Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 756/10266/15-ц : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із правочинів, зокрема договорів (крім категорій 301000000-303000000), з них; страхування, з них; позики, кредиту, банківського вкладу, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 11.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 11.08.2022.
Дата набрання законної сили: 03.08.2022
Номер судового провадження: 61-1710ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова
		Іменем України
		 
		03 серпня 2022 року 
		м. Київ
		 
		справа № 756/10266/15-ц
		провадження № 61-1710св22
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
		головуючого - Фаловської І. М., 
		суддів: Ігнатенка В. М., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
		 
		учасники справи:
		заявник (боржник) - ОСОБА_1 ,
		заінтересована особа (стягувач) - Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Фонд гарантування інвестицій»,
		 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Фонд гарантування інвестицій» на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О.,
		 
		ВСТАНОВИВ:
		 
		Короткий зміст заявлених вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
		 
		У вересні 2021 року  ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого листа у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра») до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ПАТ «КБ «Надра», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С. про розірвання кредитного та іпотечного договорів, посилаючись на те, що рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року було задоволено первісний позов, стягнуто з нього на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 412 837,16 доларів США і 1 329 046,45 грн штрафу та пені, в задоволенні зустрічного позову відмовлено. Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року його апеляційну скаргу задоволено частково, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року скасовано в частині стягнення з нього на користь ПАТ «КБ «Надра» штрафу в розмірі 22 776,48 доларів США і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні вказаних вимог, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року в частині стягнення з нього на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором в сумі 412 837,16 доларів США, яка складається із заборгованості за кредитом - 341 941,35 доларів США, заборгованості зі сплати відсотків - 70 895,81 доларів США, пені за прострочення сплати кредиту - 847 855,36 грн залишено без змін. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2021 року касаційну скаргу його представника - ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року в нескасованій частині та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року - без змін. 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва видано виконавчий лист № 756/10266/15-ц. Постановою Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року замінено стягувача ПАТ «КБ «Надра» на Товариство з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Фонд гарантування інвестицій» (далі - ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій») у виконавчому листі, виданому на виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року, з урахуванням постанови Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в цій справі. Відповідно до умов кредитного договору № 11/П/05/2008-840, укладеного 30 січня 2008 року між ним та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), яке змінило назву на ПАТ «КБ «Надра», банк надав позичальнику кредит розмірі 401 320 доларів США строком до 28 січня 2028 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 30 січня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра» та ним було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С., предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 загальною площею 72,20 кв. м, житловою - 41,60 кв. м. 15 грудня 2020 року він дізнався, що право власності на вказану квартиру зареєстровано за ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій», що підтверджується інформаційною довідкою від 15 грудня 2020 року № 237100453з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. Тобто ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» звернуло стягнення на предмет іпотеки відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку», яка передбачає можливість визнання за іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя або іпотечного застереження, що містяться в договорі іпотеки. Таким чином, зобов`язання за кредитним договором від 30 січня 2008 року та договором іпотеки є припиненими. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати виконавчий лист № 756/10266/15-ц, виданий 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва, таким, що не підлягає виконанню.
		 
		Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 28 жовтня 2021 року у складі судді Луценко О. М. відмовлено в задоволенні заяви  ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.
		 
		Ухвала мотивована тим, що в провадженні Печерського районного суду міста Києва перебуває справа № 757/447/21-ц за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. С., про скасування рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень. Тобто ОСОБА_1 оскаржує в судовому порядку єдину підставу, яку сам зазначає в заяві про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, - реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» на предмет іпотеки.
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Оболонського районного міста Києва від 28 жовтня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким задоволено заяву ОСОБА_1 . Визнано виконавчий лист № 756/10266/15-ц, виданий 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва, таким, що не підлягає виконанню. Стягнуто з ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» на користь ОСОБА_1 25 849,69 грн.
		 
		Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що іпотекодержатель ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» скористалося своїм правом, передбаченим договором іпотеки від 30 січня 2008 року, та відповідно до статті 37 Закону України «Про іпотеку» 24 листопада 2020 року зареєструвало за собою право власності на передане в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , що належала іпотекодавцю ОСОБА_1 . Суд першої інстанції не застосував до спірних правовідносин положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» та не звернув увагу на те, що внаслідок завершення позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки зобов`язання ОСОБА_1 за кредитним договором від 30 січня 2008 року припинилися в цілому, в тому числі в непогашеній за рахунок іпотечного майна частині. Тому висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого листа № 756/10266/15-ц, виданого 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва, є необґрунтованим. Крім того, на підставі зазначеного виконавчого листа 20 вересня 2021 року приватним виконавцем виконавчого округу міста Києва Турчиним А. А. було відкрито виконавче провадження № 66880981 та 07 жовтня 2021 року з банківських рахунків ОСОБА_1 було примусово списано 25 849,69 грн, з яких: 24 713,74 грн - з рахунку, відкритого в Акціонерному товаристві «Універсал Банк», та 1 135,95 грн - з рахунку, відкритого в Акціонерному товаристві «ПриватБанк». Оскільки зобов`язання за кредитним договором є припиненими, а виконавчий лист № 756/10266/15-ц, виданий 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва, - таким, що не підлягає виконанню, то вищезазначені кошти підлягають поверненню ОСОБА_1 .
		 
		Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
		 
		28 січня 2022 року ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі ухвалу Оболонського районного міста Києва від 28 жовтня 2021 року.
		 
		Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 2 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та мотивована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц, від 15 липня 2020 року у справі № 2-986/10, від 27 січня 2021 року у справі № 334/7136/17 про дійсність вимог іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання за рахунок майна боржника, не включеного до складу іпотечного майна, навіть після завершення процедури позасудового врегулювання. Також ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» зазначило, що є необхідність відступлення від висновків щодо застосування норм Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17 та застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		 
		Рух справи в суді касаційної інстанції.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Оболонського районного суду міста Києва.
		 
		27 квітня 2022 року справа № 756/10266/15-ц надійшла до Верховного Суду.
		 
		Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		 
		Позиція Верховного Суду.
		 
		Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		 
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		 
		Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
		 
		Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Відповідно до статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.
		 
		Судами встановлено, що 30 січня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра»), яке змінило в подальшому назву на ПАТ «КБ «Надра», та  ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11/П/05/2008-840, за умовами якого позичальник отримав кредит в розмірі 401 320 доларів США строком до 28 січня 2028 року.
		 
		Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
		 
		Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
		 
		З метою забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 30 січня 2008 року між ВАТ «КБ «Надра» та  ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С., предметом якого є трикімнатна квартира АДРЕСА_1 загальною площею 72,20 кв. м, житловою - 41,60 кв. м. 
		 
		У серпні 2015 року ПАТ «КБ «Надра» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, в якому просило стягнути з ОСОБА_1 на свою користь 412 837,16 доларів США основного боргу за кредитним договором і 1 329 046,45 грн пені та штрафу. 
		 
		У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ «КБ «Надра», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кравченко І. С. про розірвання кредитного та іпотечного договорів, в якому просив розірвати кредитний договір від 30 січня 2008 року № 11/П/05/2008-840 та іпотечний договір від 30 січня 2008 року, укладені між ним та ВАТ «КБ «Надра». 
		 
		Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року позов ПАТ «КБ «Надра» задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованість за кредитним договором в сумі 412 837,16 доларів США і 1 329 046,45 грн штрафу та пені. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено. 
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року скасовано в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» штрафу в розмірі 22 776,48 доларів США і ухвалено в цій частині нове рішення, яким відмовлено в задоволенні вказаних вимог. Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором в сумі 412 837,16 доларів США, яка складається із заборгованості за кредитом - 341 941,35 доларів США, заборгованості зі сплати відсотків - 70 895,81 доларів США, пені за прострочення сплати кредиту - 847 855,36 грн, залишено без змін. 
		 
		Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2021 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року в нескасованій частині та постанову Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року - без змін. 
		 
		17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва було видано виконавчий лист № 756/10266/15-ц на виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року, з урахуванням постанови Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року.
		 
		Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року в задоволенні заяви ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» про заміну стягувача у виконавчому провадженні відмовлено. 
		 
		Постановою Київського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» задоволено. Ухвалу Оболонського районного суду міста Києва від 27 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким замінено стягувача ПАТ «КБ «Надра» на ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» у виконавчому листі, виданому на виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 серпня 2019 року, з урахуванням постанови Київського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в цій справі. 
		 
		15 грудня 2020 року ОСОБА_1 дізнався, що право власності на квартиру  АДРЕСА_1 зареєстровано за ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій», що підтверджується інформаційною довідкою                від 15 грудня 2020 року № 237100453 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна. 
		 
		У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду міста Києва з позовом до ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. С., про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, а також - із заявою про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на квартиру АДРЕСА_1 . 
		 
		Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року відкрито провадження у справі № 757/447/21-ц за вищевказаним позовом  ОСОБА_1 . 
		 
		Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 05 лютого 2021 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову. Накладено арешт на вищезазначену квартиру.
		 
		Таким чином, судами встановлено, що ОСОБА_1 оскаржує в судовому порядку реєстрацію права власності за ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» на предмет іпотеки на підставі договору іпотеки в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку».
		 
		Статтею 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
		 
		Згідно з частиною першою статті 431 ЦПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції. Виконавчі листи в електронній формі викладаються з використанням Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи, оприлюднюються в порядку, визначеному Положенням про Єдину судову інформаційно-комунікаційну систему та/або положеннями, що визначають порядок функціонування її окремих підсистем (модулів), та підписуються електронним підписом судді (у разі колегіального розгляду - електронними підписами всіх суддів, які входять до складу колегії).
		 
		Відповідно до частин першої, другої статті 432 ЦПК України суд, який видав виконавчий документ, може за заявою стягувача або боржника виправити помилку, допущену при його оформленні або видачі, чи визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню. Суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.
		 
		Наведені вище підстави для визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, можна поділити на дві групи: матеріально-правові та процесуально-правові.
		 
		До процесуальних підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання.
		 
		До матеріально-правових підстав для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, можна віднести ті обставини, що свідчать про припинення обов`язку боржника з передбачених законом підстав.
		 
		Загальні підстави припинення цивільно-правових зобов`язань містяться у главі 50 розділу І книги п`ятої ЦК України. Так, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання.
		 
		Найпоширенішою підставою припинення зобов`язання є його припинення унаслідок виконання, проведеного належним чином.
		 
		Натомість положення статті 36 Закону України «Про іпотеку» передбачають таку самостійну підставу припинення зобов`язання як позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки з метою забезпечення вимог кредитора - іпотекодержателя.
		 
		Частиною четвертою статті 36 Закону України «Про іпотеку» у редакції Закону України від 03 липня 2018 року № 2478-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відновлення кредитування», який набрав чинності 04 листопада 2018 року та введений в дію 04 лютого 2019 року (далі - Закон № 2478-VII), визначено, що після завершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання основного зобов`язання:
		-    боржником - фізичною особою є недійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя;
		-    боржником - юридичною особою або фізичною особою-підприємцем є дійсними, якщо інше не визначено договором іпотеки чи договором про надання кредиту, чи договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
		 
		Тобто частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у редакції Закону № 2478-VII фактично - частина п`ята статті 36 Закону України «Про іпотеку») є спеціальною нормою, яка поширюється на зобов`язання, забезпечені іпотекою, що виключає застосування загальної норми статті 599 ЦК України про припинення зобов`язання лише належним виконанням. Така спеціальна підстава припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання означає, що припиняються будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання. Це правило поширюється на всі випадки позасудового врегулювання вимог іпотекодержателя щодо основного зобов`язання у повному обсязі, включаючи як основний обов`язок боржника, так і додаткові обов`язки, що існують в межах того ж самого зобов`язального правовідношення. Та обставина, чи залишилося після вказаного позасудового врегулювання фактично не виконаною будь-яка частина основного зобов`язання, правового значення не має.
		 
