Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 914/2857/20 : не визначено.
Надіслано для оприлюднення: 24.12.2021. Зареєстровано: 26.12.2021. Забезпечено надання загального доступу: 28.12.2021.
Дата набрання законної сили: 21.12.2021
Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		ПОСТАНОВА
		ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
		 
		21 грудня 2021 року 
		м. Київ
		справа №  914/2857/20 
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
		Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,
		за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І., 
		та представників
		позивача: Райхель Р.П.,
		відповідача: не з`явились,
		третьої особи: не з`явились,
		розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 
		на постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.07.2021 
		у справі № 914/2857/20 
		за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
		до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях 
		за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Концерн "Військторгсервіс" в особі Відокремленого підрозділу Філії "Західна" Концерну "Військторгсервіс" 
		про зобов`язання виконати умови договору, визнання відсутнім права нарахування орендної плати за відповідні періоди та зобов`язання здійснити перерахунок орендної плати з моменту надання реального доступу до приміщення,
		В С Т А Н О В И В:
		У листопаді 2020 року Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях про: 1) зобов`язання виконати умови договору та додатково передати в оренду 158,8 кв.м нежитлових приміщень; 2)   визнання відсутнім права нарахування орендної плати за приміщення площею 515,6 кв.м за період з 31.05.2018 по 20.06.2018 та за 158,8 кв.м за період з 21.06.2018 по день ухвалення рішення у цій справі; 3) зобов`язання позивача зробити перерахунок орендної плати з моменту надання реального доступу до приміщення - з 21.06.2018 та відповідно до фактичної площі орендного приміщення 356,8 кв.м за весь період такої оренди з 21.06.2018 по день ухвалення рішення у цій справі.
		Позов обґрунтований тим, що передане відповідачем приміщення за своєю площею є меншим ніж площа, яка зазначена у договорі оренди, а тому позивач об`єктивно не міг використовувати об`єкт оренди за цільовим призначенням та з метою, визначеною в договорі. 
		Рішенням Господарського суду Львівської області від 12.03.2021 (суддя Трускавецький В.П.) позов задоволено частково. Зобов`язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях виконати умови договору оренди нерухомого державного майна № 63 від 31.05.2018 та додатково до фактично переданих площ у розмірі 356.8 кв.м передати в оренду Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1 по вказаному договору 158,8 кв.м вбудованого нежитлового приміщення (кімната 28) за адресою: АДРЕСА_1. Визнано відсутнім право Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях нарахування орендної плати за частину вбудованого нежитлового приміщення (кімната 28) за адресою: АДРЕСА_1, площею 158,8 кв.м за період з 31.05.2018 по 12.03.2021. Зобов`язано Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях зробити перерахунок орендної плати з моменту укладення договору оренди державного нерухомого майна №   63 від 31.05.2018 та підписання акта приймання-передачі державного нерухомого майна від 31.05.2018 - з 31.05.2018 та відповідно до фактичної площі орендованого приміщення 356,8 кв. м. за весь період оренди з 31.05.2018 по 12.03.2021. В решті позову відмовлено.
		Постановою Західного апеляційного господарського суду від 21.07.2021 (колегія суддів у складі: Бойко С.М. - головуючий, Бонк Т.Б., Якімець Г.Г.) рішення місцевого господарського суду в частині задоволення позовних вимог скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено.
		Судами обох інстанцій встановлено, що 31.05.2018 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Львівській області (правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях) (далі - РВ ФДМУ, орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1, орендар) укладено договір оренди нерухомого державного майна №63. За умовами цього договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлове вбудоване приміщення (кімн. 28), загальною площею 515,6 кв.м, розміщене на першому поверсі будівлі адміністративного корпусу з виробництва за адресою: АДРЕСА_1 (реєстровий номер майна 33689922.15.АААААЕ969), що перебуває на балансі Львівської філії концерну "Військторгсервіс". Вартість зазначеного орендованого майна визначена згідно з висновком про вартість майна станом на 28.02.2018 і становить за незалежною оцінкою 1 270 000,00 грн без ПДВ.
		Відповідно до п.п. 1.2. та 1.3. договору майно передається в оренду з метою провадження виробничої діяльності фізичною особою, що є суб`єктом малого підприємництва, безпосередньо на орендованих площах (виробництво корпусних меблів) (інше використання). Стан майна на момент укладення договору визначається в акті приймання-передавання за узгодженим висновком балансоутримувача і орендаря.
