Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 369/11060/17 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 22.12.2020. Забезпечено надання загального доступу: 22.12.2020.
Дата набрання законної сили: 16.12.2020
Номер судового провадження: 61-6084ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		           Постанова
		Іменем України
		 
		16 грудня 2020 року 
		м. Київ
		 
		справа № 369/11060/17
		провадження № 61-6084св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), 
		суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,
		 
		учасники справи:
		позивач - Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації,
		відповідачі: Києво-Святошинська районна державна адміністрація Київської області, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , 
		треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 ,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_3 - адвоката Степанової Оксани Сергіївни, представника ОСОБА_5 - адвоката Отроша Володимира Михайловича, представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвоката Юзефовича Артема Олексійовича, Деркаченко Катерини Володимирівни на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року у складі судді Дубас Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 рокуу складі колегії суддів: Рубан С. М., Заришняк Г. М., Мараєвої Н. Є.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій. 
		 
		У жовтні 2017 року Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (далі - Київська ОДА) звернувся до суду з позовом до Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області (далі - Києво-Святошинська РДА),  ОСОБА_16 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , про визнання недійсними розпоряджень та витребування земельних ділянок з чужого незаконного володіння, посилаючись на те, що Боярська лісова дослідна станція ще з радянських часів була користувачем лісових угідь, у тому числі в межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району (Хотівське лісництво), що підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 14 квітня 2003 року № 132 Боярській лісовій дослідній станції Національного аграрного університету було надано в постійне користування 373,2 га земель для ведення лісового господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради та видано державний акт на право постійного користування серії ІІІ-КВ № 022928, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 552. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 30 жовтня 2008 року № 945 Національний аграрний університет перейменовано в Національний університет біоресурсів і природокористування України. З метою присвоєння кадастрового номера вищевказаній земельній ділянці розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 березня 2009 року № 169 було затверджено технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою, а також передано в постійне користування Національному університету біоресурсів і природокористування України земельну ділянку загальною площею 373,2166 га для ведення лісового господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради. В подальшому на підставі листа Національного університету біоресурсів і природокористування України від 07 жовтня 2009 року № 2608 розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 було внесено зміни в розпорядження від 06 березня 2009 року № 169 та викладено пункт 2 цього розпорядження у новій редакції: «передати у постійне користування Національному університету біоресурсів і природокористування України земельну ділянку загальною площею 373,2166 га, для ведення лісового господарства 361,2836 га, з них: 4,6003 га сіножатей (сільськогосподарські землі), 351,1644 га лісів та лісовкритих площ, 3,1356 га забудованих земель, 2,3833 га землі під внутрішніми водами, 11,9330 га землі для ведення підсобного сільського господарства, в тому числі: ріллі - 9,4080 га, під господарськими будівлями - 1,1896 га, не рекультивовані землі - 1,3354 га у межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району». На підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 Національному університету біоресурсів і природокористування України (відокремлений підрозділ «Боярська лісова науково-дослідна станція») видано: державний акт серії ЯЯ № 140063 на право постійного користування земельною ділянкою площею 11,9330 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5003, для ведення підсобного сільського господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради, зареєстрований 13 вересня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240003000051; державний акт серії ЯЯ № 140064 на право постійного користування земельною ділянкою площею 229,0789 га, кадастровий номер 3222457401:02600265004, для ведення лісового господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради, зареєстрований 13 вересня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240003000049. Розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 вилучено з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельні ділянки загальною площею 1,3871 га в адміністративних межах Чабанівської селищної ради та за рахунок цих земель передано у власність громадянам земельні ділянки, зокрема: ОСОБА_6 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036, ОСОБА_7 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037, ОСОБА_8 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5041, ОСОБА_9 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5029, ОСОБА_10 земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038, ОСОБА_11 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, ОСОБА_12 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035, ОСОБА_13 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5028, ОСОБА_17 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5030, для індивідуального садівництва в адміністративних межах Чабанівської селищної ради. В подальшому ОСОБА_6 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відчужили належні їм земельні ділянки ОСОБА_16 на підставі договорів купівлі-продажу від 25 грудня 2015 року, а ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 відчужили належні їм земельні ділянки ОСОБА_15 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2012 року та від 28 грудня 2012 року. У свою чергу ОСОБА_16 відчужила ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, на підставі договорів купівлі-продажу від 04 серпня 2017 року. Крім того, за договорами купівлі-продажу від 22 березня 2013 року ОСОБА_15 відчужив ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037, ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038, а за договорами купівлі-продажу від 29 квітня 2013 року ОСОБА_15 відчужив ОСОБА_4 земельні ділянки площами по 0,11 га, кадастрові номери: 3222457401:02:002:5028, 3222457401:02:002:5029, 3222457401:02:002:5030 та 3222457401:02:002:5041. Разом з тим прийняття розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 про внесення змін у розпорядження від 06 березня 2009 року № 169, подальше припинення права постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельною ділянкою площею 11,9330 га та передача частини цієї ділянки у власність громадянам суперечить вимогам чинного законодавства. Віднесення оспорюваних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення Хотівського лісництва Національного університету біоресурсів і природокористування України (відокремлений підрозділ «Боярська лісова науково-дослідна станція»), крім вищевикладеного, підтверджується також інформацією виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 18 вересня 2016 року № 459, до якої долучено фрагмент публічної кадастрової карти України з нанесеними межами переданих у власність спірних земельних ділянок та межами 32 кварталу і таксаційних виділів Хотівського лісництва за планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування 1997, 2007 років. Рішення про вилучення спірної земельної ділянки має право приймати відповідний орган державної виконавчої влади, який в силу вимог статей 6, 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. В даному випадку вилучення оспорюваних земельних ділянок лісогосподарського призначення площею 11,9330 га уповноваженим державним органом не проводилося. Прийняття розпорядження Києво-Святошинською РДА від 21 січня 2010 року № 273 про внесення змін в розпорядження від 06 березня 2009 року № 169 є фактично вилученням не уповноваженим органом виконавчої влади лісової ділянки площею 11,9330 га із загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га та незаконною зміною її цільового призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарських земель. За приписами частини другої статті 149 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) отримання згоди землекористувача при вилученні земельної ділянки може бути реалізоване лише у формі погодження проекту землеустрою щодо вилучення земельної ділянки, а не у формі листа, який може бути лише підставою для розробки проекту її вилучення з метою встановлення координат вказаної земельної ділянки та формування її як об`єкта права. Відповідно до положень статті 17, частини першої статті 20, частини третьої статті 122, частини п`ятої статті 149 ЗК України, статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» районні державні адміністрації взагалі не наділені повноваженнями щодо вилучення, зміни цільового призначення і надання у приватну власність земель лісогосподарського призначення державної форми власності. За таких обставин незаконним є також розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 про вилучення з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельної ділянки площею 1,3871 га і подальше надання за її рахунок земельних ділянок у власність. Державним органом лісового господарства Київської області не надавалося погодження на відведення оспорюваних земельних ділянок у власність. Тому розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 та від 12 грудня 2012 року № 3431 суперечать вимогам чинного законодавства. Прийняття Києво-Святошинською РДА незаконних розпоряджень свідчить про те, що спірні земельні ділянки вибули з власності держави поза волею їх належного розпорядника, яким, в силу положень статті 122 ЗК України, є Київська ОДА. Враховуючи викладене, перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА просив: визнати поважними причини пропуску позовної давності та поновити її, захистивши порушене право; визнати недійсними розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 та від 12 грудня 2012 року № 3431; витребувати на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння: ОСОБА_16 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035; ОСОБА_1 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036; ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037; ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038; ОСОБА_4 - земельні ділянки площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5028, площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5029, площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5030, та площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5041, які знаходяться в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області.
		 
