Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 2-3887/2009 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 15.03.2021. Забезпечено надання загального доступу: 16.03.2021.
Дата набрання законної сили: 11.03.2021
Номер судового провадження: 61-17369ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Ухвала 
		11 березня 2021 року
		м. Київ
		справа № 2-3887/2009
		провадження № 61-17369св20
		Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Синельникова Є. В. (суддя-доповідач),
		суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Осіяна О. М., Шиповича В. В.,
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідачі: Львівський міський відділ Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівське міське управління земельних ресурсів,
		особа, яка подала апеляційну скаргу- Львівська міська рада,
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів:         Бойко С. М., Ніткевича А. В., Цяцяка Р. П., від 13 жовтня 2020 року.
		Короткий зміст позовних вимог
		ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на спадщину.
		Свої вимоги позивачка мотивувала тим, що після смерті її батька          ОСОБА_3  у 1996 році залишилося спадкове майно, а саме: земельнаділянка, площею 0,0484 га, що розташована по        АДРЕСА_1 . Стверджувала, що заповіт батьком не складався, а вона є єдиним спадкоємцем першої черги, фактично прийняла спадщину, оскільки обробляла земельну ділянку ще за життя батька та після його смерті, однак не оформила у встановленому законом порядку своїх спадкових прав.
		Із урахуванням викладеного, позивачка просила позов задовольнити, визнати за нею правовласності на вказану земельну ділянку в порядку спадкування після смерті її батька    ОСОБА_3 .
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції
		Рішенням Личаківського районного суду м. Львова, у складі судді Городецького А. С., від 07 серпня 2009 року позов ОСОБА_1 задоволено.
		Визнано за ОСОБА_1 право власності на спадщину, що залишилась після смерті її батька ОСОБА_3 , а саме: на земельну ділянку площею           484 кв. м для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 .
		Зобов`язано Львівське міське управління земельних ресурсів погодити ОСОБА_1 технічну документацію на земельну ділянку площею 484 кв. м для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 . 
		Зобов`язано Львівський міський відділ Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру видати та зареєструвати державний акт на ім`я ОСОБА_1 на право власності на земельну ділянку площею                   484 кв. м. для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_1 . 
		Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що після смерті батька позивачка вступила у фактичне володіння земельною ділянкою, яка за життя належала спадкодавцю, обробляє її, інші спадкоємці до нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини не зверталися.
		Короткий зміст ухвали та постанови суду апеляційної інстанції
		Ухвалою Львівського апеляційного суду від 29 липня 2019 року поновлено Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 серпня 2009 року.
		Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Львівської міської ради на рішення Личаківського районного суду м. Львова 
		від 07 серпня 2009 року.
		Постановою Львівського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено.
		Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 серпня 2009 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи. Позивачка разом із своєю матір`ю в шестимісячний строк з дня відкриття спадщини після смерті батька подала нотаріусу заяву про відмову від спадщини, а спадщину прийняла сестра позивачки - ОСОБА_4 , тому позивачка не мала правових підстав для отримання у власність спадщини після смерті батька, від якої вона відмовилась. 
		Предметом спадкування є земельна ділянка, площею 0,0484 га, що знаходиться по           АДРЕСА_1 , яка не була включена до спадкового майна, що залишилось після смерті    ОСОБА_3 . Згідно інформації, наданої архівним відділом Львівської міської ради у листі        від 12 вересня 2018 року № 4-110003-192, відомості щодо рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих № 64 від 12 червня 1974 року «Про надання у користування земельних ділянок…НОМЕР_1…», згідно з яким   ОСОБА_3 відведено в користування земельну ділянку площею 484 кв. м в кварталі №  НОМЕР_1 по       АДРЕСА_1 , на яке посилався районний при задоволенні позовних вимог, відсутні.
