Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 200/3056/20-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 03.09.2020. Зареєстровано: 04.09.2020. Забезпечено надання загального доступу: 07.09.2020.
Дата набрання законної сили: 01.02.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Україна
		Донецький окружний адміністративний суд 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		02 вересня 2020 р. Справа№200/3056/20-а 
		 
		приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов`янськ, вул. Добровольського, 1
		 
		Донецький окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді  Ушенка С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів,-
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_2 , в якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просить: 
		- визнати протиправною бездіяльність щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення, компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з квітня по жовтень 2016 року; 
		- стягнути суму індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2016 по 20.10.2016 у розмірі 18391,79 грн.; 
		- стягнути суму компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за 2016 рік у розмірі 7028,47 грн.; 
		- стягнути суму компенсації втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення у розмірі 5498,22 грн. та компенсації за невикористану додаткову відпустку у розмірі 1847,40 грн.; 
		- стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 20.10.2016 по 01.06.2020 у розмірі 529557,60 грн.; 
		- стягнути моральну шкоду у розмірі 420,00 грн.
		Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем в порушення вимог Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» з 06.04.2016 по 28.10.2016 не виплачувалась індексація грошового забезпечення. Зазначає, що індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці, а її проведення у зв`язку зі зростанням споживчих цін є обов`язковим для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Також вказує, що відповідачем при звільненні з військової служби йому не було виплачено грошову компенсацію за всі невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Вважає, що не проведення розрахунку при звільненні є підставою для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. На його думку, вказана бездіяльність, яку він вважає протиправною, спричинила йому моральну шкоду.
		Не погоджуючись з позовними вимогами, відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти задоволення позову, посилаючись на те, що проведення індексації грошових доходів населення здійснюється в межах наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів на відповідний рік. Вказує, що позивачу індексація за спірний період не нараховувалась, оскільки Департаментом фінансів Міноборони у межах наявного фінансового ресурсу можливості виплатити індексацію грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України з січня 2016 року по лютий 2018 року не було. Оскільки згідно Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» в особливий період з моменту оголошення мобілізації до припинення відповідного періоду надання військовослужбовцям додаткових видів відпусток припиняється, вважає, що позивач не набув відповідного права на отримання грошової компенсації за неотриману додаткову відпустку. Вказує, що позивачем при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди не наведено відповідних мотивів та не доведено наслідків описаної моральної шкоди. Вважає позов не обґрунтованим і таким, що не підлягає задоволенню. 
		Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 24.03.2020 вказану позовну заяву залишено без руху та позивачеві надано 10-тиденний строк з дня отримання копії ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
		Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 07.04.2020 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (в письмовому провадженні).
		Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 09.06.2020 зупинено провадження в адміністративній справі № 200/3056/20 до набрання законної сили судовим рішенням в адміністративній справі № 810/451/17.
		Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 14.07.2020 поновлено провадження в адміністративній справі № 200/3056/20.
		Рішення у справі приймається після виходу судді з чергової відпустки.
		Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
		Позивач  ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , є учасником бойових дій, що підтверджено копіями документів: паспорта громадянина України серії НОМЕР_4 , виданого Кальміуським РВ у м. Маріуполі ГУ ДМС України в Донецькій області 24 листопада 2016 року (а.с. 9), картки платника податків (а.с. 10), посвідчення учасника бойових дій серії НОМЕР_5 від 26 листопада 2015 року (а.с. 11).
		Відповідач в даних правовідносинах є суб`єктом владних повноважень у відповідності до приписів п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України.
		ОСОБА_1 проходив військову службу під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_2 (пп НОМЕР_6 ) з 06.04.2016 (наказ № 94) по 20.10.2016 (наказ № 285).
		Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 20.10.2016 № 285 (по стройовій частині) позивача, звільненого Указом Президента України від 26.09.2016 № 411/216 по демобілізації, з 20 жовтня 2016 року виключено із списків особового складу частини, усіх видів забезпечення та направлено для постановки на військовий облік до Іллічівсько-Володарського ОРВК Донецької області (а.с. 48). 
