Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 757/9647/20-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 10.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 14.09.2021.
Дата набрання законної сили: 06.09.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		06 вересня 2021 року 
		м. Київ
		справа № 757/9647/20-ц
		провадження №22-ц/824/3739/2021
		Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
		головуючого - суддіЛапчевської О.Ф.,суддівБолотова Є.В., Музичко С.Г.,за участю секретаря судового засідання                                  Потапьонок К.В.,учасники справи: представник позивача ОСОБА_1 ,
		представник відповідача Денисюк Н.О.,
		розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» - Денисюк Надії Олександрівни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2020 року /суддя Матійчук Г.О./
		у справі за позовом ОСОБА_2 до громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» про визнання наказу протиправним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по заробітній платі, -
		 
		В С Т А Н О В И В:
		 
		Позивач звернувся до суду із вказаним позовом до відповідача, в якому просив визнати своє звільнення з посади генерального секретаря ФВСУ на підставі наказу №20/09/19-ЗК від 20.09.2019 року протиправним та поновити на посаді генерального секретаря ФВСУ, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу з 20.09.2019 по 20.02.2020 р.р. в сумі 120 025,50 грн та стягнути заборгованість по заробітній платі за період з 01.07.2019 по 20.09.2019 р.р. в сумі 62 844,65 грн.
		Рішенням  Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2020 року позов задоволено частково. Ухвалено визнати наказ №20/09/19 від 20 вересня 2019 року про звільнення ОСОБА_2 з посади генерального секретаря Громадської організації Федерація велосипедного спорту України протиправним та поновити ОСОБА_2 на вказаній посаді; стягнути з Громадської організації Федерація велосипедного спорту України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 20 вересня 2019 року по 20 лютого 2020 року (за 106 робочих днів прогулу) 119 732,30 грн.; стягнути з Громадської організації Федерація велосипедного спорту України на користь ОСОБА_2 заборгованість по заробітній платі за період з 01 липня 2019 року по 20 вересня 2019 року в сумі 66 643,25 грн.; стягнути з Громадської організації Федерація велосипедного спорту України на користь держави судовий збір 3 502,52 грн. /а.с. 40-42/
		Не погоджуючись з вказаним рішенням, представник громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» - Денисюк Н.О. звернулась з апеляційною скаргою, в якій просила рішення скасувати, відмовивши у задоволенні позовних вимог.
		На підтвердження вимог, викладених в апеляційній скарзі, апелянт посилалась на необґрунтованість висновків суду першої інстанції. Вважає, що судом першої інстанції не повно з`ясовані обставини справи, зокрема те, що суд не надав належну оцінку тому, що на момент звернення до суду із позовною заявою пройшло майже півроку із дня звільнення. Фактично позивач до лютого 2020 року навіть не знав чи він виконує свої посадові обов`язки, чи перебуває досі на займаній посаді, а тому не визначено, в чому саме полягало порушення його прав на момент звернення до суду. Позивач сам підтвердив, що 8 листопада 2019 року виявив бажання звільнитись із займаної посади з 21 листопада 2019 року, а фактично з початку вересня 2019 року не виконував своїх обов`язків. Право працівника на звернення до суду не є необмеженим та підлягає захисту в передбаченому законом порядку. Так, статтею 233 Кодексу законів про працю України (КЗпП) встановлено спеціальні строки звернення працівника до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. Подаючи запит в лютому 2020 року, представник позивача просив надати довідку про доходи позивача за період з 01.10.2018 р. по 01.10.2019 p., що свідчить про те, що позивач був обізнаний про своє звільнення наказом від 20 вересня 2019 року, оскільки запитуваний період ніяк не співвідноситься із датою запиту, чи навіть із заявою про звільнення від 8 листопада 2019 року. Також інші питання в запиті сформульовані таким чином, що позивач був обізнаний про своє звільнення на момент подачі запиту. Наголошувала також, що суд задовольнив вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі та середнього заробітку за час вимушеного прогулу виключно на основі документів, які надав позивач, а саме копії штатного розпису відповідача від 31 жовтня 2018 року. В матеріалах справи немає інформації, що оригінал такого штатного розпису надавався суду для огляду, а тому не зрозуміло, як суд встановив достовірність такого документу.  У відповідача відсутні накази, розпорядження за 2017, 2018 та 2019 (по 20 серпня) роки, накази з кадрових питань за 2017, 2018 та 2019 роки, звіти про використання доходів (прибутків) з додатками за період з 2017, 2018 та 2019, звіти за договором з Міністерством молоді та спорту України, зарплатні відомості, накази про прийняття на роботу/звільнення з роботи працівників, трудові договори з працівниками, посадові інструкції працівників, графіки надання щорічних відпусток, книги обліку трудових книжок працівників, документи бухгалтерського обліку та фінансової звітності Федерації за 2017, 2018 та 2019 роки. Отже, суд не встановив звідки позивач міг отримати копію штатного розпису, чи відповідає надана копія достовірному оригіналу та чи він був дійсним на дату обрахунку середнього заробітку за липень-серпень 2019 року.
