Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 727/11811/18 : Цивільні справи (до 01.01.2019); Позовне провадження; Спори, що виникають із договорів; Спори, що виникають із договорів купівлі-продажу.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 30.10.2020. Забезпечено надання загального доступу: 30.10.2020.
Дата набрання законної сили: 29.10.2020
Номер судового провадження: 61-19049ск19

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		29 жовтня 2020 року
		м. Київ
		 
		справа № 727/11811/18
		провадження № 61-19049св19
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчука М. М.,
		 
		учасники справи:
		позивачі:  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
		відповідачі:  ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,
		 
		розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року в складі судді: Волошина С. О., та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року в складі колегії суддів: Владичана А. І., Кулянди М. І., Одинака О. О.,
		 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ
		Короткий зміст скарги
		 
		У листопаді 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 звернулися із позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та витребування майна з чужого незаконного володіння.
		 
		Позовні вимоги мотивовані тим, що 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики. Для забезпечення виконання вказаного договору між позивачами та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Макєєвою Н. В., яка належала позивачам на праві спільної сумісної власності. Жодних коштів за цим договором вони не отримували, оскільки не мали наміру продавати квартиру.
		 
		19 квітня 2012 року ОСОБА_4 продав спірну квартиру ОСОБА_5 , який в подальшому відчужив її на підставі договору купівлі-продажу від 25 серпня 2016 року ОСОБА_6 .
		 
		Позивачі вказували, що договір купівлі-продажу квартири не відповідає загальним вимогам закону щодо дійсності правочинів та повинен бути визнаний недійсним з підстав, передбачених частиною п`ятою статті 203, статтями 229, 230, 231, 233, 235 ЦК України, оскільки вони не мали наміру відчужувати належну їм квартиру, а оспорюваний договір не був спрямований на реальне настання правових наслідків, зумовлених ним, вчинений під впливом помилки, обману, проти їх волі внаслідок застосування психічного тиску, впливом тяжкої обставини та є удаваним, так як фактично приховує договір застави нерухомого майна (іпотеки) та забезпечує недійсне основне зобов`язання (частина друга статті 548 ЦК України). Оскільки майно вибуло з їх володіння поза їх волею, а тому вони як власники квартири мають право витребувати її з чужого незаконного володіння.
		 
		ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 просили:
		визнати недійсними договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 13 жовтня 2011 року № 6522, укладений між  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ;
		витребувати в ОСОБА_6 спірну квартиру та повернути її в спільну сумісну власність позивачів.
		 
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3  відмовлено.
		 
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в момент підписання договору купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2011 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що зазначено в договорі. Позивачами не доведено, що зміст договору купівлі-продажу суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства. Тому відсутні підстави, передбачені статтею 203 ЦК України, для задоволення позовних вимог. Оскільки не встановлено порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивачів, то суд першої інстанції зробив висновок про відмову у застосуванні позовної давності.
		 
		При відмові в задоволенні позовних вимог про витребування в ОСОБА_6 спірної квартири суд першої інстанції вказав, що оскільки ОСОБА_5 , як добросовісний набувач та власник квартири АДРЕСА_1 відповідно до вимог статті 317 ЦК України вправі був розпорядитися цією квартирою на свій розсуд, а саме продати її відповідачу ОСОБА_6 . Витребування спірної квартири у відповідача ОСОБА_6 можливе тільки з підстав припинення його права власності, визначених в статті 346 ЦК України. Таких підстав у справі не встановлено.
		 
		Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
		 
		Постановою Чернівецького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року апеляційну скаргу  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено частково.
		 
		Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 рокузмінено в мотивувальній частині з підстав, які зазначені в постанові.
		 
