Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 233/783/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:; про приватну власність, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.09.2020. Забезпечено надання загального доступу: 14.09.2020.
Дата набрання законної сили: 02.09.2020
Номер судового провадження: 61-20740ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		02 вересня 2020 року 
		м. Київ
		 
		справа № 233/783/17-ц
		провадження № 61-20740св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 , 
		відповідач - Акціонерне товариство «Українська залізниця»,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року в складі судді Бєлостоцької О. В. та постанову Донецького апеляційного суду 
		від 16 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Канурної О. Д., Будулуци М. С., Космачевської Т. В.
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		 
		У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі -АТ «Укрзалізниця») про визнання права користування житловим приміщенням.
		 
		В обґрунтування позову зазначав, що з 12 листопада 1988 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 . В 1988 року разом із дружиною вселився до квартири
		АДРЕСА_1 , наймачем якої на той час був батько його дружини - ОСОБА_3 . 
		 
		Звертав увагу на те, що змоменту вселення він користувався цим житловим приміщенням нарівні з дружиною та її батьками, вели спільне господарство, спільно утримували зазначену вище квартиру. 
		 
		Вказував на те, що спірна квартира знаходиться на балансі Костянтинівської дистанції колії регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Укрзалізниця».
		 
		Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 його дружина померла. На час смерті вона була єдиним наймачем цієї квартири, проте квартира приватизована не була.
		 
		Стверджував, що іншого житла немає та проживає у спірній квартирі постійно 
		з 1988 року, проте місце його проживання у ній не зареєстровано і відповідач його право користування спірним житловим приміщенням не визнає.
		 
		Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .
		 
		Справа розглядалась судами неодноразово.
		 
		Рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - квартирою 
		АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за вимогами житлового законодавства ОСОБА_2 мала право вселити позивача у займане житлове приміщення, як члена своєї сім`ї. Інші члени сім`ї, які там проживали раніше, померли, у зв`язку з чим посилання представника відповідача щодо обов`язкової наявності письмової згоди на вселення позивача від інших членів сім`ї суд вважав необґрунтованим. Суд зробив висновок про правомірність вселення ОСОБА_1 у спірне житлове приміщення, оскільки під час судового розгляду встановлено, що подружжя тривалий час проживало разом у спірній квартирі, вело спільне господарство та підтримувало сімейні стосунки. Отже, на підставі статті 64 Житлового Кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ОСОБА_1 набув право користування вказаною квартирою, у зв`язку з чим позовні вимоги щодо визнання за позивачем вказаного права є обґрунтованими.
		 
		Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2017 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» відхилено. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року залишено без змін.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивач, як чоловік 
		ОСОБА_2 , є членом її сім`ї, вселився у спірну квартиру зі згоди її наймачів, з дружиною вів спільне господарство, на час смерті ОСОБА_2 ( 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ) постійно проживав у спірній квартирі протягом 26 років. Встановивши, що іншого житла з 2010 року позивач немає, спірна квартира є його постійним місцем проживання, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого та правильного висновку про те, що позивач набув рівного з іншими членами сім`ї права користування квартирою АДРЕСА_1 .
		 
		Постановою Верховного Суду від 05 грудня 2018 року касаційну скаргу 
		АТ «Укрзалізниця»задоволено. Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 26 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 31 липня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
		 
		Судове рішення суду касаційної інстанції мотивовано тим, що суди не врахували доводів відповідача та не надали їм належної правової оцінки. Зокрема, суди не звернув увагу на те, що на дату смерті наймача спірної квартири - ОСОБА_2 
		(15 листопада 2016 року) вона була єдиною зареєстрованою у квартирі особою та після її смерті у спірній квартирі інші особи не зареєстровані. 
		 
		Верховним Судом також зазначено, що посилання ОСОБА_1 на те, що він вселився у спірну квартиру в установленому законом порядку, зі згоди наймача та усіх членів його сім`ї не підтверджені відповідними належними та допустимими доказами, зокрема, відсутня їх письмова згода, при цьому суди не встановили, що за обставинами справи безспірно вбачається, що вони висловлювали таку згоду.
		 
		Колегія суддів суду касаційної інстанцій також зазначила, що відхиляючи доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивач має у власності інше житло та не був зареєстрований у спірній квартирі з посиланням на положення частини першої статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», апеляційний суд взяв до уваги усні пояснення позивача про те, що він немає іншого житла, після продажу своєї квартири у липні 2010 року його було знято з реєстрації місця проживання та він зі своєю дружиною неодноразово намагалися зареєструвати його місце проживання у спірній квартирі, проте через наявність боргів за комунальні послуги посадові особи житлово-експлуатаційної організації в усній формі відмовляли йому у реєстрації. Проте, апеляційний суд не звернув увагу на те, що доводи позивача ґрунтуються виключно на припущеннях.
		 