		За умовами п. 7.1 договору орендодавець зобов`язується передати орендарю в оренду майно за участю балансоутримувача, згідно з цим договором за актом приймання-передавання майна, який підписується одночасно з цим договором.
		У пункті 10.7. договору сторони погодили, що чинність цього договору припиняється внаслідок: закінчення строку, на який його було укладено; загибелі орендованого майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням суду; банкрутства орендаря; у разі смерті орендаря.
		За актом прийому-передачі державного нерухомого майна згідно з договором від 31.05.2018 №   63 орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування відповідне нерухоме майно. Претензій щодо стану та вартості орендованого майна зі сторони орендаря немає. 
		Міністерство оборони України Концерн "Військторгсервіс" листом від 19.06.2018 №   02/1242 погодив Львівській філії Концерну "Військторгсервіс" пропозицію щодо проведення орендарем реконструкції, розширенню, технічному переозброєнню орендованого майна. 
		Львівська філія Концерну "Військторгсервіс" листом № 239 від 21.06.2018 у відповідь на заяву ФОП ОСОБА_1 від 14.06.2018 про надання погодження на влаштування дверного отвору (замість віконного) на фасаді будівлі повідомила про погодження влаштування дверного отвору.
		Згідно з актом виконаних монтажних робіт по пробиттю дверного отвору на фасаді будівлі на місці вікон від 20.06.2018, підписаним між виконавцем ФОП Бучківським Л. Є. та замовником ФОП ОСОБА_1, виконавцем надано замовнику послуги монтажних робіт по пробиттю дверного отвору на фасаді будівлі на місці вікон, в тому числі п. 11 акта - вивіз сушильних машин з приміщень (оренда погрузчика, маніпулятора).
		Позивач 13.08.2019 звертався до відповідача з заявою № 13/08-19, якою просив надати час для погашення заборгованості терміном до 01.12.2019.
		Позивач 24.10.2019 звернувся до Регіонального відділення про зменшення площі оренди до 361,2 кв.м із заявою вих. № 24/10-19.
		Листом від 25.12.2019 № 25/12-19 позивач звертався до відповідача про зарахування коштів, які були потрачені на здійснення невід`ємних покращень, на погашення заборгованості по сплаті орендної плати за приміщення.
		Позивач звернувся до РВ ФДМУ з заявою від 09.09.2020, у якій окрім іншого просив зменшити нарахування, відкоригувавши їх розмір за весь період оренди, відповідно до акта обстеження фактичної площі оренди.
		Згідно з висновком №   14-20Д експертного будівельно-технічного дослідження за договором з гр. ОСОБА_1 від 25.09.2020 експерт надав наступні відповіді:
		Меблевий цех займає частину загального приміщення № 28, розмірами в плані 20,16 м. х 17,71 м. (Додаток 1, схематичний план розміщення орендованого приміщення). Площа приміщення, порахована у програмі АUТОСАD 2010 становить   356,8 кв.м (Додаток 2);
		Конфігурація використовуваного під виробництво меблів приміщення не відповідає конфігурації приміщення № 28 згідно з поверховим планом (Додаток 1, сіре штрихування). Площа використовуваного під виробництво меблів приміщення (356,8 кв.м) не відповідає площі приміщення № 28 згідно з поверховим планом та договором оренди №   63   (515,6 кв.м);
		Відповідно до даного договору, Балансоутримувач - Львівська філія Концерну "Військторгсервіс" надає майно, що є предметом договору оренди (№ 63 від 31.05.2018) - нежитлове вбудоване приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 515,6 кв.м В даному договорі не вказано, що це приміщення № 28, проте є посилання на договір оренди, де вказано саме це приміщення. Відповідно, конфігурація використовуваного під виробництво меблів приміщення не відповідає конфігурації приміщення № 28 згідно з поверховим планом (Додаток 1, сіре штрихування) та договором "Про відшкодування витрат Балансоутримувача". Площа використовуваного під виробництво меблів приміщення (356,8 кв.м) не відповідає площі, вказаній у договорі "Про відшкодування витрат Балансоутримувача" (515,6 кв.м), (Додаток 2).