		Такі правові висновки викладені в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17 та були застосовані судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		 
		Підстави для припинення зобов`язання визначені у статтях 598-609 ЦК України. Разом з тим частина перша статті 598 ЦК України визначає, що зобов`язання може бути припинено і з підстав, визначених договором або законом, а отже, вказує на невичерпність переліку підстав припинення зобов`язання, наведених у ЦК України.
		 
		Зокрема, Закон України «Про іпотеку» як акт цивільного законодавства визначає правові підстави для припинення не тільки іпотеки як додаткового зобов`язання, а й основного зобов`язання, що випливає з кредитного договору.
		 
		Так, стаття 36 зазначеного Закону передбачає, що сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
		 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
		 
		Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання в порядку, встановленому статтею 37 цього Закону; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
		 
		Частина четверта статті 591 ЦК України містить загальне правило, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Водночас частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» встановлює спеціальне правило, яке підлягає переважному застосуванню.
		 
		Відповідно до частини четвертої статті 36 Закону України «Про іпотеку» після звершення позасудового врегулювання будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
		 
		Норма права, яка міститься в зазначеній частині Закону, передбачає недійсність вимог іпотекодержателя, які можуть виникнути до боржника після будь-якого позасудового врегулювання, зокрема після звернення стягнення на предмет іпотеки, а отже, має обмежувальний характер регулювання, тому не може тлумачитися розширено.
		 
		Із цього випливає неможливість для кредитора вимагати виконання боржником основного зобов`язання в розмірі, який перевищує визначену суб`єктом оціночної діяльності вартість такого предмета іпотеки, якщо кредитор (іпотекодержатель) звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання за цією ціною (оберненням його у свою власність).
		 
		У той же час виходячи з розуміння зобов`язання як правовідношення, у якому боржнику належить юридичний обов`язок вчинити певну дію на користь кредитора (або ж утриматися від її вчинення), а також і право кредитора вимагати від боржника виконання такого обов`язку, відсутність кореспондуючого праву обов`язку призводить до припинення існування між кредитором та боржником цього зобов`язання в цілому, тобто до припинення зобов`язання з підстав, визначених законом.
		 
		Допускаючи можливість задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, законодавець тим встановлює правило про те, що після завершення позасудового врегулювання, зокрема стягнення на предмет іпотеки, переданий боржником, будь-які наступні вимоги іпотекодержателя щодо виконання боржником основного зобов`язання є недійсними.
		 
		Позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки вважається таким, що погашає всі вимоги кредитора до боржника, незалежно від того, чи перевищує вартість предмета іпотеки розмір вимог кредитора.
		 
		До такого висновку слід дійти з огляду на правову природу забезпечувальних заходів, спрямованість їх на повне забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором та добросовісність поведінки сторін кредитного договору. Саме на кредитора законодавством покладено контроль за тим, щоб заборгованість за кредитним договором не перевищувала забезпечувальні заходи, і саме для цього законодавець передбачив спрощені процедури звернення стягнення на заставне майно та солідарну відповідальність поручителя з боржником. Незастосування цих заходів своєчасно тягне для кредитора негативні наслідки недобросовісності своїх дій.
		 
		Законодавець у такий спосіб встановив баланс між майновими правами та інтересами кредитора-іпотекодержателя і боржника, надавши можливість швидкого та ефективного задоволення його вимог, запобігаючи при цьому можливості зловживанням кредитором своїм становищем та вимагаючи добросовісної поведінки всіх учасників правовідносин.
		 
		Разом із цим при тлумаченні вказаних норм права враховується принцип свободи договору як загальної засади цивільного законодавства, оскільки сторони є вільними при укладенні договору, що означає можливість забезпечення основного зобов`язання як у повному обсязі, так і в його частині відповідно до умов забезпечувального правочину, а кредитор при укладенні іпотечного договору не позбавлений можливості оцінити всі звичайні ризики, у тому числі і вірогідність того, що за рахунок вартості іпотечного майна (як забезпечувального правочину) не буде забезпечено основне зобов`язання в повному обсязі.
		 
