Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 120/2112/19-а : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; проходження служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 11.02.2021. Зареєстровано: 14.02.2021. Забезпечено надання загального доступу: 15.02.2021.
Дата набрання законної сили: 11.02.2021
Номер судового провадження: К/9901/18384/20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		11 лютого 2021 року 
		м. Київ
		справа № 120/2112/19-а
		адміністративне провадження № К/9901/18384/20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: 
		судді-доповідача Білак М.В., 
		суддів: Губської О.А., Калашнікової О.В.,
		розглянув у порядку письмового провадження справу
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 
		на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року (колегія суддів у складі головуючого судді Франовської К.С., суддів: Кузьменко Л.В., Совгири Д.І.)
		в справі №120/2112/19-а
		за позовом  ОСОБА_1 
		до держави Україна в особі Головного Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області, держави Україна в особі Державної казначейської служби України, держави Україна в особі Міністерства юстиції України, держави Україна в особі Державної судової адміністрації України
		про стягнення майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акта.
		I. ПРОЦЕДУРА
		1.           ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, з урахуванням залучення відповідачів, до держави Україна в особі Головного Управління Державної Казначейської служби України у Вінницькій області, Державної казначейської служби України, Міністерства юстиції України, Державної судової адміністрації України, в якому, враховуючи уточнення позовних вимог, просила суд стягнути з держави України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на її користь 414460,21 грн у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту.
		2.          Позов мотивований, зокрема, тим, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ (далі - Закон №2453-VІ) у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VІІІ (далі - Закон №192-VІІІ). Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат", що, на думку позивачки, свідчить про те, що починаючи з 1 січня 2017 року їй неправильно нараховувалась та виплачувалась суддівська винагорода (не виплачувалась в повному обсязі).
		3.          Оскільки в період дії неконституційного акту з 1 січня 2014 року по 3 жовтня 2016 року, вказує позивачка, вона працювала суддею Господарського суду Вінницької області і отримувала суддівську винагороду у незаконно обмеженому розмірі, та, як наслідок, за цей період понесла збитки на загальну суму 414460,21 грн - у вигляді упущеної вигоди (доходів, які могла реально отримувати, якби право не було порушено) в сумі 245904,00 грн, а 168556,21 втрачено від знецінення суми суддівської винагороди внаслідок інфляції, а отже, ця сума підлягає відшкодуванню на підставі статті 56 та частини третьої статті 152 Конституції України.
		4.          Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 14 січня 2020 року позов задоволено частково: стягнуто з держави України за рахунок бюджетних коштів Державного бюджету України шляхом безспірного списання з відповідного казначейського рахунку, відкритого в Державній казначейській службі України, на користь ОСОБА_1 245904,00 грн у відшкодування майнової шкоди, заподіяної прийняттям неконституційного правового акту. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. 
		5.          Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову скасовано, ухвалено постанову, якою в позові відмовлено.
		6.          У поданій касаційній скарзі ОСОБА_1 із посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		7.          Ухвалою Верховного Суду від 4 серпня 2020 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
		II. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
		8.          Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 1 січня 2014 року по 3 жовтня 2016 року обіймала посаду судді Господарського суду Вінницької області. Її суддівська винагорода складалась із посадового окладу та 50-відсоткової надбавки за вислугу років.
		9.          З липня 2010 року суддівська винагорода регулювалась статтею 129 Закону №2435-VІ. Цією статтею у її первинній редакції було передбачено порядок визначення суддівської винагороди, яка складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
		10.          Згідно з частиною 3 цієї статті у її первинній редакції, посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
		11.          В подальшому Законом України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19 грудня 2013 року №716-VII (далі - Закон №716-VII) посадовий оклад судді місцевого суду встановлювався у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджувався поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
		12.          Тобто Законом №716 було виключено положення, яке з 1 січня 2014 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 12 мінімальних заробітних плат.
		13.          Згідно із Законом України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VІІІ з частини третьої статті 129 Закону №2453-VІ виключено положення, яке з 1 січня 2015 року встановлювало посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Тобто, оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат.
