Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 461/9578/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 14.07.2021. Забезпечено надання загального доступу: 15.07.2021.
Дата набрання законної сили: 25.05.2021
Номер судового провадження: 14-175цс20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА
		судді Великої Палати Верховного Суду Сімоненко В. М. на постанову Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц                                                           (провадження № 14-175цс20) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Департаменту містобудування Львівської міської ради, третя особа - Державна реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції, про скасування наказу, зобов`язання привести в попередній стан горище будинку, не чинити перешкод у користуванні горищем, визнання права на частку горища
		Короткий виклад історії справи
		У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до                               ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Департаменту містобудування Львівської міської ради, третя особа - Державна реєстраційна служба Львівського міського управління юстиції, про скасування наказу, зобов`язання привести в попередній стан горище будинку, не чинити перешкод у користуванні горищем, визнання права на частку  горища.
		Позовна заява мотивована тим, що позивачці на праві приватної власності належить квартира АДРЕСА_1 .
		11 березня 2015 року позивачка звернулась до Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області із заявою про здійснення незаконного будівництва співвласниками квартири АДРЕСА_2 у житловому будинку. Листом від 25 березня 2015 року за № 1013-6/1314-15 Департамент Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області повідомив позивачку, що замовниками будівництва на горищі житлового будинку є відповідачі                               ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_4 .
		Крім цього, 07 травня 2015 року її представнику стало відомо, що Департаментом містобудування Львівської міської ради видано наказ від 15 липня 2013 року                     № 217 «Про затвердження громадянам ОСОБА_5 ,  ОСОБА_6 , ОСОБА_4 містобудівних умов та обмежень на проектування та реконструкцію квартири АДРЕСА_3 з розширенням за рахунок горища, з частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел». Підставою для видачі наказу зазначено: звернення громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , свідоцтво про право власності на квартиру, реєстраційне посвідчення, витяг про державну реєстрацію прав на нерухоме майно; висновок Управління охорони історичного середовища Львівської міської ради від 2009 року № 04/40, попередні технічні умови ВАТ «Львівгаз»; згода власників квартир будинку на здійснення реконструкції житлового будинку, завірена директором Львівського                                    КП «Княже місто», заява-згода ОСОБА_1 на здійснення реконструкції житлового будинку.
		Позивачка стверджувала, що жодної згоди як співвласник житлового будинку на реконструкцію приміщень (зміну правового режиму власності) спільного користування (горища) вона не надавала. Тому видача наказу від 15 липня                    2013 року № 217 здійснена Департаментом містобудування з порушенням установленої Львівською міською радою процедури та в не передбачений законодавством спосіб. Усі дії, вчинені відповідачами на виконання незаконного наказу, також є незаконними, а тому їх наслідки повинні бути усунені.
		Зазначала, що оспорюваний наказ порушує її права та законні інтереси, оскільки здійснені відповідачами за згодою департаменту містобудування роботи призвели до пошкодження як спільного майна в будинку, так і її особистого майна - належної їй на праві власності квартири. Внаслідок таких дій відповідачів вона змушена звертатися до суду за захистом своїх прав та просити суд відновити попереднє становище шляхом знесення здійсненої реконструкції з відновленням доступу до горища та наявних там систем комунікацій, зокрема димовентканалів.
		Просила скасувати наказ Департаменту містобудування Львівської міської ради від 15 липня 2013 року № 217 «Про затвердження громадянам                                           ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 містобудівних умов та обмежень на проектування та реконструкцію квартири АДРЕСА_3 , з розширенням за рахунок горища з частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел»; зобов`язати громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 привести в попередній стан горище житлового будинку шляхом знесення за їхній рахунок незаконної надбудови 2-го поверху житлового будинку; зобов`язати громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 привести в попередній стан дах першого поверху по прибудованій ОСОБА_1 та перекритій прибудові житлового будинку шляхом знесення за їхній рахунок незаконної надбудови 2-го поверху житлового будинку; зобов`язати громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 не чинити перешкод ОСОБА_1 у користуванні горищем житлового будинку та демонтувати незаконно встановлені залізні бронедвері; визнати за ОСОБА_1 60/100 часток горища житлового будинку, а за ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 40/100 часток горища житлового будинку.