		Водночас частина третя статті 6 ЦК України дозволяє сторонам у договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо відступ від положень закону в цих актах прямо це заборонено, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Частина четверта статті 591 ЦК України додатково вказує, що якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до статті 112 ЦК України, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, керуючись принципом свободи договору, сторони можуть відступити від положень як статті 36 Закону України «Про іпотеку», так і загальних положень ЦК України щодо реалізації предмета іпотеки.
		 
		Якщо такого відступу від положень цивільного законодавства не було здійснено за договором, кредитор не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення та стягувати різницю між сумою зобов`язання та вартістю предмета іпотеки.
		 
		Такі правові висновки викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.
		 
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
		 
		Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання виконавчого листа № 756/10266/15-ц, виданого 17 березня 2021 року Оболонським районним судом міста Києва, таким, що не підлягає виконанню, з огляду на те, що внаслідок завершення позасудового врегулювання спору шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки зобов`язання ОСОБА_1 за кредитним договором від 30 січня 2008 року припинилися в цілому, в тому числі в непогашеній за рахунок іпотечного майна частині, і ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» не може вимагати виконання боржником основного зобов`язання після звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому договір іпотеки від 30 січня 2008 року не містить умови про погодження сторонами у встановленій формі застереження щодо відступу від положень статті 36 Закону України «Про іпотеку».
		 
		Перебування в провадженні Печерського районного суду міста Києва справи № 757/447/21-ц за позовом ОСОБА_1 до ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій», третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Щелков Д. С., про скасування рішення про реєстрацію прав та їх обтяжень, не може бути підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, так як ці обставини не спростовують факт припинення зобов`язань ОСОБА_1 за кредитним договором від 30 січня 2008 року внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання, а рішення суду по суті спору у вказаній справі не ухвалено.
		 
		В постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 761/17280/16-ц, на яку послався заявник в касаційній скарзі, при вирішенні спору про стягнення боргу за договором позики, неустойки, інфляційних втрат Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду виходив з обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, а саме - з того, що в пункті 5.2.1 іпотечного договору сторони домовилися, що іпотекодержатель набуває предмет іпотеки у власність за вартістю, визначеною на момент такого набуття на підставі оцінки предмета іпотеки суб`єктом оціночної діяльності, визначеним іпотекодержателем. Оскільки вимога про повернення коштів відповідачем не була виконана, кошти не повернуто, то позивач звернув стягнення на іпотечне майно і на підставі іпотечного договору зареєстрував за собою право власності на квартиру. При цьому зобов`язання за договором позики не припинилося в силу його невиконання, так як вартості набутого позикодавцем у власність предмета іпотеки не вистачило для погашення боргу в повному обсязі. Тому Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що за приписами статті 591 ЦК України та частини сьомої статті 47 Закону України «Про іпотеку» кредитор має право на стягнення суми, що не вистачає для погашення заборгованості.
		 
		За змістом постанови від 15 липня 2020 року у справі № 2-986/10, на яку послався заявник в касаційній скарзі, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню, так як боржниками не виконано у повному обсязі рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
		 
		В постанові від 27 січня 2021 року у справі № 334/7136/17, на яку послався заявник в касаційній скарзі, при вирішенні спору про визнання заборгованості недійсною, Верховний Суд у складі колегіі суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду врахував обставини, встановлені у рішенні Ленінського районного суду міста Запоріжжя від 27 липня 2015 року у справі № 334/1390/15-ц, залишеному без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 03 грудня 2015 року та постановою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року, щодо наявності заборгованості за договором кредиту, яка стягнута з позичальника на користь банку, в розмірі 345 492,12 доларів США. Обставини, встановлені у справі № 334/1390/15-ц, мали преюдиційне значення під час вирішення вказаної справи, оскільки розмір заборгованості позичальника встановлено під час розгляду справи № 334/1390/15-ц, а тому ініціювання спору про визнання недійсною заборгованості, яка по суті стягнута судовим рішенням у справі № 334/1390/15-ц, суперечить завданням цивільного судочинства та принципу обов`язковості судового рішення. Одночасно Верховний Суд звернув увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання заборгованості недійсною, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
		 
		Посилання заявника в касаційній скарзі на те, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо їх застосування, викладених у вищевказаних постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду, є безпідставними, так як згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, сформованим у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. 
		 
