Суд зазначає, що оскільки позивача звільнено зі служби 29.07.2019, тому середньоденний заробіток обчислюється виходячи з грошового забезпечення позивача за травень 2019 року по червень 2019 року.
		Відповідно до довідки від 17.08.2020 (а.с. 96), сума грошового забезпечення позивача складає: за травень 2019 року  (31 календарний день) 16 307,56 грн, за червень 2019 року (30 календарних днів) 16 307,56 грн, разом 32 615,12 грн. Середньоденне грошове забезпечення за два місяці, що передують звільненню складає 534,67 грн (32 615,12 грн/61 к.д.).
		Як вже зазначалось судом вище період нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні складає з 30.07.2019 по 20.03.2020 та становить 234 календарних днів.
		Таким чином, середнє грошове забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 30.07.2019 по 20.03.2020, яке належить стягнути на користь позивача, складає 125 112,78 грн = 534,67 грн х 234 календарних днів.
		Згідно з роз`ясненнями Пленуму Верховного Суду України в пункті 6 Постанови № 13 від 24.12.1999 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначення сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата податку з доходів громадян є обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.
		Таким чином, відповідач як податковий агент згідно вимог Податкового кодексу України зобов`язаний виплатити позивачеві середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, утримавши з нього при виплаті законодавчо встановлені податки та збори.
		Щодо вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди, суд зазначає наступне.
		Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
		Згідно із частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її права.
		Відповідно до частини першої статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
		Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
		Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.
		Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
		При цьому суд зазначає, що обов`язок доказування заподіяної моральної шкоди, покладається на сторону, що звертається з відповідною вимогою.
		Судом не встановлено причинний зв`язок між заподіяною позивачу моральною шкодою і неправомірними діями відповідача. У справі немає доказів, які б вказували на це. Сам лише факт порушення прав позивача не може бути виключною підставою для відшкодування моральної шкоди.
		З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
		Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з такого.
		Суд зазначає, що позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 статті 5 Закону України «Про судовий збір», як учасника бойових дій, а тому позивачем за подання даної позовної заяви судовий збір не сплачено.
		При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
		Відповідно до ч. 3 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
		З аналізу наведеної норми вбачається, що у разі задоволення всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті підлягають відшкодуванню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, незалежно від наявності у позивача пільг щодо сплати судового збору.
		Враховуючи те, що позовні вимоги задоволені частково, та з огляду на розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на момент подання позовної заяви, суд дійшов висновку щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в розмірі 420,40 грн. 
		 
		Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246, 255, 293, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		Позов ОСОБА_1 до Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні - задовольнити частково.
		Стягнути з Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях (ідентифікаційний код: 20001504, місцезнаходження: 84300, Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Ярослава Мудрого, будинок 56) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі  125112,78грн (сто двадцять п`ять тисяч сто дванадцять гривень 78 коп.) з відрахуванням установлених законом податків та інших обов`язкових платежів.
		Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Служби безпеки України в Донецькій та Луганській областях (ідентифікаційний код: 20001504, місцезнаходження: 84300, Донецька обл., м. Краматорськ, вул. Ярослава Мудрого, будинок 56) на користь Державного бюджету України, судовий збір у розмірі 420,40 грн (чотириста двадцять гривень 40 коп.).
		В решті позовних вимог  - відмовити.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		Апеляційна скарга подається до Першого апеляційного адміністративного суду через Луганський окружний адміністративний суд. 
		 
		Суддя                                                             О.В. Ірметова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...