		Крім цього, 05 листопада 2015 року відповідачі подали зустрічну позовну заяву та просили визнати право власності на квартиру АДРЕСА_3 за ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 та з урахуванням уточнених позовних вимог просили зареєструвати право власності на зазначену квартиру управлінням державної реєстрації Львівської міської ради.
		Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 16 липня 2019 року, яке залишене без змін Львівським апеляційним судом постановою від 03 березня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
		Фактичні обставини справи, встановлені судами
		Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 , що стверджується свідоцтвом про право власності від 20 вересня 2006 року № Г-01999.
		У свою чергу відповідачі ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 є співвласниками квартири АДРЕСА_3 , яка розташована на другому поверсі цього будинку. 
		Суд також зазначив, що позивач ОСОБА_1 та відповідачі                                    ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 є співвласниками допоміжних приміщень, а відтак і спірного горища в будинку АДРЕСА_4 .
		13 травня 2008 року ОСОБА_1 надано письмову заяву, яка адресована голові міжвідомчої комісії при Галицькій райдержадміністрації м. Львова, такого змісту: «Даю згоду власникам квартири АДРЕСА_3 зробити реконструкцію квартири (другого поверху) в двоповерховому житловому будинку та переобладнати горище під мансардний поверх».
		Судом встановлено, що 15 липня 2013 року Департаментом містобудування  Львівської міської ради видано наказ № 217 «Про затвердження громадянам ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 містобудівних умов та обмежень на проектування та реконструкцію квартири АДРЕСА_3 з розширенням за рахунок горища з частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел».
		Підставою для видачі наказу слугували такі документи: звернення громадян ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , свідоцтво про право власності на квартиру, реєстраційне посвідчення, витяг про державну реєстрацію прав на нерухоме майно; висновок управління охорони історичного середовища Львівської міської ради № 04/40 від 01.2009 року, попередні технічні умови ВАТ «Львівгаз»; згода власників квартир будинку на здійснення реконструкції будинку на АДРЕСА_4 , завірена директором ЛКП «Княже місто», заява-згода ОСОБА_1 на здійснення реконструкції будинку на АДРЕСА_4 .
		Додатком до наказу від 15 липня 2013 року, виданого Департаментом містобудування Львівської міської ради за № 217, затверджено відповідачам Містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на АДРЕСА_5 з розширенням за рахунок горища із частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел.
		05 серпня 2013 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у Львівській області зареєстровано декларацію на початок виконання будівельних робіт з реконструкції горища з влаштуванням мансардного поверху квартири АДРЕСА_3 за повідомленням ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та         ОСОБА_4 . 
		Судом також установлено, що згідно з висновком експерта від 20 лютого                       2019 року, за результатами проведеної почеркознавчої експертизи, підпис від імені ОСОБА_1 на заяві-згоді від 13 травня 2008 року виконаний самою ОСОБА_1 .
		Основні мотиви, викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду 
		При розгляді справи Великою Палатою Верховного Суду висловлено правову позицію для вирішення аналогічних спорів та з метою формування єдиної правозастосовчої практики щодо таких питань.
		1. Який правовий статус допоміжних приміщень (приміщень загального користування) у двоквартирному житловому будинку? Чи можна їх прирівнювати до допоміжних приміщень багатоквартирного житлового будинку                             (спільна сумісна власність)?
		2.   Чи вважатиметься правочином згода співвласника допоміжних приміщень на розпорядження цим майном іншим співвласником?
		3.   Чи вважатиметься така згода одностороннім правочином, договором між співвласниками щодо розпорядження спільним майном (стаття 358 Цивільного кодексу України, далі - ЦК України) або ж договором про поділ майна, що є у спільній власності (стаття 367 ЦК України)?
		4.    Чи підлягають до такої згоди застосуванню норми статті 219 або ж                             статті 220 ЦК України щодо нікчемності правочину (договору) в разі наявності для цього правових підстав?
		5.  Ураховуючи відсутність у законі прямої вимоги щодо нотаріального посвідчення письмової згоди співвласника приміщення загального користування двоквартирного будинку на розпорядження таким приміщенням іншим співвласником, чи може вважатися розпорядження приміщенням за наявності письмової згоди порушенням прав такого співвласника лише через відсутність нотаріального посвідчення цієї згоди (з урахуванням доктрини заборони суперечливої поведінки)?