		Останнім рішенням Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області 
		від 18 червня 2019 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право користування житловим приміщенням - квартирою 
		АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
		 
		Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення позивача не свідчить про те, що ОСОБА_1 не набув права користування спірної квартири, оскільки в судовому засіданні знайшов підтвердження факт того, що останній наймач 
		квартири - дружина позивача фактично висловлювала таку згоду, мала намір зареєструвати чоловіка на місцем фактичного проживання та в усній формі зверталась до відповідача з цього приводу, що підтверджується показаннями свідка та узгоджується із поясненнями позивача. Крім того, про згоду ОСОБА_2 на вселення та проживання позивача в спірній квартирі свідчить і факт тривалого, постійного проживання позивача в спірній квартирі. Суд зауважив, що відповідач на спростування цих обставин доказів не надав.
		 
		Крім того, судом першої інстанції зазначено, що попередні наймачі спірної квартири -батьки ОСОБА_2 також висловлювали згоду на вселення та проживання позивача в спірному житловому приміщенні, оскільки саме вони запропонували ОСОБА_1 та його дружині мешкати разом із ними.
		 
		До того ж, суд першої інстанції вважав за доцільне звернути увагу на той факт, 
		що станом на дату зняття ОСОБА_1 з реєстраційного обліку за адресою: 
		   АДРЕСА_2 , окрім наймача 
		ОСОБА_2 та позивача в спірній квартирі інші особи не проживали, отже були відсутні члени сім`ї наймача, від яких би вимагалась згода на вселення позивача по справі до вказаної квартири.
		 
		Також судом першої інстанції зазначено, що станом на час розгляду справи судом за ОСОБА_1 не зареєстровано право власності на будь-яке нерухоме майно, отже, власного житла позивач не має, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 квітня 2017 року, від 13 червня 2019 року та від 18 червня 
		2019 року.
		 
		Судом першої інстанції також звернуто увагу на те, що з 11 липня 2017 року 
		ОСОБА_1 зареєстрований в спірній квартирі, однак, вважаючи реєстрацію місця проживання позивача за вказаною адресою незаконною, відповідач не вжив заходів, спрямованих на скасування або визнання її незаконною.
		 
		Постановою Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року апеляційну скаргу АТ «Укрзалізниця» залишено без задоволення, рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року залишено без змін.
		 
		Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції обґрунтовано виходив з наявності підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки останній, як чоловік ОСОБА_2 та відповідно член її сім`ї, вселився до спірної квартири зі згоди наймачів, вів з дружиною спільне господарство, постійно мешкав за цією адресою з 1988 року і продовжив мешкати після смерті дружини, іншого житла на праві власності або користування не має, отже набув рівного з іншими членами сім`ї наймача права користування зазначеною вище квартирою.
		 
		Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
		 
		У листопаді 2019 року АТ «Укрзалізниця» засобами поштового зв`язку надіслало до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати зазначені вище судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Зазначає, що в порушення вимог процесуального закону судами не враховані висновки та мотиви з яких були скасовані попередні судові рішення, ухвалені в цій справі, викладені в постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року. Не звернуто уваги на те, що в матеріалах справи відсутня письмова згода наймачів спірної квартири на вселення позивача, а єдиною зареєстрованою особою в спірній квартирі була померла дружина позивача.
		 
		Звертає увагу також на те, що судами безпідставно не застосований Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», в статті 6 якого визначається обов`язок особи при зміні місця проживання протягом 30 днів після зняття з реєстрації зареєструватися за новим місцем проживання. 
		 
		Вважає, що для реєстрації місця проживання у позивача відсутні документи на право вселення, тим більше, що в нього знаходилось в приватній власності інше житлове приміщення.
		 
		Стверджує, що проживання позивача в спірній квартирі порушує права відповідача як балансоутримувача житлового будинку в якому вона розташована, оскільки особи, які перебувають з відповідачем в трудових правовідносинах позбавлені можливості вселитись до службового приміщення.
		 
		Також зазначає про наявність у позивача заборгованості за квартирну плату та спожиті ним житлово-комунальні послуги.
		 
		Відзиву на касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» до Верховного Суду від інших учасників справи не надходило.
		 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Укрзалізниця» на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року, витребувано цивільну справу та надано учасникам справи строк на подання відзивів на касаційну скаргу. 
		 
		Позиція Верховного Суду
		 
		08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-ІХ).
		 