		18.12.2019 позивач звернувся до в/ч НОМЕР_2 із заявою про надання довідки про нараховане та виплачене грошове забезпечення, довідки-розрахунку сум індексації грошового забезпечення, а також інформації про додаткові оплачувані відпустки за період його служби (а.с.12).
		Згідно довідки військової частини НОМЕР_2 від 27.04.2020 № ФЕС/422 позивачу з 06.04.2016 по 20.10.2016 нарахування індексації грошового забезпечення не проводилось (а.с. 47).
		Згідно довідки військової частини НОМЕР_2 від 17.04.2020 № 1650 позивачу за період проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_2 (раніше військова частина- польова пошта НОМЕР_6 ) додаткова відпустка (як учаснику бойових дій) з не надавалась, грошова компенсація не виплачувалась (а.с. 49).
		Не погоджуючись з бездіяльністю відповідача щодо ненарахування та невиплати сум індексації грошового забезпечення за період військової служби з 06.04.2016 по 20.10.2016 та невиплати компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учаснику бойових дій при звільненні, позивач звернувся до суду з даним позовом. 
		Проаналізувавши встановлені обставини справи та норми законодавства України, яке регулює спірні правовідносини, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши всі надані учасниками справи і наявні в матеріалах справи докази, суд вважає позовну заяву такою, що підлягає частковому задоволенню з наступних підстав. 
		Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право, зокрема, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Закон України від 20.12.1991 № 2011-ХІІ "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі  Закон № 2011-ХІІ) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.
		Відповідно до ст. 1-2 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
		У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
		Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати індексації грошового забезпечення за період з квітня по жовтень 2016 року, суд зазначає наступне.
		Відповідно до частин 2, 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення. Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону.
		Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 03.07.1991 №1282-ХІІ "Про індексацію грошових доходів населення" (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 1282-ХІІ).
		Статтею 18 Закону України від 05.10.2000 №2017-III «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» визначено, що індексацію доходів населення, яка встановлюється для підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх грошових доходів в умовах зростання цін, віднесено до державних соціальних гарантій, що, згідно зі статтею 19 цього Закону, є обов`язковими для всіх підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності.
		Так, Законом №1282-ХІІ визначені правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України.
		Частинами першою та п`ятою статті 2 Закону №1282-ХІІ встановлено, що індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру, серед яких оплата праці (грошове забезпечення). Індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
		Згідно частини першої статті 4 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
		Приписами частини другої статті 5 Закону №1282-ХІІ передбачено, що підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з Державного бюджету України, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів Державного бюджету України.
		Згідно частини шостої статті 5 Закону №1282-ХІІ проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування на відповідний рік.
		Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення визначає Порядок проведення індексації грошових доходів населення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078).
		Згідно із пунктом 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв`язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка. Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях. Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 06.02.2003 № 491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення». Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
		Індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема, грошове забезпечення військовослужбовців (пункт 2 Порядку №1078).
		Пунктом 4 Порядку № 1078 встановлено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексується, зокрема, грошове забезпечення.
		Відповідно до пункту 5 Порядку № 1078 у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов`язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків. Обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення. Сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу. Якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
		Згідно з пунктом 6 Порядку №1078 виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, а саме: підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв`язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету.
		У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 9-рп/2013 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України зазначено, що індексація заробітної плати як складова належної працівникові заробітної плати спрямована на забезпечення реальної заробітної плати з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності заробітної плати у зв`язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги. Тому системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що індексація грошового забезпечення, як складова грошового забезпечення військовослужбовців, є однією з основних державних гарантій щодо оплати їх праці, а отже підлягає обов`язковому нарахуванню і виплаті.
		Отже, на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладається обов`язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації, при цьому базовим місяцем при обчисленні індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації слід вважати місяць, наступний за місяцем, в якому відбулось підвищення грошового забезпечення за рахунок зростання його складових, які не мають разового характеру.
		Посилання відповідача на відсутність коштів для виплати індексації судом не приймається до уваги, оскільки індексація заробітної плати (грошового забезпечення) є одним із способів забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів, тому держава не може односторонньо відмовитись від взятих на себе зобов`язань, шляхом не виділення на дані цілі бюджетних асигнувань, без внесення відповідних змін до чинного законодавства щодо зміни соціальних стандартів і нормативів.
