Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 916/2813/18 : Господарські справи (до 01.01.2019); Укладення, зміни, розірвання, виконання договорів (правочинів) та визнання їх недійсними, зокрема:; Визнання договорів (правочинів) недійсними; інші договори.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 16.09.2021. Забезпечено надання загального доступу: 20.09.2021.
Дата набрання законної сили: 14.09.2021
Номер судового провадження: 12-71гс20

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		 
		ОКРЕМА ДУМКА 
		 
		суддів Великої Палати Верховного Суду Власова Ю. Л., Британчука В. В., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б. щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18(провадження № 12-71гс20)
		Короткий зміст позовних вимог та обставин справи, встановлених судами
		ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до ОСОБА_2 (далі також - відповідачка 1), ОСОБА_3 (далі також - відповідачка 2) про визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі Приватного підприємства «Ніка-2» (далі - ПП «Ніка-2»). Позовні вимоги мотивував так.
		ПП «Ніка-2» створено відповідачкою 1 у 2001 році (під час перебування у шлюбі з позивачем) зі статутним капіталом у розмірі 500 грн. На підставі рішення засновника ПП «Ніка-2» від 19 вересня 2005 року № 2 введено до складу засновників підприємства позивача та відповідачку 2 (дочку ОСОБА_2 ).
		У подальшому рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09 січня 2013 року № 1, збільшено статутний капітал ПП «Ніка-2» до 30 000 000 грн та визначено вклади засновників у цьому статутному капіталі таким чином: відповідачка 1 - 18 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 60 %; позивач - 6 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 20 %; відповідачка 2 - 6 000 000 грн, що відповідає частці у розмірі 20 %.
		13 липня 2015 року між відповідачками був укладений договір дарування частки у статутному капіталі підприємства (далі - спірний договір), за яким відповідачка 1 подарувала відповідачці 2 частку у статутному капіталі ПП «Ніка-2» у розмірі 40 %, що складає 12 000 000 грн (на момент укладення спірного договору позивач та відповідачка 1 також перебували у шлюбі).
		Позивач не уповноважував відповідачку 1 на розпорядження спільним сумісним майном подружжя, а саме часткою у статутному капіталі ПП «Ніка-2». У зв`язку із цим позивач вважає, що спірний договір має бути визнаний судом недійcним на підставі частини четвертої статті 369 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
		Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій та підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду 
		Рішенням Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року, у позові відмовлено.
		Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що укладення відповідачкою 1 спірного договору не потребувало згоди позивача, отже, вчинення цього правочину не суперечить приписам статей 61 та 65 Сімейного кодексу України (далі - СК України), у зв`язку із чим підстави для визнання його недійсним відсутні.
		Позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі - Касаційний господарський суд) з касаційною скаргою, в якій просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
		Ухвалою від 09 вересня 2020 року Касаційний господарський суд передав справу № 916/2813/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 302 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки вона містить виключні правові проблеми: щодо юрисдикції спорів, предметом яких є визнання недійсним укладеного одним із подружжя без згоди іншого з подружжя договору відчуження частки приватного підприємства, створеного за рахунок спільного майна; визначення правового режиму майна приватного підприємства; правової природи приватного підприємства та його співвідношення з товариством з обмеженою відповідальністю.
		Короткий зміст постанови Великої Палати Верховного Суду 
		Постановою Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року рішення Господарського суду Одеської області від 05 грудня 2019 року та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 09 червня 2020 року змінено шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови. При цьому Великої Палати Верховного Суду дійшла таких висновків:
		Щодо правової природи приватного підприємства
		Приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови).
		За ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
		Якщо приватне підприємство створене для ведення підприємницької діяльності й розподілу прибутку між учасниками (засновниками), то таке приватне підприємство є підприємницьким товариством (пункт 8.18 постанови).
		Встановлення виду підприємницького товариства, до якого належить приватне підприємство, а саме, що приватне підприємство є господарським товариством або кооперативом, у кожному конкретному випадку зумовлюватиме застосування до спірних правовідносин відповідного законодавства, зокрема законів України «Про господарські товариства», «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», «Про кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію» (пункт 8.19 постанови). 