		Ухвалюючи постанову, Велика Палата Верховного Суду виходила з такого.
		У розумінні статей 377, 382, 385, 812 ЦК України багатоквартирним слід вважати житловий будинок, який складається з двох чи більше квартир. Інший підхід (запровадження поділу будинків на одноквартирні, двоквартирні та багатоквартирні) вимагає відповідного корегування норм ЦК України.
		Так,  приміщення, розташовані у дво- та багатоквартирних будинках, мають однаковий правовий статус, і на приміщення у двоквартирних будинках поширюються правові норми про приміщення в багатоквартирних будинках, а тому в допоміжні приміщення, розташованих у дво- та багатоквартирних будинках, однаковий правовий статус.
		Згода співвласника допоміжних приміщень багатоквартирного будинку на розпорядження цим майном іншим співвласником є одностороннім правочином (згодою-дозволом) і не може кваліфікуватись як договір (елемент процедури укладення договору) між співвласниками щодо розпорядження спільним майном (стаття 358 ЦК України) або ж договір (елемент процедури укладення договору) про поділ майна, що є у спільній власності (стаття 367 ЦК України). Причому не тільки з висловлених вище підстав, а й тому, що статті 358 і 367 ЦК України присвячені регламентації відносин спільної часткової власності, тоді як правовий режим допоміжних приміщень у багатоквартирному (у тому числі двоквартирному) будинку визначається відповідно до статті 382 ЦК України як режим спільної сумісної власності.
		Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (частина перша статті 209 ЦК України). 
		Законом не встановлюється вимога нотаріального посвідчення одностороннього правочину з надання співвласником згоди іншому співвласнику на розпорядження допоміжними приміщеннями багатоквартирного                                              (у тому числі двоквартирного) будинку.
		Приписи абзацу третього частини другої статті 369 ЦК України не спростовують вказаного, адже ця норма вимагає нотаріального посвідчення згоди на вчинення лише таких правочинів зі спільним майном, які у свою чергу підлягають нотаріальному посвідченню. Однак допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку не можуть бути окремо відчужені як такі, не можуть бути сформовані як окремий об`єкт нерухомості й речове право на них не може бути зареєстроване (у тому числі й за власниками квартир у будинку). Тобто допоміжні приміщення багатоквартирного (у тому числі двоквартирного) будинку, як і елементи спільного майна такого будинку загалом, є обмежено оборотоздатними. 
		При цьому дії щодо реконструкції квартири та переобладнання горища, на які дала згоду позивачка, не є правочином, який підлягає нотаріальному посвідченню. Відтак на таку згоду не поширюється вимога нотаріального посвідчення правочинів з нерухомим майном.
		Отже, співвласник, який надав згоду іншому співвласнику на розпорядження спільним майном у вигляді допоміжних приміщень будинку, взагалі не може посилатись на недійсність такої згоди і порушення своїх прав лише внаслідок відсутності нотаріального посвідчення цієї згоди.
		Крім цього, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 вересня 2019 року у справі № 344/4760/15-а та робить висновок, що сама по собі відсутність нотаріального посвідчення письмової згоди співвласника приміщення загального користування, а саме горища, не є підставою для скасування наказу про затвердження містобудівних умов та обмежень.
		А тому, з огляду на зазначене вище, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що необхідно відмовити в задоволенні касаційної скарги                           ОСОБА_1 , а рішення Галицького районного суду міста Львова від 16 липня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 03 березня 2020 року залишити без змін.
		Разом з тим з таким висновками Великої Палати Верховного Суду погодитись повною мірою не можна з огляду на таке.
		Підстави та мотиви для висловлення окремої думки
		Відповідно до частини першої статті  2 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
		Згідно із частиною третьою статті 35 ЦПК України суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку.
		Відповідно до статті першої Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7            та 11 до Конвенції», кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
		Вимога законності,  яка випливає з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), означає  вимогу  дотримання  відповідних  положень   національного закону  і  принципу  верховенства  права  (рішення  у справі «Ентрік проти  Франції»  (Hentrich  v.  France) від  22   вересня 1994 року)
		Відповідно до статті 13 Конституції України держава  забезпечує  захист  прав  усіх  суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.
