Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 420/1438/20 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи щодо забезпечення громадського порядку та безпеки, національної безпеки та оборони України, зокрема щодо; біженців.
Надіслано для оприлюднення: 21.01.2021. Зареєстровано: 22.01.2021. Забезпечено надання загального доступу: 25.01.2021.
Дата набрання законної сили: 21.01.2021
Номер судового провадження: 854/9664/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
		 
		 
		 
		___________________________________________________________________________________
		 
		П О С Т А Н О В А
		І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
		 
		21 січня 2021 р.м.ОдесаСправа № 420/1438/20Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г.П.
		 
		П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
		судді-доповідача Стас Л.В.,
		суддів: Шеметенко Л.П., Турецької І.О.,
		 
		розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним, скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії,
		 
		В С Т А Н О В И В :
		 
		Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі  ГУ ДМС України в Одеській області, відповідач), в якому просив:
		- визнати протиправним та скасувати наказ №23 від 04 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
		- зобов`язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченоюст.8 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" №3671-VI від 08 липня 2011 року (далі  Закон №3671-VI), прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
		В обґрунтування позову зазначав про протиправність оскаржуваного наказу, оскільки він прийнятий без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Так, відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності Гвінеї (м. Конакрі). При цьому, позивач наголосив, що побоюється переслідування з боку представників державної влади, оскільки підтримував політичну партію "UFDG" (Союз демократичних сил Гвінеї), займався журналістською діяльністю та зазнав переслідування з боку представників влади. 
		Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2020 року у задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено.
		Справу розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження.
		Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, у якій зазначено, що рішення винесено з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв`язку з чим скаржник просить скасувати оскаржуване рішення, та прийняти нове, яким адміністративний позов задовольнити.
		В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилався на доводи, ідентичні доводам викладеним у позовній заяві та наголошував на тому, що судом першої інстанції не прийнято до уваги інформацію стосовно ситуації по країні походження позивача, яка виключає можливість прийняття рішення про відмову про оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 
		Відповідач, ГУ ДМС України в Одеській області, у відзиві на апеляційну скаргу, посилаючись на доводи, які узгоджуються із висновками суду першої інстанції, просив у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 відмовити, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2020 року  залишити без змін.
		Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких мотивів.
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у Гвінеї, м. Конакрі; має середню освіту; за віросповіданням мусульманин; за національністю гвінеєць, етнічна приналежність сусу; рідна мова сусу; вільно володіє французькою, на початковому рівні - англійською та російською мовами; неодружений, що вбачається зі змісту анкети особи яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вибув з країни громадянської належності 19 вересня 2014року авіарейсом: м. Конакрі (Гвінея) - Касабланка (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна). Перетнув кордон України легально, на підставі паспортного документа гр. Гвінеї серії R617596 та оформленої одноразової візи до України типу «Д» серії НОМЕР_1 .
		Після відрахування з університету у 2017 році ОСОБА_1 знаходився на території України нелегально.
		20 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні.
		Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 20 січня 2020року (справа №2020OD0017, реєстраційний номер заяви 20), причиною виїзду з країни постійного проживання, зі слів позивача,є побоювання переслідування зі сторони поліції, оскільки позивач був прихильником політичної партії "UFDG" та висвітлював її діяльність в ході своєї журналістської діяльності.
		04 лютого 2020 року на підставі проведених інтерв`ю та анкетування із ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті міжнародного захисту, пояснення шукача притулку містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою.
		04 лютого 2020 року відповідачем видано наказ №23 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
		18 лютого 2020 року позивач отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області №5/1-40 від 04 лютого 2020 року.
		Правомірність прийнятого відповідачем наказу №23 від 04 лютого 2020 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є предметом судового спору у даній справі.
		Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов`язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
		Таким чином, суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову на підставі того, що виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з країни громадянської належності, аніж про обґрунтованість її побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині.
