Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 203/1330/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Інші справи позовного провадження.
Надіслано для оприлюднення: 22.04.2021. Зареєстровано: 27.04.2021. Забезпечено надання загального доступу: 27.04.2021.
Дата набрання законної сили: 21.04.2021
Номер судового провадження: 22-ц/803/3549/21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		Провадження № 22-ц/803/3549/21 Справа № 203/1330/20   Суддя у 1-й інстанції - Колесніченко О.В. Суддя у 2-й інстанції - Пищида  М. М.
		 
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 квітня 2021 року                                                                м. Дніпро
		 
		       Колегія суддів судової палати у цивільних справах Дніпровського апеляційного суду у складі:
		        головуючого - Пищиди М.М.
		        суддів - Ткаченко І.Ю., Деркач Н.М.
		        за участю секретаря судового засідання - Бондаренка         В.В.
		розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми, -
		                                В С Т А Н О В И Л А:
		       У квітні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення суми.
		       В обґрунтування позову зазначив про укладення 30 жовтня 2015 року нотаріально посвідченого договору, на умовах якого, власне, позивач погодився позичити відповідачу в гривнях суму, еквівалентну 210 000 доларів США, на потреби внесків у господарську діяльність, після чого відповідач впродовж 2016-2017 рр. повернула лише 200 000 гривень, які за досягнутою домовленістю позивач, ідучи на поступки відповідачу, зарахував на погашення основної суми боргу.
		       Враховуючи вищевикладене, позивач, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд стягнути з відповідача на його користь заборгованість за договором позики грошей від 30 жовтня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Лозенко В.В. та зареєстрованим в реєстрі за № 2498, в сумі 4 635 080 грн, а також неустойку (штраф, пеню) в сумі 37 205 061,40 грн, проценти у порядку ст. 1048 ЦК України- 355 453,96 грн, суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення - 1 114 428,48 грн та три проценти річних від простроченої суми - 611 449,33 грн, а всього 43 921 563,17 грн (а.с.1-7, 71-80, т.1).
		       Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення суми - задоволено частково.
		       Стягнуто на користь ОСОБА_2 з ОСОБА_1 7 048 334, 40 грн - основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, 3 595 931,35 грн - процентів за користування позикою, 14 183 344,80 грн - пені, 611 449, 33 грн - трьох процентів річних від простроченої суми, а разом - 25 439 059,88 гривень (двадцять п`ять мільйонів чотириста тридцять дев`ять тисяч п`ятдесят дев`ять гривень 88 коп.).
		       До моменту виконання цього рішення на суму основного боргу нараховувати за методом факт/факт пеню за відсотковою ставкою 0,5 % в день і проценти на рівні облікової ставки Національного банку України плюс три відсотка річних, розрахувавши остаточну суму всіх видів відсотків і пені, що підлягає виплаті ОСОБА_2 , за правилами обчислення простих точних процентів.
		       В іншій частині вимог - відмовлено.
		       Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 6 156,88 грн (а.с.116-123, т.2).
		Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 звернулася до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. 
		В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що судом першої інстанції було неповно та неправильно встановлено деякі обставини, що мають значення для справи, внаслідок неправильного дослідження і оцінки наданих суду доказів.
		Зазначає, про безгрошовість договору позики та вказує, що договір позики укладався лише з метою приховання участі позивача у господарській діяльності частково належного відповідачу підприємства ПП "Восток-2". 
		Крім того, зазначає, що суд першої інстанції не перевірив фінансову спроможність позивача запозичити вказану суму в договорі позики. 
		Вважає, що судом першої інстанції не встановлено справжню правову природу договору позики.
		Також, зазначає, що боргове зобов`язання повинно було бути виконане не пізніше 29 грудня 2015 року, борг нею частинами не повертався, а долучені позивачем розписки в розумінні ст ст. 77-80 ЦПК України не свідчать про вчинення відповідачем дій про визнання боргу протягом строку позовної давності, тому вважає, що суд невірно застосував норми матеріального та процесуального права, оскільки повинен був відмовити у задоволенні позову, у зв`язку зі спливом позовної давності, який розпочав свій перебіг з 30 грудня 2015 року і закінчився 30 грудня 2018 року, однак до суду позивач звернувся лише 21 квітня 2020 року, тобто вже зі спливом строку позовної давності, при цьому не подавши ніяких обґрунтованих заяв про поновлення пропущеного ним строку (а.с.129-135, т.2).
		Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
		Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
		       Перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає за потрібне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.