		14.          Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 4 грудня 2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону №2453-VІ у редакції Закону №192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".
		15.          За період з 1 січня 2014 року по 3 жовтня 2016 року ОСОБА_1 нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат відповідно до довідки Господарського суду Вінницької області за №35 від 15 лютого 2019 року.
		16.          Як зазначає позивачка, внаслідок порушення її права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, остання за період з 1 січня 2014 року по серпень 2016 року понесла збитки у вигляді упущеної вигоди в сумі 245904,00 грн невиплаченої суддівської винагороди та 168556,21 грн від знецінення цієї суддівської винагороди внаслідок інфляції. В цілому збитки на день звернення до суду (з урахуванням інфляції станом на травень 2019 року) становлять 414460,21 грн.
		17.          Зазначені обставини стали підставою для звернення позивачки до суду з цим позовом.
		III. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ.
		18.          Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що внаслідок прийняття Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року №1166-VII порушено право позивачки на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні. Набувши право на відставку, позивачка мала право очікувати отримання довічного грошового утримання у розмірі, визначеному законодавством на дату виникнення такого права.
		19.          Суд першої інстанції встановив порушення права позивачки шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, у вигляді упущеної вигоди в сумі 245904,00 грн.
		20.          Згідно з пунктом 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 були визнані неконституційними зміни щодо розміру суддівської винагороди. Приписами статті 1175 ЦК України шкода, завдана в результаті прийняття органом державної влади нормативно-правового акта, відшкодовується державою, а не відповідним органом. Вказане обумовлено складністю процедури прийняття нормативно-правових актів, необхідністю їх узгодження в різних інстанціях, державної реєстрації в Міністерстві юстиції України, тощо. Отже, суб`єктом відповідальності та відшкодування завданої шкоди є держава. Статтею 25 Бюджетного кодексу України передбачено, що казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду. Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
		21.          Визначаючись з належним відповідачем у справі, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки предметом спору є відшкодування шкоди позивачу, а не нарахування та виплата грошового забезпечення та враховуючи, що відповідач у цій справі діє від імені держави України, яка має відшкодовувати матеріальну чи моральну шкоду, завдану актами і діями, що визнані неконституційними, згідно зі статтею 56 Конституції України, належним відповідачем у справі є держава Україна в особі Казначейської служби, з рахунку якої будуть стягуватись бюджетні кошти.
		22.          Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог та відмовляючи в цій частині в позові, виходив з того, що пункт 3 Розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 6.12.2016 № 1774-VІІІ (далі - Закон №1774-VІІІ) встановлює, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
		23.          Норми Закону №1774-VІІІ, впливаючи на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, позаяк ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати при обрахунку суддівської винагороди. Нормами цього Закону змінено підходи до визначення розміру мінімальної заробітної плати, зокрема, шляхом запровадження нової методології визначення мінімальної заробітної плати при обрахунку розмірів посадових окладів, як нижньої межі оплати праці, що гарантується державою (правова позиція Верховного Суду, викладена в постанові від 20 квітня 2018 року в справі № П/811/638/17).
		24.          Спираючись на правові позиції Верховного Суду (справа №820/1853/17), суд апеляційної інстанції вказав, що норма частини третьої статті 133 Закону №2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону №2453-VІ і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді. Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
		25.          Таким чином, законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 1 січня відповідного року.
		26.          Також суд апеляційної інстанції використав висновки Верховного Суду в справі №318/2132/14-а (2а/318/97/2014) (постанова від 16 квітня 2019 року), де зазначено, що пунктом 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 зазначено, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону №2453-VІ, які визнані неконституційними цим Рішенням Конституційного Суду України, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення. Тому нарахування суддівської винагороди відповідно до вказаного Рішення повинно здійснюватися з 4 грудня 2018 року.
		27.          Щодо питання відшкодування шкоди позивачці, суд апеляційної зробив висновки, що положення статті 1175 ЦК України підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним Судом України неконституційними та у зв`язку з цим втрачають чинність, указана норма не підлягає застосуванню.
		28.          Недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатися збитками в розумінні статті 22 ЦК України.