		Рішенням Господарського суду Львівської області від 29.09.2020 у справі   №   914/2762/19 розірвано договір оренди нерухомого державного майна № 63 від 31.05.2018, укладений між позивачем та відповідачем, стягнуто з позивача на користь РВ ФДМУ 105 917, 57 грн основного боргу, 1 672, 98 грн, 13 999, 05 грн пені та 10 591,76 грн штрафу.
		Згідно з заявою свідка ОСОБА_1 останній повідомив, що підписання договору оренди відбувалось одночасно з підписанням акта приймання-передачі нерухомого майна в оренду в приміщенні Регіонального відділення ФДМ по Львівській області за адресою: АДРЕСА_2. При цьому позивач вказує, що не переміряв приміщення, яке приймав в оренду, довіряючи офіційним документам державного органу.
		Коли орендар отримав безпосередній доступ до орендованого приміщення і розпочав його освоювати, Балансоутримувачем в особі ОСОБА_2 було задекларовано наявність прасувальних машин розмірами 1650*1450*5650 мм та вагою понад 5000 кг у кількості 4 шт, які займали орієнтовно 10% площі переданої під оренду. Це обладнання Балансоутримувач зобов`язувався вивезти після того, як Орендар у несучій стіні будівлі влаштує дверний отвір (в`їзні ворота) відповідних розмірів, а саме: 4 м 20 см висотою, 4 м 50 см шириною, без якого, з огляду на габарити обладнання, що перебувало на балансі ЛФ Концерну "Війсьторгсервіс", воно не могло бути вивезене з приміщення.
		Балансоутримувач 21.06.2018 надав дозвіл на виконання будівельних робіт по влаштуванню дверного отвору. Провівши необхідні будівельні роботи та роботи по демонтажу обладнання, залучивши піднімальну техніку, позивач в двадцятих числах цього ж місяця вивіз обладнання балансоутримувача і передав його на склад ЛФ Концерну "Військторгсервіс".
		Загалом вартість витрат, пов`язаних із демонтажем та вивезенням обладнання балансоутримувача, яке перешкоджало використовувати орендоване приміщення за призначенням склала 24,600 грн.
		Лише після вивезення обладнання балансоутримувача було встановлено, що фактично передане приміщення має площу 361,2 кв.м.
		У заявах свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 повідомлено, що з червня   2018 року при перебуванні у виробничих приміщеннях за адресою: АДРЕСА_1, орендарем яких є позивач, частина приміщення була відгороджена виготовленою із сендвіч-панелей стіною-перегородкою від підлоги - до дахового перекриття приміщення. У відмежувальній стіні були відсутні дверні та віконні отвори і відгороджений простір не використовувався позивачем для ведення господарської діяльності.
		На виконання ухвали Господарського суду Львівської області від 04.03.2021, 10.03.2021 здійснено огляд речового доказу (нежитлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , приміщення № 28) за місцем його знаходження, що зафіксовано у протоколі огляду речового доказу та протоколі вчинення окремої процесуальної дії.
		За результатами огляду з`ясовано: 1)   Заступником директора балансоутримувача ОСОБА_2 повідомлено, що на момент укладення спірного договору стіна з сендвіч-панелей була; частина приміщення, (відгороджена сендвіч-панелями) розміром 9040 см - 17047 см з 2017 року перебуває у користуванні ОСОБА_5 , яка підтвердила вказане, надавши відповідні договори. 2)   Судом накреслено схему приміщення № 28 та експертом проведено її заміри (додаток до протоколу), визначені розміри ніхто з учасників не заперечив. Передана частина орендованого приміщення: 20001 см довжина х 17047 см ширина; відгороджена частина приміщення: 9040 см довжина х 17047 см ширина.
		Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд, посилаючись на неможливість позивачем користуватися частиною орендованого приміщення з незалежних від орендаря обставин, а саме через наявність стіни, що перегороджує приміщення, і в такий спосіб зменшує орендовану ним площу на 158,8 кв.м, дійшов висновку, що вимоги в частині зобов`язання відповідача передати позивачу цю частину нежитлового приміщення та відповідно здійснити перерахунок орендної плати з фактично з площі, якою користується орендар є обґрунтованими. При цьому суд відмовив у задоволенні позову в частині визнання відсутнім права нарахування орендної плати за приміщення площею 515,6 кв.м за період з 31.05.2018 по 20.06.2018, оскільки встановив, що ця частина площ орендованого приміщення фактично була передана позивачу та використовувалась ним.