		       Судом першої інстанції встановлено, що 30 жовтня 2015 року у м. Дніпрі з відома та згоди своєї дружини ОСОБА_2 , передав у власність ОСОБА_1 під її власноручну розписку 4 835 080 гривень на умовах укладеного з нею відповідно до ст.ст. 1046, 1047 ЦК України договору позики, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Лозенко В. В. з вчиненням запису в реєстрі за № 2498 (а.с. 39-40, 42, т. 2).
		       За умовами цього договору, що обов`язкові для його сторін згідно з ст. 629 ЦК України, відповідач з підтвердженням одержання до підписання договору грошей у всій сумі, взяла на себе зобов`язання позичальника повернути цю позику строком до 29 грудня 2015 року з можливістю виконання частинами за окремою домовленістю сторін, що мала виконати згідно із ст. 526 ЦК України. Своєчасність виконання зобов`язання за умовами пункту 8 цього договору забезпечений пенею в розмірі 0,5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.
		        ОСОБА_1 сплатила 50 000 гривень 22 квітня 2016 року і по 75 000 гривень 04 листопада 2016 року та 16 травня 2017 року, які за досягнутою домовленістю ОСОБА_2 зарахував на погашення сплати основної суми боргу, про що видав відповідні розписки (а.с. 105-107, т. 2 ).
		       Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив їх обґрунтованості. 
		       Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з наступних підстав. 
		       Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
		       Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
		       Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		       Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
		       Відповідно до положень статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна строна повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		       Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).
		       Відповідно до частин першої і другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
		       Поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.
		       Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
		       Згідно із статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
		       Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
		       Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною, строковою або безстроковою угодою.
		       Договір позики вважається укладеним з моменту здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
		       Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до актів цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
		       Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
		       Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами ( частина перша статті 207 ЦК України).
		       Отже, за змістом частин першої, другої статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов`язанням її повернення), так і дати її отримання.
		       Відповідно до правової позиції встановленої ВСУ у постанові від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15, досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати робити відповідні правові висновки.
		       Із тексту договору позики від 30 жовтня 2015 року вбачається, що ОСОБА_1 взяла в борг у ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 4 835 080 грн (п. 1 Договору), строком до 29.12.2015 року (п.2. Договору). 
		       Крім того, відповідно до п. 5 Договору позичальник, ОСОБА_1 свідчить, що гроші від позикодавця ОСОБА_2 отримала повністю до підписання згаданого договору (а.с.13, т.1).
		       За таких обставин, з договору позики від 30 жовтня 2015 року вбачається факт отримання ОСОБА_1 від ОСОБА_2 вказаної грошової суми до підписання договору, що на думку колегії суддів, засвідчує факт отримання грошових коштів відповідачем у позивача у борг і містить умови їх повернення.
		       Отже, укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику.
		       Такі висновки містяться й у Постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50 цс16.
		       В апеляційній скарзі, ОСОБА_1 , зазначає про безгрошовість договору позики, вказує, що договір позики укладався лише з метою приховання участі позивача у господарській діяльності частково належного відповідачу підприємства ПП "Восток-2". Крім того, зазначає, що суд першої інстанції не перевірив фінансову спроможність позивача запозичити вказану суму в договорі позики. Вважає, що судом першої інстанції не встановлено справжню правову природу договору позики.
		       Однак, колегія суддів відхиляє такі доводи апеляційної скарги, з огляду на наступне.
		       З пункту 7 договору позики вбачається, що сторони свідчать про те, що вони не приховують обставини, які мають істотне значення для цього договору; внаслідок укладення цього договору не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких сторони зобов`язані утримувати за законом чи договором; договір не укладається під впливом тяжкої для них обставини; вони не визнані недієздатними чи обмежено дієздатними; укладання договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; договір не приховує іншого правочину і спрямований на реальне настання наслідків, які обумовлені в ньому, вони вільно володіють українською мовою.
		       Також, на відповідність справжньої волі відповідача її волевиявленню непрямо вказує зроблена нотаріусу заява відповідача про її сімейний стан на момент укладення реального договору позики (т. 2 а.с. 41). 
		       Повідомлена суду першої інстанції податкова інформація (т. 2 а.с. 30-31) категорично виключає укладення договору у зв`язку з підприємницькою діяльністю, яку позивач не здійснює, що має істотне значення для висновку про оплатність договору, проте не виключає наявність у позивача заощаджень і можливість їх накопичення з інших джерел, законність яких презюмується відповідно до ст. 12 ЦК України, а судження відповідача про протилежне має характер припущення, яке за ч. 6 ст. 81 ЦПК України не допускається. 
		       Таким чином, сторони визначили всі його істотні умови; відповідно до вказаного договору позивач передав кошти відповідачу, а останній зобов`язався їх їй повернути на умовах та в строки визначені договором; він відповідає умовам ст. ст. 1046, 1047 ЦК України, та відповідно сторони своїми підписами підтвердили .