		Таким чином, вказані відповідачем обставини не позбавляють його обов`язку провести та виплатити індексацію грошового забезпечення позивача у встановленому законом порядку.
		Враховуючи вищевикладене, на підставі зібраних та досліджених доказів, аналізу чинного законодавства, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2016 по 20.10.2016.
		Щодо позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за період з квітня по жовтень 2016 року, суд зазначає наступне.
		Відповідно до частини першої статті 2 Закону України від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
		 Згідно із пунктом 12 статті 12 Закону № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
		Статтею 4 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
		Відповідно до статті 16-2 Закону № 504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
		Згідно з пунктом 8 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв`язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
		У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
		Абзацом третім пункту 14 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
		 Відповідно до пункту 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
		 Згідно з пунктом 18 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
		Відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв`язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв`язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
		При цьому визначення поняття особливого періоду наведене у законах України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України» (далі - Закони № 3543-XII та №1932-XII відповідно).
		За визначенням статті 1 Закону № 3543-XII особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		Стаття 1 Закону № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
		Крім того, в статті 1 Закону № 3543-XII надано визначення мобілізації та демобілізації. Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано; демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
		 Аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової відпуски. Однак Законом № 2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
		Водночас у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
		Отже, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до пункту 19 статті 10-1 Закону 2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується пунктом 12 статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», пунктом 8 статті 10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», статтею 16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».
		Крім того, відповідно до пункту 3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, у зв`язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв`язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
		Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
		Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
		Як встановлено судом, на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків, зокрема, щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за період з 06.04.2016 по 20.10.2016.
		При ухваленні рішення у справі в частині позовних вимог щодо грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій судом враховані правові висновки Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладені в рішенні від 16.05.2019, яке залишено без змін постановою Великої Палати Верховного Суду від 21.08.2019, за результатами розгляду зразкової справи № 620/4218/18 (Пз/9901/4/19) за позовом фізичної особи до Військової частини НОМЕР_7 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
		За таких обставин суд вважає, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за період з 06.04.2016 по 20.10.2016 підлягають задоволенню.
		Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача індексації грошового забезпечення у розмірі 18391,79 грн. та компенсації за невикористану додаткову відпустку у розмірі 7028,47 за період з 06.04.2016 по 20.10.2016 суд вважає їх такими, що не підлягають задоволенню, оскільки зазначена сума не є нарахованою, а відтак вирішення питання про її стягнення є передчасним.
		На переконання суду вимога про стягнення може бути задоволена у випадку протиправної невиплати нарахованої суми соціальної виплати. Однак, у дослідженому судом випадку відповідач не здійснив її нарахування, а тому в межах розгляду цієї справи суд уповноважений лише на надання оцінки таким діям відповідача. 
		Крім того, заявлені до стягнення суми визначені на підставі розрахунків власноручно складених позивачем, які під час розгляду справи позивач намагався змінити. При цьому, в матеріалах справи відсутні будь-які розрахунки індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористану додаткову відпустку складені відповідачем. Відповідно до ч. 1 ст. 75 КАС України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Дослідивши матеріали справи та враховуючи норми права, що регулюють спірні правовідносини, суд вважає, що не вправі перебирати на себе функцію обрахунку суми індексації грошового забезпечення і календарних днів додаткової відпустки та визначення конкретного розміру компенсації, оскільки ця дискреційна функція належить відповідачу, як роботодавцю, який і зобов`язаний здійснити остаточний розрахунок з позивачем при його звільненні і нарахувати та виплатити йому компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки та індексацію грошового забезпечення.
		Враховуючи вказане, суд не вбачає підстав для задоволення позову в частині визначення і стягнення конкретного розміру індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористану додаткову оплачувану відпустку як учасника бойових дій за період з 06.04.2016 по 20.10.2016, однак з метою ефективного захисту та відновлення порушених прав позивача на підставі ч. 2 ст. 9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог і позовні вимоги в цій частині задовольнити шляхом зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачеві індексацію грошового забезпечення та компенсацію за невикористану додаткову відпустку за період з 06.04.2016 по 20.10.2016 (пункт 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України).