		Суд апеляційної інстанції зазначив, що на момент винесення оскарженого рішення суду першої інстанції, а також на момент подання апеляційної скарги чинними положеннями ЦПК України не було встановлено преклюзивногорічного строку для органів місцевого самоврядування та прокурора,який не підлягав поновленню за жодних причин при поданні апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, а тому клопотання позивачка про наявність підстав для закриття провадження у справі визнано таким, що до задоволення не підлягає.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та доводи особи, яка подала касаційну скаргу
		20 листопада 2020 року до Верховного Суду представником ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подано касаційну скаргу, в якій заявник просить скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 13 жовтня 
		2020 року та ухвалу Львівського апеляційного суду від 29 липня 2019 року і передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
		Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначив неправильне застосування судом норм матеріального                       і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2020 року у справі № 638/11409/15-ц, від 11 червня 2020 року у справі № 2-о-0192/2008, постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 квітня 2020 року у справі № 908/1141/15-г (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідив належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
		У касаційній скарзі заявник стверджує, що враховуючи редакцію ЦПК України, яка була чинною на момент винесення судом першої інстанції рішення у справі, строк на апеляційне оскарження складав 10 днів, однак апеляційну скаргу Львівською міською радою було подано із порушенням зазначеного строку, клопотання щодо поновлення процесуального строку подано не було, а судом апеляційної інстанції не надавалася оцінка поважності пропуску такого строку. 
		Апеляційний суд у порушення частини третьої статті 297 ЦПК України (редакція якої діяла до 15 грудня 2017 року), не застосував присічний (річний) строк для подання апеляційної скарги органом місцевого самоврядування, після спливу якого (незалежно від поважності пропуску такого строку) суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження. Заявник вважає, що Львівський апеляційний суд безпідставно поновив Львівській міській раді строк на апеляційне скарження рішення суду першої інстанції, що призвело до порушення принципу правової визначеності й належного врядування.
		Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції 
		Ухвалою Верховного Суду від 24 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.
		Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2021 року справу за позовом  ОСОБА_1 до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на спадщину призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
		Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу 
		У поданому відзиві на касаційну скаргу Львівська міська радапосилається на те, що при розгляді справи у суді першої інстанції Львівська міська рада участі у цій справі не брала, повідомлення про розгляд справи не отримувала, копію оскаржуваного рішення суду першої інстанції було отримано лише 03 вересня 2018 року. Вважає, що суд апеляційної інстанції правильно застосував положення частини другої статті 358 ЦПК України із урахуванням частини третьої статті 3 ЦПК України та обґрунтовано поновив Львівській міській раді строк на апеляційне оскарження рішення районного суду. Жодних преклюзивних строків для подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції ЦПК України, в редакції, чинній на момент прийняття рішення суду першої інстанції у цій справі (07 серпня 2009 року), не передбачав.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Предметом спору у цій справі є нерухоме майно - земельна ділянка, площею 0,0484 га, що розташована по АДРЕСА_1 , на яку позивач   ОСОБА_1 заявляє свої права, стверджуючи, що вона є спадкоємцем першої черги за законом після смерті її батька                 ОСОБА_3 , який помер   ІНФОРМАЦІЯ_1 , вказуючи, що є підстави для висновку про прийняття нею спадщини, до складу якої входить зазначена земельна ділянка.
		З витребуваної судом при відновленні провадження в ційсправі копії спадкової справи, заведеної Першою Львівською державною нотаріальною конторою після смерті    ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , встановлено, що спадкова справа заведена на підставі заяви про прийняття спадщини, поданої до нотаріальної контори 29 січня 1998 року          ОСОБА_4 , яка є дочкою   ОСОБА_3 і постійно проживала разом з ним на момент відкриття спадщини за адресою:                                  АДРЕСА_2 .
		Окрім неї, до спадкоємців першої черги за законом належали: дружина померлого -   ОСОБА_5 та дочка померлого -   ОСОБА_1 , які подали нотаріусу заяви від 26 січня 1997 року (протягом шестимісячного строку з дня відкриття спадщини) про відмову від спадщини.
		До складу спадщини, яка залишилась після смерті   ОСОБА_3 , входили грошові вклади на рахунках в Ощадному банку та 1/3 частина квартири          АДРЕСА_3 , і на це спадкове майно   ОСОБА_4 видані свідоцтва про право на спадщину за законом від 29 січня 1998 року (на грошові вклади) та від 13 лютого           2014 року (на 1/3 частину квартири).
		Відомості про належність спадкодавцю   ОСОБА_3 будь-якого іншого нерухомого майна, окрім частки у вказаній вище квартирі, в матеріалах спадкової справи відсутні.
