Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 520/17342/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них; про відшкодування шкоди, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 12.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 12.03.2021.
Дата набрання законної сили: 09.02.2021
Номер судового провадження: 14-158цс20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		                                                   
		ПОСТАНОВА                                                         
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		09 лютого 2021 року
		м. Київ
		Справа № 520/17342/18
		Провадження № 14-158цс20
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Сімоненко В. М.,
		суддів Анцупової Т. О., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., 
		Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Князєва В. С., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О.Б., Рогач Л. І., Ткача І. В., Штелик С. П.
		розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про стягнення інфляційних втрат, 
		трьох процентів річних та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат 
		Павлишин Юрій Миколайович,  на рішення Приморського районного суду 
		м. Одеси від 01 липня 2019 року у складі судді Шевцової О. П. та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року у складі колегії суддів Колеснікова Г. Я., Ващенка Л. Г., Сєвєрової Є. С. та
		ВСТАНОВИЛА:
		1.            Короткий зміст позовних вимог
		1.1.       У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, 
		у якому просила стягнути з Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Одеській області (далі - Фонд, Управління Фонду ) на свою користь компенсацію втрати доходів у розмірі 129 310, 35 грн з причин затримання щомісячних страхових виплат в період з 01 листопада 2011 року до 01 жовтня 2018 року; 3 % річних від простроченої суми затримання щомісячних страхових виплат, що складає 17 543 грн, у період з 01 листопада 2011 року до 01 жовтня 2018 року; 15 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди; вирішити питання про розподіл судових витрат.
		1.2.       Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те,                             що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її чоловік ОСОБА_2 , з яким вона спільно проживала та який за життя захворів на професійне захворювання.
		1.3.       Після його смерті вона як дружина звернулась до Управління фонду із заявою про призначення їй страхових виплат, однак їй відмовлено 
		у задоволені цієї заяви. 
		1.4.       Після цього вона неодноразово зверталась до суду для захисту своїх прав. ЇЇ позовні вимоги були судами задоволено і дії та/ або бездіяльність Управління Фонду визнавались незаконними.
		1.5.       Останнім рішенням Київського районного суду міста Одеси від 19 лютого 2018 року у справі № 520/8530/17 визнано протиправною бездіяльність Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві (далі - Відділення Фонду) та зобов`язано призначити їй страхові виплати у зв`язку зі смертю чоловіка ОСОБА_2 починаючи                           з 01 листопада 2011 року довічно в розмірі по 2 096,78 грн щомісячно.
		1.6.       Оскільки відповідач ухилявся від своєчасного призначення та виплати їй належних у період з 01 листопада 2011 року  сум, визначених рішенням суду, вважає, що на підставі Закону України №  2050-III від 19 жовтня 2000 року                         «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» (далі - Закон № 2050-III) та положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підлягають стягненню на її користь інфляційні втрати за весь період до ухвалення рішення суду та 3 % річних за весь час затримки. Просила також відшкодувати моральну шкоду, завдану невчасною виплатою страхового відшкодування. 
		2.            Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
		2.1.       Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2019 року ОСОБА_1 у задоволені позову відмовлено.
		2.2.       Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що між ОСОБА_1 та Управлінням Фонду виникли правовідносини загальнообов`язкового державного соціального страхування та відшкодування шкоди, спричиненої здоров`ю, а на ці правовідносини не поширюється дія частини другої статті 625 ЦК України. 
		2.3.       Відмовляючи у перерахунку платежів у зв`язку з інфляцією на підставі Закону № 2050-III, суд виходив з того, що перерахунок платежів, пов`язаних з пенсіями, проводиться відповідно до постанови правління Фонду соціального страхування України «Про затвердження Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат» від 09 липня 2018 року № 11, який у цьому випадку не може бути застосований, оскільки рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2018 року визначено конкретну суму щомісячних нарахувань у розмірі 2 096,78 грн довічно, тобто на весь час проведення виплат.
		2.4.       Відмовляючи у задоволені позову про відшкодування моральної шкоди, суд виходив з того, що позивачка не надала достатніх та допустимих доказів на підтвердження спричинення діями відповідача цієї шкоди. 
		2.5.       Постановою Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2019 року змінено в його мотивувальній частині та залишено без змін у його резолютивній частині. 
