Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 910/5613/21 : Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин; про припинення права користування земельною ділянкою; щодо припинення права оренди.
Надіслано для оприлюднення: 09.11.2021. Зареєстровано: 10.11.2021. Забезпечено надання загального доступу: 11.11.2021.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		м. Київ
		27.10.2021Справа №  910/5613/21
		За позовомГромадської організації «Серце Подолу»до1. Київської міської ради 2. Служби безпеки України 3. Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на сторонівідповідачівКиївської міської державної адміністраціїпровизнання незаконним, скасування рішення та визнання недійсним державного актуСуддя Босий В.П.
		секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
		Представники сторін:
		від позивача:Валіахметова Я.В., Святогор Є.А.від відповідача 1:Ільчик М.О.від відповідача 2:Зарєчний Д.С.від відповідача 3:Геращенко В.І.від третьої особи:Геращенко В.І.
		ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
		 
		Громадська організація «Серце Подолу» (надалі - «Організація») звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, Служби безпеки України та Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним, скасування рішення та визнання недійсним державного акта.
		Позовні вимоги обґрунтовані незаконним прийняттям Київською міською радою рішення про надання Службі безпеки України у постійне користування земельної ділянки за адресою: м. Київ, вул. Боричів Тік, 4-а, у зв`язку з чим позивач просить суд визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради №343/6559 від 06.10.2011 «Про внесення змін до пункту 12 рішення Київської міської ради від 27.05.2004 №281-2/1491 «Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею», а також визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 02.02.2012, серії ЯЯ №389720, виданий Службі безпеки України, зареєстрований в книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди №03-9-00059.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2021 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено у справі підготовче засідання.
		26.04.2021 представником позивача до канцелярії суду подано заяву про зміну предмету позову, в якій позивач просив до раніше заявлених позовних вимог також визнати припиненим право постійного користування Служби безпеки України земельною ділянкою площею 0,2649 га із кадастровим номером 8000000000:85:389:0007, яке зареєстроване в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15.06.2018, номер запису 26723884.
		Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.05.2021 заяву позивача про зміну предмету позову прийнято до розгляду, залучено Київську міську державну адміністрацію до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів, відкладено підготовче засідання.
		29.04.2021 на адресу суду від представника Київської міської ради надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач 1 проти задоволення позовних вимог заперечує з огляду на те, що оскаржуване у даній справі рішення прийнято Київською міською радою в межах компетенції та в порядку, передбаченому законом. Також, відповідач 1 вказує на відсутність у позивача порушеного права для звернення до суду із даним позовом, а також заявляє про застосування наслідків пропуску строку позовної давності.
		У відзиві на позовну заяву, поданому представником Служби безпеки України, також викладені заперечення стосовно позовних вимог з підстав того, що прийняття Київською міською радою оскаржуваного рішення було зумовлене волевиявленням відповідача 2 на внесення відповідних змін до рішення Київської міської ради №282-2/1491 від 27.05.2004, відсутність порушеного права у позивача, на захист якого поданий даний позов, а також пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом.
		Відповідачем 3 також був поданий до суду відзив на позовну заяву, який за своїм змістом фактично дублює відзив Київської міської ради, як і з аналогічних підстав третя особа заперечує стосовно позовних вимог у даній справі.
		У відповідях на відзиви відповідачів позивач наполягає на своїх позовних вимогах та вказує на допущення Київською міською радою порушень під час прийняття рішення №343/6559 від 06.10.2011, наявність у Організації права заявляти відповідний позов з метою захисту її власних інтересів, інтересів її членів та інших громадян України, а також на те, що строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом не пропущений.
		Підготовче засідання неодноразово відкладалося з метою надання сторонам можливості скористатися правами, передбаченими приписами Господарського процесуального кодексу України.
		Протокольною ухвалою суду від 11.08.2021 закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
		В судових засіданнях 29.09.2021 та 06.10.2021 представники позивача надавали пояснення стосовно суті спору, позовні вимоги підтримали повністю та позов просили задовольнити.
		Представники відповідачів та третьої особи в судових засіданнях з розгляду справи по суті проти задоволення позовних вимог заперечували з огляду на викладені у відзивах на позовну заяву обставини.
		В судовому засіданні 27.10.2021 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
		Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Рішенням Київської міської ради №281-2/1491 від 27.05.2004 «Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» затверджено проект відведення земельної ділянки Службі безпеки України для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Боричів Тік, 4-а у Подільському районі м. Києва; передано Службі безпеки України, за умови виконання п. 12.1 цього рішення, в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,26 га для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Боричів Тік, 4-а у Подільському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови (надалі - «Рішення №281-2/1491»).