		Відповідно до пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону
		№ 460-ІХ касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		За таких обставин касаційна скарга АТ «Укрзалізниця» на рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року підлягає розгляду Верховним Судом в порядку за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції чинній на час її подання, тобто до 08 лютого 2020 року.
		 
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		 
		Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
		 
		Частиною першою статті 400 ЦПК України, в редакції чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін, оскільки зазначені вище судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. 
		 
		Фактичні обставини справи
		 
		Судами встановлено, що на підставі ордеру № 267, виданого виконавчим комітетом Ради народних депутатів м. Костянтинівка на підставі рішення від 08 липня 1987 року № 268, в квартиру 
		АДРЕСА_1 вселився ОСОБА_3 (водій дрезини), разом із членами своєї сім`ї: ОСОБА_5 - дружина, ОСОБА_6 - дочка, 
		ОСОБА_7 - зять, ОСОБА_2 - дочка, ОСОБА_9 та ОСОБА_10 - внуки. 
		 
		12 листопада 1988 року ОСОБА_2 уклала шлюб з позивачем ОСОБА_1 , що підтверджується копією повторного свідоцтва про шлюб від 06 грудня 2016 року 
		серії НОМЕР_1 (актовий запис від 12 листопада 1988 року № 796, складений відділом реєстрації актів цивільного стану по м. Костянтинівці Костянтинівського міськрайонного управління юстиції Донецької області). Після реєстрації шлюбу прізвище дружини - « ОСОБА_2 ».
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 померла, що підтверджується копією повторного свідоцтва про смерть від 02 грудня 2016 року серії НОМЕР_2 (актовий запис від 15 листопада 2016 року № 1418, складений Костянтинівським міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Донецькій області).
		 
		Відповідно до довідки від 23 червня 2017 року № 06/987, наданою структурним підрозділом «Костянтинівська дистанція колії» регіональної філії «Донецька залізниця» АТ «Укрзалізниця» у вказаній квартирі було зареєстроване місце проживання ОСОБА_3 , який був знятий з реєстрації у 1996 році, ОСОБА_5 , яка була знята з реєстрації у 2007 році у зв`язку зі смертю, ОСОБА_2 , яка була знята з реєстрації у 2016 році у зв`язку із смертю. 
		 
		Станом на час розгляду справи судами попередніх інстанцій за ОСОБА_1 не зареєстровано право власності на будь-яке нерухоме майно, що підтверджується інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 21 квітня 2017 року, 13 червня 
		2019 року та від 18 червня 2019 року.
		 
		Відповідно до копії паспорта ОСОБА_1 в період з 10 вересня 2003 року до 30 липня 2010 року позивач був зареєстрований за адресою: 
		  АДРЕСА_2 ; з 30 липня 2010 року до 11 липня 2017 року реєстрація відсутня; з 11 липня 2017 року позивач зареєстрований в спірній квартирі.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування 
		 
		Частиною першою статті 43 Конституції Українивизначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
		 
		У статті 9 ЖК Української РСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
		 
		Відповідно до частин першої та другої статті 61, статей 64 та 65 
		ЖК Української РСР користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем громадянином, на ім`я якого видано ордер.
		 
		Члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.
		 
		Наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей зазначеної згоди не потрібно. Особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
		 
		Частиною першою статті 106 ЖК УкраїнськоїРСР передбачено, що повнолітній член сім`ї наймача вправі за згодою наймача та інших членів сім`ї, які проживають разом з ним, вимагати визнання його наймачем за раніше укладеним договором найму жилого приміщення замість попереднього наймача. Таке ж право у разі смерті наймача або втрати ним права на жиле приміщення належить будь-якому членові сім`ї наймача.
		 
		Відповідно до пункту 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України 
		від 01 листопада 1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що стаття 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність реєстрації за місцем проживання само по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.
		 
		У пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року 
		№ 2 «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» (зі змінами) вказано, що вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з`ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Однак відсутність письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення саме по собі не свідчить про те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням, якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку згоду.
		 
		Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 липня 2012 року № 6-60цс-12, у осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов`язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім`ї наймача (частини перша та друга статті 64 ЖК Української РСР). Крім того, особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (частина друга статті 65 ЖК Української РСР).
		 
		Оскільки відповідно до вимог закону вселення та проживання в квартирі може бути здійснено лише у встановленому порядку, членом сім`ї наймача, в розумінні частини другої статті 64 ЖК Української РСР, може бути визнано лише осіб, які вселилися у встановленому порядку та на відповідній правовій підставі постійно проживають в квартирі разом з наймачем. За змістом статті 65 ЖК Української РСР за особою не може бути визнано право користування жилим приміщенням, якщо вона зберігає постійне місце проживання в іншому жилому приміщенні.
		 