		Скасовуючи рішення місцевого господарського суду про задоволення позову та постановляючи нове - про відмову в позові, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що він був позбавлений можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням площею 158,8 кв.м з незалежних від нього обставин з моменту укладення договору (травня 2018 року) та до пред`явлення позову в даній справі. Адже договір оренди був підписаний уповноваженими представниками сторін без жодних зауважень щодо істотних умов договору, а позивач не звертався до відповідача з пропозиціями про внесення змін до договору щодо розміру орендованого майна. Доказів протилежного позивачем суду не надано. Відтак, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про існування об`єктивної неможливості наймача (позивача у справі) користування частиною орендованого приміщення площею 158,8 кв.м. Оскільки змін щодо площі орендованих приміщень не вносилося, тому позовні вимоги про зобов`язання додатково передати в оренду частину нежитлових приміщень площею 158,8 кв.м, про визнання відсутнім права нарахування орендної плати на цю частину приміщень та про зобов`язання здійснити перерахунок загального розміру орендної плати за період фактичного невикористання цієї частини приміщень, - не підлягають задоволенню.
		Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.
		В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ч. 4, ч. 6 ст. 762 ЦК України, поставивши їх в залежність від внесення змін в договір оренди, оскільки таке право виникає в силу закону. Також апеляційний господарський суд порушив норми процесуального права, не провівши безпосереднє дослідження доказів та не обґрунтувавши свою оцінку доказів на противагу суду першої інстанції.  
		Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п.   1   та   3   ч.   2   ст. 287 ГПК України, а саме - апеляційним судом не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 26.08.2021 у справі №   924/949/20, від 11.08.2021 у справі № 908/2570/20, від 27.06.2019 у справі №   235/6552/15-к (щодо дослідження доказів у справі); від 18.08.2020 у справі №   910/10657/19, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, від 30.06.2020 у справі № 915/1046/19, від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 (щодо застосування ст. 762 ЦК України); від 14.09.2021 у справі № 910/17077/19, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц; правову позицію, викладену у постановах Вищого господарського суду України від 02.11.2006 у справі № 3/639, Верховного Суду від 20.02.2018 у справі №   925/1596/16, від 13.04.2018 у справі № 910/29775/15, від 10.04.2018 у справі № 910/5440/17 та Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі №   927/1215/13 та від 20.11.2012 у справі № 12/75-2167-33/754/180. Також скаржник посилається на відсутність висновку Верховного Суду стосовно застосування ч. 4, ч. 6 ст. 762 ЦК України. 
		Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.11.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.12.2021 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 16.12.2021.
		До Верховного Суду 13.12.2021 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить останню залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду - без змін, посилаючись на правильність викладених у ній висновків та помилковість доводів скаржника.
		Також до Верховного Суду 21.12.2021 від третьої особи надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий 17.12.2021, який залишається колегією суддів без розгляду як такий, що поданий поза межами встановленого в ухвалі від 30.11.2021 строку.
		Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
		Частиною 1 ст. 300 ГПК України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
		Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
		Судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі №   922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі №   2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).
		Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №   910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №   243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)
		Отже, з`ясування наявності права скаржника на касаційний перегляд судових рішень з підстав, наведених у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, перебуває в залежності від встановлення таких складових елементів (критеріїв) як подібність предмета спору (заявлених вимог), підстав позову (вимог), змісту позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, а також наявності однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин.
		Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
		Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
		В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник посилається на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду: від 26.08.2021 у справі №   924/949/20, від 11.08.2021 у справі № 908/2570/20, від 27.06.2019 у справі №   235/6552/15-к (щодо дослідження доказів у справі); від 18.08.2020 у справі №   910/10657/19, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, від 30.06.2020 у справі № 915/1046/19, від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 (щодо застосування ст.   762 ЦК України); від 14.09.2021 у справі № 910/17077/19, від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15, від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц; правову позицію, викладену у постановах Вищого господарського суду України від 02.11.2006 у справі № 3/639, Верховного Суду від 13.04.2018 у справі №   910/29775/15, від 10.04.2018 у справі № 910/5440/17 та Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі № 927/1215/13 та від 20.11.2012 у справі №   12/75-2167-33/754/180.