		06 лютого 2019 року Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської Київська ОДА подав до суду заяву, в якій зазначив, що на підставі договору купівлі-продажу від 14 січня 2019 року № 55 ОСОБА_16 відчужила ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035. Тому просив замінити відповідача ОСОБА_16 на ОСОБА_2 , а також пункт 3 прохальної частини позовної заяви викласти в такій редакції: витребувати на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння: ОСОБА_1 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036; ОСОБА_2 - земельні ділянки площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, та площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,0992 га кадастровий номер 3222457401:02:002:5037; ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038; ОСОБА_4 - земельні ділянки площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5028, площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5029, площею 0,11 га кадастровий номер 3222457401:02:002:5030, та площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5041, які знаходяться в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. 
		 
		Ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 06 лютого 2019 року замінено відповідача ОСОБА_16 на належного відповідача - ОСОБА_2 . 
		 
		Представник  ОСОБА_3 - ОСОБА_18 заперечив проти позову, посилаючись на те, що ОСОБА_3 набула у власність земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037, на підставі договору купівлі-продажу, тому вона є добросовісним набувачем, а витребування в неї цієї земельної ділянки є непропорційним втручанням в її право на мирне володіння своїм майном та, відповідно, порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Саме лише зазначення прокурором в позовній заяві про те, що Київська ОДА не зверталася до суду за захистом порушеного права, не є достатньою підставою для представництва ним інтересів держави в особі Київськаої ОДА. Крім того, при зверненні з цим позовом пропущено позовну давність, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
		 
		Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_19 та представник ОСОБА_4 - ОСОБА_20 подали до суду заяви, в яких просили відмовити в задоволенні позову у зв`язку зі спливом позовної давності, посилаючись на те, що Перший заступник прокурора Київської області в межах своїх повноважень, передбачених Законом України «Про прокуратуру», мав можливість впродовж розумного строку виявити можливе порушення закону при передачі у власність громадянам спірних земельних ділянок, запобігти цьому або оскаржити процедуру їх передачі. Київська ОДА могла довідатися про порушення свого права та про прийняття оспорюваних розпоряджень Києво-Святошинської РДА в межах трирічної позовної давності, однак ні прокуратура, ні Київська ОДА не здійснювали будь-яких дій протягом 8 років.
		 
		Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273, на підставі якого земельна ділянка лісогосподарського призначення площею 11,9330 га була переведена в землі сільськогосподарського призначення, є незаконним, оскільки прийняте не уповноваженим органом та за відсутності погодження органу виконавчої влади з питань лісового господарства, що підтверджується листом Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 12 вересня 2017 року № 04-36/1814. За таких обставин не відповідає вимогам законну і прийняте в подальшому розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 про вилучення з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельної ділянки площею 1,3871 га та надання земельних ділянок у власність. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, предметом нагляду за додержанням і застосуванням законів є відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинним законам. Також вказівки щодо здійснення прокурорського нагляду органами прокуратури були передбачені відомчими актами Генерального прокурора України, зокрема наказами від 19 вересня 2005 року № 3гн, від 18 жовтня 2010 року № 3гн та від 07 листопада 2012 року № 3гн, відповідно до яких прокурор був зобов`язаний періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Тобто прокурор мав об`єктивну можливість довідатися про порушення прав Київської ОДА з моменту прийняття оспорюваних розпоряджень, однак звернувся до суду з позовом зі спливом позовної давності. Позовні вимоги про витребування спірних земельних ділянок з володіння відповідачів є похідними від вимог про визнання недійсними розпоряджень, тому також не підлягають задоволенню.
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_19 задоволено частково. Апеляційну скаргу Прокурора Київської області задоволено. Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсними розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 та від 12 грудня 2012 року № 3431. Витребувано на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння: ОСОБА_1 - земельну ділянку площею 0,0917 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5036; ОСОБА_2 - земельні ділянки площею 0,0917 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5034 та площею 0,0917 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5035; ОСОБА_3 - земельну ділянку площею 0,0992 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5037; ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,0992 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5038; ОСОБА_4 - земельні ділянки площею 0,11 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5028, площею 0,11 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5029, площею 0,11 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5030 та площею 0,11 га з кадастровим номером 3222457401:02:002:5041, які розташовані в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про порушення Києво-Святошинською РДА вимог законодавства при прийнятті розпорядження від 21 січня 2010 року № 273, яким безпідставно змінено цільове призначення лісової ділянки площею 11,9330 га із загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га, належних на праві постійного користування державній лісогосподарській установі, з категорії земель лісогосподарського призначення на сільськогосподарські землі для ведення підсобного господарства. Вилучення зазначеної земельної ділянки уповноваженим органом не проводилося, а прийняття такого розпорядження є фактично вилученням неуповноваженим органом виконавчої влади лісової ділянки площею 11,9330 га із загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га та незаконною зміною її цільового призначення з категорії земель лісогосподарського призначення на категорію сільськогосподарських земель. Тому не відповідає вимогам закону і прийняте в подальшому розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 про вилучення з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельної ділянки площею 1,3871 га, та надання земельних ділянок у власність. Оскільки оспорювані розпорядження Києво-Святошинської РДА в силу вимог законодавства України порушують публічний порядок через те, що спрямовані на протиправне вилучення з користування держави земельних ділянок, то позовні вимоги Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА про витребування спірних земельних ділянок з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 є обґрунтованими, доведеними та підлягають задоволенню в повному обсязі. Відмовляючи в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що Київська ОДА не була учасником спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земель лісогосподарського призначення та подальшого їх відчуження на підставі цивільно-правових угод. Відповідачами не надано доказів інформування Київської ОДА про видачу оскаржуваних розпоряджень. Прокурору стало відомо про необхідність захисту прав та інтересів держави лише у 2017 році, за результатами системного аналізу інформацій виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 18 вересня 2017 року № 459, Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства від 12 вересня 2017 року № 04-36/1814, що підтвердили незаконне відведення у власність спірних земельних ділянок державного лісового фонду. Тому висновок місцевого суду про відмову в задоволенні позову у зв`язку з пропуском позовної давності є помилковим.
		 
		Додатковою постановою Київського апеляційного суду від 22 червня 2020 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.
		 
		02 квітня 2020 року представник ОСОБА_3 - адвокат Степанова О. С. та представник ОСОБА_5 - адвокат Отрош В. М. подали до Верховного Суду касаційні скарги на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про залишення позову без задоволення. Касаційні скарги подані на підставі пунктів 1, 3, 4 частини другої             статті 389 ЦПК України. На обґрунтування підстави касаційного оскарження          судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявники зазначили, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 06 червня 2018 року у справі № 372/1387/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 648/2419/13-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 лютого 2019 року у справі № 910/23062/17. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявники зазначили, що в подібних спорах завжди є певний конфлікт інтересів у правозастосуванні принципів «належного урядування» та «пропорційності». Суду слід у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин та фактів за власною оцінкою ухвалювати рішення, яке б відповідало справедливій рівновазі між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини. На сьогодні відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права в подібних правовідносинах в сукупності з наведеними принципами. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявники зазначили, що суди не взяли до уваги і не дали оцінки всім зібраним у справі доказам, зокрема листам Київського державного підприємства геодезії, картографії, кадастрових та геоінформаційних систем «Київгеоінформатика», а також встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. 
		 
