Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 240/11214/19 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 28.01.2021. Зареєстровано: 01.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 01.02.2021.
Дата набрання законної сили: 28.01.2021
Номер судового провадження: К/9901/22815/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		28 січня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 240/11214/19
		адміністративне провадження № К/9901/22815/20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Соколова В.М.,
		суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г., 
		 
		розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року (головуючий суддя  Совгира Д. І., судді: Франовська К. С., Кузьменко Л. В.) у справі № 240/11214/19 за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,
		 
		УСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
		У жовтні 2019 року ОСОБА_1 (далі  ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача та зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 28 вересня 2017 року до 16 травня 2019 року.
		Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовані тим, що після його звільнення зі служби відповідачем, усупереч вимогам чинного законодавства невиплачено індексацію грошового забезпечення за період проходження військової служби. Належна позивачу до сплати сума індексації грошового забезпечення була перерахована відповідачем на виконання рішення суду 16 травня 2019 року. У зв`язку з цим позивач уважає, що має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати індексації грошового забезпечення з 28 вересня 2017 року (день виключення зі списків) до дня фактичного розрахунку 16 травня 2019 року, як це передбачено статтею 117 Кодексу законів про працю України ( далі  КЗпП України).
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
		Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року позовні вимоги задоволено.
		Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки індексацію грошового забезпечення у повному об`ємі позивачу не виплачено в день його виключення зі списків частини 27 вересня 2017 року, то при звільненні відповідач не провів повного розрахунку. А отже, відповідно до статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку за весь період затримки такого розрахунку. При цьому суд першої інстанції зазначив, що чинне законодавство про працю, її оплату та вирішення спорів про працю, зокрема приписи статті 117 КЗпП України є загальними і поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб, тому наявні усі підстави для стягнення середнього заробітку за весь період затримки виплати грошової компенсації. 
		Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 задоволено, рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року скасовано, у задоволені позовних вимог ОСОБА_1  відмовлено.
		Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком суду першої інстанції про можливість застосування норм статей 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення військовослужбовця, оскільки спеціальним законодавством, яке регулює порядок проходження військової служби та оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум при звільненні. Апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, оскільки з прийняттям судового рішення, яким присуджено на користь позивача певні суми коштів, статті 116 та 117 КЗпП України не застосовуються, а зобов`язання роботодавця виплатити компенсацію замінюється на зобов`язання виконати судове рішення на користь позивача. Тобто положення КЗпП України не передбачають права на виплату середнього заробітку за затримку виплат, що мали місце після того, як їх сума була встановлена судом. Суд зауважив, що така правова позиція узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України (далі  КАС України). Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08 квітня 2010 року
		Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, позиція інших учасників справи
		Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року.
		Підставами подання касаційної скарги у цій справі визначено положення пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
		На обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження позивач посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, позивач вважає, що судом апеляційної інстанції не враховано висновок щодо застосування статті 117 КЗпП України, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 про стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації. Також не взято до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року у справі № 810/451/17.
		Відповідач подав відзив на касаційну скаргу, за змістом якого висловив незгоду з викладеними позивачем у скарзі доводами та повідомив свою думку про правильність висновків суду апеляційної інстанції щодо вирішення питання наявності чи відсутності підстав для задоволення цього позову, просив судове рішення апеляційної інстанції залишити без змін, а касаційну скаргу  без задоволення.
		Рух касаційної скарги
		Касаційна скарга надійшла до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду 07 вересня 2020 року.
		Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя  Соколов В. М., судді: Єресько Л. О., Загороднюк А. Г.
		Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року у цій справі.
		Ухвалою від 25 січня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження.
		Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи
		ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
		Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 27 вересня 2017 року № 82 позивач був виключений зі списків особового складу частини.
		Під час проходження військової служби ОСОБА_1 не нараховувалася та не була виплачена індексація грошового забезпечення, у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
		Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року, (справа № 0640/4601/18) визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення виплати ОСОБА_1 в день його звільнення індексації грошового забезпечення та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 27 вересня 2017 року. 
		На виконання постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 3 квітня 2019 року у справі № 0640/4601/18 Військовою частиною НОМЕР_1  ОСОБА_1 було виплачено індексацію грошового забезпечення, що підтверджується довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2019 року № 1075.
		Відтак остаточний розрахунок з позивачем відповідач провів не в день його звільнення 27 вересня 2017 року, а лише 16 травня 2019 року.
		Застосування норм права, оцінка доказів та висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі  КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час учинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
		Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		У силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.
		Правові, економічні та організаційні основи підтримання купівельної спроможності населення України в умовах зростання цін з метою дотримання встановлених Конституцією України гарантій щодо забезпечення достатнього життєвого рівня населення України визначає Закон України від 3 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» (далі - Закон № 1282-XII).
		Згідно зі статтею 1 Закону № 1282-XII індексація грошових доходів населення  встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг.
		Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі  Закон № 2011-XII).
		Частиною першою статті 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
		Частиною другою вказаної статті встановлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати (далі  Порядок № 159).
		Пунктами 1-3 Порядку № 159 передбачено, що дія цього Порядку поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
		Компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
		Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру:
		Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
		Згідно з правилами, встановленими частиною першою статті 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
		Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Предметом дослідження та оцінки у цій справі є невиплата відповідачем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28 вересня 2017 року по 16 травня 2019 року включно в частині виплати індексації грошового забезпечення.
		Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2018 року в справі № 0640/4601/18 визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення виплати ОСОБА_1 в день його звільнення індексації грошового забезпечення та стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 27 вересня 2017 року. 
		Указане рішення суду постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 квітня 2019 року залишено без змін.
		Таким чином, судовим рішенням установлено, що при звільненні з військової служби відповідач не здійснив усіх належних позивачу виплат, а саме індексації грошового забезпечення.