		В ухвалі Верховного Суду від 30.11.2021 про відкриття касаційного провадження було зазначено, що посилання скаржника на відповідні правові позиції, викладені в постановах Вищого господарського суду України не приймаються Судом до уваги, оскільки п.    1    ч.    2    ст.    287 ГПК України підставою касаційного оскарження передбачає неврахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених саме в постановах Верховного Суду.
		Таким чином, Верховний Суд не враховує посилання скаржника у тексті касаційної скарги на постанови Вищого господарського суду України, покладені в обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.
		Посилаючись на постанову Верховного Суду від 26.08.2021 у справі №   924/949/20 позивач зазначає, що у ній викладено висновок стосовно того, що: "… законність, обґрунтованість та вмотивованість судового рішення обумовлюється, зокрема, порядком оцінки доказів і визначенням відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України їх якості з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору вірогідності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. 
		Відповідно до частини 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються."
		У вказаній справі предметом позовних вимог було визнання протиправним та скасування рішення виконавчого комітету Красилівської міської ради, визнання недійсним та скасування державної реєстраційної дії за рішенням державного реєстратора. Позивач у справі обґрунтовував позов тим, що спірне майно не може бути безхазяйним, оскільки перейшло у власність позивача за договором купівлі-продажу основних засобів та договором купівлі-продажу від 09.07.2012. Правовою підставою позову товариство зазначало положення статті 13 Конституції України, статей 15, 16, 179, 181, 183, 186, 190, 316, 317, 319, 321, 328, 334, 335, 347 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу    України, статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".
		У постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 908/2570/20 викладено висновок про те, що: "одночасно статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів)."
		У цій справі Верховним Судом переглядалися ухвала місцевого та постанова апеляційного господарських судів, якими, зокрема, відкрито провадження у справі про банкрутство, визнано грошові вимоги ініціюючого кредитора до боржника, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів, введено процедуру розпорядження майном боржника, призначено розпорядника майна боржника. Залишаючи без змін оскаржені судові рішення Верховний Суд зазначив, що місцевий господарський суд встановив наявність безспірних грошових вимог та відповідну суму вимог ініціюючого кредитора до боржника, а з`ясовуючи питання щодо підставності відкриття провадження у цій справі про банкрутство та зваживши те, що скаржник не заперечував під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій наявність грошових вимог до нього, а також врахувавши, що доказів задоволення (погашення) боржником вимог компанії ТНТ Експрес Ворлдвайд, Спол, С.Р.О. (TNT EXPRESS WORLDWIDE, SPOL, S.R.O.), а також доказів реальної спроможності виконати свої зобов`язання перед заявником і здійснити погашення заборгованості до підготовчого засідання, боржником не надано, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ "АЕРО-ЕКСПРЕС".
		У постанові Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 27.06.2019 у справі № 235/6552/15-к, на яку також посилається скаржник, зазначено, що не може бути визнано доказами відомості, що містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом. При цьому виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, якщо цих доказів не було досліджено при апеляційному перегляді вироку.
		Вказане свідчить про те, що правовідносини у справах № 924/949/20, №   908/2570/20, № 235/6552/15-к, на постанови Верховного Суду у яких посилається скаржник, є відмінними від тих, що склалися у справі №   914/2857/20 за підставами позову, змістом позовних вимог, встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин. В свою чергу справа № 235/6552/15-к взагалі є справою кримінальної юрисдикції. При цьому доводи скаржника в цій частині зводяться до переоцінки доказів, повноваження з чого у Верховного Суду відсутні в силу положень ст. 300 ГПК України.
		Що ж до посилань скаржника на постанови Верховного Суду від 18.08.2020 у справі № 910/10657/19, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, від 30.06.2020 у справі № 915/1046/19, від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 стосовно застосування ст. 762 ЦК України.
		Так у справі № 910/10657/19 позивач звернувся до суду з позовом про стягнення 1 229 150,00 грн, посилаючись на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди залізничних вагонів в частині сплати орендних платежів з листопада по грудень 2018 року включно. Місцевим та апеляційним господарськими судами позов було задоволено. 
