Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 826/14014/16 : Адміністративні справи (з 01.01.2019); Справи, що виникають з відносин публічної служби, зокрема справи щодо; звільнення з публічної служби, з них.
Надіслано для оприлюднення: 01.08.2022. Зареєстровано: 31.08.2022. Забезпечено надання загального доступу: 02.09.2022.

Номер судового провадження: не визначено

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		   ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД  міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я
		І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
		01 серпня 2022 року                               м. Київ                              № 826/14014/16
		Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Огурцов О.П. розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
		за позовом       ОСОБА_1 
		до                       Служби зовнішньої розвідки України
		про                       скасування наказу від 07.07.2016 №300-ос, поновлення на посаді, стягнення
		                         середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, 
		                         стягнення моральної шкоди,
		 
		за участю :
		позивача - ОСОБА_1 ,
		представника відповідача - Бондаренка Андрія Анатолійовича  (дов. від 28.04.2016 б/н),
		представника відповідача -  Місяця Віталія Васильовича (дов. від 18.09.2017 № 5/3/730Б),
		 
		В С Т А Н О В И В:
		ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Служби зовнішньої розвідки України про скасування наказу від 07.07.2016 №300-ос, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди.
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11.02.2020 зупинено провадження у справі до вирішення об`єднаного конституційного провадження за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частини першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» та 47 народних депутатів України щодо відповідності (конституційності) положень частини третьої, шостої статті 1, частини першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».
		Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 09.09.2021 поновлено провадження у справі та ухвалено продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
		 
		Позовні вимоги обґрунтовано тим, що наказ від 07.07.2016 №300-ос прийнятий всупереч положенням Конституції України, основоположних міжнародних документів про права людини, принципу правової визначеності та він не відповідає стандартам забезпечення прав людини при здійснені люстраційних процесів, які були розроблені міжнародними організаціями. Також позивач зазначив про те, що відповідачі прийнявши оскаржуваний наказ протиправно обмежили ним свободи позивача визначені статтями 21, 24, 58, 61,62 Конституції України та його права на працю та доступ до державної служби, а також завдали значних моральних страждань.
		Відповідач заперечив проти позовних вимог, надав суду письмові заперечення на адміністративний позов в яких просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі з огляду на те, що Управлінням кадрів Служби зовнішньої розвідки України, за результатами аналізу матеріалів особової справи позивача, виявлені окремі документи (копія диплому КВ № 1 13521, виданого 04.07.1988 про закінчення Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР імені Мосради та витяг із послужного списку із записом про проходження з 1988 по 1992 роки військової служби у Середньоазіатському прикордонному окрузі КДБ СРСР), які містять відомості про те, що позивач закінчив вищий навчальний заклад КДБ СРСР), та був штатним працівником КДБ СРСР, з огляду на що до позивача підлягає застосуванню заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Також відповідач зазначив про те, що позивачем не доведено факт завдання йому моральної шкоди.
		Під час судового розгляду справи, судом встановлено наступне. 
		 
		На виконання вимог Закону України «Про очищення влади», Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563 (зі змінами), Плану проведення перевірок відповідно до Закону України «Про очищення влади», затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.10.2016 №1025-р, у Службі зовнішньої розвідки України видано наказ Голови Служби зовнішньої розвідки України від 14.06.2016 № 136 «Про початок проведення перевірки відповідно до Закону України «Про очищення влади» посадових та службових осіб Служби зовнішньої розвідки України».
		Відповідно до пунктів 1 і 2 частини п`ятої статті 5 Закону України "Про очищення влади" та Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, Службою зовнішньої розвідки України проведено перевірку достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою і четвертою статті 1 Закону України "Про очищення влади", щодо ОСОБА_1 , заступника начальника 2 управління 5 департаменту Служби зовнішньої розвідки України.
		Начальником Управління кадрів Служби зовнішньої розвідки України складено довідку про результати перевірки передбаченої Законом України "Про очищення влади" відповідно до якої за результатами проведеної перевірки встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначено частиною третьою статті 1 Закону України "Про очищення влади", оскільки Управлінням кадрів Служби зовнішньої розвідки України, за результатами аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 , виявлено окремі документи (копія диплому НОМЕР_1 , виданого 04.07.1988 про закінчення Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР ім. Мосради та витяг із послужного списку із записом про проходження з 1988 по 1992 роки військової служби у Середньоазіатському прикордонному окрузі КДБ СРСР), які містять відомості про те, що ОСОБА_1 закінчив вищий навчальний заклад КДБ СРСР та був штатним працівником КДБ СРСР.
		07.07.2016 Т.в.о. Голови Служби зовнішньої розвідки України видано наказ № 300-ос "По особовому складу", яким звільнено з державної служби за підпунктом 8 пункту 1 статті 83 (у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади") з 7 липня 2016 року державного службовця 4 рангу ОСОБА_1 , заступника начальника 2 управління 5 департаменту. Підставою звільнення зазначено службову записку начальника Управління кадрів від 05.07.2016.
		08.08.2016  Т.в.о. Голови Служби зовнішньої розвідки України видано наказ № 350-ос "Про внесення змін до наказу Голови Служби зовнішньої розвідки України від 7 липня 2016 року № 300-ос (по особовому складу)", яким, зокрема, у розпорядчій частині наказу Голови Служби зовнішньої розвідки України від 07.07.2016 № 300-ос слова та цифри "з 7 липня 2016 року", замінено словами та цифрами "з 2 серпня 2016 року".
		Позивач не погоджуючись з його звільненням з посади заступник начальника управління департаменту Служби зовнішньої розвідки України  звернувся з відповідним позовом до суду.
		Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, суд дійшов висновку про те, що права та інтереси за захистом яких позивач звернувся до суду були порушені з огляду на наступне. 
		 
		Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
		Частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що                                                            завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
		Частинами першою, третьою та п`ятою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України                              встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України.
		Згідно зі статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
		Приписами частини першої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
		Відповідно до статті 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
		Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми                              Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
		Згідно з частинами першою та другою статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
		Відповідно до статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
		Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
		Частиною другою статті 61 Конституції України встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
		16.10.2014 набрав чинності Закон України №1682-VII «Про очищення влади».
		Згідно з частиною першою статті 1 вказаного Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
		Частиною другою статті 1 Закон України «Про очищення влади» встановлено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
		Відповідно до частини третьої вказаної статті протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
		Статтею 2 Закон України «Про очищення влади» встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
		1) Прем`єр-міністра України, Першого віце-прем`єр-міністра України, віце-прем`єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
		2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
		3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
		4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
		5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
		6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
		7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
		8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв`язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
		9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб`єкта надання адміністративних послуг;
		10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
		11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
		Критерії здійснення очищення влади (люстрації) встановлені статтею 3 зазначеного Закону.
		Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 3 Закон України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).
		Системний аналіз положень пункту 3 частини четвертої статті 3 Закон України «Про очищення влади» у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що заборони, встановлені частиною третьою статті 1 Закон України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.
		Також із аналізу цих норм вбачається, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим встановленням факту того, що вони були штатними працівниками чи негласними агентами в КДБ СРСР, КДБ УРСР, КДБ інших союзних республік колишнього СРСР, Головному розвідувальному управлінні Міністерства оборони СРСР, закінчили вищі навчальні заклади КДБ СРСР (крім технічних спеціальностей).
		Питання конституційності положень Закону України «Про очищення влади» у їх взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
		На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України                            (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності                            Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
		На час розгляду справи судом рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
		Водночас, Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.
		З зазначеним висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.
		Також у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).
		Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцією за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
		Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади», як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
		Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
		Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
		Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала                              Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод            (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію                                                            Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
		Статтею 8 вказаної  Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
		Відповідно до частин першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
		Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов`язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов`язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов`язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
		Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
		Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов`язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
		Відповідно до статті 4 вказаної Конвенції будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.
		Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986, закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
		Відповідно до статті 27 вказаної Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		Cтаття 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. 
		Відповідно до пункту b) частини третьої вказаної статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
		Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
		У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
		1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
		2) прецедентного права національних конституційних судів;
		3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
		- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
		- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
		Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
		Спірні правовідносини виникли у зв`язку зі звільненням позивача з займаної посади заступника начальника управління департаменту Служби зовнішньої розвідки України  з  підстав, передбачених підпунктом 8 пункту 1 статті 83 (у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади").
		Вказаний наказ прийнятий на підставі службової записки начальника Управління кадрів від 05.07.2016 яку складено з приводу того що Управлінням кадрів Служби зовнішньої розвідки України, за результатами аналізу матеріалів особової справи позивача, виявлено окремі документи (копія диплому КВ №113521, виданого 04.07.1988 про закінчення Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР ім. Мосради та витяг із послужного списку із записом про проходження з 1988 по 1992 роки військової служби у Середньоазіатському прикордонному окрузі КДБ СРСР), які містять відомості про те, що позивач закінчив вищий навчальний заклад КДБ СРСР та був штатним працівником КДБ СРСР.
		Таким чином застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
		При цьому суд звертає увагу на те, що вирішення спору відповідно до статті 129 Конституції України керуючись верховенством права означає врахування тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
		Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
		Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
		17.10.2019 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України "Про очищення влади".
		У цьому рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади"                            становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
		За оцінкою Європейський суд з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі                            Закону України "Про очищення влади" мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
		У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України "Про очищення влади", проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі вказаного Закону можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
		В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.                                                        
		Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України», Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан Янукович обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
		Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених                            Законом України "Про очищення влади" заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан Янукович був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
		Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
		Аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України "Про очищення влади", суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а тому його застосування становить порушення положень вказаної Конвенції.
		Отже, заборона перебування на зазначених у Законі України "Про очищення влади" посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам визначеним у частині другій статті 1 вказаного Закону.
		 
		Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом в ухваленому судовою палатою рішенні від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
		 
		Відповідно до оскаржуваного наказу до позивача також застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України "Про очищення влади", законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини  у справі «Полях та інші проти України», а також Верховним Судом у рішенні від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
		З огляду на зазначене суд вважає за необхідне врахування вказаних висновків при вирішенні даної справи.
		Таким чином при вирішення справи визначальним є встановлення факту вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.
		З аналізу наказу від 07.07.2016 № 300-ос та наданих відповідачем суду заперечень судом встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані виключно на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді.
		Зазначені факти сторонами визнаються.
		Водночас, складена начальником Управління кадрів Служби зовнішньої розвідки України довідка про результати перевірки передбаченої Законом України "Про очищення влади", не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ про звільнення позивача не містить обґрунтування того, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
		При цьому, як не заперечується відповідачем, встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки.
		 
		З огляду на зазначене оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, до легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не такими, що є необхідними у демократичному суспільстві, а застосування до позивача так званої «автоматичної» люстрації лише у зв`язку з встановленням відповідачем на підставі диплому КВ №113521, виданого 04.07.1988 про закінчення Московського вищого прикордонного командного училища КДБ СРСР ім. Мосради та витягу із послужного списку із записом про проходження позивачем з 1988 по 1992 роки військової служби у Середньоазіатському прикордонному окрузі КДБ СРСР факту того, що позивач закінчив вищий навчальний заклад КДБ СРСР та був штатним працівником КДБ СРСР є протиправним.
		                            
		Водночас, суд звертає увагу на те, що відсутність у Законі України "Про очищення влади"                            процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Також вказаний обов`язок вбачається з завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
		 
		Враховуючи наведене суд дійшов висновку про те, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, та таким, що виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР., а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
		 
		Аналогічна правова позиція викладена в постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.07.2022 у справі №826/17617/14 (адміністративне провадження № К/9901/37350/21).  
		 
		Позивач у позовній заяві просить скасувати наказ  від 07.07.2016 № 300-ос.
		Відповідно до пункту 1 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
		З огляду на зазначене позовна вимога щодо скасування наказу від 07.07.2016 № 300-ос підлягає задоволенню шляхом визнання його протиправним та скасування.
		 
		Відповідно до статті 8 Конституції України та статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
		Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
		Враховуючи наведене та встановлення судом протиправності оскаржуваного наказу  суд дійшов висновку про наявність підстав для поновлення позивача на посаді заступника начальника управління департаменту Служби зовнішньої розвідки України. 
		 
		Частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
		Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.
		 
		Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.
		Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.
		Згідно з пунктом 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
		Пунктом 8 вказаного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п`ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
		Відповідно до наданої Службою зовнішньої розвідки України довідки про доходи від 07.07.2021 № 119 середньоденна заробітна плата позивача становить 788,42 грн. Також розрахунок середньоденної заробітної плати у розмірі 788 грн. позивачем наведено у наданих суду поясненнях.
		Пунктом 10 зазначеного Порядку передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
		Зазначений пункт Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 був виключений постановою Кабінету Міністрів  від 09.12.2020 № 1213 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100", яка була опублікована в Урядовий кур`єр 12.12.2020 (N 242).
		Частиною першою статті 52 Закону України "Про Кабінету Міністрів України" постанови Кабінету Міністрів України, крім постанов, що містять інформацію з обмеженим доступом, набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими постановами, але не раніше дня їх опублікування.
		Таким чином положення пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 підлягають застосування при обчислення середньої заробітної плати  за період до 11.12.2020 включно.
		Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15 затверджена Схема посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2017 році, відповідно до якої посадовий оклад заступника начальника управління у складі департаменту з 01.01.2017 встановлено на рівні 7100 грн.
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу позивача з 01.01.2017 року (порівняно з 2016 роком) дорівнює 1,11 (7100 (2017) : 6375 (2016).
		Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.2018 № 24, затверджена Схема посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2018 році, відповідно до якої посадовий оклад заступника начальника управління у складі департаменту з 01.01.2018 встановлено на рівні 9600 гривень.
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу з 01.01.2018 складає 1,35 (9600 : 7100 (посадовий оклад-2017).
		Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 06.02.2019 № 102, затверджена Схема посадових окладів на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів у 2019 році з коефіцієнтом для заступника начальника управління у складі департаменту = 3,01.
		Посадові оклади на посадах державної служби за групами оплати праці з урахуванням юрисдикції державних органів визначаються шляхом множення мінімального розміру посадового окладу групи 9 у державних органах, юрисдикція яких поширюється на територію одного або кількох районів, міст обласного значення, який становить два розміри прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року, на відповідний коефіцієнт. У разі, коли посадовий оклад визначено у гривнях з копійками, цифри до 4,99 відкидаються, від 5 і вище - заокруглюються до 10 гривень (крім мінімального розміру посадового окладу групи 9). При цьому, розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб: з 01.01.2018 = 1762 грн.
		Відповідно до цього посадовий оклад заступника начальника управління у складі департаменту з 01.01.2019 встановлено на рівні 10610 грн. (1762x3,01 х2 = 10607).
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу з 01.01.2019 складає 1,1 (10610 : 9600 (посадовий оклад-2018).
		Постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2017 № 15, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 15.01.2020 № 16, затверджена Схема посадових окладів на посадах державної служби з урахуванням категорій, підкатегорій та рівнів державних органів у 2020 році, відповідно до якої посадовий оклад заступника начальника управління у складі департаменту з 01.01.2020 встановлено на рівні 14900 грн.
		Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу з 01.01.2020 складає 1,4 (14900 : 10610 (посадовий оклад-2019).
		Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03.08.2016 по 01.08.2022 складає:
		- з 03.08.2016 по 31.12.2016 (276 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 грн. х 106 =83572,52 грн.;
		- з 01.01.2017 по 31.12.2017 (249 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 грн. х 1.11 х 249 = 217 911,40 грн.;
		- з 01.01.2018 по 31.12.2018 (250 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 х (1.11х1,35) х 250 = 295361,84 грн.
		- з 01.01.2019 по 31.12.2019 (250 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 х (1.11х1,35х1,1) х 250 = 324 898,03 грн.
		- з 01.01.2020 по 11.12.2020 (238 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 х (1.11х1,35х1,1х1,4) х 238 =433024,09 грн.
		- з 12.12.2020 по 01.08.2022 (407 робочих днів) сума середнього заробітку, що підлягає стягненню, становить: 788,42 грн. х 400 = 320 886,94 грн.;
		Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 03.08.2016 по 01.08.2022, яка підлягає стягненню складає 1 675 654,82 грн.
		Відповідно до вимог пунктів 2 та 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України рішення підлягає негайному виконанню в частині присудження виплати заробітної плати у межах суми стягнення за один місяць та в частині поновлення на посаді.
		 
		Щодо позовної вимоги стосовно зобов`язання щодо зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		Згідно з частиною першою статті 7 Закону України "Про очищення влади", відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
		Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення                    Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього.
		Пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
		Згідно з пунктом 4 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", затвердженим  наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 встановлено, що держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
		Відповідно до пункту 5 розділу ІІ вказаного Положення підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою                    статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
		 
		Враховуючи наведене суд приходить до висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої статтею 1 Закону України «Про очищення влади».
		 
		Відповідний висновок відповідає правовому висновку Верховного Суду, висловленому в постанові від 04.06.2020 у справі №821/4571/14 (№К/9901/1380/18).
		 
		Керуючись статтями 241, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
		 
		В И Р І Ш И В:
		1.Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) до Служби зовнішньої розвідки України (04107, м. Київ, вул. Нагірна 24/1, код ЄДРПОУ 33240845) про скасування наказу від 07.07.2016 №300-ос, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії, стягнення моральної шкоди - задовольнити повністю.
		2. Скасувати наказ т.в.о. Голови Служби зовнішньої розвідки України від 07.07.2016          № 300-ос про звільнення ОСОБА_1 з державної служби.
		3. Поновити ОСОБА_1 на державній службі та на посаді заступника начальника управління департаменту Служби зовнішньої розвідки України з 03.08.2016. 
		4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Служби зовнішньої розвідки України (04107, м. Київ, вул. Нагірна 24/1, код ЄДРПОУ 33240845) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 1 675 654,82 (одного мільйону шістсот сімдесяти п`яти тисяч шістсот п`ятдесяти чотирьох ) грн. 82 коп.
		5. Зобов`язати Службу зовнішньої розвідки України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
		6. Допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на державній службі та на посаді заступника начальника управління департаменту Служби зовнішньої розвідки України з 03.08.2016.
		7. Допустити негайне виконання рішення в частині стягнення з Служби зовнішньої розвідки України (04107, м. Київ, вул. Нагірна 24/1, код ЄДРПОУ 33240845) середнього заробітку на користь ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
		 
		Відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
		Рішення може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 та пунктом 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
		 
		 
		Суддя                                                                                                                      О.П. Огурцов

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...