Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 646/243/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі), з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 18.07.2021. Забезпечено надання загального доступу: 19.07.2021.
Дата набрання законної сили: 13.07.2021
Номер судового провадження: 61-18543ск20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		13 липня 2021 року 
		м. Київ
		 
		справа № 646/243/20
		провадження № 61-18543св20
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - ОСОБА_2 , 
		третя особа - Товарна біржа «Харківська товарна біржа»,
		особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4 ,
		 
		провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року у складі колегії суддів Кругової С. С., Тичкової О. Ю., Пилипчук Н. П.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Товарна біржа «Харківська товарна біржа», про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, посилаючись на те, що за договором купівлі-продажу від 20 вересня 1994 року, укладеним між нею та ОСОБА_5 , посвідченим Товарною біржею «Харківська товарна біржа» за реєстровим № Н-1-966, вона придбала житловий будинок по АДРЕСА_1 . Після укладення цього договору вона користувалася та володіла спірним будинком, здійснювала ремонт, сплачувала комунальні послуги тощо. ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а спадкоємцем після його смерті є його онука - ОСОБА_2 . Від ОСОБА_2 вона дізналася, що право власності на будинок зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору на право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, зареєстрованого 14 жовтня 1954 року Третьою Харківською державною нотаріальною конторою. В жовтні 2019 року вона вирішила продати будинок, однак не змогла цього зробити у зв`язку з тим, що договір купівлі-продажу від 20 вересня 1994 року не було посвідчено нотаріусом. Зазначений договір укладено між нею та ОСОБА_5 відповідно до вимог законодавства, чинного на час його укладення, однак не було посвідчено нотаріально, тому що це не вимагалося на той час. При цьому вказаний договір містить всі ознаки договору купівлі-продажу, так як сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору, передбачених статтею 153 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), чинного на час його укладення, що підтверджується підписами в договорі. Внаслідок укладення вказаного договору ОСОБА_5 передав житловий будинок їй як покупцю у власність, а вона прийняла це майно і сплатила за нього певну грошову суму. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , укладений 20 вересня 1994 року між нею і ОСОБА_5 , посвідчений Товарною біржею «Харківська товарна біржа» за реєстровим № Н-1-966; визнати за нею право власності на вказаний житловий будинок з надвірними будівлями.
		 
		05 лютого 2020 року ОСОБА_2 подала до суду заяву, в якій підтвердила, що в 1994 році її дід ОСОБА_5 продав спірний житловий будинок з надвірними будівлями ОСОБА_1 , яка з того часу фактично користується та володіє будинком. Тому вона визнає позовні вимоги ОСОБА_1 .
		 
		Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року у складі судді Єжова В. А. позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , укладений 20 вересня 1994 між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 та посвідчений Товарною біржею «Харківська товарна біржа» за реєстровим № Н-1-966. Визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 .
		 
		Рішення місцевого суду мотивоване тим, що спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 є його онука ОСОБА_2 , тому саме вона є належним відповідачем в цій справі. Незважаючи на те, що 20 вересня 1994 року між ОСОБА_5 (продавцем) та ОСОБА_1 (покупцем) було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , реєстрація права власності на цей будинок за позивачем не проведена, що перешкоджає їй як власнику майна користуватися своїми правами в повному обсязі. Зазначений правочин відповідає сукупності вимог, передбачених частиною першою статті 15 Закону України «Про товарні біржі» в редакції, чинній час виникнення спірних відносин, не підлягав нотаріальному посвідченню, так як його зареєстровано на біржі. Тому позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності є законними та обґрунтованими.
		 
		У серпні 2020 року ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , подала апеляційну скаргу на рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року.
		 
		Постановою Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 , подану в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , задоволено. Рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що станом на 31 грудня 2012 року право власності на житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 було зареєстровано за ОСОБА_5 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на житловий будинок по АДРЕСА_1 . Донька ОСОБА_6 - відповідач ОСОБА_2 23 квітня 2019 року звернулася до Першої Харківської міської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину. Однак на час відкриття спадщини після смерті ОСОБА_6 в будинку по АДРЕСА_1 були зареєстровані його син ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , та його онука - ОСОБА_4 . Таким чином, ОСОБА_4 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_6 , має право на частку у спадковому майні, але не була залучена до розгляду цієї справи, що призвело до порушення її законних прав та інтересів. Позивач не зазначила всіх відповідачів, права, свободи та інтереси яких можуть бути порушені судовим рішенням. Так як оскаржуваним рішенням суду порушуються права інших спадкоємців, які не були залучені до розгляду справи, то воно підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову. 
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		11 грудня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 16 грудня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року.
		 