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
		у момент підписання договору купівлі-продажу квартири від 13 жовтня 2011 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
		позивачами не наведено обставин, щодо яких вони помилялися та які мають істотне значення, не надано належних та допустимих доказів укладення правочину під впливом помилки та позивачами в позовній заяві зазначено, що оспорюваний договір було укладено з метою забезпечення виконання зобов`язання за договором позики, що є самостійною підставою для визнання договору недійсним;
		колегія суддів вважала безпідставними посилання на необізнаність ОСОБА_1 , її похилий вік, довірливість до слів ОСОБА_7 , якому вона передала 15 000 доларів без будь-якого посвідчення позики, оскільки помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення;
		у матеріалах справи відсутні будь-які докази факту обману позивачів під час укладення оскаржуваного договору в той час, як наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт оману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Тому відсутні правові підстави для визнання оспорюваного договору недійсним відповідно до статті 230 ЦК України;
		доводи позовної заяви та апеляційної скарги про укладення оскаржуваного договору внаслідок збігу тяжких обставин, зокрема, через наявність кредитної заборгованості у ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк», загрозу втрати квартири колегія суддів відхилила, оскільки вони не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи. У матеріалах справи відсутні будь-які докази наявності простроченої заборгованості ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк», ініціювання банком звернення стягнення на майно, виселення, погашення зазначеної заборгованості. Докази, наявні в матеріалах справи, а саме: договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1 , укладений між   ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , заяви останніх до приватного нотаріуса Макеєвої Н. В., в яких вони повідомляють про те, що відчужувані частки квартири є їх особистою власністю, свідчать про наявність у діях власників волі на передачу майна ОСОБА_4 , який відчужив його ОСОБА_5 ;
		судом першої інстанції порушення вимог процесуального закону не достатньо мотивовано оскаржуване рішення, не надано юридичну оцінку всім підставам звернення до суду з позовом, а тому рішення суду слід змінити в мотивувальній частині із зазначених підстав.
		 
		Аргументи учасників справи
		 
		У жовтні 2019 року  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 подали касаційну скаргу, в якій просять скасувати оскаржені рішення та прийняти нову постанову якою задовольнити позовні вимоги повністю. При цьому посилаються на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		 
		Касаційна скарга мотивована тим, що:
		суди неправильно застосували статті 229-231, 233-235 ЦК України з огляду на фактичні обставини спору;
		у справі, яка розглядається, заявлено позовну вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння ОСОБА_6 , але на час розгляду справи № 2-1793/12 ОСОБА_6 не брав участі у розгляді справи оскільки на той час не існувало фактів якими обґрунтовано позовні вимоги у цій справі. Фактичні та правові підстави позову у цій справі не є тотожними до тих, що були предметом розгляду у справі № 2-1793/12. Тому суди неправильно застосували статтю 82 ЦПК України;
		передчасним є висновок судів про недоведеність факту укладення оспорюваного договору внаслідок збігу тяжких обставин;
		вказує, що факт вчинення оспорюваного правочину під впливом психологічного тиску підтверджений показанням свідків та вироком у кримінальному провадженні;
		недійсне зобов`язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов`язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом (частина друга статті 548 ЦК України). Оскільки оспорюваний договір купівлі-продажу є по суті забезпеченням виконання зобов`язань за договором позики, який визнано недійсним, то оспорюваний договір також є недійсним;
		оскільки власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, то помилковим є висновок судів про відсутність підстав для витребування спірної квартири у ОСОБА_6 ;
		зазначає, що вступна та резолютивна частини рішення не проголошувалися у присутності сторін, що є порушенням права на справедливий судовий розгляд та також таємниці нарадчої кімнати суду;
		апеляційний суд не забезпечив розгляд справи безстороннім судом. Судді-доповідачу Владичан А. І. було заявлено відвід, оскільки він брав участь у розгляді справи № 2-1793/12, у задоволені заяви про відвід було відмовлено за безпідставністю. 03 вересня 2019 року ОСОБА_1 заявлено колегії суддів: Владичан А. І., Кулянда М. І., Одинак О. О., проте ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів залишено без розгляду, з підстав пропуску 10-денного строку та зловживанням процесуальними правами.
		 
		У серпні 2020 році ОСОБА_1 звернулася із заявою, в якій вказує, що проживає у спірній квартирі із 1973 року, проте у грудні 2016 року відповідачі зняли ОСОБА_1 , її сина та онука із реєстрації у цій квартирі.
		 
		Рух справи
		 
		Ухвалою Верховного Суду від 03 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.
		 
		У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
		 
		Позиція Верховного Суду 
		 
		Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
		 
		Суди встановили, що 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 , співвласниками ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладено договір купівлі-продажу квартири   АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Макеєвою Н. В. та зареєстрований в реєстрі за номером 6522.
		 