		Відповідно до законодавчого визначення індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій, що спрямована на підтримання купівельної спроможності населення України шляхом підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг. При цьому проведення індексації у зв`язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов`язковим для всіх юридичних осіб - роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи.
		Ураховуючи, що індексації підлягають всі грошові доходи населення, які не мають разового характеру, колегія суддів дійшла висновку, що механізм індексації має універсальний характер. Насамперед, правове регулювання виплати індексації визначає умови (коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації), з настанням яких виникає право на щомісячне отримання суми індексації у структурі заробітної плати (грошового забезпечення) до настання обставин (підвищення тарифних ставок, окладів), за яких виплата розрахованої суми індексації припиняється до повторного настання обставин, які обумовлюють повторне виникнення права на отримання індексації.
		Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що правовідносини з приводу грошового забезпечення військовослужбовців регулюються низкою спеціальних актів, а саме: Закону України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанова Кабінету Міністрів України від 07 листопада 2007 року № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу», постанова Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2010 року № 889 «Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних Сил, Державної прикордонної служби, Національної гвардії, Служби зовнішньої розвідки та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби з надзвичайних ситуацій».
		Водночас указані акти не містять норм щодо регулювання виплати звільненому військовослужбовцю середнього заробітку у зв`язку із затримкою з вини роботодавця всіх належних йому виплат при звільненні.
		Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних зі спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, установивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
		Таким чином, за загальним правилом норми спеціального законодавства є пріоритетними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
		Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
		Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
		У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
		Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми, спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та водночас стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку з працівником.
		Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення військовослужбовців.
		Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладений у постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року у справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року у справі № 826/15235/16.
		Вирішуючи питання про обґрунтованість касаційної скарги, суд касаційної інстанції зазначає наступне.
		Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Частиною другої цієї статті встановлено, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		Підставою відкриття касаційного провадження визначено необхідність перевірки доводів касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме без урахування висновку стосовно застосування статті 117 КЗпП України у справі щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати грошової компенсації за неотримане речове майно, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17.
		У справі № 821/1083/17, на яку посилається позивач у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду вирішувала питання щодо необхідності відступити від висновку Верховного Суду України, висловленого у постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, стосовно поширення статей 116, 117 КЗпП України на правовідносини, які виникли у зв`язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
		У постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15 викладено правову позицію, відповідно до якої не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
		Розглядаючи питання щодо можливості відступу від зазначеної правової позиції Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду надала оцінку доводам касаційної скарги відповідача щодо необхідності застосування до спірних правовідносин тлумачення, наведеного у пункті 57 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» (далі  ЄСПЛ).
		У цьому рішенні ЄСПЛ зауважив, що відповідно до статті 117 КЗпП України «при відсутності спору щодо суми» заборгованості із заробітної плати, звільнені працівники мають право на компенсацію за несвоєчасну виплату такої заборгованості за період «фактичного розрахунку» (частина перша статті 117), а «при наявності спору про розміри сум» заборгованості із заробітної плати компенсація повинна бути виплачена, якщо спір вирішено на користь працівника (частина друга статті 117).
		Також ЄСПЛ звернув особливу увагу на те, що частина друга статті 117 КЗпП України, яка встановлює право на отримання компенсації у випадку постановлення судом рішення щодо суми такої заборгованості та є застосовною у справі заявниці, не передбачає виплати компенсації за період до фактичного розрахунку по заборгованості, на відміну від частини першої статті 117 КЗпП України. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом» (параграф 57 підрозділу «В. Суть» розділу І рішення від 08 квітня 2010 року («Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції»).
		За наслідком розгляду справи № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки:
		 умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;
		 під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);
		 аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;
		 оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
		Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
		Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
		Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
		Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишніми працівниками, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
		Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
		Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
		Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17.
		У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що в день звільнення позивачу не було виплачено індексацію грошового забезпечення. У подальшому позивач звернувся до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності та стягнення індексації грошового забезпечення. Судовим рішенням стягнуто з відповідача на користь позивача індексацію грошового забезпечення.
		Суму індексації грошового забезпечення виплачено позивачеві 16 травня 2019 року, тобто поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
		За таких обставин Суд приходить до висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивачу не було виплачено всіх належних йому сум і розмір таких сум (розмір компенсації) був спірним.
		Ураховуючи викладене, висновок суду апеляційної інстанції не відповідає наведеному вище розумінню статей 116, 117 КЗпП України та не враховує правового висновку Верховного Суду України, наведеного в постанові від 15 вересня 2015 року у справі № 21-1765а15, а також правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених в постановах від 26 лютого 2020 року в справі № 821/1083/17 та від 13 травня 2020 року № 810/451/17, а отже постанова Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року підлягає скасуванню.
		На відміну від суду апеляційної інстанції, суд першої інстанції повно та всебічно встановив всі обставини справи, правильно застосував норми матеріального права та обґрунтовано дійшов висновку про задоволення позовних вимог  ОСОБА_1 .
		Згідно з пунктом 4 частини першої статті 349 КАС України, суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
		Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
		Зважаючи на те, що судом першої інстанції прийнято законне та обґрунтоване рішення, яке скасоване помилково, наявні підстави для скасування постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року та залишення в силі рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року.
		Висновки щодо розподілу судових витрат
		З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 341, 345, 349, 352, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
		Постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року скасувати, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 13 січня 2020 року у справі № 240/11214/19  залишити в силі.
		Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
		 
		 
		СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько  А.Г. Загороднюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...