		На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України  (далі - ЦПК України), ОСОБА_1 зазначила, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 640/2034/15-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17. Рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року не містить жодних висновків про права та обов`язки малолітньої ОСОБА_4 , тому апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою особи, яка діє в її інтересах. При цьому апеляційний суд не перевірив достатність повноважень ОСОБА_3 діяти в інтересах малолітньої ОСОБА_8 , а також не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 не є представником органу опіки та піклування або служби у справах дітей чи прокурором, а відтак не могла бути звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року, з урахуванням ухвали цього суду від 12 липня 2021 року про виправлення описки, відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Червонозаводського районного суду міста Харкова.
		 
		26 січня 2021 року справа № 646/243/20 надійшла до Верховного Суду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		За змістом пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
		 
		Згідно з частинами першою, третьою статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Апеляційним судом встановлено, що за витягом з протоколу № 23 виконавчого комітету Червонозаводської районної ради депутатів трудящих від 10 серпня 1954 року ОСОБА_9 вирішено виділити земельну ділянку для індивідуального будівництва в безстрокове користування по Южному проїзду, № 11, 400 кв. м. 
		 
		На запит адвоката Петренко О. І. від 11 жовтня 2019 року № 17 листом Міської комісії з питань топоніміки та охорони історико-культурного середовища Харківської міської ради від 18 жовтня 2019 року № 086/0/5-19 було повідомлено, що нумерація домоволодінь АДРЕСА_2 співпадає з нумерацією домоволодінь №№ 1-11 Южного проїзду. 
		 
		За договором купівлі-продажу від 20 вересня 1994 року, укладеним між  ОСОБА_5 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець), посвідченим Товарною біржею «Харківська товарна біржа» за реєстровим № Н-1-966,  ОСОБА_1 купила житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 . 
		 
		ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 від 13 лютого 2019 року. 
		 
		Згідно зі статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.
		 
		Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п`ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
		 
		Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
		 
		Внуки, правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини. Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну (частини перша, п`ята статті 1166 ЦК України).
		 
		Згідно з частинами першою-третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
		 
		Частиною першою статті 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
		 
		Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
		 
		ОСОБА_5 є батьком ОСОБА_6 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим відділом записів актів цивільного стану адміністрації Грайворонського міського округу Бєлгородської області
		 
		Мати ОСОБА_6 - ОСОБА_10 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть №00022701169 від 23 квітня 2019 року. 
		 
		Відповідач ОСОБА_2 є дочкою ОСОБА_6 та ОСОБА_11 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_3 , виданим Палацом новонароджених 17 вересня 1976 року, та свідоцтвом про одруження серії НОМЕР_4 , виданим Червонозаводським відділом реєстрації актів громадянського стану міста Харкова 21 листопада 1998 року. 
		 
		Мати ОСОБА_2 та дружина ОСОБА_6 - ОСОБА_11 померла ІНФОРМАЦІЯ_5 , що підтверджується витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про смерть № 00022700937 від 23 квітня 2019 року. 
		 
		За матеріалами спадкової справи № 261/2019 апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_6 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , у зв`язку з чим ОСОБА_2 як дочка спадкодавця ІНФОРМАЦІЯ_6 подала до Першої Харківської міської державної нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини та видачу свідоцтва про право на спадщину. 
		 
		Після смерті ОСОБА_6 відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
		 
		На день смерті ОСОБА_6 за вищевказаною адресою були зареєстровані його син ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 та його онука ОСОБА_4 . 
		 
		Таким чином, ОСОБА_7 прийняв спадщину після смерті свого батька, а ОСОБА_4 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_7 .
		 
		Листом Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» Харківської міської ради від 17 травня 2019 року № 5518/04-08/19 завідувачу Першої Харківської міської державної нотаріальної контори Цукановій О. В. було повідомлено, що станом на 31 грудня 2012 року право власності на житловий будинок з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_5 на підставі договору на право забудови будинку та безстрокове користування земельною ділянкою, зареєстрованого 14 жовтня 1954 року Третьою Харківською державною нотаріальною конторою. 
		 