		06.10.2004 між Київською міською радою (орендодавець) та Службою безпеки України (орендар) був укладений договір оренди земельної ділянки, зареєстрований головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 18.04.2005 за №85-6-00190 у книзі записів державної реєстрації договорів (надалі - «Договір оренди»).
		Відповідно до п. 2.1 Договору оренди об`єктом оренди є земельна ділянка, що знаходиться за адресою: вул. Боричів Тік, 4-а у Подільському районі м. Києва; розмір земельної ділянки - 2  649 кв.м; цільове призначення - для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом.
		Пунктом 3.1 вказаного Договору визначено, що його укладено на 5 років.
		Листом №19/2-2202 від 28.10.2010 Служба безпеки України звернулася до Київської міської ради з проханням внести зміни до Рішення №281-2/1491 в частині заміни у пункті 12 цього рішення слів та цифр «в короткострокову оренду на 5 років» словами «в постійне користування».
		Рішенням Київської міської ради №343/6559 від 06.10.2011 «Про внесення змін до пункту 12 рішення Київської міської ради від 27.05.2004 №281-2/1491 «Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею» внесено зміни до пункту 12 Рішення №281-2/1491, а саме: слово «передати» замінено словом «надати»; слова та цифру «в короткострокову оренду на 5 років» замінено словами «в постійне користування» (надалі - «Рішення №343/6559».
		На підставі рішень №281-2/1491 та №343/6559 20.02.2012 головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) був виданий державний акт на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ№389720, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №03-9-00059.
		Спір у справі виник у зв`язку з наявністю, на думку позивача, підстав для визнання незаконним та скасування рішення №343/6559 як такого, що прийняте з порушенням чинного законодавства України.
		Київська міська рада вказує, що вказане рішення нею було прийнято в межах компетенції та в порядку, передбаченому законом, оскільки повноваження з передачі земель у користування на території міста Києва є виключною компетенцією Київської міської ради.
		Відповідно до ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
		Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.
		Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.08.2019 по справі № 910/4292/13).
		Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Згідно зі статтею 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.
		Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад входить вирішення відповідно до закону питань з врегулювання земельних відносин.
		Згідно з частиною десятою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
		Аналіз наведених положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» дає підстави вважати, що за органами місцевого самоврядування законодавець закріпив право на зміну та скасування власних рішень. Таке право випливає із конституційного повноваження органів місцевого самоврядування самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом прийняття рішень, що є обов`язковими до виконання на відповідній території, оскільки вони є суб`єктами правотворчості, яка передбачає право формування приписів, їх зміну чи скасування.
		Водночас у статті 3 Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.
		Цей принцип знайшов своє відображення й у статті 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», згідно з якою органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами.
		Конституційний Суд України у Рішенні № 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування), зазначив, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
		Ненормативні правові акти місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.
		Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення.
		Така правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі №521/17710/15.
		Аналіз наведених положень свідчить про можливість скасування органом місцевого самоврядування власного рішення, у той же час, реалізація зазначених повноважень можлива у разі дотримання сукупності умов, зокрема: відсутність факту виконання рішення, що скасовується; відсутність факту виникнення правовідносин, пов`язаних з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів або ж відсутність заперечень суб`єктів правовідносин щодо їх зміни чи припинення у разі виникнення таких правовідносин.
		З огляду на наведене, до кола обставин, які підлягають доказуванню у даному спорі належить встановлення обставин виконання Рішення №281-2/1491, до якого відповідачем були внесені зміни оскаржуваним рішенням.
		Відповідно до частини 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
		Порядок та умови набуття права користування земельною ділянкою на умовах оренди встановлено Земельним кодексом України та Законом України «Про оренду землі», ст. 1 якого визначає, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі термінове платне володіння та користування земельною ділянкою, необхідною орендарю для ведення підприємницької та іншої діяльності.
		За змістом ст. 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
		Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.
		Як встановлено судом, Рішенням №281-2/1491 передано Службі безпеки України в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,26 га для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Боричів Тік, 4-а у Подільському районі м. Києва за рахунок земель міської забудови.
		На підставі вказаного рішення між Київською міською радою та Службою безпеки України був укладений Договір оренди, за яким спірну земельну ділянку було передано відповідачу 2 в оренду строком на 5 років.
		Відповідно до ст. 18 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на момент укладення договору) договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.
		Таким чином, з урахуванням дати реєстрації головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Договору оренди, строк його дії був встановлений до 18.04.2010.