		29.          Посилаючись на положення пункту 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що збитки у вигляді недоотриманої суддівської винагороди, а також інфляційні витрати, заявлені позивачкою, не можуть бути відшкодовані в порядку статті 25 Бюджетного кодексу України за рахунок коштів державного бюджету, оскільки не належать до складу реальних збитків.
		IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
		30.           ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права.
		31.          Позивачка стверджує, що апеляційний суд не надав оцінку її доводам, які ґрунтувались на положеннях частини третьої статті 152 Конституції України. Натомість послався на частину першу статті 58 Конституції України в контексті визнання неконституційною частини третьої статті 133 Закону №2435-VІ.
		32.          Звертає увагу, що постанова Верховного Суду від 16 квітня 2019 року №318/2132/14-а не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки не стосується відшкодування шкоди на підставі частини третьої статті 152 Конституції України, висновки у ній стосуються перегляду рішення за виключними обставинами в справі щодо визнання неправомірними дій.
		33.          Одночасно з цим, зазначає позивачка, судом апеляційної інстанції проігноровано висновки Верховного Суду у справі №808/1628/18 (ухвала від 20 лютого 2020 року), де, зокрема, зазначено, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнанні неконституційними, відшкодовується державною у встановленому законом порядку. Відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування у сфері нормотворчої діяльності передбачено статтею 1175 ЦК України. Якщо особи зазнали шкоди від дії закону, визнаного неконституційним, вони можуть вимагати її відшкодування, зокрема, звернутись до суду з окремим позовом. Це загальний порядок.
		34.          Також не взято до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14 березня 2018 року (справа №522/3454/16-ц), де, зокрема, зазначено, що матеріальна та моральна шкода, завдана громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави (стаття 56 Конституції України). Держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням, в разі скасування вироку суду як неправосудного (частина четверта статті 62 Конституції України). Аналогічні положення щодо відшкодування державою матеріальної чи моральної шкоди, завданої фізичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, містяться і в частині третій статті 152 Конституції України.
		35.          Позивачка не погоджується з судом апеляційної інстанції в частині висновку, що вона просить відшкодувати не упущену вигоду, а завдану шкоду у вигляді недоплаченої заробітної плати та недоотриманого щомісячного довічного грошового утримання, а недоотриманий розмір заробітної плати не може вважатись збитками в розумінні статті 22 ЦК України. Такий висновок, на переконання позивачки, жодним чином необґрунтований.
		36.          Не погоджується також і з висновками суду апеляційної інстанції, про який йдеться в пункті 29 цієї постанови. Наголошує, що частина перша статті 25 Бюджетного кодексу України, на яку послався апеляційний суд, не втратила чинність, а її застосування призупинене до 1 січня 2021 року. В той час згідно зі статтею 3, частиною третьою статті 152 Конституції України держава зобов`язалась відшкодувати шкоду, нанесену неконституційним актом.
		37.          Позивачка, серед іншого, заперечує висновок суду апеляційної інстанції, про який зазначено в пункті 27 цієї постанови, в частині незастосовності статті 1175 ЦК України до спірних правовідносин. Вказує, що суд не зазначив норму закону, на підставі якої дійшов такого висновку. Поряд з цим, від того, що нормативний акт визнається незаконним, скасовується або визначається нечинним не міняється суть питання щодо відшкодування нанесеної шкоди. Крім того, позов подавався на підставі прямої норми Конституції України - частини третьої статті 152, а стаття 1175 ЦК України наведена до прикладу за відсутності на цей час спеціальної норми. В контекст цих зауважень до оскаржуваного судового рішення, позивачка також звертає увагу, що судом не надано оцінку її доводам щодо відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, зокрема, Верховною Радою України. 
		38.          Крім того, не надано оцінку доводам Державної казначейської служби України та Міністерства юстиції України щодо того, що вони не є особами, які можуть представляти Державу у спірних правовідносинах. Таким чином, зазначає позивачка, залишено без відповіді питання, що стосується належного відповідача у цій справі, а саме, який державний орган повинен представляти Державу у спірних правовідносинах.
