Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 372/3967/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи окремого провадження; Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, з них:.
Надіслано судом: 05.01.2021. Зареєстровано: 06.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 11.01.2021.
Дата набрання законної сили: 25.01.2021
Номер судового провадження: 2-о-105/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Справа № 372/3967/20 
		Провадження № 2-о-105/20
		 
		Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		14 грудня 2020 року                 Обухівський районний суд Київської області в складі :
		головуючого судді Кравченка М.В.
		при секретарі Бондаренко Є.І.,
		за участю представника заінтересованої особи Сінька А.А., 
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Обухівського районного суду Київської області цивільну справу за заявою ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, заінтересована особа - Міністерство юстиції України,
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		18.11.2020 року заявник звернувся до суду з вищевказаною заявою, в якій просить встановити факт, що має юридичне значення, а саме те, що до нього, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не застосовуються обмеження, визначені Законом України „Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року №1682-VII. Обгрунтовуючи заяву заявник посилається на те, що він працював на посадах, які могли б вважатись такими, що віднесені до переліку, визначеному вказаним Законом, однак він звільнився в порядку переведення, люстраційні процедури до нього не застосовувались, він не внесений до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України „Про очищення влади", спір про право з будь-якою особою у нього відсутній, однак він бажає в судовому порядку встановити цей факт, що має юридичне значення з метою усунення сумнівів та протиріч у застосування національного та міжнародного законодавства, недопущенні заподіяння шкоди його честі, гідності і діловій репутації, необхідністю відстояти своє чесне ім`я та репутацію.
		23.11.2020 року винесено ухвалу про прийняття заяви до розгляду, відкриття провадження у справі та призначення відкритого судового засідання за правилами окремого провадження.
		30.11.2020 року судове засідання було відкладено через неявку учасників процесу.
		В судове засідання заявник не з`явився, подав суду письмові пояснення та заяву про розгляд справи за його відсутності, заявлені вимоги підтримав в повному обсязі, посилаючись на аналогічні до змісту заяви обставини і аргументи.
		В судовому засіданні представник заінтересованої особи ОСОБА_2 заперечив проти заяви у повному обсязі, надав усні та письмові пояснення, в яких просив відмовити у задоволенні заяви по суті, посилаючись на наявність спору про право, відсутність порушень прав чи законних інтересів заявника, правову невизначеність щодо порядку і процедур застосування Закону України „Про очищення влади", непередбачуваність застосування норм законодавства для заявника, неналежність обраного заявником способу захисту інтересів.
		Вислухавши представника заінтересованої особи, дослідивши письмові пояснення та наявні у справі докази, суд вважає заяву такою, що підлягає задоволенню у повному обсязі з наступних підстав.
		Судом встановлено, що заявник ОСОБА_1 в період з 17 березня по 24 грудня 2010 року займав посаду першого заступника Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, в період з 24 грудня 2010 року по 02 березня 2012 року займав посаду заступника Міністра України з питань надзвичайних ситуацій, в період з 02 березня 2012 року по 12 лютого 2013 року займав посаду першого заступника Міністра України з питань надзвичайних ситуацій, виконуючого обов`язки Міністра надзвичайних ситуацій України.
		З 13 лютого 2013 року по 25 лютого 2014 року ОСОБА_1 займав посаду керівника секретаріату Голови Верховної Ради України, з якої був звільнений порядком переведення для подальшої роботи на посаді помічника-консультанта народного депутата України на підставі п.5 ст.36 КЗпП України.
		Вказані обставини підтверджуються копією трудової книжки, біографічної довідки (а.с.44-59, 65).
		Заявник ОСОБА_1 не включений уповноваженими особами Міністерства юстиції України до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України „Про очищення влади", що підтверджується витягом із вказаного реєстру (а.с.60), а також визнається учасниками процесу. Вказане також свідчить про належність заінтересованої особи у цій справі окремого провадження.
		16 жовтня 2014 року, тобто вже після звільнення заявника з вказаних вище посад, набув чинності Закон України „Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року №1682-VII (далі - Закон № 1682-VII), яким передбачені підстави та порядок проведення процедури люстрації щодо посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування.
		При наданні правової оцінки доводам учасників процесу суд приймає до уваги наступне.
		Відповідно до частини другої статті першої Закон України „Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; презумпції невинуватості; індивідуальності відповідальності; гарантування права на захист.