		28.10.2010 Служба безпеки України звернулася до Київської міської ради з проханням внести зміни до Рішення №281-2/1491 в частині заміни у пункті 12 цього рішення слів та цифр «в короткострокову оренду на 5 років» словами «в постійне користування».
		На підставі вказаного звернення Рішенням №343/6559 внесено зміни до пункту 12 Рішення №281-2/1491, а саме: слово «передати» замінено словом «надати»; слова та цифру «в короткострокову оренду на 5 років» замінено словами «в постійне користування».
		Таким чином, суд приходить до висновку, що Рішення №281-2/1491, яким передано Службі безпеки України в короткострокову оренду на 5 років земельну ділянку площею 0,26 га для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом на вул. Боричів Тік, 4-а у Подільському районі м. Києва, є повністю виконаним шляхом укладення між сторонами Договору оренди, користування відповідачем 2 спірною земельною ділянкою та закінченням строку його дії станом на момент винесення оскаржуваного у даній справі Рішення №343/6559.
		Більш того, частиною першою статті 92 Земельного кодексу України встановлено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без установлення строку.
		За приписами статті 84 Земельного кодексу України в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук і земельні ділянки, закріплені за вищими навчальними закладами державної форми власності.
		Як зазначено в Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 року №5-рп/2005 (справа про постійне користування земельними ділянками) суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди.
		Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:
		- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством;
		- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);
		- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати.
		Таким чином, Київською міською радою не тільки були внесені зміни у Рішення №281-2/1491, яке  вичерпало свою дію фактом його виконання, а і було змінено підставу, на якій спірна земельна ділянка передавалася в користування Службі безпеки України.
		Суд відзначає, що дискреційні повноваження - це діяльність адміністративного органу в рамках наданих повноважень з обрання альтернатив, запропонованих законом, з урахуванням, що кожна з них є законною, виходячи із цілей та принципів діяльності, з урахуванням конкретних обставин справи.
		Відповідно до статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
		Одним із основних принципів місцевого самоврядування є законність (стаття 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).
		Згідно правової позиції, викладеної в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» від 20.10.2011, Європейський суд з прав людини наголошує на особливій важливості принципу «належного урядування», який передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та у належний і якомога більш послідовний спосіб.
		Таким чином, повноваження органу місцевого самоврядування з розпорядження земельними ділянками не є абсолютно дискреційними, оскільки вказані органи зобов`язані діяти у правовому полі та зважати на вимоги закону. 
		Враховуючи, що Рішенням №281-2/1491 є ненормативним правовим актом одноразового застосування, яке вичерпало свою дію фактом його виконання, суд приходить до висновку, що подальша зміна цього рішення самим органом місцевого самоврядування суперечить вимогам чинного законодавства України.
		За таких обставин суд приходить до висновку, що оскаржуване у даній справі рішення №343/6559 є незаконним та підлягає скасуванню.
		Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
		Частиною 3 статті 126 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) визначено, що право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.
		Судом враховано висловлену у постанові Верховного Суду України від 04.06.2014 по справі №6-46цс14 правову позицію  про те, що відповідно до статей 126, 152, 155 ЗК України державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видавалися на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень та цивільно-правових угод. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватись як зазначені рішення, угоди на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними тільки державних актів на право власності може мати місце уразі їх видання з порушенням вимог закону, усупереч рішень чи угод. У цьому разі таке визнання є належним та самостійним способом поновлення порушених прав у судовому порядку.
		У постанові Верховного Суду від 22.01.2019 у справі №906/753/17 вказано, що вимога про скасування державних актів про право власності на земельні ділянки як документів, якими оформлено право власності, відповідає такому способу захисту цивільних прав та інтересів, передбаченому пунктом 4 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України, як відновлення становища, що існувало до порушення.
		Таким чином, суд приходить до висновку про необхідність визнання недійсним державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 20.02.2012 серії ЯЯ№389720, виданого Службі безпеки України на підставі рішень Київської міської ради №281-2/1491 та №343/6559, з огляду на те, що передача спірної земельної ділянки в постійне користування відбулася з порушенням законодавства України.
		Крім того, суд відзначає, що під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
		Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.
		Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
		Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).
		Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц.
		Законом України від 05.12.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» викладено у новій редакції.
		Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній з 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
		Зміст зазначеної правової норми переконливо свідчить про те, що, на відміну від частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:
		1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;
		2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;
		3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.
		При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав уточнено, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
		З огляду на викладене, суд вважає за необхідне визнати припиненим право постійного користування Служби безпеки України земельною ділянкою площею 0,2649 га із кадастровим номером 8000000000:85:389:0007, яке зареєстроване в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15.06.2018, номер запису 26723884.