		07 квітня 2020 року представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвокат Юзефович А. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив повністю скасувати постанову апеляційного суду, скасувати рішення місцевого суду в частині позовних вимог про визнання недійсними розпоряджень і в цій частині провадження у справі закрити. Щодо інших позовних вимог - змінити мотивувальну частину рішення місцевого суду, вказавши, що підставою для відмови в задоволенні позову є незаконність і необґрунтованість позовних вимог. Резолютивну частину рішення суду першої інстанції залишити без змін. Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвокат Юзефович А. О. вказав що суди не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц та № 469/1203/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19, постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, постанові Верховного Суду у складі колегії           суддів Касаційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої           судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі  № 554/10516/16-ц.
		 
		07 квітня 2020 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 12 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до Києво-Святошинського районного суду Київської області. Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_4 вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 19 листопада 2019 року у справах №№ 911/3680/17, 911/3677/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 квітня 2019 року у справі № 909/63/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, від 15 травня 2019  року у справі № 904/585/18, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, постанові Верховного Суду у складі колегії           суддів Касаційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18. На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, ОСОБА_4 вказала, що суди не дослідили зібраних у справі доказів і не перевірили причин, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом (Київською ОДА), та які є підстави для звернення прокурора до суду згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру». Суди необґрунтовано відхилили її неодноразові заяви щодо необхідності встановлення обставин, які давали б підстави для висновку про невиконання або неналежне виконання Київською ОДА своїх функцій захисту інтересів держави. Суди встановили обставини, які мають суттєве значення для справи, на підставі недопустимих доказів.
		 
		У травні 2020 року Київська ОДА подала до Верховного Суду відзив на касаційні скарги ОСОБА_4 та представника ОСОБА_5 - адвоката Отроша В. М., в якому просила залишити їх без задоволення, а постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року - без змін, зазначивши про її законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарг.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 , витребувано матеріали справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області та зупинено дію постанови Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року до закінчення касаційного провадження.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_3 - адвоката Степанової О. С. та відмовлено в задоволенні її клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_5 - адвоката Отроша В. М. та відмовлено в задоволенні його клопотання про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 травня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвоката Юзефовича А. О. та відмовлено в задоволенні його клопотання про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року.
		 
		20 серпня 2020 року справа № 369/11060/17 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2020 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України          (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги. 
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
		 
		За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		 
		Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
		 
		Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
		 
		Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
		 
		Судами встановлено, що на підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА від 14 квітня 2003 року № 132 Боярській лісовій дослідній станції Національного аграрного університету видано державний акт серії ІІІ-КВ № 022928 на право постійного користування землею площею 373,2 га для ведення лісового господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. 
		 
		Згідно з постановою Кабінету Міністрів України  від 30 жовтня 2008 року № 945 Національний аграрний університет перейменовано в Національний університет біоресурсів і природокористування України.
		 
		Розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 06 березня 2009 року № 169 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Національному університету біоресурсів і природокористування України для ведення лісового господарства на території Чабанівської селищної ради, за межами населеного пункту» постановлено: 
		1. Затвердити технічну документацію із землеустрою щодо складання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Національному аграрному університету (відокремлений підрозділ «Боярська лісова дослідна станція») для ведення лісового господарства в межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області; 
		2. Передати в постійне користування Національному університету біоресурсів і природокористування України земельну ділянку загальною площею 373,2166 га для ведення лісового господарства на території Чабанівської селищної ради, за межами населеного пункту; 
		3. Встановити правові обмеження на використання земельної ділянки: зміна цільового призначення; продаж земельної ділянки іноземним громадянам; дотримання режиму використання земель в охоронних і санітарно-захисних зонах. До використання земельної ділянки приступити після встановлення її меж в натурі (на місцевості) та отримання державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; 
		4. Земельну ділянку використовувати за цільовим призначенням, з дотриманням обов`язків землекористувачів, згідно зі статті 96 Земельного кодексу України; 
		5. Доручити землевпорядній організації, що має відповідну ліцензію на виготовлення державного акта на право постійного користування земельною ділянкою встановити межі земельної ділянки, зон обмежень в натурі (на місцевості) та виготовити державний акт на право постійного користування земельною ділянкою; 
		6. Технічну документацію залишити для постійного зберігання в управлінні земельних ресурсів у Києво-Святошинському районі Київської області. 
		 
		07 жовтня 2009 року ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України ОСОБА_21 направив голові Києво-Святошинської РДА ОСОБА_22 лист, в якому зазначив, що розпорядженням від 06 березня 2009 року № 169 Національному університету біоресурсів і природокористування України передано в постійне користування земельні ділянки загальною площею 373,2166 га для ведення лісового господарства на території Чабанівської селищної ради. Внаслідок додаткового обстеження земель було виявлено, що для ведення лісового господарства використовуються земельні ділянки загальною площею 361,2836 га. Земельна ділянка площею 11,9330 га використовується для ведення підсобного сільського господарства. У зв`язку з цим ректор Національного університету біоресурсів і природокористування України ОСОБА_21 просив внести зміни в розпорядження № 169 та передати в постійне користування Національному університету біоресурсів і природокористування України земельні ділянки загальною площею 373,2166 га, в тому числі для ведення лісового господарства - 361,2836 га, для ведення сільського господарства -11,9330 га. 
		 
		Розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 «Про внесення змін у розпорядження голови Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 06 березня 2009 року № 169» постановлено: 
		1. Пункт 2 розпорядження голови адміністрації викласти у такій редакції: «2. Передати в постійне користування Національному університету біоресурсів і природокористування України земельну ділянку загальною площею 373,2166 га, для ведення лісового господарства 361,2836 га, з них: 4,6003 сіножатей (сільськогосподарські землі), 351,1644 га лісів та інших лісовкритих площ, 3,1356 га забудованих земель, 2,3833 га землі під внутрішніми водами, 11,9330 га землі для ведення підсобного сільського господарства, в тому числі: ріллі - 9,4080 га, під господарськими будівлями - 1,1896 га, не рекультивовані землі - 1,3354 га в межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району». 
		2. В іншому розпорядження залишається без змін. 
		 
		На підставі розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 Національному університету біоресурсів і природокористування України (відокремлений підрозділ «Боярська лісова науково-дослідна станція») видано: 
		-  державний акт серії ЯЯ № 140063 на право постійного користування земельною ділянкою площею 11,9330 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5003, для ведення підсобного сільського господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, який зареєстровано 13 вересня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240003000051; 
		-  державний акт серії ЯЯ № 140064 на право постійного користування земельною ділянкою площею 229,0789 га, кадастровий номер 3222457401:02600265004, для ведення лісового господарства в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, який зареєстровано 13 вересня 2010 року в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 322240003000049. 
		 
		Розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 вилучено з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельні ділянки загальною площею 1,3871 га в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту. Затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для ведення індивідуального садівництва в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту 14-ти громадянам України (згідно з додатком). Передано у власність 14-ти громадянам України (згідно з додатком) земельні ділянки загальною площею 1,3871 га, зокрема:  ОСОБА_6 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036, ОСОБА_7 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037, ОСОБА_8 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5041, ОСОБА_9 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5029, ОСОБА_10 земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038, ОСОБА_11 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, ОСОБА_12 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035, ОСОБА_13 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5028, ОСОБА_17 - земельну ділянку площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5030, для індивідуального садівництва в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області. 
		 
		В подальшому ОСОБА_6 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 відчужили належні їм земельні ділянки ОСОБА_16 на підставі договорів купівлі-продажу від 25 грудня 2015 року, а ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_13 та ОСОБА_14 відчужили належні їм земельні ділянки ОСОБА_15 на підставі договорів купівлі-продажу від 27 грудня 2012 року та від 28 грудня 2012 року. 
		 
		У свою чергу ОСОБА_16 відчужила ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036, а ОСОБА_2 - земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, на підставі договорів купівлі-продажу від 04 серпня 2017 року. 
		 
		Крім того, за договорами купівлі-продажу від 22 березня 2013 року ОСОБА_15 відчужив ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037, ОСОБА_5 - земельну ділянку площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038, а за договорами купівлі-продажу від 29 квітня 2013 року ОСОБА_15 відчужив ОСОБА_4 земельні ділянки площами по 0,11 га, кадастрові номери: 3222457401:02:002:5028, 3222457401:02:002:5029, 3222457401:02:002:5030 та 3222457401:02:002:5041.
		 
		В подальшому на підставі договору купівлі-продажу від 14 січня 2019 року № 55 ОСОБА_16 відчужила  ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035.
		 
		На запит прокуратури Київської області від 11 вересня 2017 року № 05/1-2398 листом Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства від 12 вересня 2019 року № 04-36/1814 було повідомлено, що Управління не надавало погодження на вилучення та зміну цільового призначення земельних ділянок лісогосподарського призначення з кадастровими номерами: 3222457401:02:002:5003, 3222457401:02:002:5028, 3222457401:02:002:5029, 3222457401:02:002:5030, 3222457401:02:002:5034, 3222457401:02:002:5035, 3222457401:02:002:5036, 3222457401:02:002:5037, 3222457401:02:002:5038, 3222457401:02:002:5041. 
		 
		Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		 
		Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).
		 
		Відповідно до частини першої статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови;         в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
		 
		Пунктом «ґ» частини четвертої статті 84 ЗК України передбачено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
		 
		Згідно з абзацом першим частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. 
		 
		Відповідно до абзацу першого пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України в редакції, чинній на час прийняття оспорюваних розпоряджень Києво-Святошинської РДА, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.
		 
		Пунктами 1, 2 частини першої статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що місцева державна адміністрація розробляє та забезпечує виконання затверджених у встановленому законом порядку програм раціонального використання земель, лісів, підвищення родючості грунтів, що перебувають у державній власності; розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.
		 