		Закон №1682-VII передбачав звільнення осіб, які обіймали сукупно не менше одного року певні посади державної служби у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року чи у Комуністичній партії Української РСР до 1991 року або (і) не подали заяви про застосування до них заборон, як це вимагалося Законом України „Про очищення влади", і забороняв їм обіймати посади державної служби та певні інші посади протягом десяти років (ч. 3 ст. 1, ст. 3). 
		За приписами Закону № 1682-VII, заборона, передбачена частиною третьою статті першої, застосовується до осіб, які обіймали посаду (посади) у зазначений період. 
		Отже, посади, які ОСОБА_1 обіймав в період з 17 березня 2010 року по 12 березня 2013 року (перший заступник Міністра України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, заступник Міністра України з питань надзвичайних ситуацій, першого заступника Міністра України з питань надзвичайних ситуацій, виконуючого обов`язки Міністра надзвичайних ситуацій України) віднесені до посад, до яких можуть бути застосовані обмежувальні заходи відповідно до Закону №1682-VII.
		Законом № 1682-VII визначаються правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації), передбачається перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з люстрації.
		Зокрема, відомості про осіб та посади, з яких їх було звільнено, а також період застосування до них заборони вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України „Про очищення влади", загальнодоступної онлайн бази даних, яка ведеться Міністерством юстиції України (ст. 7).
		Водночас, згідно статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. 
		Відповідно до ч. 2 статті 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
		Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
		Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
		Конституційний Суд України в рішенні від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010 вказав, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
		Як зазначено в пункті 44 Доповіді „Верховенство права", схваленої Європейською Комісією „За демократію через право" (Венеціанською Комісією) на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року), принцип правової визначеності є ключовим у питанні довіри до судової системи і верховенства права; для досягнення цієї довіри держава повинна складати тексти законів так, щоб вони були доступними; держава також зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; прогнозованість означає, що закон повинен, коли це можливо, бути оприлюдненим до його виконання і бути передбачуваним у тому, що стосується його наслідків: він має бути сформульований достатньо точно для того, щоб людина могла регулювати свою поведінку.
		Конституційний Суд України вважає, що принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності (підпункт 2.1 пункту 2 рішення).
		За правилами Загальної декларації прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії „За демократію через право" (Венеційської комісії) міститься наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
		Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція), що була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97р., та відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
		Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі „Матиєк проти Польщі") (Matyjek v. Poland), заява № 38184/03, від 24 квітня 2007 року).
		Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
		Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється відповідно до закону і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя „охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру" (див. п. 25 „C. проти Бельгії" від 07.08.1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції „захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом" (див. п. 61 рішення Суду у справі „Pretty проти Сполученого Королівства" (справа № 2346/02, ECHR 2002)). Поняття „приватне життя" не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (див. п. 29 рішення Суду у справі „Niemietz проти Німеччини" від 16.12.1992 року). Таким чином, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на „приватне життя" (див. п. 47 рішення Суду у справі „Sidabras and Dћiautas проти Латвії" (справи № № 55480/00 та 59330/00, ECHR 2004) і п.п. 22-25 рішення Суду у справі „Bigaeva проти Греції" від 28.05.2009 року (справа 26713/05)). Крім того, було встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (див. п.п. 43-48 рішення Суду у справі „Ozpinar проти Туреччини" від 19.10.2010 року (справа № 20999/04)). З рештою, у ст. 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (див. п. 35 рішення Суду у справі „Pfeifer проти Австрії" від 15.11.2007 року (справа № 12556/03) та п.п. 63 та 64 рішення Суду у справі „A. проти Норвегії" від 09.04.2009 року (справа № 28070/06), п. 165 рішення ЄСПЛ у справі „Олександр Волков проти України" (заява № 21722/11)).
		Словосполучення „відповідно до закону" вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який йдеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (див. з-поміж інших джерел п. 55 рішення Суду у справі „Kopp проти Швейцарії" від 25.03.1998 року (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
		Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (див. п. 39 рішення Суду у справі „C.G. and Others проти Болгарії" від 24.04.2008 року (справа № 1365/07)). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (див. п. 46 рішення Суду у справі „P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства" (справа № 44787/98, ECHR 2001-IX)).
		Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16 грудня 2014 року № 788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: „За Законом „Про люстрацію" особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. На думку Комісії, той факт, що Закон „Про люстрацію" виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом „індивідуальної відповідальності", на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою, щоб звільнити особу від люстрації.
		Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682, наголошує на необхідності доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
		Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи № 1096 „Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем", (Dос. 7568 від 3 червня 1996 року), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
		Відповідно до п. „і" Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв`язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв`язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті "h"), або за особисті думки чи переконання.
		В силу ч. 2 статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. 
		Парламентська Асамблея Ради Європи в п. 12 Резолюції № 1096 (1996) відзначила, що люстраційні або інші адміністративні заходи, які запроваджує держава, будуть сумісними з принципами демократичної та правової держави лише якщо дотримано критеріїв стосовно того, щоб принцип вини був індивідуальним, а не колективним, і мав бути встановленим у кожному конкретному випадку.
		Також зазначено, що повинні гарантуватися право на захист та презумпція невинуватості.
		У п. 13 цієї ж Резолюції рекомендовано проводити такі заходи відповідно до Керівних принципів щодо забезпечення дотримання люстраційними законами та подібними адміністративними заходами вимог правової держави. Згідно з принципом 1 проведення люстрації має здійснюватися спеціально утвореною комісією у складі шанованих суспільством осіб, які пропонуються Главою держави та затверджуються Парламентом. Згідно з принципом 7 дискваліфікація особи не повинна перевищувати п`яти років, оскільки не слід недооцінювати можливості позитивних змін у ставленні та звичках осіб.
		Натомість, у Законі України „Про очищення влади" термін обмежень на зайняття посад в органах влади складає 10 років, що означає неможливість обіймати посади державної служби за умов відсутності підтверджених обставин скоєних особою порушень законодавства, або сприяння іншим особам у вчиненні таких порушень, протягом 10 років.
		Європейський суд з прав людини у своїй практиці також дійшов висновку, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). 
		У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі "Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства" [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява № 48876/08, пункти 113 - 116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі "Анчев проти Болгарії" (Anchev v. Bulgaria), заява № 38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі "Жданока проти Латвії" [ВП] (Ћdanoka v. Latvia) [GC], заява № 58278/00, пункти 22 - 28, 116 - 136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі "Жданока проти Латвії", пункт 115) (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункти 292-293).
		У справі "Полях та інші проти України" ЄСПЛ дійшов висновку, що обмежувальні заходи, передбачені Законом № 1682-VII, не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави.
		Разом з тим, без аналізу індивідуальної поведінки особи неможливо встановити наявність її вини та переконатися у застосуванні до неї саме індивідуальної відповідальності, а не колективної.
		Аналогічний правовий підхід та правові висновки застосовано Верховним Судом у постанові від 04.06.2020 у справі № 817/3431/14.
		При цьому, слід враховувати, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею.
		При наданні правової оцінки способу захисту законних інтересів заявника суд приймає до уваги наступне.
		Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
		Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
		Крім того, у рішенні рішення ЄСПЛ у справі „Полях та інші проти України, заява № 58812/15 та 4 інші заяви, від 17 жовтня 2019 року, Європейський Суд констатував, що держава Україна вийшла за межі своєї свободи розсуду, застосувавши до заявників обмежувальні заходи (звільнення з посад) лише на підставі того, що вони обіймали певні відносно високі посади під час правління президента ОСОБА_3, не врахувавши конкретні виконувані ними функції.
		Застосування до заявників передбачених Законом „Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_3 був Президентом України (п. 294). 
		Як зазначив Суд, застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_3 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції (п. 296).
		Не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві, а тому було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників (п. 323, 324).
		Отже, у вказаному рішенні Європейський Суд дійшов до висновку, що було втручання у права заявників на повагу до їхнього приватного життя і таке втручання не відповідає статті 8 Конвенції.
		17 листопада 2014 року, 16 березня 2015 року та 25 грудня 2015 року Верховний Суд України, а 20 січня 2015 року сорок сім народних депутатів звернулися до Конституційного Суду України з поданням щодо конституційності положень Закону України „Про очищення влади", якими передбачалося звільнення та заборона доступу до державної служби на підставі того, що особа обіймала певну посаду у певний період часу, окрім випадків, коли такі заборони було накладено за рішенням суду, яким встановлювалося вчинення правопорушення конкретною особою (частини третя і шоста статті 1 та частини перша-четверта і восьма статті 3 Закону).
