Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 686/27262/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 14.10.2020. Забезпечено надання загального доступу: 15.10.2020.
Дата набрання законної сили: 12.10.2020
Номер судового провадження: 61-21200ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		Постанова
		Іменем України 
		                           
		12 жовтня 2020 року
		 
		м. Київ
		 
		справа № 686/27262/18
		провадження № 61-21200св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
		 
		учасники справи: 
		позивач - Приватне акціонерне товариство «Хмельницький завод експериментального виробництва», 
		відповідач - ОСОБА_1 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Хмельницький завод експериментального виробництва» на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 травня 2019 року у складі судді Мазурок О. В. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: П`єнти І. В., Корніюк А. П., Талалай О. І.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
		У листопаді 2018 року Приватне акціонерне товариство «Хмельницький завод експериментального виробництва» (далі - ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні і володінні квартирою шляхом виселення. 
		Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 з 17 жовтня 1983 року по 25 червня 2002  року працював на різних посадах у товаристві, а 12 листопада 1985 року проведено спільне засідання профкому та адміністрації підприємства, за результатами якого складено протокол № 3, згідно з яким вирішено поселити в гуртожиток за № 12 слюсаря-ремонтника ОСОБА_1 .
		Разом з тим, ОСОБА_1 ордер на вселення у гуртожиток АДРЕСА_1 не видавався, але всупереч вимог законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, відповідач вселився у гуртожиток без ордера, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу та станом на 16 листопада 2018 року використовує квартиру за АДРЕСА_2 , власником якої є ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва».
		Згідно з умовами договору купівлі-продажу державного майна, укладеного 14 січня 1994 року між Комітетом економіки обласної державної адміністрації Хмельницької області та організацією орендарів Хмельницького орендного дослідно-експериментального заводу, у власність заводу перейшов цілісний майновий комплекс, у тому числі і будинок по АДРЕСА_1 . У зв`язку з набуттям права приватної власності на квартири у будинку по АДРЕСА_1 , Закритим акціонерним товариством «Хмельницький завод експериментального виробництва» (далі - ЗАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва») вирішено надати можливість мешканцям викупити займані ними квартири. Відповідно до пункту 2 протоколу загальних зборів ЗАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва» від 22 липня 1999 року № 2, затвердженого рішенням профкому про розподіл житлової площі в гуртожитку мешканцям гуртожитку з правом подальшого викупу, а пунктом 4 вказаного протоколу вирішено продати кімнату № НОМЕР_1 та кімнату АДРЕСА_2 ОСОБА_1 , виходячи з вартості 178,38 грн за квадратний метр.
		Оскільки ОСОБА_1 відхилено пропозицію позивача щодо придбання у приватну власність квартири АДРЕСА_2 та пропозицію щодо укладення договору оренди № 1 житлового приміщення, а саме спірної квартири, позивач просив усунути перешкоди у користуванні і володінні квартирою АДРЕСА_3 шляхом виселення ОСОБА_1 .
		В ході розгляду справи позивач подав заяву про зміну предмета позову та просив усунути перешкоди у користуванні і володінні квартирою АДРЕСА_4 , шляхом виселення ОСОБА_1 .
		Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Хмельницького апеляційного суду від  22  жовтня 2019 року, у задоволенні позову ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва» до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні і володінні квартирою відмовлено.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов висновку, що позивачем не доведено факту, що відповідач вселився у гуртожиток всупереч вимог чинного законодавства. Крім того,  ОСОБА_1 більше 10 років працював на різних посадах у ПрАТ «Хмельницький експериментальний завод», а тому він не підлягає виселенню без надання іншого жилого приміщення.
		                                                                                                                                            
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
		 
		У листопаді 2019 року ПрАТ «Хмельницький експериментальний завод» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 травня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
		 
		Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема висновок судів стосовно законності проживання у гуртожитку відповідача, за умови відсутності в останнього ордера на вселення суперечить змісту статей 128, 130 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР). Крім того, суди не врахували, що ОСОБА_1 відмовився укладати договір найму житла та взагалі не сплачує комунальні послуги.
		 
		Заявник зазначав, що посилання судів на те, що ОСОБА_1 не може бути виселений зі спірного приміщення без надання іншого жилого приміщення, оскільки пропрацював на підприємстві більше 10 років, що суперечитиме положенню статті 125 ЖК УРСР, є помилковими, оскільки спірне житло не відноситься до категорії службових. Крім того, посади відповідача не відносяться до категорії посад робітників, яким може бути надано службове житлове приміщення, у відповідності до переліку, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37.
		 
		У лютому 2020 року від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу ПрАТ «Хмельницький експериментальний завод» на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 травня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, в якому посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги просить залишити її без задоволення, а судові рішення - без змін.
		 