		2.6.       Апеляційний суд зазначив, що Закон України № 2050-III не може бути застосованій, оскільки рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2018 року виконано: щомісячні суми призначено у визначеній сумі з виплатою заборгованості за період з 1 листопада 2011 року по 31 липня 2018 року, підстав для нарахування інфляційних виплат за затримку призначення таких виплат до часу ухвалення рішення суду відповідно до статті 625 ЦК України не має, а позовних вимог про перерахунок виплат у зв`язку з застосуванням коефіцієнту підвищення страхових виплат не заявлялось.
		2.7.       Апеляційний суд також виходив з того, що у правовідносинах 
		між позивачкою й Управлінням Фонду не виникають грошові зобов`язання, а тому положення статті 625 ЦК України не можуть бути застосовані у цій справі. 
		Спірні правовідносини є правовідносинами за загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням і регулюються нормами Закону України 
		«Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» 
		від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV (далі - Закон № 1105-XIV), за яким здійснюється відшкодування Управлінням Фонду застрахованій особі або члену його сім`ї шкоди у вигляді страхових виплат, що не є грошовими зобов`язаннями Фонду перед позивачкою.
		2.8.       З огляду на викладене апеляційний суд змінив рішення суду першої інстанції у мотивувальній частині, залишивши зазначене рішення про відмову в задоволені позовних вимог без змін.
		3.            Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
		3.1.       У січні 2020 року представник ОСОБА_1 - адвокат Павлишин Ю. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду  
		від 17 грудня 2019 року й ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, оскільки судами неправильно визначено право позивачки як не майнове, бо страхові виплати є грошовим доходом позивачки, а також просив передати справу на розгляд до Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважає, що оскаржувані рішення суперечать правовим висновкам, викладеним 
		у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі 
		№ 916/190/18, від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, 
		від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1203/15-ц, від 19 червня 2019 року 
		у справі № 646/14523/15-ц щодо застосування положень статті 625 ЦК України до усіх правовідносин про стягнення та/або виплату грошових сум. 
		Зазначав також, що Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, 
		що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення та не позбавляє кредитора від отримання передбачених статтею другою статті 625 ЦК України сум.
		4.            Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
		4.1.       У лютому 2020 року Управління Фонду подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові                                      рішення - залишити без змін, посилаючись на те, що ці судові рішення є законними і обґрунтованими, оскільки суди попередніх інстанцій правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. При цьому зазначило, що своєчасно провело виплату щомісячних страхових виплат. Суди дійшли правильного висновку про те, що у разі наявності між сторонами деліктних, а не договірних зобов`язань немає підстав для застосування статті 625 ЦК України, а також необґрунтованість вимог позивачки щодо стягнення суми на відшкодування моральної  шкоди. 
		5.            Рух справи у суді касаційної інстанції
		5.1.       Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
		5.2.       Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 жовтня 2020 року справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частиною третьою статті 403 ЦПК України, а саме для уточнення правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15, про те, що спір про застосування положень статті 625 ЦК України за порушення грошового зобов`язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов`язання є суб`єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб`єктного складу у порядку цивільного чи господарського судочинства.
		5.3.       Ухвала мотивована тим, що у спорах про стягнення з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інфляційних втрат за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання і трьох процентів річних  Фонд є суб`єктом владних повноважень, наділеним владними управлінськими функціями, що відповідає правовим висновкам щодо юрисдикції таких спорів, викладеним у постановах                                  Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року                                                                у справі № 405/5366/17 (провадження № 11-876апп18) та від 25 квітня 2018 року у справі № 360/1438/16 (провадження № 11-350апп18), а тому такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
		5.4.       При цьому колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалась також на постанови Великої палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 405/5366/17 (провадження № 11-876апп18), від 25 квітня 2018 року у справі № 360/1438/16 (провадження № 11-350апп18), від 05 травня 2020 року у справі 
		№ 761/21898/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 10 квітня 2019 року у справі 
		№ 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19), від 15 січня 2020 року у справі 
		№ 334/452/18 (провадження № 14-527цс19), від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 (провадження № 14-513цс18), від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19), від 13 листопада 2019 року у справі № 761/2987/18 та від 15 січня 2020 року у справі № 334/452/18,   у яких , на думку колегії суддів, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що юрисдикція спору про стягнення грошових сум на підставі статті 625 ЦК України визначається відповідно до правовідносин, які виникли між сторонами.