		39.          Підсумовуючи, ОСОБА_1 наголошує про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання, про яке йшлось у попередньому пункті цієї постанови, а також висновку щодо застосування частини третьої статті 152 Конституції України відносно частини другої цієї ж статті та щодо закону, який підлягає застосуванню для відшкодування шкоди, передбаченої частиною третьою статті 152 Конституції України.
		40.          У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 . Міністерство юстиції України вважає оскаржуване рішення апеляційного суду законним та обґрунтованим і зазначає, що саме розмір суддівської винагороди, а не шкода, завдана державною, є предметом позову та об`єктом регулювання законодавчих актів, а вимога позивачки щодо стягнення шкоди є необґрунтованою та безпідставною.
		41.          Стверджує, що оскільки положення частин третьої, десятої статті 133 Закону №2453-VI, які визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України відповідного рішення, то таке рішення Конституційного Суду України не є підставою для проведення перерахунку судової винагороди, нарахованої відповідно до нормативних актів, чинних на момент нарахування.
		42.          Відповідач повністю погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, про які йдеться в пунктах 27-29 цієї постанови, та зазначає, що твердження позивачки, що судом апеляційної інстанції не надано оцінку складу учасників справи, не відповідає дійсності.
		43.          У зв`язку з наведеним, просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а оскаржувану постанову залишити без змін.
		44.          У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 . Державна судова адміністрація України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції.
		45.          Звертає увагу на правові позиції, викладені в постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року (справа №806/2235/16), 1 квітня 2020 року (справа №818/494/18), де зазначено, що обмеження виплати суддівської винагороди зумовлене необхідністю захисту національної економіки, безпеки та територіальної цілісності держави, а отже, відповідає критеріям пропорційності, є співрозмірним із цінностями правової держави, що охороняється Конституцією та законами України.
		46.          Щодо посилання позивачки на Рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 як на підставу для задоволення позовних вимог, то відповідач погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що це Рішення не може вплинути на спірні правовідносини, оскільки не має ретроактивної дії, змінює законодавче регулювання для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення зазначеного Рішення.
		47.          Також автор відзиву на касаційну скаргу стверджує, що положення статті 1175 ЦК України підлягають застосуванню тільки в разі, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому в разі визнання норми неконституційною положення статті 1175 ЦК України не застосовуються. 
		48.          Наголошує, що скасування нормативно-правового акту передбачає втрату його чинності з моменту його прийняття, визнання ж закону неконституційним не передбачає його скасування, а зумовлює втрату чинності з дня прийняття Конституційним Судом України рішення про це. Таким чином, у разі визнання закону неконституційним, він втрачає чинність не раніше дня ухвалення такого рішення, тобто залишається чинним протягом певного проміжку часу з дня прийняття до дня втрати чинності, у зв`язку з цим правова основа правовідносин, що діяли в цей період, залишається легітимною і в розумінні статті 1175 ЦК України не має наслідком відшкодування шкоди у зв`язку з їх застосуванням протягом періоду дії.
		49.          Крім того, оскільки визнання закону неконституційним не має наслідком відшкодування матеріальної шкоди, то недоотриманий позивачкою дохід не може вважатись збитками у розумінні статті 22 ЦК України.
		50.          Таким чином, відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
		51.          У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 представник Державної казначейської служби України та Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області також погоджується з висновками суду апеляційної інстанції та зазначає, що у суду касаційної інстанції були відсутні підстави для відкриття касаційного провадження, у тому просить закрити касаційне провадження у цій справі.
		52.          Автор відзиву на касаційну скаргу звертає увагу суду на те, що ухвалою Верховного Суду від 20 лютого 2020 року в справі №808/1628/18, на яку посилається позивачка, не зроблено жодного висновку щодо застосування норми права у правовідносинах, подібних до тих, що є предметом судового розгляду у справі, що розглядається.
		53.          Посилання позивачки на постанову Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі №522/3454/16-ц, як на підставу касаційного оскарження, також на думку відповідачів, є безпідставним, оскільки предметом судового розгляду у вказаній справі є відшкодування моральної шкоди, спричиненої протиправним рішенням, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, що свідчить про те, що правовідносини у цих справах не є подібними.