		Свою позицію представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 обґрунтовує тим, що судами правильно застосовано норми матеріального права та враховано, що забезпечення збереження ордерів осіб, які проживають у гуртожитку є обов'язком власника такого гуртожитку. Крім того, зазначає, що посилання в касаційній скарзі на постанову Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 є безпідставними, оскільки вона прийнята після прийняття підприємством рішення про вселення ОСОБА_1 (у 1985 році).
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 21 січня 2020 року, після усунення заявником недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи з Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області.
		У лютому 2020 року матеріали справи № 686/27262/18 надійшли до Верховного Суду.
		Позиція Верховного Суду
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Відповідно до частини другої розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
		Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
		За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
		Фактичні обставини справи
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 з 17 жовтня 1983 року по 25 червня 2002 року працював на різних посадах у ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва».
		12 листопада 1985 року проведено спільне засідання профкому та адміністрації підприємства, за результатами якого вирішено поселити в гуртожиток за № 12 слюсаря-ремонтника ОСОБА_1 . Вказане рішення скріплено протоколом від 12 листопада 1985 року № 3.
		ПрАТ «Завод експериментального виробництва» є власником будинку АДРЕСА_1 .
		Постановою Апеляційного суду Хмельницької області від 26 вересня 2018 року скасовано розпорядження ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва» від 17 жовтня 2016 року № 17/10 про безоплатну передачу ОСОБА_3 у власність квартири АДРЕСА_2 , та видане товариством 06 грудня 2016 року останній свідоцтво про право власності на зазначену квартиру. Скасовано рішення державного реєстратора Хмельницького бюро технічної інвентаризації Павлюк І. І. від 17 грудня 2016 року про державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_2 , загальною площею 33,1 кв. м. Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 26 січня 2017 року між ОСОБА_3 і Товариством з обмеженою відповідальністю «Хмельницький олійножировий комбінат». Виселено ОСОБА_1 у квартиру АДРЕСА_2 .
		Вказаним рішенням суду встановлено, що ОСОБА_1 у встановленому законом порядку на підставі спільного рішення профкому та адміністрації підприємства у 1985 році поселився у зазначений гуртожиток, де був зареєстрований 27 травня 1988 року, а в подальшому 27 травня 1988 року за згодою власника гуртожитку були зареєстровані і члени його сім`ї дружина ОСОБА_4 , син ОСОБА_5 . Усі вони постійно проживали на житловій площі гуртожитку і займали кімнати № НОМЕР_1 і № НОМЕР_2 , сплачували плату за проживання і комунальні послуги.
		 
		Нормативно-правове обґрунтування
		Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
		Статтею 9 ЖК УРСР встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
		Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого житла. Вказане право охоплює право займати житло, не бути виселеним чи позбавленим житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Згідно з частиною першою статті 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
		Відповідно до частини третьої статті 132 ЖК УРСР осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
		Згідно з абзацом 3 частини першої статті 125 ЖК УРСР без надання іншого жилого приміщення зокрема не можуть виселені особи, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм жиле приміщення, не менш як десять років.
		Відповідно до частини другої статті 128 ЖК УРСР жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету.
		Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		Пунктом 1 статті 8 Конвенції гарантовано кожній особі, окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
		Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
		Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
		У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
		У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
		Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, слід дійти висновку про те, що виселення особи з житла без надання іншого жилого приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
		Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі «Прокопович проти Росії» від 18 листопада 2004 року, заява № 58255/00).
		ЄСПЛ вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатися як «необхідне в демократичному суспільстві…» (рішення від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
		Таким чином, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.
		Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги. 
		Відмовляючи у задоволенні позову ПрАТ «Хмельницький завод експериментального виробництва», суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно виходив із того, що позивачем не доведено факту вселення відповідача до гуртожитку всупереч вимог чинного законодавства. 
		Крім того, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що               оскільки ОСОБА_1 пропрацював на різних посадах у ПрАТ «Хмельницький експериментальний завод» більше 10 років, то відповідно до абзацу 3 частини першої статті 125 ЖК УРСР він не підлягає виселенню із гуртожитка без надання іншого жилого приміщення.
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами справи, суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд із дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив у повному обсязі доводи апеляційної скарги та виніс законну й обґрунтовану постанову, яка відповідає вимогам статті              382 ЦПК України.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що за відсутності ордера на вселення відповідач займає спірне житло самоправно, не заслуговують на увагу. Якщо особа вселилася в жиле приміщення без ордера, але на підставі угоди чи дозволу, то вона не може вважатися такою, що самоправно зайняла жиле приміщення. Судами встановлено, що ОСОБА_1 вселився в гуртожиток на підставі спільного рішення профкому   та адміністрації підприємства, за результатами якого складено протокол від  12  листопада 1985 року № 3, а отже, його вселення не було самоправним.
		 
		Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що суди помилково застосували до спірних правовідносин статтю 125 ЖК УРСР, оскільки спірне житлове приміщення не є службовим, тому ОСОБА_1 підлягає виселенню зі спірного приміщення без надання іншого жилого приміщення, є необґрунтованими з наступних підстав.
		 
		Порядок виселення з гуртожитків регулює стаття 132 ЖК УРСР, абзац третій якої закріплює право осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у статті 125 цього Кодексу, бути виселеними з займаного житлового приміщення лише з наданням їм іншого жилого приміщення.
		 
		Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що посади, нас яких працював ОСОБА_1 не відносяться до категорії посад, працюючи на яких робітникам може бути надано службове житлове приміщення, у відповідності до переліку, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04 лютого 1988 року № 37 є суперечливими, оскільки згідно з матеріалами справи та як неодноразово зазначав сам заявник, квартира АДРЕСА_4 не відноситься до числа службових.
		 
		Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди заявника з висновками судів стосовно встановлених обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів згідно з положеннями статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній станом на дату подання касаційної скарги).
		 
		ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).
		 
		При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
		 
		Отже, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права, що можуть бути підставою для скасування постановлених у справі судових рішень.
		 
		Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
		 
		Щодо розподілу судових витрат
		 
		Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
		 
		Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		 
		Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Хмельницький завод експериментального виробництва» залишити без задоволення.
		 
		Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 17 травня 2019 року та постанову Хмельницького апеляційного суду від 16 жовтня 2019 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:І. Ю. Гулейков       О. В. Ступак       Г. І. Усик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...