		У статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Статтею 15 ЦК України в редакції від 2003 року передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Право спільної власності та порядок його реалізації, права та обов`язки власників визначено главою 26 ЦК України.
		Згідно із статтею 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
		Положеннями статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
		Як встановили суди, будинок, у якому проживають та яким на праві власності володіють сторони у справі, є двоквартирним.
		Визначаючи правовий режим цього будинку, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що в розумінні статей 377, 382, 385, 812 ЦК України багатоквартирним слід вважати будинок, який складається з двох чи більше квартир, а іншій підхід потребує законодавчого врегулювання.
		Цей висновок Великої Палати є таким, що суперечить змісту зазначених                        норм ЦК України.
		Зокрема, відповідно до статті 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.  
		Таке саме розмежування міститься в Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, яка затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 року № 127.
		У пункті 2 зазначеної Інструкції визначено, що будинок квартирного типу - дво- або багатоквартирний житловий будинок, у якому квартири є окремими об`єктами нерухомого майна. Будинки квартирного типу можуть бути одноповерховими та багатоповерховими.
		Підпунктом 14.1.129.1 підпункту 14.1.129 пункту 14.1 статті 14 Податкового  кодексу України визначено, що будівлі, віднесені до житлового фонду, поділяються на такі типи: житловий будинок - будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості. Житловий будинок садибного                                     типу - житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень;                                            котедж - одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою;
		Відтак убачається, що закон, застосовуючи словосполучення «дво- або багатоквартирний житловий будинок» розрізняє ці два виді будинків, а не об`єднує їх правовий статус.
		Зазначене є важливим з огляду на те, що законодавство не забороняє здійснення поділу одноповерхових будинків квартирного типу на окремі об`єкти нерухомості, що у свою чергу необхідно як засіб вирішення спорів щодо користування такими будинками. При цьому звертає на себе увагу, що півтораповерховий будинок має статус котеджу.
		Разом з тим вищевказана норма права визначає, що власники квартир у дво- або багатоквартирному будинку, будучи співвласниками відокремлених об`єктів-квартир, є також співвласниками спільного майна в будинку, всіх приміщень загального користування, опорних конструкцій та обладнання і, відповідно, співвласниками самого будинку.
		Така конструкція норми права надає підстави для висновку, що допоміжні приміщення як у двоквартирному, так і багатоквартирному будинку мають однаковий правовий статус і з цим висновком Великої Палати Верховного Суду можна погодитись.
		Визначення поняття «допоміжні приміщення» міститься у статті 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку». 
		Відповідно до Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку»,  а також  Правил  утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76                    (далі - Правила), допоміжні приміщення житлового будинку - приміщення, призначені   для  забезпечення  експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку. 
		Це приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, комірки, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення). 
		Крім того, відповідно до Правил допоміжні приміщення житлового                                 будинку - приміщення (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи,                                             позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення), призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування усіх мешканців будинку.
		Питання щодо користування допоміжними приміщеннями (визначення порядку користування, питання перебудови, надбудови, реконструкції тощо) вирішуються власниками будинку як власниками спільного неподільного майна за взаємною згодою та відповідно до законодавства. Зокрема, надбудова поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
		Отже, допоміжні приміщення стають об`єктами права спільної сумісної власності співвласників двоквартирного будинку, тобто їх спільним майном, одночасно з набуттям громадянами квартир, що  знаходяться в  цьому будинку, якщо тільки до набуття права на квартиру між власниками не було досягнуто домовленості про поділ цієї власності або іншого порядку користування.
		При цьому неподільним майном є неподільна частина житлового будинку, яка складається з  допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку, технічного обладнання будинку, що забезпечують належне функціонування жилого будинку в цілому, якщо тільки за домовленістю сторін або рішенням суду не здійснено такого поділу  відповідно до законодавства.
		За правилами частини другої статті 383 ЦК України власник квартири може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, - за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку та не порушать санітарно-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Ці положення також слід застосовувати до двоквартирних будинків, власники якого не здійснили розподіл допоміжних приміщень або не визначили порядок їх використання.