		V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
		54.          Верховний Суд, перевіривши і обговоривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, вважає за необхідне зазначити таке.
		55.          Як установлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у позовній заяві просила суд стягнути з держави України на її користь 414460,21 грн майнової шкоди у вигляді збитків, заподіяних прийняттям неконституційного правового акту.
		56.          Підставою, що спонукала позивачку звернутися до суду з цим позовом, було отримування нею суддівської винагороди у незаконно обмеженому розмірі, що, на її переконання, є збитками у вигляді упущеної вигоди (доходів, які вона могла реально отримувати, якби право не було порушено).
		57.          Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини суддівської винагороди, які повинні бути нараховані позивачці за період з 1 січня 2014 року по серпень 2016 року, коли вона працювала суддею Господарського суду Вінницької області, тобто перебувала на публічній службі, а також стягнення інфляційних втрат.
		58.          Згідно з частиною третьою статті 152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
		59.          Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди врегульовано статтею 22 ЦК України, за змістом якої, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).
		60.          Отже, поняття "збитки" включає в себе й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено, про що обґрунтовано зазначено судами.
		61.          Позивачка, як зазначалось, просила суд відшкодувати завдану їй шкоду у вигляді недоплаченої суми суддівської винагороди, що, на її думку, і є збитками у вигляді упущеної вигоди.
		62.          Як неодноразово вказувала Велика Палата Верховного Суду в своїх рішеннях під час визначення предметної юрисдикції справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі (зокрема, постанова від 3 липня 2018 року в справі №826/27224/15).
		63.          Велика Палата Верховного Суду в справі №686/23445/17 (постанова від 5 червня 2019 року), розглядаючи спір, який виник за аналогічних фактичних обставин, що й розглядуваний спір, а саме: внаслідок визнання прийнятого Верховною Радою України неконституційного акта (закону), чим позивачу було завдано майнової шкоди у вигляді недоотриманої заробітної плати, зробила висновок, що такий спір повинен розглядатись за правилами адміністративного судочинства та зазначила, зокрема, таке.
		64.          У справі, що розглядається, позивач (обіймав посаду судді на час дії спірних правовідносин) у позовній заяві просив відшкодувати йому збитки, завдані прийняттям неконституційного акта, у вигляді недоплаченої заробітної плати за певний період у 2008 році та компенсації втрати її частини внаслідок несвоєчасної виплати, недоплаченого щомісячного грошового утримання за певний період у 2008 році та компенсації втрати його частини у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
		Отже, предметом спору є стягнення збитків у вигляді неотриманої частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути нараховані позивачу у 2008 році (січень - травень), коли він працював суддею, тобто перебував на публічній службі, а також стягнення компенсації у зв`язку з несвоєчасною виплатою.
		З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та щомісячного грошового утримання.
		65.          Такий висновок Великої Палати Верховного Суду, перш за все, зумовлений тим, що незважаючи на заявлені позивачем позовні вимоги, спір у справі виник щодо неотримання суддею частини заробітної плати та щомісячного грошового утримання, які мали бути йому нараховані, що є спором про проходження публічної служби відповідно до пункту 17 частини першої статті 4 КАС України.
		66.          Ураховуючи наведені правові позиції Великої Палати Верховного Суду, а також незважаючи на намагання позивачки перевести цей спір в площину деліктних правовідносин і відповідного нормативного регулювання, необхідно зазначити, що розглядуваний спір є спором щодо проходження публічної служби, який виник у зв`язку з виплатою позивачці суддівської винагороди у розмірі, меншому ніж вона сподівалась, про що обґрунтовано стверджував автор відзиву на касаційну скаргу, поданого від імені Міністерства юстиції України. 
		67.          Обраний позивачкою спосіб захисту порушеного права шляхом стягнення коштів на відшкодування майнової шкоди та обґрунтовування позовних вимог у спосіб, притаманний спорам про відшкодування шкоди з наведенням відповідного нормативного регулювання, не змінює суті спірних правовідносин, що виникли між сторонами в цій справі, і підстави їх виникнення, а отже не робить цей спір спором про відшкодування шкоди.