		Ухвалюючи рішення про визнання за позивачкою права власності на вказану вище земельну ділянку, суд першої інстанції послався на рішення виконкому Львівської міської ради депутатів трудящих №64 від 12 червня 1974 року «Про надання у користування земельних ділянок…НОМЕР_1…», згідно з яким    ОСОБА_3 відведено в користування земельну ділянку площею           484 кв. м в кварталі №  НОМЕР_1 по      АДРЕСА_1 , і управлінню головного архітектора м.Львова доручено відвести земельну ділянку та погодити реєстрацію документів на право користування земельною ділянкою за землекористувачем  ОСОБА_6 в межах закріпленої площі і за вказаною адресою.
		Проте, згідно інформації, наданої архівним відділом Львівської міської ради у листі від 12 вересня 2018 року № 4-110003-192, зазначене рішення в облікових даних архівного відділу Львівської міської ради відсутнє.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд
		Відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду.
		Також суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики (частина п`ята статті 403 ЦПК України).
		Відповідно до частини першої, третьої статті 404 ЦПК України, питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків про  наявність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими. 
		Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58 Конституції України).
		Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
		У той же час стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право мирно володіти 
		своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності 
		інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Європейський суд з прав людини у справі «Устименко проти України» вказував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване  пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункт 46 рішення).
		У пункті 47 вказаного рішення Європейський суд з прав людини зазначив, що якщо звичайний строк оскарження поновлюється зі спливом значного періоду часу, таке рішення може порушити принцип правової визначеності. Хоча саме національним судам, перш за все, належить виносити рішення про поновлення строку оскарження, їх свобода розсуду не є необмеженою. Суди повинні обґрунтовувати відповідне рішення. У кожному випадку національні суди повинні встановити, чи виправдовують причини поновлення строку оскарження втручання у принцип res judicata, особливо коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів стосовно часу або підстав для поновлення строків (рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункт 41, від 03 квітня 2008 року).
		Зі змісту пункту 52 вказаного рішення випливає, що якщо національний суд просто обмежився вказівкою на наявність у відповідача «поважних причин» для поновлення пропущеного строку оскарження, то, відтак, він (суд) не вказав чітких причин такого рішення. 
		У цій справі апеляційним судом розглянуто в апеляційному порядку спір по суті та ухвалено зі спливом значного періоду часу нове судове рішення у справі про відмову у задоволення позовних вимог. Поновлюючи Львівській міській раді, яка реалізує права власника земельної ділянки, строк на апеляційне оскарження судового рішення, суд апеляційної інстанції послався на те, що Львівська міська рада не брала участі у розгляді справи, отже не знала про винесення судом першої інстанції рішення, яке оскаржувалось. Суд апеляційної інстанції встановив, що про рішення суду першої інстанції від 07 серпня 2009 року Львівській міській раді стало відомо 03 вересня 2018 року, а апеляційна скарга була подана 02 жовтня 2018 року.
		За загальним правилом, передбаченим частинами третьою-четвертою  статті 2 ЦПК України у редакції, чинній на момент винесення рішення суду першої інстанції), частинами третьою-четвертою статті 3 чинної редакції ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
		У відповідності до пункту 13 Перехідних положень ЦПК України судові рішення, ухвалені судами першої інстанції до набрання чинності цією редакцією Кодексу, набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
		В судовій практиці існують різні підходи щодо застосування норм ЦПК України та ГПК України у відповідній редакції, якими визначаються строки апеляційного оскарження судових рішень, ухвалених до 15 грудня 2017 року: в одних випадках суди застосовують процесуальні норми, які були чинними станом на момент ухвалення судом першої інстанції судового рішення, в інших - визнають, що застосуванню підлягають процесуальні норми в редакції, яка діяла безпосередньо перед набранням чинності ЦПК України та ГПК України в новій редакції на підставі Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VІІІ.
		У відповідності до положень частин першої, другої статті 294 ЦПК України   (у редакції чинній на момент винесення рішення суду першої інстанції у цій справі) заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження. 
		Заява про апеляційне оскарження чи апеляційна скарга, подані після закінчення строків, встановлених цією статтею, залишаються без розгляду, якщо апеляційний суд за заявою особи, яка їх подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
		Частиною першою статті 294 ЦПК України у редакції, чинній станом                     на 14 грудня 2017 року визначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
		Згідно з частиною першою статті 72 ЦПК України (у редакції, чинній на момент винесення рішення суду першої інстанції), частиною першою        статті 126 чинної редакції ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.