		5.5.       Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 24 грудня 2020 року справа прийнята до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження 
		без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами 
		(у порядку письмового провадження).
		6.            Фактичні обставини справи, встановлені судами
		6.1.       Суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер чоловік 
		ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , який за життя хворів на професійне захворювання та перебував на обліку в Управлінні Фонду м. Кіровського 
		Донецької області та отримував страхові виплати.
		6.2.       Позивачка була дружиною померлого ОСОБА_2 та проживала 
		з ним однією сім`єю.
		6.3.       16 березня 2012 року позивачка завернулась до Управління Фонду 
		із заявою про призначення їй страхових виплат після смерті чоловіка, однак їй було відмовлено.
		6.4.       Рішенням Суворовського районного суду міста Одеси від 18 грудня 
		2014 року у справі № 523/2830/14-ц, розглянутої у порядку цивільного провадження, скасовано акт Одеської обласної МСЕК № 2 від 31 липня 
		2012 року про невстановлення зв`язку між смертю ОСОБА_2 , та його професійним захворюванням на пневмоконіоз. Скасовано рішення Одеської обласної МСЕК № 2  від 31 липня 2012 року  про невстановлення цього зв`язку, встановлено причинний зв`язок між смертю ОСОБА_2 та його професійним захворюванням. Зобов`язано Одеську обласну МСЕК № 2 надати висновок про встановлення причинного зв`язку між смертю ОСОБА_2 та його професійним захворюванням.
		6.5.       Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2018 року у справі № 520/8530/17, розглянутій у порядку адміністративного судочинства, визнано протиправною бездіяльність Відділення Фонду щодо призначення належних позивачці виплат та зобов`язано призначити їй страхові виплати у зв`язку зі смертю чоловіка починаючи з 01 листопада 2011 року в розмірі 2 096,78 грн щомісячно та довічно. 
		6.6.       Постановою Одеського адміністративного апеляційного суду від 01 серпня              2018 року вказане рішення залишено без змін.
		6.7.       01 жовтня 2018 року ОСОБА_1 подала до Управління Фонду заяву про виконання рішення Київського районного суду міста Одеси від 19 лютого                   2018 року та призначення щомісячних страхових виплат. 
		6.8.       Кошти за період з 01 листопада 2011 року до 31 липня 2018 року в сумі                              169 839,18 грн перераховані ОСОБА_1 платіжним дорученням                                      від 02 жовтня 2018 року; місячні страхові виплати за серпень, вересень                                 та жовтень 2018 року були проведені позивачці на наступний місяць, 
		а з 01 жовтня 2018 року довічно призначена їй щомісячна страхова виплата у розмірі 2 096,78 грн.
		7.            Позиція Великої Палати Верховного Суду
		7.1.       Велика палата Верховного Суду неодноразово висловлювалась щодо питання  юрисдикції спорів про стягнення грошових сум за невиконання грошового зобов`язання.
		7.2.       Щодо юрисдикції спору (загальні висновки) 
		7.3.       Верховний Суд у складі колегії суддів Другоїсудової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного суду, вказав, що існує потреба в  уточненні правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові Великої Палати від 11 квітня 2018 року у справі 
		№ 758/1303/15, у якій Верховний Суд дійшов висновку, що застосування                       статті 625 ЦК України за порушення грошового зобов`язання, підтвердженого чинним судовим рішенням, навіть якщо учасником цього зобов`язання є суб`єкт владних повноважень, розглядається залежно від суб`єктного складу в порядку відповідного судочинства.
		 
		7.4.       Вирішуючи питання щодо юрисдикції цього спору Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
		7.5.       Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у параграфі 24 свого рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «суд, встановлений законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод                                     (далі - Конвенція) передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
		7.6.       Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення.                                                             У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
		7.7.       За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 
		2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, 
		а також справ про адміністративні правопорушення.
		7.8.       Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою Європейського суду з прав людини.
		7.9.       Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі встановленого законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.
