Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 755/5802/20 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із сімейних відносин, з них.
Надіслано судом: не визначено. Зареєстровано: 26.09.2021. Оприлюднено: 27.09.2021.
Дата набрання законної сили: 21.09.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		   КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ  СУД
		                                   
		Апеляційне провадження                                            
		№ 22-ц/824/9510/2021
		 
		П О С Т А Н О В А
		 
		І М Е Н Е М          У К Р А Ї Н И
		 
		 
		          21 вересня 2021року                                                                    місто Київ
		                                                                                             справа №755/5802/20
		                              
		Київський апеляційний судв складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.
		                                      суддів: Ратнікової В.М., Левенця Б.Б.
		                                      за участю секретаря судового засідання - Савлук І.М.
		 
		розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року, ухвалене під головуванням судді Катющенко В.П., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання недійсним шлюбного договору,-
		   
		                                               В С Т А Н О В И В:
		В квітні 2020 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом, в якому просив:
		визнати частково недійсним, з моменту вчинення, шлюбний договір від 30 вересня 2013 року, укладений між ним та ОСОБА_3 , зареєстрований приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Катчик Ю.А., за реєстровим номером 113, а саме: абзац 1 п.2.2 та п.п.2.3., 3.3. вказаного шлюбного договору.
		В обґрунтування вимог посилався на те, що 05 червня 2013 року між ним та відповідачем був укладений шлюб, який рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2019 року був розірваний. 
		Вказував, що перебуваючи у шлюбі, він та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір від 30 вересня 2013 року, зареєстрований приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу за реєстровим №113.
		Зазначав, що в період шлюбу, в грудні 2013 року він та відповідач спільно придбали:
		земельну ділянку, площею 0,0119 га, за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Лебедівська «Лебедівка» садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року;
		два садові будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року.
		Посилався на те, що саме ОСОБА_3 є покупцем за вищевказаними договорами купівлі-продажу об`єктів нерухомості.
		Вказував, що у п.2.2 шлюбного договору визначено, що після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випадку його розірвання.
		Відповідно до п.2.3 шлюбного договору подружжя домовилися, за взаємною згодою, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст.60 Сімейного кодексу, а особистою приватною власністю кожного із подружжя є: а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу; б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору; в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності; г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування.
		Зазначав, що згідно п. 3.3 шлюбного договору майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження в будь-який спосіб, передача в заставу (іпотеку), передача в оренду (позичку), інші дії з управління та розповсюдження майном і особистими майновими правами, які є особистою приватною власністю, власник майна здійснює самостійно. Згода другого з подружжя на вчинення вищезазначених правочинів не потрібна, крім випадків, передбачених ст.59 СК України.
		Посилався на те, що з моменту розірвання шлюбу, відповідач фактично не дає йому можливості повноцінно користуватися спільно придбаними будинком та земельною ділянкою.
		Вказував, що відповідач, вважаючи, що все майно належить їй особисто, має намір його в подальшому продати, а пропозиції щодо переоформлення 1/2 частини спільного майна на нього, шляхом укладення договору про поділ земельної ділянки та будинку відповідачем не приймаються.
		Зазначав, що він крім спільного з відповідачем будинку, іншого житла не має, а тому вимушений тимчасово проживати у родичів та знайомих.
		Посилався на те, що на час укладення шлюбного договору він не усвідомлював, що умови вказаного договору грубо порушують його права та інтереси, ставлять його у вкрай невигідне положення та суперечать вимогам чинного законодавства, зокрема положенням СК України.
		Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
		Скасованозаходи забезпечення позову вжиті ухвалою Дніпровського районного суду містаКиєва від 19 травня 2020 року у виді арешту на нерухоме майно та заборони вчиняти правочини щодо його передачі в оренду (користування), яке на праві власності належить  ОСОБА_3 , а саме:
		-  земельну ділянку, площею 0,119 га, за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Лебедівська «Лебедівка» садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 252426032218, номер запису про право власності 4014314), на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу, Київської області Голуб Л.А., зареєстровано в реєстрі за № 3079;
		- два садових будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв.м, що знаходиться за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Лебедівська «Лебедівка» садівницьке товариство (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 227947932218, номер запису про право власності 4014908), на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу, Київської області Голуб Л.А., зареєстровано в реєстрі за № 3074.
		Не погоджуючись з вказаним рішення суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування матеріальних та порушення процесуальних норм права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
		В обґрунтування вимог посилався на те, що судом першої інстанції неправильно розтлумачено норми закону, а також не застосовано закон, який підлягав застосуванню, що призвело до неправильного вирішення спору.
		Вказував, що висновки суду не відповідають обставинам справи та наданим документам.
		Зазначав, що суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про безпідставність, необґрунтованість та недоведеність позовних вимог, в результаті чого відмовив в задоволенні позову, оскільки оспорюваний шлюбний договір суперечить вимогам статей 93, 97 СК України, у зв`язку з тим, що його зміст ставить позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище.