		Згідно зі статтею 152 Житлового кодексу Української РСР (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів.
		Порядок здійснення переобладнання та перепланування жилого приміщення визначено у Правилах, затверджених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 17 травня 2005 року № 76.                   
		У пункті 1.3 Рішення Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року                               № 4-рп/2004 за конституційним зверненням  громадянина  України ОСОБА_7 та інших громадян зазначено, що питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
		Системний аналіз наведених правових норм свідчить про те, що будь-які переобладнання або перепланування допоміжних приміщень у жилих багатоквартирних будинках можуть проводитися тільки за згодою співвласників і за умови, що такі зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир. 
		Отже, щоб не порушувався принцип спільності здійснення права спільної сумісної власності, будь-яка дія стосовно переобладнання чи реконструкції допоміжних приміщень вимагає погодження всіх співвласників цього приміщення.
		Реконструкція жилого будинку - комплекс будівельних робіт, спрямованих  на поліпшення  експлуатаційних  показників  приміщень житлового будинку шляхом їх  перепланування  та переобладнання, надбудови, вбудови, прибудови з одночасним приведенням їх показників відповідно до нормативно-технічних вимог.  
		Отже, реконструкція житлового будинку проводиться з метою поліпшення умов використання житлових та допоміжних приміщень житлового будинку шляхом приведення їх до бажаного стану використання та нормативно-технічних вимог.
		 Реконструкція сама по собі не змінює правовий статус приміщення, зокрема не перетворює нежитлове приміщення у житлове і навпаки; не тягне за собою зміну власника приміщення або зміну розміру часток у цій власності, якщо тільки між співвласниками відповідно до законодавства не було досягнуто іншої домовленості.
		Відтак у разі реконструкції допоміжного приміщення, за погодженням усіх співвласників будинку, його правовий статус як спільної власності є незмінним, за умови що власниками не досягнуто згоди щодо іншого порядку використання цього приміщення та його правового статусу відповідно до вимог законодавства. 
		Тому, в разі здійснення реконструкції у сенсі її змісту у відповідності до закону, законодавством не вимагається  подання заяви про згоду на здійснення реконструкції в нотаріальній формі, оскільки сама по собі заява - погодження на реконструкцію будь-якого приміщення не є погодженням співвласника (співвласників) на здійснення правочину про відчуження належного йому майна та/або частки в спільному майні. 
		Заява про погодження на реконструкцію спільного майна (допоміжних приміщень) є волевиявленням співвласника (співвласників) на переобладнання, реконструкцію приміщення, статус якого не змінюється (спільного майна), на покращення його стану та/або споживчих якостей і не є правочином щодо переходу права власності на реконструйоване приміщення, а тому нотаріальне посвідчення такої заяви не є обов`язковою умовою.
		Разом з тим якщо реконструкція приміщень здійснюється з приєднанням окремих приміщень, які знаходяться у спільній власності, до власності одного зі співвласників будинку,  або  зі збільшенням площі приміщень, які належать одному із власників,  за рахунок приміщень, які знаходяться у спільній власності усіх співвласників будинку, або з іншою зміною права власності одного зі співвласників за рахунок інших співвласників,  то погодження на реконструкцію повинно бути здійснено в нотаріальній формі відповідно до вимог стосовно здійснення правочину щодо нерухомості.
		З огляду на зазначене не можна погодитись із висновком Великої Палати,                                     у пункті 49, що згода позивачки,  висловлена в простій письмовій формі, на реконструкцію мансардного поверху, за наслідками якої приміщення горища було реконструйовано в мансардний поверх та приєднано до квартири відповідачів, не потребувала нотаріального посвідчення, оскільки відбулась зміна площі приміщень  одного власника за рахунок зміни обсягу власності іншого співвласника будинку.
		Застосування наведених висновків у цій справі
		Щодо позовної вимоги про скасування наказу
		Судом встановлено, що ОСОБА_1 надала заяву від 17 серпня 1998 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Шахрай С. О. та зареєстрована в реєстрі за № 3481, у якій надано згоду                            ОСОБА_8 , власнику квартири АДРЕСА_2 в житловому будинку, зробити добудову до його квартири на прибудованому нею до своєї квартири приміщенні, яке знаходиться на першому поверсі.