		Статтею 107 ЖК Української РСР визначено, що у разі вибуття наймача та членів його сім`ї, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття. У зв`язку зі смертю основного наймача, договір найму на квартиру підлягає оформленню на ім`я члена сім`ї, який має право користуватися квартирою.
		 
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		 
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України, в редакції чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України, в редакції чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Встановивши, що позивач, як чоловік ОСОБА_2 та відповідно член її сім`ї, вселився до квартири 
		АДРЕСА_1  зі згоди наймачів, вів з дружиною спільне господарство, постійно мешкав за цією адресою з 1988 року і продовжив мешкати після 30 липня 2010 року (дата зняття з реєстрації за попереднім зареєстрованим місцем проживання), іншого житла на праві власності або користування не має, суди обґрунтовано виходили з наявності правових підстав для визнання за позивачем права користування спірною квартирою.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що судами безпідставно не застосований Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання», в статті 6 якого визначається обов`язок особи при зміні місця проживання протягом 30 днів після зняття з реєстрації зареєструватися за новим місцем проживання, не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, оскільки відсутність реєстрації за місцем проживання не може бути підставою для відмови у визнані за особою права користування житловим приміщенням. При цьому позивач з 2017 року зареєстрований в спірній квартирі, а в разі незгоди відповідача з реєстрацію місця проживання позивача в спірній квартирі, він не позбавлений права її оспорити.
		 
		Не може бути підставою для відмови у визнанні права ОСОБА_1 на користування спірним житловим приміщенням відсутність письмової згоди всіх членів сім`ї наймача на його вселення, оскільки відсутність письмової згоди саме по собі не свідчить про те, що позивач не набув права користування житловим приміщенням, оскільки за обставинами справи безспірно встановлено, що всі члени сім`ї наймача висловлювали таку згоду. Крім того, як правильно встановлено судами, станом на час зняття позивача з реєстрації попереднього місця проживання,окрім наймача ОСОБА_2 в спірній квартирі інші особи не проживали, отже були відсутні члени сім`ї наймача, від яких би вимагалась згода на вселення позивача до спірної квартири.
		 
		Аргумент касаційної скарги про те, що визнання права користування спірною квартирою за позивачем порушуються права та інтереси відповідача, не заслуговують на увагу, оскільки не підтвердженні належними та допустимими доказами. В матеріалах справи відсутня інформація про те, що спірна квартира є службовим житлом, а користування нею позивачем порушує права трудового колективу відповідача.
		 
		Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що судами не враховані висновки та мотиви з яких біли скасовані попередні судові рішення, ухвалені в цій справі, викладені в постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року, оскільки на виконання вимог зазначеного вище судового рішення суду касаційної інстанції, судом першої інстанції шляхом постановлення ухвали про витребування доказів 
		від 07 березня 2019 року були вжиті заходи щодо з`ясування обставин чи було дотримано встановленого порядку при вселенні позивача до спірної квартири, зокрема: чи отримував позивач письмову згоду усіх членів сім`ї наймача на вселення в якості члена сім`ї, чи здійснював він всі залежні від нього дії для реєстрації у спірному жилому приміщенні, чи наявне у нього інше житло. Отримавши відповідні докази, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що позивач вселився та проживав в спірній квартирі в установленому законом порядку. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції обґрунтовано підтримав такий висновок суду першої інстанції.
		 
		Посилання заявника на те, що позивач має на праві власності інше житлове приміщення, спростовуються встановленими судами обставинами та відповідними доказами про те, що іншого житла, яке б належало позивачу на праві власності чи на праві користування, за ним не зареєстровано.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що за спірною квартирою рахується заборгованість за квартирну плату та житлово-комунальні послуги, не можуть бути підставою для відмови в визнанні за позивач права користування зазначеною вище квартирою.
		 
		Інші доводи касаційної скарги є аналогічні доводам апеляційної скарги відповідача, які обґрунтовано відхиленні апеляційним судом, при цьому зводяться до переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
		 
		При вирішенні цієї справи судами повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, у зв`язку із чим зроблено правильний висновок про наявність підстав для задоволення прозову.
		 
		Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі; враховуючи правомірний правовий результат вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій, підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		Керуючись статтями 400, 401, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
		 
		Рішення Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 18 червня 2019 року та постанову Донецького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:І. Ю. Гулейков       О. В. Ступак       Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...