		7.10.    Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньозастосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи 
		7.11.    Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового 
		чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, 
		як правило, майнового приватного права чи інтересу.
		7.12.    Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, 
		по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства,                                                        а, по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України). 
		7.13.    Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих правовідносин з їх специфічними суб`єктами та їх підпорядкованістю.
		7.14.    Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій; на публічно-правові спори, у тому числі на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності (частина перша, пункт 1 частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) у зазначеній редакції)).
		7.15.    Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ. 
		7.16.    До таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постановах                                      від 10 квітня 2019 року у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19),                                     від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц                                          (провадження №  14-591цс18), від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19                                    (провадження № 12-189гс19), від 05 травня 2020 року № 761/218908/16-ц (провадження № 14-5цс20), від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц                                                         (провадження № 14-727цс19), від  22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19 (провадження № 12-42гс20).
		7.17.    У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України  визначено, що  суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
		7.18.    Стосовно терміну «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності у суб`єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, 
		за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а                                        «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
		7.19.    Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема,                         публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо.
		7.20.    Аналогічні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17 (пункт 5.7), від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 28 -30), від 18 вересня 2018 року у справі № 823/218/17 (пункти 24; 25), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (пункти 4.8 -4.10), від 2 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а, від 18 грудня 2019 року у справі № 826/2323/17 (пункти 18;19), від 18 грудня 2019 року у справі № 263/6022/16-ц (пункти 21-23), від 19 лютого 2020 року у справі № 520/5442/18 (пункти 18-20), від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18 (пункти 16;17), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункти 19-21)).
		7.21.    Тому помилковим є застосування статті 19 КАС України у редакції, чинній на час подання позову до суду, та поширення юрисдикції адміністративних судів на усі спори, стороною яких є суб`єкт владних повноважень. Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального                   критерію - визначення складу учасників справи. 
		7.22.    Визначальною ознакою для правильного визначення юрисдикції спору є характер правовідносин, з яких виник спір: зміст прав та обов`язків його учасників, правовий статус сторін правовідносин та їх матеріально-правове регулювання тощо.
		7.23.    До такого висновку, аналізуючи процесуальне законодавство, яке діяло на час відкриття справи, дійшла Велика палата Верховного Суду у постанові 
		від 05 травня 2020 року у справі № 761/21/898/16-ц (провадження № 14-5цс20).
		7.24.    Захист порушених прав та інтересів здійснюється судом за вимогою особи, що вважає своє право порушеним (стаття 124 Конституції України,                                    норми процесуального законодавства).
		7.25.    Захист та/або відновлення будь-якого права судом здійснюється шляхом ухвалення судового рішення як акта правосуддя. Однак судове рішення, незважаючи на те, що має ознаки нормативності, не породжує жодних правовідносин чи прав та/або обов`язків, а лише шляхом застосування відповідного способу захисту права, визначеного законом або договором, трансформує права та/або зобов`язання учасників правовідносин в іншу, прийнятну для позивача форму.
		7.26.    Зокрема, наявність судового рішення про відновлення прав на грошові суми (соціальні виплати), не нараховані та/або не виплачені як доходи, не змінює правової природи правовідносин учасників цього спору, оскільки за своєю юридичною природою рішення суду не породжує нових прав та/або зобов`язань,  а як спосіб захисту порушеного права  на їх отримання лише трансформує та/або підтверджує існуючі зобов`язання з їх виплати у спосіб, обраний позивачем .
		7.27.    Отже, можна дійти висновку, що спори, які виникають у судах у зв`язку з невиконанням суб`єктом владних повноважень своїх функцій (щодо його незаконних дій та/або зобов`язання до виконання таких повноважень), та ухвалення за результатами розгляду цих спорів судових рішень не змінює правову природу та характер правовідносин, які виникли між сторонами, а тому спори щодо порушення своїх зобов`язань суб`єктом владних повноважень, зокрема щодо перерахування, нарахування, виплати грошових сум, у тому числі після судового рішення або на його виконання, повинні розглядатись судами за юрисдикцією, визначеною відповідно до характеру цих правовідносин.
		7.28.    Цей висновок є також актуальним для розмежування юрисдикції спорів при застосуванні процесуальних кодексів, які набули чинності з 15 грудня                 2017 року.