		Скасовуючи вказані судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд зазначив, що відхиливши клопотання відповідача про витребування нових доказів без належного обґрунтування підстав відмови у його задоволенні та відкинувши без дослідження додані до нього докази, суд апеляційної інстанції однак дійшов суперечливого висновку про те, що відповідач не довів обставин, з якими закон та/або умови договору пов`язують звільнення орендаря від орендних платежів, в тому числі неможливості користування об`єктом оренди через обставини, за які він не відповідає.
		При цьому Верховний Суд дійшов висновку, що   згідно з ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. 
		Підставою звільнення від зобов`язання сплачувати орендну плату ця норма визначає об`єктивну неможливість використовувати передане в оренду майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає. 
		Для застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України та звільнення наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) визначальною умовою є наявність обставин, за які орендар не відповідає. Обставини, які свідчать про те, що майно не використовувалося або не могло бути використане наймачем і він не відповідає за це, мають бути доведені. 
		Подібні правові висновки викладені у п.і 31.4 постанови Верховного Суду від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, на яку також посилається скаржник у справі № 914/2857/20.
		В контексті подібних спірних правовідносин Суд у справі № 910/10657/19 дійшов висновку, що Закон не містить переліку обставин, які звільняють наймача від плати за користування орендованим майном (орендної плати) на підставі ч. 6 ст. 762 ЦК України, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі обставини одночасно позбавляють орендаря можливості користуватись об`єктом оренди і він не відповідає за це.
		У постанові Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 915/1046/19 про стягнення коштів за неналежне виконання умов договору оренди індивідуально визначеного майна, яке належить до державної власності, також зазначено, що ч. 6 ст. 762 ЦК України регулює дії сторін у випадку, коли орендар позбавлений можливості використовувати передане в оренду майно через обставини, за які він не відповідає, а саме звільняє його від обов`язку вносити орендну плату за весь час, протягом якого орендоване майно не могло бути використане через такі обставини. Суд дійшов висновку, що у випадку, коли орендар позбавлений можливості використовувати передане в оренду майно через обставини, за які він не відповідає (ч. 6 ст. 762 ЦК України), він звільняється від обов`язку вносити орендну плату, який покладено на нього ч. 3 ст. 18 та ч. 1 ст. 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на весь час, протягом якого орендоване майно не могло бути використане через такі обставини. Тобто орендодавець не має права вимагати від орендаря сплачувати орендну плату за договором оренди державного майна за весь час, протягом якого орендоване майно не могло бути використане орендарем, через обставини, за які він не відповідає.
		Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.05.2018 у справі №   910/7495/16, правовідносини у якій виникли з орендних відносин, зазначено, що згідно з ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Отже, наведена норма права визначає в якості підстави звільнення від зобов`язання сплатити орендну плату об`єктивну безпосередню неможливість використовувати передане у найм майно (бути допущеним до приміщення, знаходитись у ньому, зберігати у приміщенні речі тощо) через обставини, за які орендар не відповідає.
		Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсутність у ч. 6 ст. 762 ЦК України вичерпного переліку обставин, які унеможливлюють використання орендарем майна, підстав виникнення таких обставин, засобів їх підтвердження свідчить про те, що підставою для застосування цієї норми є встановлення факту неможливості використання орендарем майна з незалежних від нього причин на загальних підставах, визначених процесуальним законодавством.    
		Колегія суддів вважає обґрунтованими та правильними посилання скаржника у справі № 914/2857/20 на неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 18.08.2020 у справі №   910/10657/19, від 27.08.2019 у справі № 914/2264/17, від 30.06.2020 у справі № 915/1046/19, від 08.05.2018 у справі № 910/7495/16 стосовно застосування ст. 762 ЦК України. 
		В цьому контексті, з урахуванням підстави відкриття касаційного оскарження у цій справі - п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Верховний Суд зазначає, що відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України орендар вправі порушувати питання про повне звільнення його від внесення орендної плати, якщо він з незалежних обставин протягом певного часу був повністю позбавлений можливості користуватися орендованим майном. У разі коли за відповідний період часу, протягом якого орендоване майно не використовувалось, орендну плату було внесено, орендар вправі вимагати її повернення. При цьому з наведених норм законодавства випливає, що для звільнення орендаря від внесення орендної плати або повернення сплаченої орендної плати через неможливість використання орендованого майна з незалежних від орендаря обставин, не має необхідності внесення відповідних змін до договору оренди.