		Для визначення виду підприємницького товариства, до якого належить ПП «Ніка-2» у цій справі, слід виходити з такого. У справі, яка розглядається, судами встановлено, що це підприємство створено з метою здійснення ринкових взаємовідносин і отримання прибутку шляхом виконання робіт і надання послуг у сферах, визначених предметом його діяльності; ПП «Ніка-2» має статутний капітал, поділений на частки, та не встановлено наявності в його статуті положень, які передбачають, що один член кооперативу має один голос у вищому органі, зокрема, з можливістю мати додаткову кількість голосів, а також що його учасники несуть відповідальність за зобов`язаннями приватного підприємства. ПП «Ніка-2»не випускає акції, а тому воно не може бути акціонерним товариством. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що ПП «Ніка-2» у цій справі є товариством з обмеженою відповідальністю (пункт 8.20, 8.21, 8.22 - 8.25 постанови).
		Інститут аналогії закону при вирішенні цієї справи не застосовується, оскільки відносини з управління та діяльності ПП «Ніка-2» як підприємницького товариства безпосередньо врегульовані Законом України «Про господарські товариства» в редакції, чинній на момент укладення спірного договору (пункт 8.32 постанови).
		Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою у статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
		Чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя (пункт 8.58 постанови). 
		Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину (пункт 8.60 постанови).
		Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно (пункт 8.64 постанови).
		Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65 постанови). 
		У зв'язку з наведеним Велика Палата Верховного Суду відступила від свого висновку, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору (пункт 8.67 постанови).
		Щодо суті позовної вимоги
		Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою, зокрема, уклавши договір про поділ майна, що є у спільній сумісній власності. Поділ спільного майна подружжя означає припинення права спільної сумісної власності подружжя на це майно і виникнення на її основі приватної (роздільної) власності або спільної часткової власності подружжя (пункт 8.73, 8.74 постанови). 
		Добровільний поділ майна подружжя передбачає наявність взаємної волі подружжя на припинення режиму спільної сумісної власності щодо належного їм майна (8.75 постанови). 
		Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділено між ними як у рівних, так і в інших частках за взаємною домовленістю. Предметом договору про поділ спільного майна подружжя може бути як все майно (майнові права), що були набуті подружжям за час шлюбу, так і його частина. Договір про поділ майна подружжя може бути укладений з умовою виплати грошової компенсації або без неї (пункт 8.88, 8.90 постанови).
		Оскільки рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09 січня 2013 року № 1, збільшено статутний капітал до 30 000 000 грн та розподілено його між засновником ПП «Ніка-2» - одним з подружжя та новими учасниками товариства, у тому числі іншим з подружжя, з точки зору норм сімейного законодавства (статті 63 та 64 СК України) слід дійти до висновку, що між подружжям таким чином відбувся поділ статутного капіталу ПП «Ніка-2», який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя (пункт 8.92 постанови).
		Зазначений поділ оформлений відповідно до статті 207 ЦК України (правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони) та статті 208 ЦК України (у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу) (пункт 8.93 постанови).
		Після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям, частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_2 частини власної частки іншому учаснику товариства не потрібна (пункт 8.94 постанови).
		Позиція ОСОБА_2 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09 січня 2013 року № 1, не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток у статутному капіталі приватного підприємства, відчуження частки ОСОБА_2 згоди іншого з подружжя в цьому випадку не потребує, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а оцінка цих правочинів сторонами для суду не є обов`язковою (пункт 8.95 постанови).
		Причини незгоди з постановою Великої Палати Верховного Суду
		Не можемо погодитись з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.
		Щодо правової природи приватного підприємства
		1. Згідно із частиною першою статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням: а) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного в касаційній скарзі та відзиві на касаційну скаргу; б) доводів, за якими суд касаційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої та (або) апеляційної інстанції; в) висновків за результатами розгляду касаційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд.
		У постанові в цій справі Велика Палата Верховного Суду, пославшись на частину першу статті 63 Господарського кодексу України (далі - ГК України), зробила висновок, що приватне підприємство - це не окрема організаційно-правова форма юридичної особи, а класифікуюча ознака юридичних осіб залежно від форми власності (пункт 8.16 постанови). А після цього, не посилаючись на будь-які норми права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що за ознакою наявності чи відсутності учасників юридичні особи поділяються на товариства та установи, у зв`язку із чим приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника (пункт 8.17 постанови).