		Щодо наявності порушеного права Організації для звернення до суду із даним позовом суд відзначає наступне.
		Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
		Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
		Частиною 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
		У частині 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України зазначається, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
		Отже, право особи на захист своїх цивільних прав та інтересів забезпечене законом, зокрема ст. 15 Цивільного кодексу України. Перелік способів захисту порушеного права та/або інтересів визначений у ст. 16 Цивільного кодексу України та не є вичерпним.
		За змістом ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа має право на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
		Відповідно до ч. ч. 1, 5 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
		Статтею 36 Конституції України встановлено, що громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей.
		Правові та організаційні засади реалізації права на свободу об`єднання, гарантованого Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, порядок утворення, реєстрації, діяльності та припинення громадських об`єднань визначаються Законом України «Про громадські об`єднання».
		Згідно зі ст. 1 Закону України «Про громадські об`єднання» громадське об`єднання - це добровільне об`єднання фізичних осіб та/або юридичних осіб приватного права для здійснення та захисту прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічних, соціальних, культурних, екологічних, та інших інтересів. Громадське об`єднання за організаційно-правовою формою утворюється як громадська організація або громадська спілка. Громадська організація - це громадське об`єднання, засновниками та членами (учасниками) якого є фізичні особи.
		У рішенні Конституційного Суду України №12-рп/2013 від 28.11.2013 Конституційний Суд України зазначив, що громадська організація може захищати в суді особисті немайнові та майнові права як своїх членів, так і права та охоронювані законом інтереси інших осіб, які звернулися до неї за таким захистом, лише у випадках, якщо таке повноваження передбачено у її статутних документах та якщо відповідний закон визначає право громадської організації звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб.
		Пунктом 2 ч. 1 ст. 21 Закону України «Про громадські об`єднання» встановлено, що для здійснення своєї мети (цілей) громадське об`єднання має право звертатися у порядку, визначеному законом, до органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з пропозиціями (зауваженнями), заявами (клопотаннями), скаргами.
		За змістом п. 2.1 Статуту Організації основною її метою є здійснення та захист прав і свобод, задоволення суспільних, зокрема економічним, наукових, соціальних, культурних, духовних, творчих, мистецьких та інших інтересів її членів та інших громадян України.
		Відповідно до  п. 2.2 Статуту Організації основними завданнями та напрямками діяльності Організації, які спрямовані на досягнення мети, зокрема є:
		- захист прав, свобод та законних інтересів членів організації, а також інших громадян України, у тому числі від порушень забудовниками норм містобудівного, земельного та іншого законодавства при здійсненні будівництва на території міста Києва та іншій території України;
		- проведення моніторингу та громадського контролю за здійсненням планування та забудови територій, будівельних робіт та/або будь-якої іншої містобудівної діяльності на території міста Києва на предмет дотримання вимог законодавства;
		- створення сприятливих умов для збереження та розвитку національних та культурних цінностей киян та українців;
		- всебічне сприяння захисту конституційних, зокрема, політичних, економічних, екологічних прав та інтересів своїх членів.
		Пунктом 2.3 Статуту Організації визначено, що для реалізації мети Організація, зокрема сприяє в оскарженні у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших державних органів, їх посадових і службових осіб, інших суб`єктів владних повноважень, які порушують норми чинного земельного законодавства, законодавства у сфері містобудування та/або інших нормативно-правових актів.
		Згідно з п. 2.4.5 Статуту для досягнення мети використання завдань своєї діяльності Організація має право у встановленому законом порядку представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах, судах, правоохоронних органах, а підприємствах, установах.
		В даному випадку, право, за захистом якого звернулася Організація із даним позовом, є правом/охоронюваним законом інтересом об`єднання, її членів та засновників, а також жителів відповідної території Подільського району міста Києва, яка разом зі спірною земельною ділянкою знаходиться в межах та режимах обмеження господарської діяльності з огляду на її культурну цінність.
		Позивач вказує, що оспорюване у даній справі рішення про надання земельної ділянки у постійне користування для будівництва житлового будинку з підземним паркінгом загрожує знищенню об`єкту культурної спадщини, якою є спірна земельна ділянка.
		Суд відзначає, що громадські організації є організаційно-правовою формою діяльності людей, які об`єднуються для спільного здійснення та захисту своїх прав, свобод та інтересів, які відображаються у статуті громадської організації у вигляді мети та напрямів її діяльності. Таким чином, діяльність громадських організацій не можна розглядати абстрактно, без зв`язку з її метою та правами людей (її членів), що об`єдналися. Створюючи громадську організацію або вступаючи до неї, її члени об`єднуються на визначених статутом умовах для спільної реалізації своїх прав.