		7.29.    Разом з тим підстав для відходу від позиції, висловленої у постанові Великої Палати Верховного суду від 11 квітня 2018 року                                                                            у справі № 758/1303/15-ц, не вбачається.
		7.30.    Аналізуючи норми матеріального права щодо юрисдикції спору в цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходила з його юрисдикції цього спору, визначеної положеннями статті 17 КАС України в редакції, яка діяла на момент пред`явлення позову в лютому 2015 року.
		7.31.    За положеннями статті 17 КАС України, у редакції чинній на той час, юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв`язку з здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв`язку з публічним формуванням суб`єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму. Юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		7.32.    Зазначені вище положення було змінено з 15 грудня 2017 року.                                    За змістом положень статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
		7.33.    Відтак з 15 грудня 2017 року юрисдикція спорів за участю суб`єкта владних повноважень визначається також з урахуванням того чи віднесено такий спір законом до розгляду судів іншої юрисдикції.
		7.34.    Отже, постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року                                          у справі № 758/1303/15ц ухвалена з урахуванням іншого процесуального закону, який був чинний на час відкриття провадження у справі.
		7.35.    Водночас немає підстав вважати, що постанови, які наведені в ухвалі про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, містять суперечливі висновки щодо юрисдикції спорів про застосування статті 625 ЦК України.
		7.36.    У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року 
		у справі № 559/1777/15-ц, (провадження № 14-263цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила позицію, що заявлені у липні 2015 року позовні вимоги  про стягнення банківського вкладу (депозиту), коштів за прострочення виконання грошового зобов`язання (суми депозиту) та процентів за користування коштами (рішення судів постановлені у листопаді 2015 року та лютому 2016 року) стосуються не виплати гарантованої державою суми відшкодування за вкладом, а стягнення з банку коштів за прострочення виконання грошового зобов`язання за договором банківського вкладу, а тому спір має приватноправовий характер і залежно від суб`єктного складу повинен розглядатися за правилами цивільного або господарського судочинства.
		7.37.    Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), ухваленій за позовом про відшкодування моральної шкоди, стягнення пені, інфляційних втрат і трьох процентів річних, висловила правову позицію про те, що спір у цій справі                      (позов заявлено у листопаді 2015 року, судові рішення ухвалено у березні                       2016 року та березні 2017 року) не можна вважати публічно-правовим, оскільки він виник внаслідок несвоєчасної сплати відповідачем стягнутих на підставі рішення суду грошових коштів на відшкодування моральної шкоди. А тому такі спори розглядаються відповідно до суб`єктного складу учасників у порядку цивільного або господарського судочинства.
		7.38.    У постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18) Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію щодо юрисдикції спору про стягнення сум відповідно до                                 статті 625 ЦК України за невиконання зобов`язання відшкодувати шкоду, стягнуту вироком суду і погодилась із висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 01 жовтня 2014 року у справі № 6-113цс14, згідно з яким відшкодування заподіяної злочином майнової та моральної шкоди є грошовим зобов`язанням, підтвердженим вироком суду.
		7.39.    У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року 
		у справі № 761/10730/18 (провадження № 14-116цс19) висловлена правова позиція про те, що спір щодо права фізичної особи на відшкодування за вкладом за рахунок коштів Фонду гарантування вкладів фізичних осіб в сумі, що не перевищує 200 000 грн, є публічно-правовим і пов`язаний з виконанням Фондом гарантування вкладів фізичних осіб владної управлінської функції з організації виплати цього відшкодування, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
		7.40.    За аналогічних обставин визначена юрисдикція і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 639/5960/17 (провадження № 14-513цс18) за позовом ОСОБА_3 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про визнання бездіяльності незаконною та постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду                            від 05 вересня 2019 року у справі № 761/11256/17                                                       (провадження № 61-31354сво18) за позовом ОСОБА_4 до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про відшкодування шкоди, захист прав споживачів фінансових послуг.
		7.41.    Таким чином, можна зробити висновок, що зазначені постанови ухвалені за інших встановлених судами фактичних обставин, з огляду на різну правову природу правовідносин сторін та за різних редакцій процесуальних законів 
		і в цілому не суперечать загальній правовій позиції про те, що з 15 грудня                          2017 року юрисдикція спору щодо стягнення грошових сум на підставі                                                       статті 625 ЦК України визначається за правовою природою правовідносин, які виникли між сторонами.