		У частині першій статті 63 ГК України наведена класифікація підприємств на види залежно від форм власності, на основі якої вони діють. Але із судження, що приватне підприємство діє на основі приватної власності, жодним чином не можна зробити логічний висновок, що приватне підприємство не є організаційно-правовою формою юридичної особи, а тим більше висновок, що приватне підприємство є товариством.
		При цьому Велика Палата Верховного Суду залишила поза увагою: 1) норму частини першої статті 83 ЦК України, що юридичні особи можуть створюватися не тільки у формі товариств та установ, а і в інших формах, встановлених законом; 2) норму частини другої статті 55 ГК України, що суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу; 3) норму частини першої статті 62 ГК України, що підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб; 4) норми статті 63 «Види та організаційні форми підприємств» ГК України, що залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб; 5) норми глави 11 «Приватні підприємства. Інші види підприємств» ГК України, які виділяють приватні підприємства як окремий вид суб`єктів господарювання у розділі ІІ «Суб`єкти господарювання» ГК України, поряд з іншими підприємствами та господарськими товариствами.
		З указаних норм чітко вбачається, що юридичні особи можуть створюватися не тільки у формі товариств та установ, а і в інших формах, встановлених законом. Однією з таких форм є підприємства (в тому числі приватні підприємства), створення та діяльність яких регулюється нормами ГК України. Отже, за чинним законодавством України господарське товариство та приватне підприємство є окремими організаційними формами юридичних осіб, суб'єктів господарювання, діяльність яких регулюється різними законодавчими актами. Цей висновок підтверджується також суспільною практикою застосування зазначених норм права. Напевно громадянам не було б сенсу створювати в країні більше 600 000 товариств з обмеженою відповідальністю та 200 000 приватних підприємств, якщо б вони були тотожними та жодним чином не різнились. 
		На жаль, Велика Палата Верховного Суду зазначених норм права не помітила, інакше б мала про них зазначити та протлумачити. Без цього такий спрощений висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що приватне підприємство є товариством, оскільки воно має хоча б одного учасника, виглядає невмотивованим. 
		2. Відповідно до статей 1, 2 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» підприємство - самостійний господарюючий статутний суб`єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). В Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу підприємства; господарське товариство; підприємство, яке засноване на власності об`єднання громадян; комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство.
		Згідно з нормами статей 5, 6, 9 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації або за рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України. Підприємство діє на підставі статуту. Статут затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств - власником майна за участю трудового колективу. До статуту можуть включатися положення, пов`язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про товарний знак та інше.
		Відповідно до статті 10 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності або повного господарського відання. Джерелами формування майна підприємства є: грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; інші джерела.
		Згідно зі статтею 14 Закону України від 27 березня 1991 року № 887-XII «Про підприємства в Україні» управління підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу. Власник здійснює свої права по управлінню підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи. Власник або уповноважені ним органи можуть делегувати ці права раді підприємства (правлінню) чи іншому органові, який передбачений статутом підприємства і представляє інтереси власника та трудового колективу. Вищим керівним органом колективного підприємства є загальні збори (конференція) власників майна. Виконавчі функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.
		Відповідно до статті 1 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» господарськими товариствами цим Законом визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об`єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
		Згідно зі статтею 4 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі установчого договору і статуту, повне і командитне товариство - установчого договору. Установчі документи повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників тощо. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.
		Наведені норми права, які діяли з 1991 року, визначали приватне підприємство та господарське товариство окремими видами підприємств. Головна різниця між ними полягала в тому, що приватне підприємство могло бути засновано лише одним засновником, а господарське товариство могло бути створено лише двома і більше засновниками за укладеною ними угодою.
		Відповідно до цієї принципової різниці у статусі приватного підприємства і господарського товариства склалась така суспільна практика: коли людина бажала або могла створити юридичну особу одноосібно, вона створювала приватне підприємство; у разі коли декілька осіб разом бажали або могли створити юридичну особу, вони створювали господарське товариство.
		Такий стан регулювання існував до 2004 року, коли був прийнятий ЦК України, частина друга статті 83 якого встановлювала, що господарське товариство може бути створено однією особою, а також ГК України, статті 63, 113 якого дозволяли створення приватного підприємства кількома особами.