		Колегія суддів погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з таких мотивів.
		Відповідно до ч.2ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно з ст.14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
		Відповідно до ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
		Згідно з п.1ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно з п.13ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
		Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
		За змістом п. п.1, 13 ч.1ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з`ясування суб`єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
		Відповідно до ч.1ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
		При оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, згідно із ч.12ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: реєструє заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їх власний підпис з порядком прийняття рішення за їх заявами, правами та обов`язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; проводить дактилоскопію особи, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; у разі потреби направляє особу на обстеження для встановлення віку у порядку, встановленому законодавством України; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та членів її сім`ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену із сім`єю, від імені якої заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; роз`яснює порядок звернення про надання безоплатної правової допомоги відповідно до закону, що регулює надання безоплатної правової допомоги; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
		Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27 квітня 2004 року №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
		Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов`язки та стандарти доказування у заявах біженців» (16 грудня 1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. За загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказування покладається на особу, яка висловлює певне твердження.
		Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
		Разом з цим, як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи позивачем до заяви про надання міжнародного захисту не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця. Ніяких переконливих доказів про факти переслідування в країні походження, які б слугували причиною його вимушеного від`їзду до України, позивач не надав, та таких, що заслуговують на увагу, пояснень не навів. Крім того, позивачем не було надано до ГУ ДМС України в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування у Гвінеї та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань.
		Також позивачем, як шукачем захисту не було надано як до ГУ ДМС України в Одеській області, так і до суду документів, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека у разі повернення до країни громадянської належності.
		Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що твердження позивача стосовно можливого переслідування є досить суперечливими. 
		Так, позивач прибув в Україну в 2014 році з метою отримання освіти, однак з 2017 року не навчається через фінансові труднощі. За наданням міжнародного захисту звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області лише у 2020 році, отже звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до органу міграційної служби відбулось зі зволіканням. Більш того, починаючи з 2017 року позивач перебував на території України нелегально.
		Колегією суддів встановлено, що вірогідна репортерська діяльність позивача не була офіційною, оскільки:
		- його установчі дані не фігурували за офіційними або неофіційними обліками, що унеможливлює ідентифікацію його участі у зазначеній діяльності (арк. 11-12 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020 року); 
		- йому не видавалось офіційного посвідчення від зазначеного засобу масової інформації (арк. 17 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020 року); 
		- позивач мав можливість припинити займатись відповідною діяльністю у будь-який момент, при цьому продовжуючи проживати на належному рівні на території Гвінеї (арк. 13 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020року); 
		- під час проведення відповідної діяльності позивач не займався проведенням політичної агітації, не підтримував контакти та не був пов`язаний договірними або позадоговірними зобов`язаннями з представниками різних політичних сил на території Гвінеї (арк. 12-13 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020року), що свідчить на відсутність прямого зв`язку зазначеної діяльності з проявом політичної позиції позивача; 
		- позивач не зміг повідомити інформацію про статут чи певний інший звід правил, яким була закріплена діяльність групи, у складі якої, за його твердженнями, він займався репортерською діяльністю (арк. 12-13 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020року);
		- позивач не зміг надати жодних посилань на відповідні періодичні видання та статті, які нібито в них публікувалися, не повідомив точної та детальної інформації про зміст відповідних статей, їх назви та осіб, про яких в них повідомлялось (арк. 15 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020року),не повідомив установчих даних та не надав загального опису особам, у яких позивач нібито брав інтерв`ю на території країни громадянської належності (арк. 16 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020року), що ставить під обґрунтований сумнів саму обставину прийняття позивача участі у відповідній діяльності; 