		Крім цього, 13 травня 2008 року ОСОБА_1 надала письмову згоду у вигляді заяви, адресованої голові міжвідомчої комісії при Галицькій райдержадміністрації м. Львова, такого змісту: «Даю згоду власникам квартири АДРЕСА_3 зробити реконструкцію квартири (другого поверху) в двоповерховому житловому будинку та переобладнати горище під мансардний поверх».
		За змістом цієї заяви, ОСОБА_1 надала лише згоду на реконструкцію квартири (другого поверху) у двоповерховому житловому будинку та переобладнання горища під мансардний поверх, однак не давала згоди на реконструкцію квартири з ЇЇ розширенням за рахунок горища, яке є спільною сумісною власністю, та зміну за рахунок горища площі та конфігурації квартири відповідачів. Приєднання горища до квартири відповідачів без згоди позивачки є порушенням її права власності та користування спільним майном співвласників будинку.
		Наказом Департаменту містобудування Львівської міської ради від 15 липня                    2013 року № 217 затверджено громадянам ОСОБА_5 ,                ОСОБА_6 , ОСОБА_4 містобудівні умови та обмеження на проектування та реконструкцію квартири АДРЕСА_3 з розширенням за рахунок горища із частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел».
		Крім цього, постановою Галицького районного суду м. Львова від 27 листопада 2015 року у справі №461/9390/15-а, яка набрала законної сили, позовні вимоги ОСОБА_1 до виконавчого комітету Львівської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, - в. о. Львівського міського голови Литвинюк М. В., ОСОБА_6 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 , про визнання дій неправомірними - задоволено частково. Визнано протиправними дії виконавчого комітету Львівської міської ради в частині викладення                                      в абзаці 5 листа виконавчого комітету Львівської міської ради від 21 серпня                   2015 року  № 31-2333 на ім`я ОСОБА_1 інформації про надання                       ОСОБА_1 нотаріально посвідченої згоди мешканцям квартири АДРЕСА_3 на реконструкцію квартири з розширенням її за рахунок площі горища. У решті позовних вимог відмовлено. 
		Після цього рішенням головного інспектора будівельного нагляду Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області від 04 січня 2016 року № 04/01-Д скасовано реєстрацію декларації про початок будівельних робіт - реконструкції горища з влаштуванням мансардного поверху квартири АДРЕСА_6 від 05 серпня 2013 року та зазначено, що є підстави вважати об`єкт самочинним будівництвом.
		Відтак судами та органом  місцевого самоврядування визнано, що дозвіл на реконструкцію квартири та горища було надано без належної згоди співвласника будинку і така реконструкція є незаконною.
		За таких обставин, наказ департаменту містобудування Львівської міської ради від 15 липня 2013 року № 217 «Про затвердження громадянам                                   ОСОБА_5 ,  ОСОБА_6 , ОСОБА_4 містобудівних умов та обмежень на проектування та реконструкцію квартири АДРЕСА_3 , з розширенням за рахунок горища з частковою надбудовою, влаштуванням балкону та заміною пічного опалення на двоконтурний котел» підлягає визнанню незаконним та скасуванню.
		Щодо позовних вимог про зобов`язання привести горище будинку в попередній стан,   про усунення перешкод у користуванні горищем та про визнання права на частку в горищі 
		Відповідно до частини 1 статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності                       (спільне майно).
		Згідно зі частиною 1 статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
		Відповідно до статті 357 ЦК України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільної часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокремити, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням встановленого порядку використання спільного майна. Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвласників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.
		Згідно із статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
		Узагальнюючи зміст вищезазначених норм матеріального права, слід виснувати, що спільна сумісна власність може бути перетворена на спільну часткову власність за домовленістю співвласників або за рішенням суду і розмір вкладів кожного зі співвласників ураховується згідно з домовленостями між ними та фактичними обставинами, встановленими судами при поділі спільної сумісної власності.