		За ці роки в Україні було створено більше 600 000 товариств з обмеженою відповідальністю, які діяли на підставі ЦК України та Закону України «Про господарські товариства», а також більше 200 000 приватних підприємств, які діяли на підставі Закону України «Про підприємства в Україні», ГК України та положень їхніх статутів.
		При цьому правове регулювання діяльності приватних підприємств, визначене нормами Закону України «Про підприємства в Україні», ГК України та положеннями їх статутів, суттєво відрізнялось від правового регулювання діяльності господарських товариств, визначеного нормами ЦК України та Закону України «Про господарські товариства».
		Зокрема, у цій справі ПП «Ніка-2» було створено у вересні 2001 року одноосібно відповідачкою 1. Лише у вересні 2005 року (після прийняття ЦК України та ГК України) до складу ПП «Ніка-2» були прийняті позивач і відповідачка 2. 
		Положення статуту ПП «Ніка-2» відповідали правовим нормам Закону України «Про підприємства в Україні» та ГК України, проте не відповідали нормам ЦК України, Закону України «Про господарські товариства», і тим більше Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», оскільки ці законодавчі акти до діяльності приватних підприємств не застосовувались.
		Наприклад, згідно з пунктом 4.6 статуту ПП «Ніка-2» загальні збори підприємства скликаються директором або за ініціативою 20 % частки голосів від загального складу засновників. Натомість відповідно до частини першої статті 31 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» загальні збори учасників скликаються на вимогу учасника або учасників товариства, які на день подання вимоги в сукупності володіють 10 або більше відсотками статутного капіталу товариства.
		Далі відповідно до пункту 4.10 статуту ПП «Ніка-2» рішення загальних зборів вважається прийнятим за умови підтримки його більш ніж 50% від загальної кількості голосів. Проте частина друга статті 30 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлює певні питання, які приймаються одностайно всіма учасниками товариства.
		До того ж норми Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» встановлюють значно більше обмежень та покладають значно більше зобов`язань на товариства з обмеженою відповідальністю та їх учасників, ніж норми ГК України на приватні підприємства, більша частина діяльності яких регулюється їхніми статутами.
		Прийнявши висновок, що всі приватні підприємства є господарськими товариствами, зокрема у цій справі - товариством з обмеженою відповідальністю (пункти 8.18, 8.19, 8.25 постанови), Велика Палата Верховного Суду поширила дію всіх заборон, обмежень та зобов'язань, встановлених ЦК України, Законом України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» для господарських товариств, на діяльність приватних підприємств та їх учасників.
		Більш того, за цим висновком Великої Палати Верховного Суду всі дії приватних підприємств в Україні, які були вчинені ними на підставі тих положень їхніх статутів, що не відповідають нормам Закону України «Про господарські товариства», Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», можуть бути оспорені та скасовані як незаконні. Масштаб і наслідки цього, з огляду на велику кількість приватних підприємств в Україні, важко спрогнозувати.
		Очевидно, що такий висновок Великої Палати Верховного Суду не відповідає частині першій статті 8 (яка визнає принцип верховенства права, складовою частиною якого є принцип правової визначеності) та частині першій статті 19 Конституції України.
		3. Дійсно, у правовій науці тривалий час точаться дискусії щодо доцільності існування підприємств як організаційно-правової форми юридичної особи. Проте врегулювання діяльності підприємств, зокрема приватних підприємств, у разі суспільної потреби в цьому, може здійснювати виключно законодавець шляхом прийняття відповідних законів.
		Судові органи у випадку наявності прогалин у законодавчому регулюванні приватних підприємств, які потрібно заповнити, можуть при вирішенні спору застосувати окремі норми законодавства, які регулюють діяльність господарських товариств у подібних за змістом відносинах, виключно за аналогією закону, якщо це не суперечить положенням статутів цих приватних підприємств.
		Щодо згоди одного з подружжя на розпорядження іншим часткою у статутному капіталі приватного підприємства, яка є їх спільною сумісною власністю
		1. У цьому розділі постанови Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя (пункт 8.58 постанови). Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно (пункт 8.64 постанови). Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (пункт 8.65 постанови). 