		Згідно зі статтею 31 ЛК України Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень на їх території: 1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 3) здійснюють контроль за додержанням законодавства у сфері лісових відносин; 4) передають у власність, надають у постійне користування для ведення лісового господарства земельні лісові ділянки, що перебувають у державній власності, на відповідній території; 6) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст обласного та республіканського (Автономної Республіки Крим) значення; 7) обмежують або тимчасово припиняють діяльність підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства в порядку, передбаченому законодавством; 8) забезпечують здійснення заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні та інші технічні засоби та обладнання, забороняють відвідування лісів населенням і в`їзд до них транспортних засобів у період високої пожежної небезпеки в порядку, передбаченому законодавством; 9) встановлюють ліміт використання лісових ресурсів при заготівлі другорядних лісових матеріалів та здійсненні побічних лісових користувань;               10) встановлюють максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав`яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо; 11) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону.
		 
		Районні державні адміністрації у сфері лісових відносин на їх території: 1) забезпечують реалізацію державної політики у сфері лісових відносин; 2) беруть участь у розробленні та забезпеченні виконання регіональних (місцевих) програм з охорони, захисту, використання та відтворення лісів; 4) приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, у межах сіл, селищ, міст районного значення; 5) беруть участь у здійсненні заходів щодо охорони і захисту лісів, ліквідації наслідків стихійних явищ, лісових пожеж, залучають у встановленому порядку до цих робіт населення, транспортні й інші технічні засоби та обладнання; 6) вносять у встановленому порядку пропозиції про обмеження або тимчасове припинення діяльності підприємств, установ та організацій у разі порушення ними лісового законодавства; 7) вирішують інші питання у сфері лісових відносин відповідно до закону (стаття 32 ЛК України).
		 
		Відповідно до частин третьої, п`ятої статті 122 ЗК України районні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) ведення водного господарства; б) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, закладів культури, лікарень, підприємств торгівлі тощо), з урахуванням вимог частини сьомої цієї статті; в) індивідуального дачного будівництва. Обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.
		 
		Згідно з частинами першою, другою, п`ятою, шостою, дев`ятою статті 149 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431, земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом. Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності (крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті), які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі, інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції тощо) з урахуванням вимог частини восьмої цієї статті. Обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті. Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.
		 
		За змістом наведених положень закону, вилучення спірних земельних ділянок державної власності, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, перебувають у постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України, знаходяться в адміністративних межах Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області за межами населеного пункту, і передання таких ділянок у приватну власність для індивідуального садівництва належало до повноважень Київської обласної державної адміністрації.
		 
		Відповідно до частин першої, третьої статті 57 ЛК України в редакції, чинній на час прийняття розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273, зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх  використання в цілях, не пов`язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування 
		відповідно до Земельного кодексу України. Зміна цільового призначення земельних лісових ділянок здійснюється за погодженням з органами виконавчої влади з питань лісового господарства та з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центральних органів виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища.
		 
		Частинами першою, другою, четвертою статті 20 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273, передбачено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.
		 
		Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади та             органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною; г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель (стаття 21 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273).
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційних скарг.
		 
		Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з обґрунтованості позовних вимог та того, що прокурор мав об`єктивну можливість довідатися про порушення прав Київської ОДА з моменту прийняття оспорюваних розпоряджень. Тому позовні вимоги не підлягають задоволенню у зв`язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявили представники відповідачів.
		 
		Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА, апеляційний суд, виходив з того, що позовна давність обчислюється з моменту, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися саме позивач, а не прокурор. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази того, що Київська ОДА довідалася або могла довідатися про оскаржувані розпорядження Києво-Святошинської РДА до проведення прокурором у 2017 році аналізу інформації, наданої виробничим об`єднанням «Укрдержліспроект» і Київським обласним та по місту Києву управлінням лісового та мисливського господарства, то прокурор звернувся до суду з цим позовом з дотриманням позовної давності. Розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 не відповідає вимогам ЗК України, ЛК України, Закону України «Про місцеві державні адміністрації», так як ним фактично змінено цільове призначення лісової ділянки площею 11,9330 га із загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га, які перебувають в постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України. Тому не відповідає вимогам закону і прийняте в подальшому розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 про вилучення з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельної ділянки площею 1,3871 га та надання земельних ділянок у власність. 
		 
		При цьому суд апеляційної інстанції не звернув уваги на такі обставини.
		 
		Обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсними розпоряджень Києво-Святошинської РДА, Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Київської ОДА посилався на те, що розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 фактично змінено цільове призначення лісової ділянки площею 11,9330 га із загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га, які перебувають в постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України, а розпорядженням Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 вилучено з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельні ділянки загальною площею 1,3871 га в адміністративних межах Чабанівської селищної ради. 
		 
		У розпорядженні Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431 не зазначено про передачу у власність 14-ти громадянам України земельних ділянок саме за рахунок земель, які перебували в постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України. 
		 
		Однак, вважаючи доводи позивача обґрунтованими, апеляційний суд не навів фактичних обставин і доказів, які б свідчили про взаємопов`язаність оскаржуваних розпоряджень, та підтверджували б факт передачі оспорюваних земельних ділянок у власність саме за рахунок земель площею 1,3871 га або загального масиву земель лісогосподарського призначення площею 373,2166 га, які перебували в постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України. Крім того, суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки наявним в матеріалах справи документам, зокрема листу Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» Державного агентства лісових ресурсів України від 18 вересня 2017 року № 459, до якого додано фрагменти з публічної кадастрової карти України з нанесеними межами кварталу № НОМЕР_1 і його таксаційних виділів Хотівського лісництва відокремленого підрозділу «Боярська лісова науково-дослідна станція» Національного університету біоресурсів і природокористування України за матеріалами лісовпорядкування 1997, 2007 років та межами земельних ділянок відповідно до поданих кадастрових номерів.
		 