		За умовами договору сторони погодили продаж квартири за 51 191 грн, які отримані продавцями у відповідних частках від покупця до підписання цього договору (пункт 3 договору). Своїми підписами в договорі продавціОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтверджують факт повного розрахунку за квартиру та відсутність щодо покупця будь-яких претензій, зобов`язуються знятися з реєстраційного обліку та звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашнього вжитку та обіходу до 20 квітня 2012 року (пункти 4, 12 договору). У пункті 5 договору продавці стверджують, що зазначена в договорі ціна продажу є для них вигідною, її розмір не пов`язаний зі збігом тяжких обставин і повністю їх задовольняє. Договір вчиняється за відсутності впливу тяжкої обставини, що спонукають вчинити цей договір на вкрай невигідних умовах, не є фіктивним чи удаваним (пункт 16 договору).
		 
		13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 укладено договір позики, за яким останній передав у власність позичальника ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 280 000 грн, що еквівалентно 35 000 доларам США, строком до 20 квітня 2012 року.
		 
		Відповідно до пункту 11 договору на вимогу позикодавця у якості забезпечення виконання зобов`язань за даним договором позичальник передав позикодавцю право власності на квартиру АДРЕСА_1 шляхом укладення договору купівлі-продажу.
		 
		19 квітня 2012 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_1 згідно договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Балан Р. Б., та зареєстрованого в реєстрі за № 1800.
		 
		Вироком Першотравневого районного суду м. Чернівці від 24 січня 2014 року в справі № 725/2451/13, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 08 квітня 2014 року встановлено, що ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , діючи в складі організованої групи, у період 2009-2012 роки, у різний час та в різній співучасті, зловживаючи службовим становищем юридичної особи приватного права, шахрайським шляхом заволоділи коштами ряду потерпілих, у тому числі потерпілої ОСОБА_1 в сумі 35 000 доларів США, що згідно курсу НБУ становить 279 079,50 грн. Цим вироком цивільний позов ОСОБА_1 задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_8 та ОСОБА_9 на її користь завдану шкоду в розмірі 279 079,50 грн.
		 
		Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці у справі № 2-1793/12 від 26 листопада 2014 року, яке частково змінене рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 04 листопада 2015 року та залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 грудня 2015 року, за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, договору позики, витребування майна, позовні вимоги задоволено частково. Визнано недійсним договір позики, укладений 13 жовтня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
		 
		25 серпня 2016 року між ОСОБА_5 (продавцем) та ОСОБА_6 (покупцем) укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М. О. та зареєстрований у реєстрі за номером 5217.
		 
		Відповідно до договору продавці передали за плату, а покупець прийняв у власність квартиру під номером АДРЕСА_1 . Продавці зобов`язуються знятися з реєстраційного обліку та звільнити квартиру від особистих речей, предметів домашнього вжитку до 20 квітня 2012 року.
		 
		Суди встановили, що ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в приватного нотаріуса Макеєвої Н. В. власноручно підписали заяви на відчуження належної їм квартири, зазначивши, що їм відомі факти, викладені у заявах. У свою чергу ОСОБА_4 повідомив нотаріуса, що грошові кошти, які будуть витрачатися ним на купівлю спірної квартири, є його особистою власністю, при цьому зазначив, що відсутні особи, які б поставили питання про визнання за ним права власності на ці грошові кошти (чи їх частку). Про ці факти повідомлені продавці.
		 
		Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		 
		Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
		 
		 При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
		 
		Згідно статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. 
		 
		Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року в справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) вказано, що «відповідно до частини третьої статті 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Таким чином, положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше за відсутності правових підстав, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу, що включення в договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір. Тому Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 308/13400/14-ц від 21 березня 2018 року, та у справі № 361/558/15-ц від 17 квітня 2019 року».
		 
		При зверненні із позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3   вказували, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири: укладений під впливом помилки (стаття 229 ЦК України), укладений під впливом обману (стаття 230 ЦК України), укладений під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), укладений під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (стаття 233 ЦК України), фіктивний (стаття 234 ЦК України), удаваний (стаття 235 ЦК України).
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено: «стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню».
		 