		7.42.    Щодо юрисдикції спорів про нарахування інфляційних втрат, застосування положень статті 625 ЦК України та Закону України № 2050-III
		7.43.    За змістом частини третьої статті 11 та частини першої                                                статті 13 ЦК України вбачається, що цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.
		7.44.    Законодавець у частині першій статті 509 ЦК України визначив зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
		7.45.    Згідно із частиною другою статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
		7.46.    Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин другої та третьої статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.
		7.47.    Частиною другою статті 4 ЦК України передбачено, що основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.
		7.48.    Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, а саме відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
		7.49.    Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		7.50.    Відтак у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (частини другої статті 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору разом із сумою основного боргу суму інфляційних втрат як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та 3 % річних від простроченої суми.  
		7.51.    У кредитора при цьому згідно із частиною другою статті 625 ЦК України виникає кореспондуюче право вимоги до боржника щодо сплати інфляційних втрат та 3 % річних за період прострочення сплати основного боргу.
		7.52.    Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних відповідно до статті 625 
		ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.                                                                                     Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).
		7.53.    Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 квітня                            2020 року у справі № 910/4590/19 (провадження № 12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України дійшла до висновку про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та 3 % річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату 
		є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог 
		у одній справі не є обов`язковим.
		7.54.     Законом № 2050-III також передбачено проведення компенсаційних виплат відповідно до коефіцієнту проросту споживчих цін за порушення термінів виплати доходів громадян, передбачених цим законом. Правова природа такої відповідальності не відрізняється від правової природи відповідальності, яка виникає на підставі статті 625 ЦК України в частині її акцесорного характеру та похідної правової природи спору.
		7.55.    Відтак ураховуючи акцесорний характер визначених                                       статтею 625 ЦК України та Законом України № 2050-III зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.
		7.56.    Аналогічно й у справі, що розглядається спір за позитивними вимогами про компенсацію частини соціальних виплат, що заявлені з підстав положень                   статті 625 ЦК України і Закону № 2050-III та з причин затримання органом Управління Фонду щомісячних страхових виплат, також належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, оскільки вони стосуються виплати частини доходів у вигляді страхових виплат (адміністративні правовідносини),  які цьому органу було зобов`язано призначити за  рішенням адміністративного суду.
		7.57.    Щодо юрисдикції спору за вимогою про стягнення з Управління Фонду відшкодування моральної шкоди.
		7.58.    Загальні висновки щодо принципів визначення юрисдикції судового спору у цілому висловлені у цій постанові вище. При цьому щодо спорів про відшкодування моральної шкоди процесуальне законодавство містить інші підходи.
		7.59.    Відповідно до частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.                         Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
		7.60.    Разом із цим за правилами частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше вимоги про відшкодування шкоди вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
		7.61.    Аналіз положень частини п`ятої статті 21 КАС України 
		та частини першої статті 19 КАС України у їх поєднані дозволяє виснувати, 
		що юрисдикція спору про стягнення моральної шкоди із суб`єкта владних повноважень визначається як за правовою природою правовідносин, зокрема публічно-правових, так і у зв`язку з тим, чи пред`явлено позов про стягнення моральної шкоди в одному проваджені з вимогою про вирішення                                           публічно-правового спору.
		7.62.    У випадку пред`явлення позову про відшкодування шкоди, у тому числі моральної, в іншому судовому проваджені такий спір підлягає розгляду за правилами цивільної або господарської юрисдикції, за виключенням випадку, якщо можливість об`єднання спорів у одне провадження в адміністративній юрисдикції не втрачена.
		7.63.    Вирішуючи питання щодо юрисдикції спору в цій справі, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.
		7.64.    Позивачкою пред`явлено позовні вимоги про стягнення з Управління Фонду на її користь на підставі Закону України № 2050-ІІІ від 21 лютого 
		2000 року компенсації втрат доходів у розмірі 129 310, 35 грн, з причини затримання щомісячних страхових виплат з 01 листопада 2011 року по 
		01 жовтня 2018 року, втрат від  знецінення грошових коштів та 3 % річних, на підставі статті 625 ЦК України компенсації у розмірі 17 543 грн за період                                      з 01 листопада 2011 року по 09 жовтня 2018 року. Одночасно просила стягнути моральну шкоду за незаконні дії відповідача щодо ненарахування та невиплати її страхових виплат за цей період.