		На замовлення ОСОБА_2 12 листопада 2019 року Товариством з обмеженою відповідальністю «Юридична компанія «Калина» виготовлено технічний паспорт на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 . 
		 
		Відповідно до частини першої статті 4 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
		 
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
		 
		Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
		 
		З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
		 
		Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
		 
		Згідно з положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
		 
		Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.
		 
		Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
		 
		Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.
		 
		З огляду на зазначені норми та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у справі, що переглядається, мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК Української РСР.
		 
		Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.
		 
		Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття  47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.
		 
		У статті 9 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що член товарної біржі має право сам або через свого представника здійснювати біржові операції на біржі та одержувати за це винагороду.
		 
		Згідно з частиною другою статті 15 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.
		 
		Виходячи з положень статті 227 ЦК Української РСР, нотаріальна форма договору купівлі-продажу нерухомого майна є обов`язковою.
		 
		За правилом статті 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.
		 
		Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2020 року у справі № 661/3706/17 (провадження № 61-37644св18).
		 
		Відповідно до частини першої статті 48 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
		 
		Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
		 
		Позов може бути пред`явлений до кількох відповідачів. Участь у справі кількох відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є їхні спільні права чи обов`язки; 2) права і обов`язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права й обов`язки (стаття 50 ЦПК України).
		 
		Згідно з частинами першою, другою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
		 
		За змістом наведеної норми процесуального права, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін, на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому.
		 
		Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.
		 
		Тобто визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
		 
		В пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача.
		 
		В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 635/7642/16-ц (провадження № 61-42670св18) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.
		 
		Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила: визнати дійсним договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями по АДРЕСА_1 , укладений 20 вересня 1994 року між нею і ОСОБА_5 , посвідчений Товарною біржею «Харківська товарна біржа» за реєстровим № Н-1-966; визнати за нею право власності на вказаний житловий будинок з надвірними будівлями. Також позивач вказала, що ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 є його онука - ОСОБА_2 , тому         ОСОБА_1 зазначила її відповідачем.
		 
		Однак до участі у справі як відповідач (співвідповідач) не була залучена ОСОБА_4 - спадкоємець після смерті свого батька ОСОБА_7 , який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 , який, у свою чергу, був спадкоємцем після смерті ОСОБА_5 .
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Встановивши, що ОСОБА_1 пред`явила позов не до всіх осіб, чиїх прав та інтересів стосується предмет спору, зокрема без залучення до участі у справі ОСОБА_4 , яка є спадкоємцем за законом після смерті свого батька ОСОБА_7 , який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову.
		 
		Помилкове посилання апеляційного суду на те, що  ОСОБА_4 є спадкоємцем за законом після смерті ОСОБА_6 (її діда), хоча в дійсності вона є спадкоємцем за законом свого батька  ОСОБА_7 , не вплинуло на правильність оскаржуваного судового рішення, а тому не може бути підставою для його скасування (частина друга статті 410 ЦПК України).
		 
		Доводи касаційної скарги про неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 640/2034/15-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
		 
		В постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі  № 640/2034/15-ц, зазначено, що за положеннями статті 128 ЦК Української РСР право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею визнається вручення речей набувачеві. Отже, вирішуючи спори, що випливають з правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК України та тривають до цього часу, суди, вирішуючи питання про набуття права власності на майно, відповідно до положень статті 5 цього Кодексу повинні виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, повинні встановити час та підстави виникнення права власності, з`ясувати чи відноситься майно до нерухомих речей та чи підлягає воно реєстрації відповідно до законодавства, яке діяло на той час та на момент виникнення спору.
		 
		Правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, викладений в постанові від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, зводиться до того, що під час нового розгляду справи апеляційному господарському суду необхідно дослідити та встановити, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка подала апеляційну скаргу, конкретно визначити обсяг таких прав, інтересів та (або) обов`язків, а також встановити безпосередній правовий зв`язок між останніми та оскаржуваним судовим рішенням, та, виходячи із встановленого, вирішити справу з дотриманням норм чинного законодавства.
		 
		В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17 вказано, що відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання та підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тобто державна реєстрація не є способом набуття права власності. Вона виступає лише засобом підтвердження фактів набуття чи припинення прав власності на нерухоме майно або інших речових прав. 
		 
		Відповідно до частин першої, третьої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково. Після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою особи, яка не брала участі у справі, але суд вирішив питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, така особа користується процесуальними правами і несе процесуальні обов`язки учасника справи.
		 