		У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій:  а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».
		 
		Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).
		 
		Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що «обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю».
		 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року у справі № 299/1523/16-ц (провадження № 61-6131св20) зазначено, що: «згідно зі статтею 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Для визнання правочину недійсним через вчинення його під впливом насильства або погрози, необхідна наявність фізичного або психічного впливу на особу з метою спонукання до укладення правочину, тобто насильство розуміється як заподіяння учасникові правочину фізичних або душевних страждань з метою примусити укласти правочин. Воно повинне виражатися в незаконних, не обов`язково злочинних, діях. На відміну від насильства, погроза полягає у здійсненні тільки психічного, але не фізичного впливу, і має місце за наявності як неправомірних, так і правомірних дій. Вона може бути підставою для визнання правочину недійсним, коли через обставини, які мали місце на момент його вчинення, були підстави вважати, що відмова учасника правочину від його вчинення могла спричинити шкоду його законним інтересам».
		 
		Як свідчить тлумачення частини першої статті 233 ЦК України умовами, існування яких надає підстави особі звертатися до суду, а суду - виносити рішення про визнання правочину недійсним є:
		а) наявність тяжкої обставини, що «змусила» особу вчинити правочин;
		б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.
		 
		Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника «і», за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
		 
		Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.
		 
		Аналогічний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.
		 
		Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.
		 
		У постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Відповідно до вимог статті 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
		 
		Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Встановивши, що  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не довели підстав, передбачених статтями 229, 230, 231, 233, 234, 235 ЦК України для визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні зазначеної позовної вимоги. 
		 
		Оскільки вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння є похідною від вимоги про визнання недійсним оспорюваного правочину, то вона також не підлягає задоволенню.
		 
		Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд не забезпечив розгляд справи безстороннім судом.
		 
		Аналіз матеріалів справи свідчить, що 05 серпня 2019 року судді-доповідачу Владичан А. І. було заявлено відвід, оскільки він брав участь у розгляді справи № 2-1793/12 (Т. 2, а. с. 208). 
		 
		Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 03 вересня 2019 року визнано, заявлений судді Владичану А. І. відвід, необґрунтованим (Т. 2, а. с. 251). Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 04 вересня 2019 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про відвід судді Владичану А. І. відмовлено (Т. 2, а. с. 254-257). Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що наведені у заяві про відвід судді Владичана А. І. обставин зводяться виключно до правової позиції судді при розгляді спору за участю Космач Л. М., Грималюк Н. А., Грималюка Т. С., Григорчука В. М., Хоми М. В., тобто, стосуються виконання суддею своїх професійних обов`язків, що на підставі частини четвертої статті 36 ЦПК України не може бути підставою для відводу та не свідчить про наявність обставин, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року заяву ОСОБА_1 про відвід колегії суддів залишено без розгляду, з підстав пропуску 10-денного строку та зловживанням процесуальними правами, колегія суддів відхиляє.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 39 ЦПК України відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.
		 
		Ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 29 липня 2019 року справу призначено до розгляду на 10:00 годину 14 серпня 2019 року, про що повідомлено учасників справи та їх представників.
		 
		03 вересня 2019 року ОСОБА_1 звернулася із заявою про відвід колегії суддів (Т. 2, а. с. 246). Як свідчить аналіз заяви, посилаючись на те, що у відповідача ОСОБА_6 та його знайомих наявні корупційні зв`язки та особисті знайомства з суддями апеляційного суду, ОСОБА_1 не вказала джерело своєї обізнаності щодо вказаної обставини, не надала на підтвердження зазначених нею підстав для відводу суддів будь-яких доказів. За таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано залишив заяву без розгляду.
		 
		Згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		 
		Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанова апеляційного суду ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. 
		 
		У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції в незміненій апеляційним судом частині та постанову апеляційного суду залишити без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на осіб, які подали касаційну скаргу.
		 
		Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3  залишити без задоволення.
		 
		Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 30 травня 2019 року в незміненій апеляційним судом частині та постанову Чернівецького апеляційного суду від 19 вересня 2019 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді                                                                                               В. І. Крат
		 
		Н. О. Антоненко
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...