		68.          Касаційне провадження у справі, що розглядається, відкрито з підстав, передбачених пунктами першим та третім частини четвертої статті 328 КАС України.
		69.          Відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		70.          Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
		71.          Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
		72.          У справі №522/3454/16-ц (постанова від 14 березня 2018 року), на яку робить посилання позивачка як на підставу касаційного оскарження, Верховний Суд розглядав питання юрисдикційності спору про визнання незаконної бездіяльності держави Україна щодо виконання рішення, ухваленого Приморським районним судом м. Одеси 23 вересня 2014 року, та стягнення з держави Україна за рахунок коштів резервного фонду Державного бюджету України 24746 грн. Підставою для звернення до суду з позовом було тривале невиконання рішення національного суду, оскільки держава Україна тривалий час не виконувала постанову Приморського районного суду м. Одеси від 23 вересня 2014 року (справа №522/329/14-а), якою було відновлено право позивача на своєчасне отримання нарахованої пенсії, чим заподіяла йому моральну шкоду.
		73.          Отже, зважаючи на те, що цей спір є спором щодо проходження публічної служби (пункт 66 цієї постанови), правовідносини у справі, що розглядається та у справі №522/3454/16-ц не є подібними.
		74.          Водночас безпідставним є посилання позивачки на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду як підстави касаційного оскарження, викладених в його ухвалі від 20 лютого 2020 року в справі №808/1628/18, оскільки положення пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України пов`язують можливість відкриття касаційного провадження та перегляду оскаржуваного (оскаржуваних) рішення (рішень), якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду.
		75.          Відповідно до пункту 5 частини першої статті 339 КАС України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
		76.          За таких обставин, касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, підлягає закриттю.
		77.          Щодо касаційного провадження, відкритого з підстави, передбаченої пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якої, підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, то варто зазначити таке.
		78.          Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 обґрунтовувала свої вимоги саме через призму понесення нею збитків у вигляді упущеної вигоди у зв`язку з визнанням неконституційним положень частини третьої статті 133 Закону №2453-VІ та просила стягнути кошти на відшкодування майнової шкоди відповідно до частини третьої статті 152 Конституції України. Саме таке розуміння спірних правовідносин та обґрунтування позовних вимог підтверджено позивачкою в касаційній скарзі.
		79.          Ні в позовній заяві, касаційній скарзі, ні в інших заявах по суті справи позивачка не ставила під сумнів відповідність отриманої нею суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по серпень 2016 року положенням законодавства, що було чинним на той час та регулювало розмір її виплати, тобто не оспорювала розмір отриманої суддівської винагороди в контексті невідповідності такого встановленому законодавством, що було чинним у зазначений період.
		80.          За таких обставин, у суду касаційної інстанції відсутні підстави та процесуальні повноваження на перевірку зазначених обставин (відповідність отриманої ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 1 січня 2014 року по серпень 2016 року положенням законодавства, чинного в цей період) з метою захисту її порушеного права.
		81.          Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову, однак помилково вважав цей спір спором про відшкодування шкоди, завданої актом, що визнаний неконституційним, та вдався до аналізу фактичних обставин справи в поєднанні з законодавством, що регулює питання відшкодування завданої шкоди.
		82.          Відповідно до частини четвертої статті 351 КАС України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
		83.          Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, однак оскільки оскаржуване рішення містять помилкові мотиви, то в частині цих мотивів останнє підлягає зміні.
		84.          З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
		Керуючись статтями 339, 341, 345, 351, 356 КАС України, Верховний Суд
		П О С Т А Н О В И В:
		Касаційне провадження, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року в справі №120/2112/19-а закрити.
		Касаційну скаргу ОСОБА_1  задовольнити частково, постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року в справі №120/2112/19-а змінити в частині мотивів, виклавши їх редакції цієї постанови.
		В іншій частині постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2020 року в справі №120/2112/19-а залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її підписання суддями, є остаточною та не може бути оскаржена.
		Судді М.В. Білак  О.А. Губська   О.В. Калашнікова

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...