		06 липня 2017 року Конституційний Суд України об`єднав усі справи в одне провадження. Конституційний Суд України розглядав справу на закритих пленарних засіданнях, зокрема, 06 квітня, 02 та 10 червня, 05 липня, 27 жовтня 2016 року, 31 січня, 21 квітня, 06 липня та 06 вересня 2017 року, 31 січня і 28 листопада 2018 року та 14 травня 2019 року.
		Станом на час вирішення судом заяви по суті в межах цієї цивільної справи провадження у Конституційному Суді України триває.
		Суд погоджується із доводами заяви про те, що тривалість провадження у Конституційному Суді України зробила цей засіб юридичного захисту неефективним, оскільки він порушує принцип верховенства права, зокрема принцип правової визначеності. 
		Суд погоджується із доводами заяви про те, що саме через правову невизначеність щодо порядку та процедури застосування положень Закону України „Про очищення влади", непередбачуваності відповідних наслідків, у заявника виникла необхідність встановлення юридичного факту щодо незастосування до нього обмежень визначених вказаним нормативно-правовим актом. 
		Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
		При цьому, на час роботи заявника на зазначених вищен посадах не існувало Законів, які б визначали правопорушенням зайняття займаної ним посади, а відтак та в силу положень статті 58 Конституції України він не може бути притягнутий до відповідальності лише в силу одного факту зайняття посади, що не визнавалося правопорушенням на час її зайняття ним. Протилежне суперечило б основоположним принципам очищення влади, визначених Законом України "Про очищення влади" в аспекті міжнародного законодавства і практики ЄСПЛ, що є джерелами права в силу приписів ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
		Суд вважає доведеною відсутність достатніх правових і фактичних підстав вважати ОСОБА_1 віднесеним до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, відсутність достатніх правових і фактичних підстав для юридичної відповідальності ОСОБА_1 в аспекті порушення прав громадян протягом 2013-2014 року під час «Революції гідності», непричетність ОСОБА_1 до подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань в контексті Закону України "Про очищення влади", оскільки сам заявник це заперечує, державою в особі заінтересованої особи такі доводи не спростовані, а також це вбачається із витягу з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", наданим Міністерством юстиції України, де зазначено, що відносно ОСОБА_1 інформація відсутня.
		Системний аналіз наведених фактів дає ґрунтовні підстави вважати, що обмеження та заборони встановлені Законом України "Про очищення влади" не поширюються на ОСОБА_1 .
		Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		Згідно зі статтею 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
		Згідно з частиною третьою статті 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом.
		Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах (частина шоста статті 294 ЦПК України).
		Схожі за змістом висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 636/1324/16-ц (провадження № 14-225цс18).
		В пункті 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 31 березня 1995 року «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення», також роз`яснено, що в  порядку  окремого  провадження розглядаються справи про встановлення факту, якщо: згідно  з  законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості отримати або відновити загублений або знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Окреме провадження - це одностороннє провадження, в якому відсутній спір про право. Характерною ознакою категорії справ окремого провадження є відсутність у них спору про право і метою яких є встановлення юридичного факту або стану.
		За загальним правилом, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Визначальною обставиною під час розгляду заяви про встановлення факту, що має юридичне значення у порядку окремого провадження є те, що розгляд такої заяви не пов`язаний з наступним вирішенням спору про право цивільне.
		Під спором про право необхідно розуміти певний стан суб`єктивного права; спір поділяється на матеріальний і процесуальний. Таким чином, виключається під час розгляду справ в порядку окремого провадження існування спору про право, який пов`язаний із порушенням, оспорюванням або невизнанням, а також недоведенням наявності суб`єктивного права за умови, що є певні особи, які перешкоджають у реалізації такого права.
		В судовому засіданні представник заінтересованої особи вважав наявним спір про право у цих правовідносинах, однак суд прийняв до уваги відсутність достатніх і переконливих відомостей, які б давали підстави вважати наявним спір про право у цій справі. 