		Так, законодавець визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи -учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
		 
		Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
		 
		Результат системного аналізу наведених процесуальних норм дає підстави вважати, що суд апеляційної інстанції в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи невирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу. При цьому, якщо обставини щодо вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердилися або в подальшому відпали, апеляційне провадження підлягає закриттю.
		 
		Тобто апеляційний суд наділений повноваженнями здійснювати перегляд по суті рішення суду першої інстанції лише після того, як ним буде встановлено, що цим судовим рішенням вирішено питання про права та інтереси особи, яка подала апеляційну скаргу.
		 
		Зазначене відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному в постановах від 19 лютого 2020 року у справі № 127/4368/18 (провадження                          № 61-1258св19) та від 03 березня 2021 року у справі № 333/537/13-ц (провадження № 17767св19).
		 
		У справі, яка переглядається, з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції звернулася особа, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції, -  ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , вважаючи, що рішенням місцевого суду вирішено питання про права та обов`язки ОСОБА_4 , так як після смерті її батька  ОСОБА_6 відкрилася спадщина на все належне йому майно, в тому числі на житловий будинок по АДРЕСА_1 .
		 
		Оскільки ОСОБА_4 є спадкоємцем за законом після смерті свого батька ОСОБА_7 , який прийняв спадщину після смерті ОСОБА_6 , то апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року вирішено питання про її права та обов`язки і вона має право оскаржити це рішення в апеляційному порядку. 
		 
		При цьому посилання заявника на те, що рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року не містить жодних висновків про права та обов`язки малолітньої ОСОБА_4 , тому апеляційний суд безпідставно відкрив апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою особи, яка діє в її інтересах, є необґрунтованими з огляду на те, що в позовній заяві ОСОБА_1 сама зазначила відповідачем ОСОБА_2 як спадкоємця ОСОБА_12 , спадкоємцем якого, у свою чергу, був ОСОБА_6 . Тобто позивач фактично визнала, що рішення суду в цій справі стосується прав, свобод, інтересів та (або) обов`язків спадкоємців після смерті ОСОБА_5 та  ОСОБА_6 .
		 
		З огляду на викладене, враховуючи, що у наведених заявником постановах Верховного Суду та оскаржуваному судовому рішенні встановлено різні фактичні обставини, доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 640/2034/15-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11 липня 2018 року у справі № 911/2635/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 03 червня 2020 року у справі № 363/4852/17, є необґрунтованими.
		 
		Крім того, оскаржуване судове рішення не суперечить правовим висновкам, наведеним в зазначених постановах Верховного Суду.
		 
		Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не перевірив достатність повноважень ОСОБА_3 діяти в інтересах малолітньої ОСОБА_8 , є неспроможними та спростовуються доданим до апеляційної скарги розпорядженням Бородянської районної державної адміністрації Київської області від 27 листопада 2019 року № 337, з якого вбачається, що ОСОБА_3 була призначена опікуном над дитиною, позбавленою батьківського піклування, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_7 . 
		 
		Доводи касаційної скарги про те, що  ОСОБА_3 не є представником органу опіки та піклування або служби у справах дітей чи прокурором, а відтак не могла бути звільнена від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на підставі пункту 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», не заслуговують на увагу з огляду на таке.
		 
		Згідно з пунктом 7 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються громадяни, які у випадках, передбачених законодавством, звернулися із заявами до суду щодо захисту прав та інтересів інших осіб.
		 
		Відповідно до пункту 14 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви, апеляційної та касаційної скарги про захист прав малолітніх чи неповнолітніх осіб.
		 
		Частиною першою статті 59 ЦПК України передбачено, що права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом.
		 
		Апеляційну скаргу на рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 лютого 2020 року в цій справі було подано в інтересах малолітньої ОСОБА_4 її опікуном - ОСОБА_3 .
		 
		За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що судовий збір за подання апеляційної скарги ОСОБА_3 , яка діє в інтересах малолітньої ОСОБА_4 , не справляється відповідно до пункту 14 частини другої статті 3 Закону України «Про судовий збір».
		 
		Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
		 
		Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
		 
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).
		 
		Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.
		 
		Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
		 
		Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		 
		Постанову Харківського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Судді:В. А. Стрільчук   В. М. Ігнатенко    С. О. Карпенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...