		Положеннями ЦПК України (зокрема статті 297), у редакції чинній на момент винесення судом першої інстанції рішення, не було встановлено присічного строкудля подання прокурором, органом державної влади чи органом місцевого самоврядування апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. 
		Однак, абзацом третім частини третьої статті 297 ЦПК України (в редакції Закону України № 4176-VI від 20 грудня 2011 року) передбачено, що незалежно від поважності причини пропуску строку апеляційного оскарження апеляційний суд відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга прокурора, органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подана після спливу одного року з моменту оголошення оскаржуваного судового рішення. Ця норма набрала чинності 15 січня 2012 року і діяла до 14 грудня 2017 року. Метою прийняття вказаної норми було визначено необхідність створення правового механізму, який гарантуватиме незмінюваність судових рішень, сприятиме усуненню можливостей зловживань правом на поновлення строків для звернення до суду щодо перегляду судових рішень, а також уникнення окремих ситуацій, коли судове рішення переглядається через значний проміжок часу з моменту набрання ним законної сили.
		Подібні зміни Законом України № 4176-VI від 20 грудня 2011 року були внесені до частини другої статті 93 ГПК України (щодо повернення апеляційної скарги, поданої прокурором, органом державної влади, 
		органом  місцевого самоврядування після спливу одного року з дня 
		оголошення оскаржуваного судового рішення).
		У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 (провадження № 14-262цс19) було зазначено, що враховуючи імперативний характер положень абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України та те, що річний строк, визначений для органу місцевого самоврядування, є присічним і поновленню не підлягає, то суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
		У справі № 2-1678/05 Одеською міською радою оскаржувалося судове рішення суду першої інстанції від 21 березня 2005 року. Із апеляційною скаргою Одеська міська рада звернулася у серпні 2016 року, тобто більше ніж через 11 років. Велика Палата Верховного Суду виходила із того, що на час звернення з апеляційною скаргою була чинною редакція абзацу третього частини третьої статті 297 ЦПК України, відповідно до якої встановлено преклюзивний річний строк на апеляційне оскарження судових рішень органом місцевого самоврядування незалежно від причин поважності пропуску такого строку, а тому суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про закриття апеляційного провадження.
		Висновків щодо застосування положень пункту 13 Перехідних положень ЦПК України Велика Палата Верховного Суду не висловлювала. 
		У постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21 лютого 2019 року у справі № 908/1141/15-г вказано, що згідно із статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) норми щодо річного присічного строку для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції розповсюджувались на апеляційні скарги, подані прокурором або органом державної влади, або органом місцевого самоврядування. За результатами системного аналізу вказаних норм процесуального права Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду дійшов висновку, що у даному випадку передумовою вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи (яка є органом державної влади), поданою після 15 грудня 2017 року, на рішення, ухвалене судом до набрання чинності редакцією ГПК України з 15 грудня 2017 року, є розгляд та вирішення питання розповсюдження присічного річного строку для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначеного статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній                    до 15 грудня 2017 року). Зазначено, що на орган державної влади поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначеного             статтею 93 ГПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження.
		У справі № 908/1141/15-г заявником оскаржувалося судове рішення суду першої інстанції від 04 березня 2015 року, на час ухвалення якого процесуальні норми визначали присічний строк для подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанціїпрокурором, органом державної влади, органом  місцевого  самоврядування. Про судове рішення заявник дізнався у серпні 2018 року, апеляційну скаргу подано у вересні 2018 року. 
		У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року у справа № 2-2761/09 (провадження № 61-14789св19) вказано, що оскільки апеляційна скарга прокуратури Дніпропетровської області подана на судове рішення                       від 26 серпня 2009 року, строк на апеляційне оскарження якого був встановлений абзацом третім частини третьою статті 297 ЦПК України  2004 року (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) та сплив на час подання апеляційної скарги у жовтні 2018 року, на таку скаргу не можуть бути розповсюджені положення частини другої статті 358 ЦПК України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, й відповідно і випадки, які як виключення передбачені для поновлення строку на апеляційне оскарження. Пославшись на висновки Великої Палати Верховного Суду, висловленні у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 (провадження             № 14-262цс19), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходив із того, що враховуючи імперативний характер положень абзацу 3 частини третьої статті 297 ЦПК України 2004 року та те, що річний строк, визначений для прокуратури, є присічним і поновленню не підлягає, суд позбавлений у цьому випадку можливості оцінювати поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження.