		Щодо позовних вимог в частині стягнення компенсації втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористану додаткову відпустку, суд зазначає таке.
		Питання, пов`язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом № 2050-ІІІ та Порядком № 159.
		Згідно з нормами статей 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), така компенсація провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії, соціальні виплати, стипендії, заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
		У відповідності до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але невиплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
		За приписами статті 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
		Пунктом 2 Порядку № 159 передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
		Згідно з п. 3 Порядку № 159 компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, зокрема, соціальні виплати (допомога сім`ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо).
		Отже, основною умовою для виплати громадянину компенсації, передбаченої статтею 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком № 129, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата (грошове забезпечення)).
		Верховний Суд у постанові від 16 квітня 2020 року у справі № 200/11292/19-а дійшов правового висновку про те, що системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що основними умовами для виплати суми компенсації є: порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів та виплата нарахованих доходів. При цьому виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу.
		Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Верховного Суду від 16.05.2019 у справі № 134/89/16-а, від 10.02.2020 у справі № 134/87/16-а, від 05.03.2020 у справі № 140/1547/19.
		Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що позивачу не був нарахований та виплачений дохід у вигляді індексації грошового забезпечення за період з квітня по жовтень 2016 року, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів у зв`язку із порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення є передчасними, а відтак правові підстави для їх задоволення відсутні.
		Крім того суд зазначає, що компенсація за невикористані дні додаткової відпустки має разовий характер, а тому не є об`єктом компенсації відповідно до вимог Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, а тому у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити.
		Щодо стягнення середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні з 20.10.2016 по 01.06.2020 у сумі 529 557,60 грн. суд зазначає наступне.
		Порядок проходження служби позивачем та звільнення з неї регулюється спеціальним законодавством.
		Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі - Положення № 1153/2008), яке визначає порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулює питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.
		Відповідно до п. 242 Положення №1153/2008 після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
		Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
		Разом з тим відповідними спеціальними нормативно-правовими актами не встановлено порядку здійснення розрахунку зі звільненою особою, зокрема, не встановлено дати проведення остаточного розрахунку при звільненні і відповідальності роботодавців за несвоєчасне здійснення виплат всіх сум, які підлягають сплаті, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов`язків.
		Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
		Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, яка неодноразово підтримана Верховним Судом (постанова від 04.12.2019 справа №825/66/16, постанова від 02.10.19 справа №817/1227/18, постанова від 10.09.2019 справа №814/2791/16, постанова від 19.06.2019 справа № 820/3312/17) за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
		Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює спірні відносини, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення зі служби органів внутрішніх справ. 
		Таким чином, суд вважає за необхідне застосувати вказані норми КЗпП України до спірних у даній справі правовідносин.
		Так, відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
		В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
		За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
		При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Відповідно до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при непроведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
		У разі не проведення розрахунку у зв`язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
		Аналіз наведених положень свідчить про те, що підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 1 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; відсутність спору щодо їх розміру; невиплата нарахованих сум в день звільнення.
		Підставою для виплати передбаченого статтею 117 КЗпП України відшкодування відповідно до частини 2 цієї статті є: нарахування сум належних працівникові при звільнені; незгода працівника з нарахованими/ненарахованими сумами, що стало підставою для виникнення трудового спору, який вирішився на користь працівника.
		Незгода працівника з розміром належних до виплати при звільненні сум повинна мати активні прояви шляхом звернення до роботодавця або безпосередньо до суду.
		Це звернення повинно бути здійснене відразу після виплати цих сум чи ознайомленні з їхнім розміром або принаймні у достатньо стислі строки.
		Такі дії будуть свідчити про наявність спору щодо розміру належних йому сум при звільненні.
		Як свідчать матеріали справи здійснений відповідачем розрахунок і виплата сум належних позивачеві при звільненні, останнім при звільненні або у стислі строки після звільнення не оскаржувалися.
		Суд зауважує, що питання про розмір виплачених при звільненні сум виникло у позивача лише у грудні 2019 року, у зв`язку з чим він звернувся до відповідача з відповідним запитом.
		Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 КЗпП України відсутні. З огляду на викладене відсутні підстави для задоволення позовних вимог в цій частині.
		Аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року по справі №822/1538/16 (№К/9901/10213/18).