		До таких висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла, аналізуючи норми трьох статей: частини другої статті 369 ЦК України, частини другої статті 65 СК України та пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України.
		Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. 
		Згідно із частиною другою статті 65 СК України при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
		Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
		Указані норми частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України дійсно встановлюють правову презумпцію, суть якої полягає в тому, що у разі укладення правочину щодо розпорядження спільним майном одним із подружжя припускається, що він діє за згодою другого з подружжя, тобто волевиявлення на укладення такого правочину є у обох з подружжя як спільних сумісних власників, незважаючи на те, що договір укладає лише один з них. 
		Метою цієї презумпції є правова визначеність у відносинах власності, щоб ніхто, крім самого подружжя, не міг поставити під сумнів правомірність розпорядження одним з подружжя спільним майном. Тому норма другого речення частини другої статті 65 СК України надає право оспорення такого правочину тільки дружині та чоловіку.
		Норма пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України визначає загальні засади цивільного законодавства, зокрема добросовісність, яких повинні дотримуватись всі учасники цивільних відносин.
		Жодний спосіб тлумачення наведених трьох норм права, в тому числі системний, не дозволяє зробити висновок, якого дійшла Велика Палата Верховного Суду, що вказана презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача та що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого може бути підставою визнання відповідного правочину недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, тобто знав чи не міг не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
		Цей висновок Великої Палати Верховного Суду не лише заснований на довільному тлумаченні указаних норм права, а й прямо суперечить положенню частини другої статті 65 СК України, яке надає право дружині або чоловіку звернутись до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди. Тобто договір з розпорядження спільним майном визнається недійсним лише з тієї підстави, що він укладений одним з подружжя без згоди другого з подружжя (оскільки відсутнє волевиявлення обох власників спільного майна). При цьому жодної додаткової умови у вигляді недобросовісності набувача для визнання такого правочину недійсним частина друга статті 65 СК України не містить.
		Слід зазначити, що норма частини другої статті 65 СК України про недійсність правочину, укладеного поза волею спільного власника (одного з подружжя), кореспондується з нормою частини першої статті 388 ЦК України, яка встановлює, що власник має право витребувати своє майно навіть від добросовісного набувача, якщо це майно вибуло з володіння власника не з його волі.
		Зазначені норми мають спільне регулювання, спрямоване на захист прав власників від незаконного позбавлення їх права власності на майно та недопущення втрати ними належного їм майна. Саме в цих нормах відбивається принцип непорушності права власності, закладений у частині четвертій статті 41 Конституції України, який встановлює, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
		Очевидно, що висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого, а саме відчуження спільного майна без волевиявлення його власника, може бути підставою визнання відповідного правочину недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, не відповідає принципу непорушності права власності, закладеному в частині четвертій статті 41 Конституції України.
		Вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду безпідставно відступила від свого висновку, викладеного у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18), що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору (пункт 8.67 постанови).
		2. Згідно із частиною першою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		У цій справі ніхто зі сторін не ставив питання про добросовісність або недобросовісність відчуження відповідачкою 1 та придбання відповідачкою 2 спільного майна. Відповідно суди попередніх інстанцій також не досліджували цього питання та не застосовували відповідних норм права, в тому числі пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України. У касаційній скарзі позивач жодних доводів та вимог щодо добросовісності або недобросовісності відчуження відповідачкою 1 та придбання відповідачкою 2 спільного майна не заявляв.
		За таких обставин висновок Великої Палати Верховного Суду про те, що договір з розпорядження спільним майном одним з подружжя без згоди другого може бути визнаний недійсним лише за умови, коли набувач цього майна діяв недобросовісно, явно виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції, встановлені частиною першою статті 300 ГПК України.