		Що ж до ч. 4 ст. 762 ЦК України, відповідно до якої наймач має право вимагати зменшення плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, можливість користування майном істотно зменшилася, то відсутність доказів звернення позивача до відповідача з пропозиціями про внесення змін до договору щодо розміру орендованого приміщення не може бути безумовною підставою для відмови в позові, а відповідні вимоги повинні оцінюватися з урахуванням обставин кожної конкретної справи та поданих учасниками справи доказів. 
		Вказаного апеляційним судом враховано не було, у зв`язку з чим він дійшов передчасних висновків про те, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів того, що він був позбавлений можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням площею 158,8 кв.м з незалежних від нього обставин з моменту укладення договору (травня 2018 року) та до пред`явлення позову в даній справі, адже договір оренди був підписаний уповноваженими представниками сторін без жодних зауважень щодо істотних умов договору, а позивач не звертався до відповідача з пропозиціями про внесення змін до договору щодо розміру орендованого майна. Як обґрунтовано зазначає ФОП ОСОБА_1 у своїй касаційній скарзі, застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України не ставиться в залежність від внесення відповідних змін до договору оренди.
		Зазначене є підставою для скасування постанови апеляційного господарського суду та направлення справи на новий розгляд до вказаного суду для дослідження відповідних обставин (можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням площею 158,8 кв.м з незалежних від нього обставин) та правильності обрання позивачем способу захисту.
		В цьому контексті посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 910/17077/19 щодо належності обраного позивачем способу захисту відхиляються колегією суддів, оскільки апеляційний суд не досліджував вказаного питання.
		Що ж до посилань позивача на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 та від 23.10.2019 у справі №   761/6144/15-ц (відповідно до яких суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, і зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору), то вони відхиляються колегією суддів, оскільки апеляційним господарський судом розглядалося застосування ч. 6 ст. 762 ЦК України до правовідносин у справі (що вбачається з тексту оскаржуваної постанови), і ним було відмовлено у позові не з підстав неможливості застосування норми права, якою позивач не обґрунтовував свої вимоги.
		Що ж до доводів скаржника стосовно неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.02.2018 у справі №   925/1596/16, від 13.04.2018 у справі № 910/29775/15, від 10.04.2018 у справі №   910/5440/17 та Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі №   927/1215/13 та від 20.11.2012 у справі № 12/75-2167-33/754/180 стосовно того, що при вирішенні питання щодо визначення початку користування орендованим майном (момент виникнення орендних правовідносин та відповідних прав та обов`язків, у тому числі щодо обов`язку сплачувати орендну плату) та щодо обрахування початку перебігу строку оренди має значення наявність будь-якого належного доказу, що підтверджує відповідні обставини, а не виключно назва документу - акт приймання-передачі, прямо передбачена законодавством (ч. 1 ст. 795 ЦК України), що підтверджує прийняття майна в оренду, то посилання на вказані постанови колегія суддів вважає передчасними, оскільки апеляційним судом відмовлено в позові не з підстав неможливості визначення дати початку користування орендованим майном, а з підстав того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що він був позбавлений можливості користуватися частиною орендованого майна за цільовим призначенням площею 158,8 кв.м з незалежних від нього обставин з моменту укладення договору (травня 2018 року) та до пред`явлення позову в даній справі, з неправильним, як вже зазначив Верховний Суд, застосуванням ст. 762 ЦК України.
		Підсумовуючи викладене колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що підстава касаційного оскарження п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України знайшла своє часткове підтвердження в частині неправильного застосування апеляційним господарським судом ч. 6 ст. 762 ЦК України, як і підстава, визначена п.  3  ч.  2  ст.  287 ГПК України.
		Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
		Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, дослідити наявність/ відсутність обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, правильність обрання способу захисту, встановити наявність/відсутність обставин, важливих для правильного розгляду цієї справи, і в залежності від цього вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. 
		Оскільки касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі на новий розгляд до апеляційного господарського суду, з урахуванням положень ст. 129 ГПК України розподіл судових витрат у справі має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
		Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Суд,-
		П О С Т А Н О В И В :
		Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Західного апеляційного господарського суду від 21.07.2021 у справі № 914/2857/20 скасувати.
		Справу № 914/2857/20 направити на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Головуючий суддя                                                                           Могил С.К.  
		Судді:                                                                                                  Волковицька Н.О.
		                                                                                                           Случ О.В.

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...