		Представник позивача звернувся з відзивом на апеляційну скаргу, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її доводів. Вказував на те, що матеріалами справи підтверджується, що лише 08.11.2019 року позивачем було направлено відповідачу заяву про звільнення, однак така заява відповідачем задоволена не була, відсутні докази, що за нею прийнято рішення в порядку, визначеному КЗпП України. Звертав увагу на те, що в оскаржуваному наказі про звільнення позивача від 20.09.2019 року вказана, як підстава його видачі - Заява ОСОБА_2 . Разом з тим, такої заяви на момент видачі такого наказу не існувало, а відповідач не надав суду першої чи апеляційної інстанції доказів існування такої заяви. Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач міг знати, бути обізнаним про своє звільнення із займаної посади 20.09.2021 року, спростовуються тим, що відлік строків у справах про звільнення відбувається з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Щодо позовів про стягнення заробітної плати - такий строк взагалі не обмежується. В частині доказів невиплати заробітної плати, наголошував, що обов`язок організувати бухгалтерський облік на підприємстві покладено на власника або уповноважений ним орган, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що саме відповідач має довести, що він виплатив позивачу заробітну плату. Відомості щодо виплати заробітної плати не обмежуються лише первинною документацією працедавця. Отже відсутність у відповідача первинної документації не є підставою для не нарахування та не виплати позивачу заробітної плати. Наголошував, що у матеріалах справи містяться докази, що вказують на об`єктивний розмір заробітної плати позивача, а саме - копія штатного розпису відповідача, затверджена наказом №19 від 31.10.2018, відповідач під час дослідження зазначених доказів своїх сумнівів у їх належності та допустимості не заявляв, під сумнів їх зміст - не ставив. Так само, в апеляційній скарзі відповідачем не наведено жодних доказів того, що вказаний штатний розпис є недостовірним чи отриманий позивачем, як посадовою особою відповідача з порушенням встановленого порядку. Не надано письмових, належних та допустимих доказів існування іншого штатного розпису. Відповідач не навів причин, із яких ним не було відновлено відомості щодо нарахування і виплати заробітної плати, і позивачу і іншим працівникам, шляхом отримання відомостей про рух коштів по рахунку відповідача впродовж спірного періоду.
		Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи представників позивача та відповідача, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи, матеріали справи в межах апеляційного оскарження, вважає, що  апеляційна скарга  підлягає задоволенню, а судове рішення скасуванню з відмовою у задоволенні позовних вимог,  на підставі наступного.
		Судом встановлено, що позивач працював в ФВСУ на посаді генерального секретаря /а.с. 17/.
		Згідно наказу №20/09/19-ЗК від 20.09.2019 року ОСОБА_2 було звільнено з роботи за власним бажанням згідно з ст. 38 КЗпП, на підставі його заяви /а.с. 17/.
		Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції керувався нормами ч. 1 ст. 38 КЗпП про те, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. 
		Судом зроблено висновок про те, що факт звернення позивача до суду із вказаним позовом про визнання наказу про звільнення протиправним та про поновлення на роботі свідчить про незгоду позивача із звільненням. Відповідач же в свою чергу не надав належних та обґрунтованих доказів про законність звільнення позивача, тому, суд першої інстанції дійшов висновку, що звільнення позивача відбулось не на підставі його заяви, а отже поза його волею.
		Згідно відомостей із ЄДР відповідач станом на день ухвалення рішення не перебуває в стані припинення та/або ліквідації.
		Позивачем надано копію штатного розпису відповідача та розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з якого вбачається, що його заробітна плата була встановлена на рівні 24 850 грн на місяць.
		За ч. 2 ст. 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		При визначенні середньої заробітної плати суд першої інстанції керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. №100 (п. 21 Постанови).
		Судом першої інстанції наведено такий розрахунок.
		Два останні місяці, які передували звільненню позивача є: липень та серпень 2019 року.
		В липні 2019 року було 23 робочі дні; в серпні - 21.
		Разом 44 робочі дні. Отже середньоденний заробіток позивача складає 1 129,55 грн (24 850х2?44 = 1 129,55 грн).
		З дати звільнення (20.09.2019 року) по 20.02.2020 року кількість робочих днів становить - 106.
		106 днів х 1 129,55 грн = 119 732,30 грн.