		Щодо суті позовної вимоги
		У цьому розділі постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновків, що рішенням загальних зборів засновників, оформленим протоколом від 09 січня 2013 року № 1, було збільшено статутний капітал та розподілено його між засновником ПП «Ніка-2» (одним з подружжя) та новими учасниками підприємства, у тому числі іншим з подружжя. Таким чином, між подружжям відбувся поділ статутного капіталу підприємства, який до цього перебував у режимі спільного майна подружжя (пункт 8.92 постанови). Зазначений поділ оформлений правочином у письмовій формі відповідно до статей 207, 208 ЦК України (пункт 8.93 постанови). Після розподілу збільшеного статутного капіталу між подружжям частки, визначені ним у статутному капіталі приватного підприємства, стали особистою власністю кожного з подружжя, а тому згода ОСОБА_1 на дарування ОСОБА_2 частини власної частки не потрібна (пункт 8.94 постанови). При цьому позиція ОСОБА_2 не змінює правової природи рішення загальних зборів від 09 січня 2013 року № 1 та не змінює правового режиму належних кожному з подружжя часток, оскільки встановлення правової природи правочинів, що вчиняються учасниками спору, є обов`язком суду, а їх оцінка сторонами для суду не є обов`язковою (пункт 8.95 постанови).
		1. Вважаємо, що наведені висновки є помилковими з причини неврахування Великою Палатою Верховного Суду правової природи частки у статутному капіталі підприємства.
		Відповідно до частини першої статті 113 ЦК України господарським товариством є юридична особа, статутний (складений) капітал якої поділений на частки між учасниками. Господарські товариства можуть бути створені у формі повного товариства, командитного товариства, товариства з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерного товариства.
		Згідно із частиною першою статті 140 ЦК України товариством з обмеженою відповідальністю є засноване одним або кількома особами товариство, статутний капітал якого поділений на частки, розмір яких встановлюється статутом.
		Відповідно до частини першої статті 152 ЦК України акціонерне товариство - господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями.
		Згідно із частиною першою статті 116 ЦК учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом: 1) брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі, крім випадків, встановлених законом; 2) брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину (дивіденди); 3) вийти у встановленому порядку з товариства; 4) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом; 5) одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом. Учасники господарського товариства можуть також мати інші права, встановлені установчим документом товариства та законом.
		Відповідно до частини першої статті 167 ГК України корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.
		Згідно зі статтею 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
		Відповідно до частини першої статті 178 ЦК України об`єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід`ємними від фізичної чи юридичної особи.
		Згідно зі статтею 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами.
		Відповідно до статті 194 ЦК України цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов`язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.
		Згідно із частиною першою статті 190 ЦК України в Україні в цивільному обороті можуть бути, зокрема, пайові цінні папери, які засвідчують участь власника таких цінних паперів (інвестора) у статутному капіталі та/або активах емітента (у тому числі активах, які знаходяться в управлінні емітента) та надають власнику зазначених цінних паперів (інвестору) право на отримання частини прибутку (доходу), зокрема у вигляді дивідендів, та інші права, встановлені законодавством, а також проспектом цінних паперів або рішенням про емісію цінних паперів.
		З наведених норм права вбачається, що частка у статутному капіталі приватного підприємства є оборотоздатним об'єктом цивільного права. Змістом частки є сукупність прав, у тому числі корпоративних, установлених законом і статутом підприємства, які отримує учасник приватного підприємства при набутті права власності на таку частку. Зазначені права учасник може використовувати окремо одне від одного, проте відчужити їх може лише у сукупності - шляхом відчуження належної йому частки. Окреме право, яке складає зміст частки, цивільної оборотоздатності не має.
		Указані вище правові норми розрізняють право на частку та права з частки (право на цінний папір та права за цінним папером). Право на частку виникає в особи з моменту набуття її у власність. Проте для того, щоб користуватись часткою (використовувати права з частки), особа має стати учасником приватного підприємства. При цьому час набуття особою прав на частку та прав з частки може збігатися або не збігатися. Особа може бути власником частки (мати право на частку), при цьому не бути учасником підприємства (не мати прав з частки).
		Відповідно до статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
		Згідно із частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку (доходу). Відповідно до частин першої - третьої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Згідно із частиною першою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Відповідно до частини першої статті 66 СК України подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності.
		Зазначені норми права встановлюють загальне правило, що майно (речі, гроші, майнові права), набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Дружина та чоловік володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження цим майном (речі, гроші, майнові права), в тому числі його відчуження, здійснюється подружжям за взаємною згодою.