		Особливістю здійснення права власності сторін в цій справі у спірному будинку є те, що квартири як складові частини цілого будинку належать кожній зі сторін як окрема власність, тоді як допоміжні приміщення належать їм на праві спільної сумісної власності, що й породжує спори між ними. Як уже зазначалось, спори між співвласниками спільної власності вирішуються відповідно до глави 26 ЦК України, норми якої передбачають як визначення часток у спільній сумісній власності з одночасним поділом та виділом частки зі спільної часткової власності або стягнення чи виплату компенсації відокремленому  власнику, так і визначення порядку користування спільною власністю за неможливості її реального поділу.
		З огляду на те, що відповідачами фактично зроблена перебудова належної їм на праві власності квартири з приєднанням до неї горища та влаштуванням у цих приміщеннях єдиного опалення та водопостачання, приведення горища до попереднього стану на цей час неможливе без руйнування власності відповідачів. 
		Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, добросовісність.
		Принцип добросовісності є одним із засобів обмеження принципу свободи договору сторін, способом утримання сторін від зловживання своїми правами при виконанні договору.
		За встановленими судами фактичними обставинами справи, сторони спору знаходяться в довготривалому конфлікті щодо користування зазначеним будинком, а тому найкращий спосіб вирішення спору повинен бути обраний з дотриманням балансу інтересів обох сторін у справі.
		Відповідно до статті 382 ЦК України власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.  
		За цією нормою права допоміжними приміщеннями є не тільки горище, а й інші приміщення цільовим призначенням яких є забезпечення функціонування всього будинку на потребу всіх його мешканців та власників квартир, а тому режим спільної власності допоміжних приміщень повинен забезпечувати права всіх власників квартир усіма приміщеннями.
		Як зазначалось вище, правовий статус двоквартирного будинку не виключає  його поділ між власниками квартир, однак поділ будинку передбачає поділ або визначення часток в усіх допоміжних приміщеннях або в будинку в цілому.
		Позивачкою не заявлено позовних вимог про поділ будинку або встановлення порядку користування допоміжними приміщеннями або визначення частки в усьому спільному майні, що за наявності існуючого спору не відновлює права позивачки та не вирішує існуючий спір. 
		За таких обставин заявлені позовні вимоги про визнання права власності на частину горища також не можуть бути розцінені як ефективний спосіб захисту порушеного права.
		Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Зазначена стаття вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України»                                   від 05 квітня 2005  року (заява № 38722/02)).
		Таким чином, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13 січня                               2011 року (остаточне) у справі «Чуйкіна проти України»(заява № 28924/04) констатував: «Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків». Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», у якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження із цивільних питань, становить один з його аспектів (див.рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства»                    (Golder v. the United Kingdom), пункти 28 - 36, Series A N 18).
		Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
		Відповідно до  статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власність зобов`язує. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.
		Отже, належним способом захисту порушеного права повинен бути не тільки ефективний спосіб захисту, спрямований на реальне відновлення порушених прав позивача, а й спосіб, який є збалансованим з правами інших осіб, зокрема власників цього майна, та не порушувати їхні права.
		З огляду на спір, який виник між співвласниками, неможливість приведення горища в попередній стан і, як наслідок, неможливість відновлення права позивачки на користування цим горищем обраний позивачкою спосіб захисту не може бути розцінений як ефективний та спрямований на реальне розв`язання спору щодо спільного майна та користування ним.
		Обраний позивачкою спосіб захисту у вигляді заявлених позовних вимог про приведення горища в первинний стан та про усунення перешкод у користуванні горищем слід розглядати з огляду на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції та балансу інтересів усіх співвласників приміщення будинку.
		Крім того, за встановлених судами фактичних обставин справи та глибини й тривалості існуючого між сторонами спору, ефективними способами захисту у цій справі можуть бути лише способи визначені главою 26 ЦК України, як такі, що призведуть до реального розв`язання спору та відокремлення приміщення і власності однієї від іншої.
		За таких обставин у цій частині позовних вимог слід відмовити у зв`язку з обранням способу захисту, який не призведе до реального відновлення прав позивачки, тобто є неефективним.
		Виходячи з викладеного вважаю, що необхідно скасувати оскаржувані судові рішення в частині позовної вимоги про скасування наказу, а в іншій частині залишити судові рішення  без змін із зазначених мотивів.
		 
		 
		Суддя Великої Палати Верховного Суду                                     В. М. Сімоненко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...