		Так, на противагу доводам заінтересованої особи у письмових поясненнях заявник зазначає, що у цих правовідносинах відсутній спір про право, оскільки між ним та Міністерством юстиції України немає ніякого спору, він не включений уповноваженими особами Міністерства юстиції України до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України „Про очищення влади", саме Міністерство юстиції України жодним чином не порушувало його прав чи законних інтересів, з будь-якою іншою особою у нього відсутній спір. Поряд із тим, з метою усунення сумнівів та протиріч у застосуванні національного та міжнародного законодавства, недопущенні заподіяння шкоди його честі, гідності і діловій репутації, недопущенні виникнення перешкод у претендуванні на посаду у органах державної влади він наполягав на вирішенні цієї заяви по суті саме в судовому порядку, оскільки іншим передбаченим у національному законодавстві України порядку він не може зараз і не зможе надалі відстояти своє чесне ім`я, репутацію.
		В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України).
		Стаття 55 Конституції України закріплює право кожної особи на судовий захист. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді.
		Заявник заперечував наявність спору про право із будь-якою особою станом на цей час і можливість виникнення подібного спору, який би підлягав вирішенню в межах позовного провадження у порядку цивільного судочинства. Державою в особі заінтересованої особи протилежне не доведено.
		Враховуючи недостатність переконливих відомостей про наявність спору про право, необхідність дотримання права на справедливий суд і конституційних прав заявника на судовий захист, суд вважав, що залишення заяви без розгляду на цій стадії процесу без достатніх правових і фактичних підстав може призвести до позбавлення заявника доступу до правосуддя, що є неприпустимим.
		З урахуванням викладеного, ухвалою від 14 грудня 2020 року в задоволенні клопотання представника заінтересованої особи про залишення заяви без розгляду судом було відмовлено.
		В силу ч. 1, 2 ст. 293 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, в тому числі, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
		Перелік фактів, які мають юридичне значення і які можуть бути встановлені в судовому порядку, визначений в ст. 315 ЦПК України. 
		Як роз`яснив Пленум Верховного суду України в постанові № 5 від 31 березня 1995 року „Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення" в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо: 
		-згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян;
		-чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення;
		-заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення;
		-встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право.
		Наведений у ст. 273 ЦПК України (Закон № 1502-06, втратив чинність) перелік фактів, які встановлюються судом, не є вичерпним. За наявності зазначених умов суд може встановлювати й інші факти, що мають юридичне значення, наприклад:
		-факти визнання батьківства щодо дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 року;
		-батьківства;
		-реєстрації батьківства;
		-факти прийняття спадщини, 
		-встановлення місця відкриття спадщини та фактів володіння будівлею на праві приватної власності (п. 1).
		Віднесення до судової юрисдикції розгляду справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, обумовлено необхідністю забезпечення ефективного захисту прав та законних інтересів фізичних осіб. 
		Виникнення суб`єктивних майнових та особистих немайнових прав, їх зміну або припинення закон пов`язує з певними обставинами, тобто надає їм правове значення. Вони, таким чином, набувають статусу юридичних фактів. Дії та події, що є юридичними фактами, в передбачених законом випадках підлягають реєстрації або посвідченню, тому їх існування може бути підтверджено відповідними документами. Проте, закон не вимагає обов`язкового посвідчення та реєстрації достатньо широкого кола фактів. Крім того, не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом в зв`язку з відсутністю такого, його втратою, знищенням тощо. В цих випадках встановлення фактів, що мають юридичне значення, може відбуватися у судовому порядку. Об`єктом судового захисту по цих справах є законні права та інтереси, а предметом судової діяльності - встановлення юридичних фактів з метою забезпечення реалізації заінтересованими особами належних ним суб`єктивних прав. 
		Хоч внаслідок зміни законодавства зазначені у постанові Пленуму Верховного суду України № 5 від 31 березня 1995 року норми права втратили чинність, однак суд оцінює вказану вище правову аргументацію у сукупності із іншими доводами учасників процесу з огляду на те, внаслідок змін цивільного процесуального законодавства не відбулося істотних змін в процедурах вирішення справ окремого провадження.
		Так, відповідно до чинної редакції ЦПК України наведений у ч.1 ст.315 цього Кодексу перелік фактів, що мають юридичне значення не є вичерпним, що спростовує доводи заінтересованої особи, представники якої хибно стверджують про те, що факт, який просить встановити заявник у цій заяві не відноситься до передбачених законодавством фактів, які мають юридичне значення та встановлюються в судовому порядку. 