		Відповідно до ч. 4 ст. 11 Господарського процесуального кодексу України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
		У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Горраіз Лізаррага та інші проти Іспанії» (заява № 62543/00 від 10.11.2004) зазначено, що «.. в сучасному суспільстві, коли громадяни стикаються з особливо складними управлінськими рішеннями, звернення до колективних органів, таких як асоціації, є одним із доступних, а іноді і єдиним доступним для них, засобом, завдяки якому вони можуть ефективно захищати власні інтереси. Крім того, законодавством більшості європейських країн визнано право асоціацій брати участь у судових провадженнях для захисту інтересів своїх членів. ... Суд не може ігнорувати цей факт при тлумаченні поняття «потерпілий». Будь-яка інша, надміру формалізована інтерпретація цієї концепції, зробить захист прав, гарантованих Конвенцією, неефективними та ілюзорними (пункт 38). Суд визнав, що гарантії статті 6 § 1 також розповсюджуються на об`єднання, у разі, коли вони вимагають визнати права чи інтереси їх членів (пункт 45).
		Враховуючи наведений підхід Європейського суду з прав людини до контексту обставин справи, суд дійшов висновку, що Організація, яка є об`єднанням громадян, мета створення та діяльність якого прямо та безпосередньо пов`язана із забезпеченням і захистом прав її членів, є належним представником інтересів членів цього об`єднання і реальний захист прав її учасників у певних випадках потребує звернення до суду, тому невизнання за  Організацією самостійного права на звернення до суду в інтересах її членів, призведе до неможливості забезпечення захисту прав її членів і стане невиправданою перешкодою для досягнення мети такої організації.
		Щодо строку позовної давності для звернення до суду із даним позовом суд відзначає наступне.
		Згідно із ч. 4, 5 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
		Загальна позовна давність встановлюється у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).
		За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.
		Оцінюючи доводи сторін, суд виходить з того, що для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. 
		Порівняльний аналіз змісту термінів «довідався» та «міг довідатися», що міститься в ст. 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. 
		Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. 
		Вказана правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі №911/3210/17, від 08.05.2018 у справі №911/2534/17.
		Як свідчать матеріали справи, датою державної реєстрації Організації як юридичної особи є 13.11.2020, а відтак саме з цього моменту розпочалася її статутна діяльність як громадської організації у напрямку здійснення захисту прав, свобод та інтересів її членів та інших громадян України.
		При цьому, безпосередньо про існування оскаржуваного у даній справі рішення Організація дізналася із відповіді Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №0570202/2-24389 від 29.12.2020, наданої на запит Організації №1-зі/2020 від 11.12.2020.
		Отже, як вбачається з вищезазначеного, Організація звернулася до суду у межах трьохрічного строку позовної давності.
		Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України.
		Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.
		Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
		Суд зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006  №3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
		З приводу висвітлення всіх доводів відповідачів суд враховує практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні в справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
		У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
		За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.
		Відповідно до вимог ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача 1, оскільки спір у справі виник у зв`язку з неправомірними діями Київської міської ради.
		На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
		 
		ВИРІШИВ:
		 
		1. Позовні вимоги Громадської організації «Серце Подолу» задовольнити повністю.
		2. Визнати незаконним та скасувати рішення Київської міської ради №343/6559 від 06.10.2011 «Про внесення змін до пункту 12 рішення Київської міської ради від 27.05.2004 №281-2/1491 «Про надання та вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею».
		3. Визнати недійсним державний акт на право постійного користування земельною ділянкою від 20.02.2012 серії ЯЯ№389720, виданий Службі безпеки України на підставі рішень Київської міської ради від 27.05.2004 №281-2/1491 та від 06.10.2011 №343/6559, зареєстрований в Книзі записів державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди за №03-9-00059.
		4. Визнати припиненим право постійного користування Служби безпеки України (01034, м. Київ, вул. Володимирська, 33; ідентифікаційний код 00034074) земельною ділянкою площею 0,2649 га із кадастровим номером 8000000000:85:389:0007, яке зареєстроване в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15.06.2018, номер запису 26723884.
		5. Стягнути з Київської міської ради (00144, м. Київ, вул. Хрещатик, 36; ідентифікаційний код 22883141) на користь Громадської організації «Серце Подолу» (04070, м. Київ, вул. Ігорівська, 2/6, кв. 21; ідентифікаційний код 43987264) судовий збір у розмірі 6  810 (шість тисяч вісімсот десять) грн. 00 коп. Видати наказ.
		6. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		7. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		Повне рішення складено 08.11.2021.
		 
		Суддя                                                                                                               В.П. Босий

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...