		Висновки апеляційного суду в цій справі узгоджуються з правовими висновками, викладеними у вищезазначеній постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, в якій вказано, що в разі завершення позасудового врегулювання, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки у способи, визначені статтею 37 Закону України «Про іпотеку», зобов`язання припиняється, оскільки за положеннями цього Закону всі наступні вимоги є недійсними. При цьому Велика Палата Верховного Суду наголосила, що частина четверта статті 36 Закону України «Про іпотеку» (у відповідній редакції) вказує на недійсність будь-яких наступних вимог іпотекодержателя щодо виконання саме боржником основного зобов`язання після завершення позасудового врегулювання шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, передане в іпотеку саме боржником, за відсутності інших забезпечувальних договорів.
		 
		Враховуючи викладене, Верховний Суд в цій справі також не вбачає підстав для відступлення від висновків щодо застосування норм Закону України «Про іпотеку» у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 13 лютого 2019 року у справі № 759/6703/16-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 263/3809/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 204/7148/16-ц, від 16 жовтня 2019 року у справі № 337/7391/13-ц, від 20 листопада 2020 року у справі № 295/795/19, від 17 лютого 2021 року у справі № 754/5275/16, від 11 березня 2021 року у справі № 524/378/17 та застосованих судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
		 
		Таким чином, заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 2 частини другої статті 389 ЦПК України, є необґрунтованими.
		 
		Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду.
		 
		Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		 
		Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.
		 
		Щодо клопотання ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		В касаційній скарзі ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» заявило клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 ЦПК України, посилаючись на те, що ця справа містить виключну правову проблему, пов`язану з неоднаковим застосуванням Верховним Судом статті 389 ЦПК України в частині допуску до касаційного оскарження судових рішень про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Позицію щодо неможливості касаційного оскарження зазначених судових рішень викладено в ухвалах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду про відмову у відкритті касаційного провадження від 10 червня 2021 року у справі № 1806/7264/12, від 20 грудня 2021 року у справі № 755/25532/14-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 487/4813/16. Однак постановами Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2019 року у справі № 2-3558/2010, від 14 грудня 2020 року у справі № 1909/3089/2012, від 24 травня 2021 року у справі № 2-941/11 було вирішено по суті касаційні скарги на судові рішення про визнання виконавчих документів такими, що не підлягають виконанню. Тому передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.
		 
		Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
		 
		Питання про передачу справи на розгляд палати, об`єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи (частина перша статті 404 ЦПК України).
		 
		Відповідно до частини другої статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
		 
		Виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.
		 
		Частиною третьою статті 125 Конституції України, частиною першою статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
		 
		Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок, у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
		 
		Згідно зі статтею 25 ЦПК України Верховний Суд переглядає у касаційному порядку судові рішення, ухвалені судами першої та апеляційної інстанцій.
		 
		Судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
		 
		Важливість висновків Верховного Суду та необхідність гарантування врахуванням їх судами всіх інстанцій також підтверджується положеннями частини другої статті 389 ЦПК України, які передбачають, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		 
		Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.
		 
		Частиною другою статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається.
		 
		Згідно з пунктом 25 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо виправлення помилки у виконавчому документі або визнання його таким, що не підлягає виконанню.
		 
		При цьому вищенаведеними положеннями пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
		 
		Відповідно до частини третьої статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		 
		Таким чином, використовуючи всі наявні процесуальні механізми, Верховний Суд зобов`язаний реагувати на будь-які випадки винесення судами рішень, які не відповідають принципу сталості та єдності практики.
		 