		Посилався на те, що в оспорюваному рішенні судом не надано аналізу поданих позивачем доказів, не вказано, які саме позовні вимоги не підтверджені та якими саме доказами спростовуються.
		Вказував, що суд першої інстанції належним чином не дослідив та не дав правову оцінку положенням абзацу 1 п.2.2 та п.п.2.3, 3.3. шлюбного договору, які позивач вважає незаконними, оскільки такі виходять за межі сімейних правовідносин і суперечать нормам цивільного та сімейного законодавства.
		Зазначав, що судом першої інстанції не надано оцінку оспорюваним положенням договору з огляду на п.3.2. шлюбного договору, який надав відповідачу можливість, без згоди позивача, набути собі у особисту власність нерухоме майно за спільні кошти.
		Посилався на те, що судом не досліджено за чиї кошти було придбане нерухоме майно, чи були кошти набуті відповідачем особисті, в розумінні п.2.3. шлюбного договору чи спільні.
		Вказував, що спірні умови шлюбного договору суперечать законодавству України, моральним засадам суспільства, встановлює істотний дисбаланс між правами та обов`язками обох з подружжя.
		Відзиву на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надійшло.
		В судовому засіданні апеляційного суду представник позивача апеляційну скаргу підтримав, просив її задовольнити з вказаних підстав.
		Представник відповідача в судовому засіданні апеляційного суду заперечувала проти доводів апеляційної скарги, просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.
		Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які з`явилися в судове засідання, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
		Частиною 1 ст.367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції межах доводів та вимог апеляційної скарги. 
		Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
		Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з його безпідставності та необгрунтованості.
		Колегія суддів погоджується з таким висновкомсуду першої інстанції з огляду на наступне. 
		Як вбачається з матеріалів справи,  ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з 05 червня 2013 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 28 листопада 2018 року.
		Під час шлюбу, для регулювання майнових відносин між подружжям 13 вересня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уклали шлюбний договір, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Катчик Ю.А. та зареєстрований у реєстрі за №113.
		Відповідно до умов п.2.2. шлюбного договору після набрання чинності цього договору на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, як за час шлюбу, так і у випаду його розірвання.
		Згідно з п.2.3. вказаного договору подружжя домовилися, за взаємною згодою, що на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст.60 Сімейного кодексу, та домовилися, що особистою приватною власністю кожного із подружжя є:
		а) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною до шлюбу;
		б) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу після підписання цього договору;
		в) дохід, що приноситимуть речі, котрі віднесено цим договором до особистої приватної власності;
		г) майно (в тому числі грошові кошти), набуте чоловіком або дружиною за час шлюбу, але на підставі договору дарування або у порядку спадкування.
		У п.3.2 шлюбного договору зазначено, що сторони домовились, що після набрання чинності цього договору, чоловік та дружина набуваючи право власності на будь-яке майно, вказане в п. 2 цього договору, купують його в особисту приватну власність, згода другого з подружжя на купівлю майна не вимагається.
		За умовами п.3.3. шлюбного договору майно, що належить одному із подружжя на праві особистої приватної власності, відповідно до умов цього договору, не може бути визнано спільною сумісною власністю подружжя. Відчуження в будь-який спосіб, передача в заставу (іпотеку), передача в оренду (позичку), інші дії з управління та розпорядження майном і особистими майновими правами, які є особистою приватною власністю, власник майна здійснює самостійно. Згода другого з подружжя на вчинення вищезазначених правочинів не потрібна, крім випадків, передбачених ст.59 Сімейного кодексу України.
		Відповідно до п.5.1. вищезазначеного договору про зміст прав та обов'язків за цим договором, про правові наслідки укладеного ними правочину (в тому числі, але не обмежуючись ст.ст.215-236, 319 ЦК України, ст.57-74, 92-103, а також ч.4 ст.93 Сімейного кодексу України, відповідно до якої шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище) учасникам правочину нотаріусом роз'яснено.
		У позовній заяві позивач вказував на те, що в грудні 2013 року він та відповідач спільно придбали:
		земельну ділянку, площею 0,0119 га, за адресою: Київська область, Вишгородський район, с/рада Лебедівська «Лебедівка» садівницьке товариство, кадастровий номер: 3221884000:33:021:0318 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року;
		два садові будинки з надвірними побудовами, об'єкт житлової нерухомості, загальною площею 345,6 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року.
		Як вбачається з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 липня 2019 року вказане нерухоме майно: земельна ділянка та два садових будинки з надвірними побудовами, об`єкт житлової нерухомості зареєстровані на праві приватної власності за відповідачем ОСОБА_3 , дата державної реєстрації: 24 грудня 2013 року, підстава: договір купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року №3079 та договір купівлі-продажу від 24 грудня 2013 року №3074.
		Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 як на підставу недійсності абзацу 1 п.2.2 та п.п.2.3., 3.3. шлюбного договору посилався на те, що пункти оскаржуваного договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище та суперечать діючому законодавству - ч.ч.4, 5 ст.93 СК України, оскільки на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Частинами першою, дев'ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
		Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.
		Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.
		Більш детальна регламентація договірного регулювання відносин між подружжям викладена у статті 64 СК України. У частині першій цієї норми передбачено право дружини та чоловіка на укладення договорів між собою. Так, дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
		Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед, є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.
		Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.
		Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.
		Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає зі змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.
		Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься відсилання й у статті 103 СК України.
		Відповідно до частини 1 статті 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.
		Згідно з статтею 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки. Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.
		Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.
		Відповідно до ст.103 СК України шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених ЦК України.
		Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
		Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.
		Частинами другою, третьою та п'ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.
		Визначення «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжите у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України, тобто сторона позивача повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, і ці докази повинні бути оцінені судом відповідно до норм цивільного процесуального права.
		Аналогічний правовий висновок сформовано Верховним Судом України у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14.
		Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
		На обгрунтовування вимог про визнання шлюбного договору частково недійсним з підстав того, що його умови ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, ОСОБА_1 , фактично не оспорюючи порядок поділу майна між подружжям, посилався на те, що право власності на спільно нажите нерухоме майно в період шлюбу, а саме в грудні 2013 року - передано в особисту приватну власність відповідачу, а він не отримав жодного об`єкту нерухомого майна.  Позивач вказував, що він крім спільного з відповідачем будинку, іншого майна не має.
		Як вбачається з оскаржуваного шлюбного договору, ним врегульовано майнові відносини між подружжям, вони містять однакові умови для сторін.
		При цьому, будь-яких належних доказів на підтвердження того, що умови шлюбного договору - абзац 1 п.2.2 та п.п.2.3., 3.3. ставлять ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище, останнім надано не було.
		Посилання позивача на ту обставину, що єдине майно придбане під час шлюбу з відповідачем, відходить за шлюбним договором саме відповідачу, і саме це ставить його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, суд першої інстанції вірно не взяв до уваги, оскільки вказане нерухоме майно було придбано на ім`я відповідача після укладання шлюбного договору, з умовами якого позивач був достеменно обізнаний, і позивач на час укладання відповідачем правочинів з придбання майна не висловлював своїх заперечень, щодо придбання майна одноосібно відповідачем.
		А відтак, доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не надано оцінку оспорюваним положенням договору з огляду на п.3.2. шлюбного договору, який надав відповідачу можливість, без згоди позивача, набути собі у особисту власність нерухоме майно за спільні кошти спростовуються вищевикладеним.
		Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не досліджено за чиї кошти було придбане нерухоме майно, чи були кошти набуті відповідачем особисті чи спільні колегія суддів відхиляє, оскільки зазначене не впливає на правильність висновків суду першої інстанції, так як сторони у шлюбному договорі домовились, що на усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, встановлюється правовий режим особистої приватної власності того з подружжя, ким це майно буде отримане або на чиє ім'я воно буде зареєстроване чи оформлене, а також про те, що та на майно, придбане чоловіком або дружиною після підписання цього договору, не поширюється положення ст.60 Сімейного кодексу. 
		Доводи апеляційної скарги про те, що умови шлюбного договору суперечать вимогам ч.5 ст.93 СК України, так як на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації, колегія суддів відхиляє, оскільки за укладеним між сторонами шлюбним договором закріплено виключно умови щодо прав кожного з подружжя на майно та за умовами шлюбного договору перехід права власності не нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся.
		Отже, умови шлюбного договору містять взаємні права та обов'язки сторін, при укладенні сторони були попередньо ознайомлені з наслідками вчинюваної нотаріальної дії, в тому числі з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності угод та положеннями ч.4 ст.93 СК України, сторони розуміли значення та умови цього правочину, його правові наслідки, підтвердили дійсність намірів при його укладенні своїми підписами.
		Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що умови шлюбного договору не є такими, що суперечать закону та ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки умовами шлюбного договору не обмежені рівні права обох сторін.
		Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.158 ЦПК України суд може скасувати заходи забезпечення позову з власної ініціативи або за вмотивованим клопотанням учасника справи.  Клопотання про скасування заходів забезпечення позову розглядається в судовому засіданні не пізніше п'яти днів з дня надходження його до суду.
		Згідно з ч.9 ст.158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.
		Оскільки суд першої інстанції дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає, а відтак відповідно до ч.9 ст.158 ЦПК України правомірно скасував заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 19 травня 2020 року.
		Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
		Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанцій і не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені ст.376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.
		Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції доказів, колегія суддів вважає, що висновок суду першої інстанції щодо підстав для відмови у  задоволенні  позовних вимог є законним  і обґрунтованим, відповідає обставинам справи та положенням матеріального закону. 
		Отже, суд першої інстанції всебічно і об`єктивно  дослідив всі обставини справи, зібраним доказам дав вірну правову оцінку й постановив рішення, що відповідає вимогам закону, тому підстав для його скасування колегія суддів не вбачає.
		Керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -
		 
		П О С Т А Н О В И В:
		 
		Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 -залишити без задоволення.
		 
		Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 06 квітня 2021 року - залишити без змін.
		 
		Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення. 
		Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.
		 
		Повний текст постанови складено 24 вересня 2021 року.
		 
		Головуючий:
		 
		Судді:

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...