		Отже позовна вимога в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період з 20.09.2019 по 20.02.2020 року становить 119 732,30 грн, а не як зазначив позивач 120 025,50 грн. Отже вимога в цій частині позову підлягає частковому задоволенню.
		Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку і про те, що з відповідача на користь позивача належить стягнути заборгованість по заробітній платі за період з 01.07.2019 року по 20.09.2019 року. Згідно розрахунку позивача заборгованість становить 62 844,65 грн. Відповідачем цей розрахунок не спростований і свій не надано, отже судом першої інстанції взято за основу розрахунок позивача.
		Враховуючи факт звернення позивача до суду із даним позовом, а також відсутність відзиву (заперечень) відповідача на позов, судом першої інстанції встановлено факт порушення прав позивача на отримання винагороди за свою працю.
		Однак з таким висновком суду погодитись не можна з наступних підстав.
		Звертаючись з позовом, ОСОБА_2 вказує на те, що перестав отримувати заробітну плату з 01.07.2019 р.
		Також в матеріалах справи міститься наказ від 20.09.2019 р. №20/09/19-3К щодо звільнення ОСОБА_2 за власним бажанням, підстава: заява ОСОБА_2 /а.с. 17/
		В суді апеляційної інстанції представник ОСОБА_2 наголошував на тому, що позивач подав заяву про звільнення у листопаді 2019 р., однак, жодних дій після цього не вчинив, до роботодавця не звертався ані за розрахунком ані за видачею трудової книжки.
		Статтею 233 КЗпП встановлено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
		Таким чином, щонайменше з листопада 2019 року, позивач був обізнаний, що буде звільнятись, оскільки не заперечує написання заяви про звільнення.
		Водночас, суд першої інстанції встановлюючи, що факт звернення позивача до суду із вказаним позовом про визнання наказу про звільнення протиправним та про поновлення на роботі свідчить про незгоду позивача із звільненням, не звернув уваги на те, що позивач, на підтвердження своєї позиції, не вчиняє жодних дій щодо звернення до роботодавця з вимогою здійснення розрахунку.
		Таким чином, доводи щодо незаконності звільнення апеляційним судом відхиляються, як такі, що суперечать заяві позивача, написаної в листопаді 2019 р. про звільнення, а позивачу копія наказу про звільнення та трудова книжка не видавались за відсутністю будь-яких дій з боку позивача щодо їх отримання.
		Крім того, в матеріалах справи міститься відповідь на адвокатський запит, за якою Федерація повідомляє, що у зв`язку зі зміною керівництва, документація не збереглась, а тому неможливо надати довідку про розрахунок з ОСОБА_2 як і надати довідку про доходи.
		Суд першої інстанції на вказане уваги не звернув, розрахунки невиплаченої заробітної плати обґрунтовував копією штатного розпису, який суд апеляційної інстанції піддає сумніву, оскільки він введений в дію 01.11.2018 р., посадовий оклад трьох штатних одиниць в ньому взагалі відсутній, як і відсутні докази того, що він діяв на момент звільнення позивача.
		Апеляційною інстанцією в порядку підготовки справи до розгляді здійснено запит щодо отриманих ОСОБА_2 доходів, водночас податковою службою роз`яснено про надання такої інформації за окремим процесуальним документом про її витребування.
		Апелянтом необхідного клопотання не подано, водночас, суд апеляційної інстанції позбавлений права збирання доказів в інтересах позивача.
		Жодна зі сторін спору не може надати відомості щодо доходів ОСОБА_2 , при цьому, апеляційний суд наголошує на диспозитивності цивільного процесу та обов`язку суду розглядати справи в межах заявлених вимог.
		Таким чином, докази, що містяться у матеріалах справи не є достатніми для висновків щодо незаконності звільнення та розрахунку середнього заробітку, оскільки  докази, надані позивачем не мають оригіналів та не підтверджені податковою службою.
		Відповідно до ст. 79 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
		Ст. 80 ЦПК України встановлює, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
		Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Водночас, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. /ст. 81 ЦПК України/
		Рішення суду першої інстанції ухвалено при недостатності доказів, а тому підлягає скасуванню, позов задоволенню не підлягає.
		Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.
		Керуючись ст.ст.  375, 381, 382 ЦПК України, суд, - 
		 
		П О С Т А Н О В И В :
		 
		Апеляційну скаргу  представника громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» - Денисюк Надії Олександрівни на рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2020 року - задовольнити.   
		Рішення Печерського районного суду міста Києва від 11 вересня 2020 року - скасувати.
		У задоволенні позову ОСОБА_2 до громадської організації «Федерація велосипедного спорту України» про визнання наказу протиправним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по заробітній платі - відмовити.
		Постанова суду апеляційної інстанції касаційному оскарженню не підлягає. 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
		 
		Головуючий:                                        Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...