		У постанові від 11 червня 2020 року у справі № 2-о-192/2008 (провадження № 61-40761св18) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що на орган місцевого самоврядування поширюється присічний річний строк для подання апеляційної скарги (яка була подана у грудні 2017 року, ухвала апеляційного суду про відкриття провадження від 29 грудня 2017 року) на рішення суду першої інстанції, ухвалене 18 грудня 2008 року, визначений абзацом третім статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня           2017 року). Оскільки право Львівської міської ради на апеляційне оскарження припинилося після спливу одного року з моменту оголошення оскарженого судового рішення суду першої інстанції, то подальша зміна процесуального законодавства не свідчить про відновлення права Львівської міської ради на апеляційне оскарження.
		Подібні за змістом висновки висловлено у постановах Верховного Суду           у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 09 вересня            2020 року у справі № 2-о-72/08 (провадження № 61-15787св19),                       від 11 листопада 2020 року у справі № 2-2761/09 (провадження № 61-9765св20).
		Іншу правову позицію висловлено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 13/197-10. Колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення, які ухвалені до 15 грудня 2017 року, тобто до набрання чинності ГПК України в редакції Закону № 2147-VІІІ, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу, проте розгляд таких скарг здійснюється за правилами, встановленими ГПК України в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року. Враховуючи, що оскаржуване в апеляційному порядку рішення Господарського суду Дніпропетровської області ухвалене 25 серпня 2010 року (повний текст рішення підписано 27 серпня 2010 року), до врегулювання питання щодо строку апеляційного оскарження підлягали застосуванню норми ГПК України в редакції із змінами, внесеними Законом України «Про судоустрій і статус суддів»№ 2453-VI від 07 липня 2010 року, яка була чинна на час ухвалення рішення місцевим господарським судом. При цьому,             статтею 93 ГПК України у відповідній редакції було передбачено, що апеляційна скарга подається на рішення місцевого господарського суду протягом десяти днів, а на ухвалу місцевого господарського суду - протягом п`яти днів з дня їх оголошення місцевим господарським судом.        У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення, зазначений строк обчислюється з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу. 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 13/197-10 дійшов висновку, що норма статті 93 ГПК України в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваного рішення (25 серпня             2010 року) та подання апеляційної скарги (червень 2020 року) не містила положення про встановлення присічного річного процесуального строку для поновлення строку апеляційного оскарження. Колегією суддів вказано про можливість поновлення Дніпровській міській раді строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції (пункти 8.8 - 8.12 постанови).
		Наведені вище правові висновки свідчать про різний підхід до застосування Верховним Судом пункту 13 Перехідних положень ЦПК України та ГПК України, а також присічного річного процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення прокурором, органом державної влади чи органом місцевого самоврядування (поновлення строку на апеляційне оскарження), визначення редакції процесуального закону, який підлягає застосуванню при поданні після 15 грудня 2017 року апеляційної скарги на судові рішення, ухваленні до 15 січня 2012 року.
		Без відступлення від висновків щодо застосування зазначених вище процесуальних норм, висловлених Верховним Судом у складі колегій суддів Касаційного господарського суду в постанові від 10 листопада 2020 року у справі № 13/197-10, а також без уточнення висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05 (провадження № 14-262цс19), правильно сформувати правову позицію у цій справі неможливо. 
		Колегія суддів враховує, що однакове застосування закону, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, спрямоване на підтримку правової визначеності, стабільності цивільних правовідносин, громадське сприйняття справедливості та правосуддя. 
		У зв`язку з наведеним, враховуючи положення частин третьої, п`ятої                   статті 403 ЦПК України, колегія суддів вважає, що наявні підстави для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Керуючись статтями 400, 403, 404 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 
		УХВАЛИВ:
		Справу № 2-3887/2009 за позовом ОСОБА_1 до Львівського міського відділу Львівської регіональної філії Центру державного земельного кадастру, Львівського міського управління земельних ресурсів про визнання права власності на спадщину, за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 жовтня 2020 року передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий              Є. В. Синельников  Судді О. В. Білоконь   О. М. Осіян   Н. Ю. Сакара   В. В. Шипович

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...