		Дослідження зазначених обставин має значення для правильного вирішення справи.
		 
		З огляду на викладене Верховний Суд погоджується з аргументами касаційних скарг  ОСОБА_4 , представника ОСОБА_3 - адвоката Степанова О. С. та представника ОСОБА_5 - адвоката Отрош В. М. про те, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібраних у справі доказів.
		 
		За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти в галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема: поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.
		 
		Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.
		 
		З огляду на викладене земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави і органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.
		 
		Прийняття рішення про передачу у приватну власність земель державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).
		 
		У пункті 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 звернуто увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
		 
		Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
		 
		Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
		 
		Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
		 
		Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
		 
		У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
		 
		Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).
		 
		Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
		 
		Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
		 
		Такі правові висновки наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18).
		 
		З огляду на викладене та з урахуванням того, що в цій справі Перший заступник прокурора Київської області заявив вимоги про витребування земельних ділянок в останніх набувачів  ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 на користь держави в особі Київської ОДА, апеляційний суд не перевірив, чи є ефективним способом захисту права власника заявлені прокурором вимоги про визнання недійсними розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 «Про внесення змін у розпорядження Києво-Святошинської районної державної адміністрації від 06 березня 2009 року № 169» та розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431, яким вилучено з постійного користування Національного університету біоресурсів і природокористування України земельні ділянки загальною площею 1,3871 га, затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність 14-ти громадянам України (згідно з додатком), а також передано у власність 14-ти громадянам України (згідно з додатком) земельні ділянки загальною площею 1,3871 га.
		 
		Встановлення вказаних обставин має важливе значення для правильного вирішення справи в частині наведених позовних вимог, оскільки за змістом вищезазначених правових висновків Великої Палати Верховного Суду у випадку, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права є неефективним, в задоволенні відповідних позовних вимог необхідно відмовити.
		 
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18, на яку посилався представник ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвокат Юзефович А. О. в касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна. Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема у пункті 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада   2018 року у справі № 183/1617/16. У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що закон не вимагає встановлення судом таких обставин в іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулося розпорядження майном на користь фізичних осіб, в яких на підставі цих рішень виникли права та були надалі відчужені. Крім того, підстави витребування майна у добросовісного володільця регулюються статтею 388 ЦК України, тоді як підстави витребування майна від незаконним володільця унормовано у статті 387 ЦК України.
		 
		В оскаржуваній постанові апеляційного суду міститься посилання на правові висновки, наведені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), однак за наслідками розгляду справи суд ухвалив судове рішення, яким визнав недійсними оспорювані розпорядження Києво-Святошинської РДА. Тому колегія суддів погоджується з доводами касаційної скарги представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвоката Юзефович А. О. щодо необхідності врахування в цій справі правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18.
		 
		Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.
		 
		Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
		 
		Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
		 
		Положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
		 
		Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
		 
		Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і «майном».
		 
		Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох  інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
		 
		Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.
		 
		Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі «Трегубенко проти України»).
		 
		Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності», як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
		 
		Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
		 
		При розгляді справи має бути враховане також рішення ЄСПЛ від 24 червня 2003 року у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном.
		 
		У пункті 71 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
		 
		З огляду на викладене принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування з приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів.
		 
		Такі правові висновки наведені у постанові Верховного Суду від 17 квітня 2019 року у справі № 363/3096/15-ц (провадження № 61-638св17).
		 
		З урахуванням наведеного під час розгляду справи суду необхідно встановити, чи переважає в цій справі загальний інтерес у контролі за використанням земель державної власності за цільовим призначенням приватний інтерес фізичних осіб у збереженні права на спірні земельні ділянки.
		 
		Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
		 
		Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
		 
		В частині четвертій статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
		 
		Частиною першою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
		 
		За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
		 
		В передбачених законом випадках у разі порушення або загрози порушення          інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, то за загальним правилом позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (близький за змістом висновок сформульований, зокрема в постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року у справі № 6-1852цс16, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № 369/6892/15-ц і № 469/1203/15-ц).
		 
		У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц, зважаючи на її обставини, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав суд має встановити, коли прокурор довідався чи міг довідатися про порушення інтересів держави. Вказаний висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала у пункті 48 постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 так: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
		 
		Висновок апеляційного суду в цій справі про відсутність підстав для відмови в позові у зв`язку з пропуском позовної давності не узгоджується з наведеними правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, оскільки ґрунтується на неповному з`ясуванні обставин справи щодо часу, коли прокурор або орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (Київська ОДА) могли довідатися про порушення інтересів держави.
		 