		Щодо стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
		Відповідно до ч. 1 ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
		Згідно правової позиції Європейського суду з прав людини щодо доказування моральної шкоди, порушення прав особи вже само по собі тягне моральні страждання і виникнення моральної шкоди, тому не потрібно доводити факт страждань, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (рішення у справах «Анатолій Войтенко проти України», заява №18966/02, «Світлана Науменко проти України», заява № 41984/9).
		У відповідності до Постанови Верховного Суду України № 4 від 31.03.1995 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб, відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Крім цього, розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
		Нормами ст. 23 Цивільного кодексу України встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
		Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 25.05.2001 р. N 5 - під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
		У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
		Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають три складові частини, за наявності яких і настає відповідальність, а саме: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
		У рішенні Конституційного суду України від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, зазначено наступне.
		Право фізичних та юридичних осіб на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої внаслідок порушення їхніх прав, свобод та законних інтересів, має конституційно-правову природу і передбачено в статтях 32, 56, 62, 152 Основного Закону України.
		Засади та сутність інституту моральної шкоди розкриваються в Цивільному кодексі України, у статті 23 якого встановлено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга); моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини четверта, п`ята).
		Подальше регулювання інституту моральної шкоди визначено в окремих законах. Так, право на відшкодування моральної шкоди закріплено, зокрема, в законах України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду» , «Про інформацію» , «Про авторське право і суміжні права» , «Про захист прав споживачів» , «Про телебачення і радіомовлення» , «Про протидію торгівлі людьми» , «Про телекомунікації» , «Про жертви нацистських переслідувань».
		Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку, що інститут моральної шкоди має міжгалузевий характер, а тому особливості його застосування можуть встановлюватися галузевим законодавством.
		У трудовому законодавстві право працівника на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням його трудових прав, визначено у статті 237-1 Кодексу, відповідно до якої відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя; порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
		Згідно розділу 6 Методичних рекомендацій «Відшкодування моральної шкоди», Мінюст 13.05.2004 № 35-13/797, відповідно до чинного законодавства моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
		Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (п. 6.2.).
		Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану.
		У разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.
		На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов`язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.
		Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (п. 6.3.).
		Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
		При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
		Моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної школи не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз, тим більше, якщо така компенсація стосується юридичної особи.
		У будь-якому випадку розмір відшкодування повинен бути адекватним нанесеній моральній шкоді (п. 6.4.).
		Враховуючи, що відповідачем при звільненні позивача не дотримані всі надані законодавством гарантії, що призвело до порушення конституційних прав останнього, суд вважає, що ОСОБА_1 заподіяна моральна шкода, яка пов`язана із моральними стражданнями, оскільки, позивач відчував певні негативні емоції та дискомфорт, прикладав додаткові зусилля для організації свого життя, змушений був захищати свої права в суді. Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 420,00 гривень.
		Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3)обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		У силу ч. ч. 1 та 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		Положеннями статті 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Сторонами суду не наведено інших специфічних, доречних та важливих аргументів, які суд зобов`язаний оцінити, виконуючи свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		За таких обставин суд дійшов висновку, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та підлягають частковому задоволенню.
		Оскільки позивач в силу Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, питання щодо його розподілу не вирішувалось. 
		Керуючись ст. ст. 2, 9, 72-77, 133, 139, 241-246, 255, 257, 258, 262, 263, 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення коштів, - задовольнити частково.
		Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) індексації грошового забезпечення і компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за період з квітня 2016 року по жовтень 2016 року.
		Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) суму індексації грошового забезпечення за період з 06.04.2016 по 20.10.2016.
		Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) суму компенсації за невикористану додаткову відпустку учасника бойових дій за період з 06.04.2016 по 20.10.2016.
		Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 (ЄДРПОУ НОМЕР_3 ; АДРЕСА_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ; АДРЕСА_1 ) суму моральної шкоди у розмірі 420 (чотириста двадцять) гривень 00 копійок. 
		В задоволенні іншої частини позовних вимог  відмовити.
		Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Першого апеляційного адміністративного суду через Донецький окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. 
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
		У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення складено 2 вересня 2020 року.
		 
		 
		Суддя С.В. Ушенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...