		- репортерська діяльність позивача на території країни громадянської належності не співвідноситься з актом прояву його політичної позиції.
		Більш того, колегією суддів встановлено, що репортажі, які мав здійснювати позивач не мали на меті цілеспрямовану дискредитацію державної влади Гвінеї або висвітлення політичної діяльності опозиційних політичних сил. Позивач висвітлював різні події соціально-політичного характеру на території Гвінеї, які, в тому числі, не мають жодного відношення до обставини проведення мітингів або маніфестацій, займався роботою з документами (арк. 11-13 протоколу співбесіди від 04 лютого 2020 року). Сама радіостанція, на якій за твердженнями позивача, він проходив стажування не була пов`язана із висвітленням виключно політичних подій, на радіостанції передають новини та інші репортажі, які не пов`язані з політикою (арк. 11 протоколу співбесіди від04 лютого 2020року). 
		Відтак, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції про те, що при проведенні співбесіди позивач був непослідовний у своїх твердженнях щодо його ймовірного переслідування.
		Зі змісту наявних у справі матеріалів вбачається, що в`їзд позивача на територію України був обумовлений не обґрунтованими побоюваннями зазнати переслідувань, а отриманням запрошення на навчання до України. На теперішній час близькі родичі позивача мешкають не території Гвінеї та жодних переслідувань не зазнають.
		Разом з тим, згідно копії національного паспорта з терміном дії до 30 грудня 2018року позивач є громадянином Гвінеї. При цьому, 09 листопада 2018року позивачем у Почесному консульстві Гвінеї в Україні продовжено термін дії паспорта до 29 грудня 2023року. Таким чином, позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта та продовження терміну його дії, візи, легального перетину кордону. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.
		Отже, дослідивши матеріали особової справи позивача, а саме: заяви, заяви-анкети, протоколи співбесід, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що історія переслідування позивача є необґрунтованою. Причина виїзду з Гвінеї з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування в країні громадянської належності, ані перебуваючи поза її межами, позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, що свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що в свою чергу не створює умов для визнання особи біженцем у відповідності до п. 1 ч.1 статті 1 вказаного Закону.
		Згідно із ч.ч. 4, 6, 7ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту"рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
		Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п.п. 1 чи 13 ч.1ст.1 цього Закону, а також за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
		За результатами вивчення матеріалів особової справи позивача відповідачем 04 лютого 2020 року було складено висновок щодо відсутності обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якого встановлено, що загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, передбачених п. п. 1, 13 ч.1ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» обставин, у тому числі тих, що вказав позивач, та винесено Наказ №23 від 04 лютого 2020 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту".
		Колегія суддів вважає такий висновок та оскаржуваний наказ правомірними, оскільки аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні її громадянської належності, дозволяє зробити висновок, що позивачем не доведено неможливість повернення до країни громадянської належності через об`єктивні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
		Відповідно до ч.1ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
		За правилами ч.2ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
		З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що ГУ ДМС України в Одеській області довело правомірність Наказу №23 від 04 лютого 2020 року «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
		При цьому, в межах розгляду даної справи судом враховано ситуацію в Гвінеї та прийнято до уваги наявність загальновідомих фактів і подій, які, з одного боку, могли б слугувати підставою для обґрунтованих побоювань позивача від переслідувань, однак, аналізуючи особову справу гр. Гвінеї ОСОБА_1 , суд не вбачає у останнього об`єктивної сторони критерію побоювань стати жертвою переслідувань, який є визначальним, оскільки позивачем не надано жодного достатнього та належного доказу того, що ці побоювання є реальними. Побоювання, які виникли у позивача, мають суто суб`єктивний характер і не підтверджені жодними доказами, заявник також не має доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень щодо його слів.
		Згідно зі ст. 242 КАС України,рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
		Статтею 316 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скаргах доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
		Розподіл судових витрат згідно вимогст.139 КАС України не передбачено.
		Керуючись ст.ст. 308, 311, 315, 316, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу ОСОБА_1  залишити без задоволення.
		Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 20 серпня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним, скасування наказу та зобов`язання вчинити певні дії - залишити без змін.
		Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню у касаційному порядку до Верховного Суду не підлягає.
		 
		Повний текст судового рішення складений 21.01.2021 року.
		 
		 
		Головуючий суддя  Стас Л.В.Судді    Шеметенко Л.П.   Турецька І.О.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...