		Крім того, у пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
		 
		Перший заступник прокурора Київської області в цій справі пред`явив сім позовних вимог, а саме: 
		-    визнання недійсним розпорядження Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273;
		-    визнання недійсним розпорядження Києво-Святошинської РДА від 12 грудня 2012 року № 3431; 
		-    витребування на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5036; 
		-    витребування на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_2 земельних ділянок площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5034, та площею 0,0917 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5035; 
		-    витребування на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_3 земельної ділянки площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5037; 
		-    витребування на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_5 земельної ділянки площею 0,0992 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5038; 
		-    витребування на користь держави в особі Київської ОДА з незаконного володіння ОСОБА_4 земельних ділянок площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5028, площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5029, площею 0,11 га кадастровий номер 3222457401:02:002:5030, та площею 0,11 га, кадастровий номер 3222457401:02:002:5041.
		 
		Отже, перші дві вимоги заявлені до Києво-Святошинської РДА, якою було прийнято оскаржені розпорядження, а інші вимоги - до фізичних осіб, які є останніми набувачами спірних земельних ділянок.
		 
		З огляду на викладене суду необхідно з`ясувати, хто з відповідачів, до яких пред`явлені відповідні позовні вимоги, заявив про застосування позовної давності, і в залежності від встановленого вирішити вказане питання.
		 
		Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
		 
		Такі правові висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, від 7 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц, від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункт 73), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 80), від 05 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 61), № 522/2201/15-ц (пункт 62) та № 522/2110/15-ц (пункт 61), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (пункт 71), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (пункт 134), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (пункт 51).
		 
		Відповідно до частин третьої та четвертої статті 56 ЦПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу.
		 
		Пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, передбачено, що на прокуратуру покладаються функції, зокрема представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.
		 
		Згідно з положеннями частин третьої та четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» в редакції, чинній на час пред`явлення прокурором позову, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
		 
		Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
		 
		Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
		 
		Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
		 
		Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
		 
		Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
		 
		Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб`єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов`язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб`єкта владних повноважень, були об`єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов`язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов`язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
		 
		Однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.
		 
		Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
		 
		Частина четверта статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.
		 
		Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
		 
		У Рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.
		 
		Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
		 
		Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без руху для усунення її недоліків і повернення в разі, якщо відповідно до ухвали суду у встановлений строк ці недоліки не усунуті.
		 
		Якщо суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави вже після відкриття провадження у справі, то позовну заяву прокурора слід вважати такою, що підписана особою, яка не має права її підписувати. І в таких справах виникають підстави для залишення позову без розгляду. 
		 
		Такі правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19).
		 
		У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені у постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18 у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
		 
		В позовній заяві, поданій в цій справі, Перший заступник прокурора Київської області зазначив, що предметом спору є земельні ділянки лісогосподарського призначення, а підставою для представництва інтересів держави є нездійснення Київською ОДА як органом державної влади, уповноваженим на розпорядження землями лісогосподарського призначення, жодних заходів з метою поновлення порушених інтересів держави. Також до позовної заяви додано лист прокуратури Київської області від 04 жовтня 2017 року № 05/1-2600вих17, яким прокурор повідомив Київську ОДА про те, що розпорядженнями Києво-Святошинської РДА від 21 січня 2010 року № 273 та від 12 грудня 2012 року № 3434 з порушенням вимог законодавства змінено цільове призначення та передано у приватну власність земельні ділянки, які перебувають в постійному користуванні Національного університету біоресурсів і природокористування України.
		 
		Тобто позивач належним чином обґрунтував підстави для представництва ним інтересів держави та подав позов в інтересах держави в особі Київської ОДА з дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», частини четвертої статті 56 ЦПК України. 
		 
		За таких обставин не заслуговують на увагу доводи касаційних скарг  ОСОБА_4 та представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвоката Юзефович А. О. про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 21 грудня 2018 року у справі № 922/901/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 26 лютого 2019 року у справі № 920/284/18, від 03 квітня 2019 року у справі № 909/63/18, від 16 квітня 2019 року у справі № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, від 15 травня 2019  року у справі № 904/585/18, від 31 липня 2019 року у справі № 916/2914/18, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18.
		 
		Відповідно до статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		 
		Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не обґрунтував належним чином своїх висновків та не встановив повністю фактичних обставин справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив доводів апеляційних скарг та не дослідив наданих сторонами доказів.
		 
		У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.
		 
		Суд апеляційної інстанції не виклав у судовому рішенні в достатній мірі мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
		 
		В силу вищенаведених положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій. 
		 
		Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
		 
		Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. 
		 
		Верховним Судом враховано тривалий час розгляду судами вказаної справи, однак з метою дотримання принципів справедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи.
		 
		Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційні скарги представника ОСОБА_3 - адвоката Степанової Оксани Сергіївни, представника ОСОБА_5 - адвоката Отроша Володимира Михайловича, представника ОСОБА_1 і ОСОБА_2 - адвоката Юзефовича Артема Олексійовича, Деркаченко Катерини Володимирівни задовольнити частково.
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 03 березня 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий  В. А. Стрільчук  Судді:В. С. Жданова    В. М. Ігнатенко   С. О. Карпенко   М. Ю. Тітов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...