		       Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
		       Положеннями статті 1051 ЦК України визначено, що позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
		       Зазначений висновок узгоджується з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
		       Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
		       Відповідачем зазначений договір позики не оспорено, належними та беззаперечними доказами не доведено, що підписання нею вищезазначеного договору було укладено лише з метою приховання участі позивача у господарській діяльності частково належного відповідачу підприємства ПП "Восток-2".
		       Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутністю таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
		       Згідно ст. ст. 610, 611 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, одним з яких є сплата неустойки.
		       Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
		       Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
		       Крім того, позивач вправі вимагати сплати непогашеного залишку позики згідно ст. 1050 ЦК України в сумі боргу з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, що розраховується Держкомстатом, визначаючи за висновками постанови Верховного Суду України від 01.03.2017 за № 6-284цс17 рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, з огляду на що цивільна відповідальність за прострочення платежу спрямована на еквівалентне відновлення грошового виразу обов`язку боржника у зобов`язанні відповідно до ст.ст. 14, 509, 524 ЦК України через втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції.
		       Оцінюючи усі докази, які були досліджені судом у їх сукупності, перевіривши здійсненні розрахунки стягнутих сум та вирішуючи вимоги позивача, колегія суддів вважає висновки суду, про стягнення 7 048 334, 40 грн основного боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, 3 595 931, 35 грн процентів за користування позикою, 14 183 344, 80 грн пені, 611 449, 33 грн трьох процентів річних від простроченої суми, вірними. 
		       Відповідно до ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		       Відповідачем зазначені розрахунки не спростовані і свої не надано.
		       Доводи апеляційної скарги щодо укладення договору позики, яка є безпроцентною, колегія суддів відхиляє, оскільки посвідчений нотаріусом договір не містить застережень про безпроцентність цієї позики, але вказує на передачу визначеної в ньому грошової суми моментом ще до підписання договору, а розписка із застереженням про безпроцентну позику видана відповідачем з прямим посиланням на запис в реєстрі нотаріальних дій про посвідчення вже підписаного договору, у формі якого вже узгоджені всі істотні умови позики, тобто після одержання повного і безумовного акцепту оферти, коли відкликання відповіді чи відмова з новою зустрічною офертою відповідно до ст.ст. 642 ч. 3, 646 ЦК України, по своїй суті, вже неможливі і не допускаються.
		       За висновками Верховного Суду України в постанові № 6-2789цс16 від 18 січня 2017 залежно від результатів оцінки всіх наявних доказів, безпосередньо дослідивши боргову розписку в сукупності з договором позики, дійшов переконання у відсутності пропозиції визнання істотною умовою позики її безпроцентність, як до передачі позикодавцем грошей, так і в момент їх передачі перед підписанням посвідченого нотаріусом договору, через що немає фактичних підстав допускати навіть мовчазну згоду на прийняття в той же час такої пропозиції, внаслідок чого відібраною нотаріусом у відповідача розпискою на виконання ч. 2 ст. 1047 ЦК України посвідчений суто факт передання позикодавцем визначеної письмовим договором грошової суми, з моменту передання якої за ч. 2 ст. 640 цього Кодексу цей реальний договір позики визнається укладеним згідно ст. 1046 ЦК України, і підтверджувати укладення договору на умовах безпроцентної позики ця боргова розписка без відповідного застереження в самому договорі про таке не може.
		       Доводи апеляційної скарги щодо пропуску строку позовної давності, колегією суддів відхиляються, оскільки 22 квітня 2016 року ОСОБА_1 сплатила позивачу 50 000 гривень, 04 листопада 2016 року - 75 000 гривень, 16 травня 2017 року - 75 000 гривень, які за досягнутою домовленістю ОСОБА_2 зарахував на погашення сплати основної суми боргу, про що видав відповідні розписки. Таким чином, перебіг позовної давності не однократно переривався. До суду з позовом позивач звернувся 21 квітня 2020 року, тобто в межах строку позовної давності. 
		       Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		       Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.)
		       Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
		       Виходячи з наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив правовідносини, які склалися між сторонами, повно, всебічно і об`єктивно перевірив доводи і заперечення сторін, встановленим фактам і доказам дав правильну правову оцінку. Рішення суду першої інстанції винесено з додержання вимог матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
		       Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		       Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
		       Що стосується судових витрат понесених апелянтом, то колегія суддів їх не переглядає, оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення.
		       На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 381- 384 ЦПК України, колегія суддів, -
		П О С Т А Н О В И Л А :
		       Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
		       Рішення Кіровського районного суду м.Дніпропетровська від 21 грудня 2020 року - залишити без змін.
		       Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена відповідно до чинного законодавства.
		       Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...