		7.65.    В обґрунтування позову, серед іншого, посилалась також на рішення Київського районного суду м. Одеси від 19 лютого 2018 року, ухваленого за правилами адміністративної юрисдикції, яким визнано такі дії відповідача незаконними та зобов`язано здійснити призначення цих страхових виплат у конкретно визначеній сумі щомісячно та довічно.
		7.66.    Спірні правовідносини між позивачкою та Фондом є правовідносинами щодо загальнообов`язкового державного страхування та гарантій працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров`я, за яким здійснюється  відшкодування Фондом застрахованій особі або члену його сім`ї, 
		а саме ОСОБА_1 , шкоди у вигляді страхових виплат, що підтверджується рішенням Київського районного суду міста Одеси від 19 лютого 2018 року. 
		7.67.    Згідно із частинами першою, другою статті 4 Закону № 1105-XIV Фонд є органом, який здійснює керівництво та управління загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності та медичним страхуванням, провадить акумуляцію страхових внесків, контроль за використанням коштів, забезпечує фінансування виплат за цими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування та здійснює інші функції згідно із затвердженим статутом. Фонд є некомерційною самоврядною організацією, що діє на підставі статуту, який затверджується його правлінням.
		7.68.    Частинами шостою, сьомою статті 6 Закону № 1105-XIV визначено, 
		що рішення правління Фонду, прийняте в межах його компетенції, є обов`язковим для виконання, у тому числі всіма страхувальниками та застрахованими особами, яких воно стосується. Рішення правління Фонду оформляється постановою, відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
		7.69.    Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону № 1105-XIV у редакції, чинній на час звернення позивачки з цим позовом, виконавча дирекція Фонду 
		є постійно діючим виконавчим органом правління Фонду. Виконавча дирекція 
		є підзвітною правлінню Фонду та провадить діяльність від імені Фонду в межах та в порядку, визначених статутом Фонду та положенням про виконавчу дирекцію Фонду, що затверджується його правлінням, організовує та забезпечує виконання рішень правління Фонду. Робочими органами виконавчої дирекції Фонду є її управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві 
		та Севастополі, що створюються за рішенням правління Фонду на підставі затвердженої ним структури органів Фонду. Управління виконавчої дирекції Фонду є юридичними особами, мають самостійні кошториси, печатки 
		із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також мають відділення в районах і містах обласного значення. Відділення управлінь виконавчої дирекції Фонду є відокремленими підрозділами робочих органів виконавчої дирекції Фонду, що створюються за рішенням правління Фонду 
		без статусу юридичної особи. Робочі органи виконавчої дирекції Фонду та 
		їх відділення провадять свою діяльність від імені виконавчої дирекції Фонду 
		в межах та порядку, визначених цим Законом, статутом Фонду, типовим положенням про робочі органи виконавчої дирекції Фонду та їх відділення, що затверджується правлінням Фонду, та положенням, затвердженим директором виконавчої дирекції Фонду.
		7.70.    Згідно із частиною першою статті 9 Закону № 1105-XIV основними завданнями Фонду та його робочих органів, зокрема, є реалізація державної політики у сферах соціального страхування від нещасного випадку 
		на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, медичного страхування; надання матеріального забезпечення, страхових виплат 
		та соціальних послуг відповідно до цього Закону.
		7.71.    Тобто Фонд як суб`єкт владних повноважень наділений владними управлінськими функціями, а правовідносини, які виникли між сторонами, 
		є публічно-правовими та таким, що виникли з приводу соціальних гарантій.
		7.70 Велика Палата звертає увагу на те, що у цій справі позов про відшкодування моральної шкоди пред`явлено в одному провадженні з позовними вимогами про стягнення грошових коштів за аксесорним                  публічно-правовим зобов`язанням. А тому такі позовні вимоги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.