		Важливо, що конституційне право особи на «касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках» не забороняє Верховному Суду здійснити касаційний перегляд судового рішення за наявності очевидної мети «забезпечити сталість та єдність судової практики», а, навпаки, зобов`язує Суд здійснювати у такій ситуації касаційний перегляд для гарантування того, що якість судової практики в Україні (її сталість та єдність, дотримання всіма судами позиції Верховного Суду), в абсолютній більшості випадків виключає необхідність касаційного перегляду певних видів судових рішень. Відмова Верховного Суду від забезпечення сталості та єдності судової практики через здійснення, у виключних випадках, касаційного перегляду судових рішень, які викликають обґрунтований сумнів у своїй законності, підриває авторитет Верховного Суду та довіру до судової системи в цілому, а також до України як суб`єкта міжнародного права.
		 
		Відповідно до пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав). У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
		 
		З ухвал Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду про відмову у відкритті касаційного провадження від 10 червня 2021 року у справі № 1806/7264/12, від 22 грудня 2021 року у справі № 487/4813/16, на які послався заявник у клопотанні про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вбачається, що в зазначених справах предметом касаційного оскарження були судові рішення (ухвали) місцевого суду та постанови суду апеляційної інстанції, якими ухвали залишені без змін. При цьому, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, Верховний Суд керувався пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України та виходив з того, що в касаційному порядку можуть бути оскаржені лише ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку, тоді як ухвала місцевого суду про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, передбачена пунктом 25  частини першої статті 353 ЦПК України, який відсутній в переліку ухвал, що підлягають касаційному оскарженню. В ухвалі про відмову у відкритті касаційного провадження від 20 грудня 2021 року у справі № 755/25532/14-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду також послався на пункт 2 частини першої статті 389 ЦПК України та виходив з того, що касаційну скаргу подано на постанову апеляційного суду про відмову в задоволенні заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Натомість в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного судувід 17 жовтня 2019 року у справі № 2-3558/2010, від 24 травня 2021 року у справі № 2-941/11 зазначено, що в касаційному порядку оскаржувалися лише постанови апеляційних судів і Верховний Суд виходив з положень пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України.
		 
		У справі, яка переглядається, ТОВ «ФК «Фонд гарантування інвестицій» подало касаційну скаргу лише на постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року, якою було ухвалене нове судове рішення про задоволення заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню. Тобто предмет касаційного оскарження в цій справі відрізняється від такого предмета у вищезгаданих справах № 1806/7264/12, № 487/4813/16, № 755/25532/14-ц. 
		 
		В цій справі ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 лютого 2022 року було відкрито касаційне провадження з огляду на те, що в касаційному порядку оскаржена постанова суду апеляційної інстанції (як судове рішення, зазначене в пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України), а не ухвала суду першої інстанції після її перегляду в апеляційному порядку (згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України).
		 
		Крім того, Верховним Судом в цій справі взято до уваги, що відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
		 
		Тлумачення частини четвертої статті 263 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що суд повинен врахувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені саме в постановах, а не ухвалах, Верховного Суду. 
		 
		Закон не містить обов`язку суду враховувати висновки, викладені у вищенаведених ухвалах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 10 червня 2021 року у справі № 1806/7264/12, від 20 грудня 2021 року у справі № 755/25532/14-ц, від 22 грудня 2021 року у справі                       № 487/4813/16. При цьому висновок про можливість оскарження в касаційному порядку постанови апеляційного суду за наслідками розгляду заяви про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, підтверджується правовими висновками, викладеними в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2019 року у справі        № 2-3558/2010 та від 24 травня 2021 року у справі № 2-941/11.
		 
		Отже, наведені заявником аргументи для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему. Тому підстави для передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду цієї справи згідно зі статтею 403 ЦПК України відсутні. Враховуючи викладене, в задоволенні вищевказаного клопотання необхідно відмовити.
		 
		Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		 
		ПОСТАНОВИВ:
		 
		Відмовити в задоволенні клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Фонд гарантування інвестицій» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
		 
		Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Факторингова компанія «Фонд гарантування інвестицій» залишити без задоволення.
		 
		Постанову Київського апеляційного суду від 21 грудня 2021 року залишити без змін.
		 
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		ГоловуючийІ. М. Фаловська   Судді:В. М. Ігнатенко    С. Ю. Мартєв    В. В. Сердюк   В. А. Стрільчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...