		Частиною 2 статті 315 ЦПК України встановлено, що у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
		Таким чином, оцінка доводам заяви про віднесення факту, який просить встановити заявник до кола фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення повинна бути надана судом при розгляді цієї заяви по суті. 
		Суд погоджується із доводами заяви щодо того, що відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не застосовуються обмеження, визначені Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII є фактом, що має юридичне значення, оскільки від цього факту залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, а законом не визначено іншого порядку їх встановлення. 
		Так, суд погоджується із доводами заяви щодо того, що саме через те, що Законом України „Про очищення влади" не визначено чіткої процедури застосування обмежень до осіб, які займали певні посади в правоохоронних органах та органах державної влади, в тому числі і щодо заявника, такі обмеження щодо нього не застосовувалися, а відповідні відомості до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України „Про очищення влади" не вносилися, захист його особистих інтересів можливий тільки в судовому порядку. 
		Статтею 6 Конвенції визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
		Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05 квітня 2005 року, заява № 38722/02).
		Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
		З обставин справи суд не вбачає іншого можливого і достатньо ефективного способу захисту законних інтересів заявника, ніж запропонований у цій заяві.
		У рішенні Європейського суду з прав людини (п`ята секція) від 18 грудня 2008 року у справі "Новік проти України" (заява № 48 068/06) зазначено, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога "якості закону" у розумінні п.1 ст.5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля. 
		Учасники процесу посилаються на те, що саме через правову невизначеність щодо порядку та процедури застосування положень Закону України «Про очищення влади», непередбачуваності відповідних наслідків, у заявника виникла необхідність про встановлення юридичного факту щодо незастосування до нього обмежень, визначених вказаним нормативно-правовим актом.
		Подібні обставини вказують на невідповідність критерію «якості закону» норм національного законодавства та відсутність інших юридичних способів захисту інтересів заявника у національному законодавстві. 
		Також розуміння правової визначеності було сформульоване Конституційним Судом України у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005, в якому зазначається, що " із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі".
		Цим Конституційний Суд України наголосив, що невизначеність, нечіткість правової норми призводить до її неоднакового розуміння та тлумачення, що в практичній площині призводить до різного застосування. Така неврегульованість чи відсутність визначеності в діяльності органів державної влади щодо особи, зокрема забезпечення, додержання чи реалізації прав і свобод людини і громадянина, може мати негативні наслідки і призвести до сваволі.
		Разом з тим, для вирішення питання зазначеної юридичної невизначеності суд вважає за необхідне застосувати загальний принцип права, за якого у ситуації неоднозначного тлумачення правових норм у відносинах між приватною особою та державою, їх застосування має здійснюватися на користь такої особи, тобто заявника у цій справі.
		За таких обставин, суд вважає факт, який просить встановити в судовому порядку заявник таким, що має юридичне значення, оскільки можливість встановлення такого факту в судовому порядку в межах вирішення справи окремого провадження в порядку цивільного судочинства передбачена частиною 2 статті 315 ЦПК України, а обраний заявником спосіб захисту своїх інтересів єдино можливим і ефективним в аспекті ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
		Відповідно до частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
		Частиною першою статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		Згідно із частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
		Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку про обґрунтованість заявлених ОСОБА_1 вимог.
		Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
		Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
		Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
		Судом враховано всі юридично значимі доводи учасників процесу, надано достатньо повну правову оцінку наявним у справі доказам та суті визначених заявою правовідносин.
		Вимоги заяви суд вважає доведеними, оскільки вони знайшли об`єктивне підтвердження під час судового розгляду та ґрунтуються на законі.
		Враховуючи викладене вище, заяву слід задовольнити в повному обсязі.
		Керуючись ст. ст. 4, 5, 10, 11, 263, 264, 265, 293, 315, 319 ЦПК України, суд,
		 
		В И Р І Ш И В:
		 
		Заяву задовольнити повністю.
		Встановити факт, що має юридичне значення, а саме те, що відносно ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , не застосовуються обмеження, визначені Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII.
		Рішення суду може бути оскаржене до Київського апеляційного суду через Обухівський районний суд Київської області шляхом подачі в тридцятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги, а в разі проголошення вступної та резолютивної частини або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, в той же строк з дня складання повного судового рішення.
		Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Повний текст рішення виготовлено 24 грудня 2020 року.        
		 
		 
		 
		Суддя                                                                          М.В. Кравченко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...