		7.72.    З огляду на характер правовідносин, що виникли між сторонами, зміст прав та обов`язків у цих правовідносинах і їх суб`єктний склад, слід виснувати, що у цій справі між сторонами виник публічно-правовий спір щодо нарахування, сплати та перерахунку соціальних виплат, який підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства, а тому за позовними вимогами про стягнення інфляційних втрат та 3 % річних на підставі статті 625 ЦК України та про стягнення втрат частини соціальних виплат у зв`язку з несвоєчасною їх виплатою на підставі  Закону України № 2050-III, з одночасним відшкодуванням моральної шкоди а тому справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
		7.73.    Стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
		7.74.    У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ чітко визначив поняття                                        «суд, встановлений законом». Зокрема, у справі «Сокуренко і Стригун                              проти України» від 20 липня 2006 року  (заяви № 29458/04 та № 29465/04) суд зазначив з посиланням на прецедентну практику, що термін «встановлений  законом»  у  статті  6  Конвенції   спрямований  на  гарантування  того, що  «судова  гілка  влади  у демократичному суспільстві  не  залежить  від  органів  виконавчої влади,  але  керується законом,  що приймається парламентом, а фраза «встановлений законом» поширюється  не  лише  на  правову  основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні  у  справі  «Занд  проти Австрії»,  Комісія  висловила думку, що термін  «суд,  встановлений  законом»  у  пункті  1   статті  6 передбачає «усю  організаційну  структуру судів,  включно з (...) питаннями,  що  належать  до  юрисдикції  певних  категорій  судів».
		7.75.    Визнаючи порушення Україною положень статті 6 Конвенції, Суд виходив з того, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу України Верховний  Суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду України, міг або повернути справу  на  новий  розгляд  до  нижчого  суду,  або  ж   припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі                                    постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
		7.76.    Таким чином, суди не вправі діяти всупереч нормам процесуального права, яке передбачає лише певні дії у деяких випадках.
		7.77.    Зокрема, відповідно до положень статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому провадження у цій справі підлягало закриттю.
		8.            Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		8.1.       Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право: скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині; скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі у цій частині (пункти 3 та 5 частини першої статті 409 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
		8.2.       Згідно з частиною першою статті 414 ЦПК України судове рішення, 
		яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтею 255 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених у статтях 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).
		8.3.       Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
		8.4.       У разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за заявою позивача вправі постановити в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
		8.5.       Оскільки  правовідносини між сторонами спору в цій справі носять публічно-правовий характер, а заявлені позовні вимоги є похідними від основного спору  щодо нарахування виплати, перерахунку соціальних  виплат, то  судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи до суду першої інстанції адміністративної юрисдикції для розгляду по суті.
		9.            Щодо розподілу судових витрат
		9.1.       Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
		9.2.       Якщо інше не передбачено законом, у разі закриття провадження у справі судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина сьома статті 141 ЦПК України).
		9.3.       Відповідно до пункту 5 частини першої статті 7 Закону України від 8 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду 
		в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
		9.4.       Тому судовий збір, сплачений у частині позовних вимог, за якими провадження у цій справі закрито, повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду.
		Керуючись частиною першою статті 400, пунктами 3 і 5 частини першої статті 409, частинами першою та другою статті 414, статтями 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		Касаційну скаргу  ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 01 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 17 грудня 2019 року скасувати.
		Провадження у справі № 520/17342/18  ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Одеській області про стягнення інфляційних втрат, 3 % річних та відшкодування моральної шкоди закрити.
		Роз`яснити позивачці, що в разі закриття судом касаційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд за її заявою вправі постановити в порядку письмового провадження ухвалу про передачу справи для продовження розгляду до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                     В. М. Сімоненко
		Судді:                   
		Т. О. Анцупова                                     Л. Й. Катеринчук                           
		В. В. Британчук                                    В. С. Князєв
		Ю. Л. Власов                                        Г. Р. Крет
		І.  В. Григор`єва                                    Л. М. Лобойко
		М. І. Гриців                                          К. М. Пільков
		Д. А. Гудима                                        О. Б. Прокопенко
		В. І. Данішевська                                       Л. І. Рогач
		Ж. М. Єленіна                                               І. В. Ткач
		О. С. Золотніков                                   С. П.  Штелик

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...