		У разі придбання частки у статутному капіталі приватного підприємства дружина та чоловік набувають право спільної сумісної власності на таку частку. Якщо внаслідок придбання частки один з подружжя стає учасником підприємства, це свідчить про домовленість між подружжям (частина перша статті 66 СК України), що саме він буде використовувати корпоративні права, які походять з такої частки. При цьому вчинення одним з подружжя дій з розпорядження часткою, зокрема тих, наслідком яких є втрата права на частку (відчуження частки, вихід з числа учасників), можливе лише за згодою іншого з подружжя.
		В указаній справі подружжя ОСОБА_4 мали право спільної сумісної власності на частку 100% у статутному капіталі ПП «Ніка-2», при цьому корпоративні права, які походять з цієї частки, за домовленістю між подружжям, реалізовувала ОСОБА_2 , яка стала учасником цього приватного підприємства. 
		На загальних зборах засновників ПП «Ніка-2», оформлених протоколом від 09 січня 2013 року № 1, було прийняте рішення збільшити статутний капітал підприємства до 30 000 000 грн, визначити, що вклад ОСОБА_2 становить 18 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі 60 %, вклад ОСОБА_1 становить 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі 20 %, вклад ОСОБА_3 становить 6 000 000 грн, що відповідає частці у статутному капіталі у розмірі 20 %.
		Внаслідок цього рішення подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 отримали право спільної сумісної власності на частку 60 % у статутному капіталі ПП «Ніка-2» та частку 20 % у статутному капіталі цього підприємства. При цьому корпоративні права, які походять із частки 60 % у статутному капіталі ПП «Ніка-2», за домовленістю між подружжям (частина перша статті 66 СК України) мала реалізовувати ОСОБА_2 , а корпоративні права із частки 20 % у статутному капіталі цього підприємства відповідно мав реалізовувати ОСОБА_1 , які обидва стали учасниками ПП «Ніка-2».
		Про жодний поділ майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_4 , у вказаному протоколі загальних зборів засновників ПП «Ніка-2» не йшлося. Більш того, під час судового розгляду справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2 неодноразово стверджували, що частка 60 % у статутному капіталі цього підприємства перебувала у спільній сумісній власності подружжя.
		Зокрема, ОСОБА_2 зазначала про згоду ОСОБА_1 на відчуження нею зазначеної частки, надану на загальних зборах учасників ПП «Ніка-2» від 13 травня 2015 року, на яких він проголосував за передачу ОСОБА_2 належної їм частки 60 % у статутному капіталі підприємства ОСОБА_3 та підписав протокол зазначених зборів.
		Проте суди попередніх інстанцій вказане рішення, оформлене протоколом загальних зборів учасників ПП «Ніка-2» від 13 травня 2015 року, не дослідили та не надали йому жодної правової оцінки.
		Недослідження судами попередніх інстанцій у межах цієї справи рішення загальних зборів учасників ПП «Ніка-2» від 13 травня 2015 року унеможливило ухвалення обґрунтованого рішення, що відповідно до норм статті 310 ГПК України було підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.
		Отже, вважаємо помилковим висновок Великої Палати Верховного Суду про поділ подружжям статутного капіталу та особисту власність кожного з подружжя на належні їм частки внаслідок прийняття рішення загальних зборів засновників, оформленого протоколом від 09 січня 2013 року № 1.
		2. Відповідно до частини другої статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
		З наведеної норми вбачається, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду попередньої інстанції.
		Проте у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 Велика Палата Верховного Суду встановила обставину укладення подружжям ОСОБА_4 правочину про поділ спільного майна (частки у статутному капіталі ПП «Ніка-2»), яка не досліджувалась та не була встановлена у рішеннях судів попередніх інстанцій, що не відповідає частині другій статті 300 ГПК України.
		3. Ураховуючи вищевикладене, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала скасувати судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції для дослідження рішення загальних зборів учасників ПП «Ніка-2», оформленого протоколом від 13 травня 2015 року, та встановлення обставин надання чи ненадання ОСОБА_1 згоди на відчуження ОСОБА_2 належної подружжю частки у статутному капіталі цього приватного підприємства.
		 
		    Судді                                                                  Ю. Л. Власов
		 
		В. В. Британчук
		 
		І. В. Григор`єва
		 
		М. І. Гриців 
		 
		О. Б. Прокопенко

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...