Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 759/20550/18 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із земельних відносин, з них:.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 07.10.2022. Забезпечено надання загального доступу: 07.10.2022.
Дата набрання законної сили: 05.10.2022
Номер судового провадження: 61-4625ск21

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		 
		Постанова       
		Іменем України
		 
		05 жовтня 2022 року                   
		м. Київ
		 
		справа № 759/20550/18
		провадження № 61-4625св21
		 
		Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: 
		головуючого - Крата В. І.,
		суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М., 
		 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Головне управління розвідки Міністерства оборони України, 
		треті особи: Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест-Будресурс», Київська міська рада, департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради,
		 
		розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргуОСОБА_1 , подану представником - ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2021 року у складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., 
		Музичко С. Г., Нежури В. А.,
		ВСТАНОВИВ:
		Короткий зміст позовних вимог
		У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління розвідки Міністерства оборони України (далі - ГУР МО України), треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Інвест-Будресурс» (далі - ТОВ «Інвест-Будресурс»), Київська міська рада, Департамент охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради, про зобов`язання відновити пам`ятку історії місцевого значення. 
		На обґрунтування позовних вимог зазначала, що наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття на ділянці АДРЕСА_1 (сьогодні - АДРЕСА_1 ) був споруджений дачний будинок. На той час він належав ОСОБА_3 . Перед Першою світовою війною власником будинку був ОСОБА_4 , представник старовинного козацького роду ОСОБА_4 - нащадків ОСОБА_5.
		24 вересня 2008 року дачний будинок нащадка старовинного козацького роду ОСОБА_4 на АДРЕСА_2 згідно з пунктом 3 наказу Міністерства культури і туризму України від 24 вересня 2008 року 
		№ 1001/0/16-08 «Про затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією об`єктів культурної спадщини місцевого значення, охоронний номер 511-кв. Підставою для занесення цього будинку до Державного реєстру нерухомих пам`яток України був наказ Управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища від 02 квітня 1998 року № 15;
		Згідно з обліковою карткою об`єкта культурної спадщини цей дачний будинок належав до рідкісного типу дачних споруд, які зводилися в зелених приміських зонах за індивідуальними проєктами відомих київських архітекторів. Їх нечисленність визначає особливе значення кожної споруди як цінного зразка історико-архітектурної спадщини м. Києва. До облікової картки додано фотознімок загального вигляду будинку.
		04 липня 2013 року Міністерство культури України у наказі № 604 визнало дачний будинок таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.
		23 грудня 2015 року Окружний адміністративний суд міста Києва прийняв постанову, згідно з якою скасував наказ Міністерства культури України від 04 липня 2013 року № 604 у частині визнання таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, цього дачного будинку. Вказану постанову залишили без змін Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 18 лютого 2016 року та Вищий адміністративний суд України в ухвалі від 09 червня 2016 року.
		Згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про охорону культурної спадщини» пам`ятки зносити заборонено. Юридичні особи, які завдали шкоди пам`яткам, зобов`язані відновити їх, а якщо відновлення неможливе - відшкодувати шкоду згідно з частиною третьою статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		Дачний будинок був знищений ТОВ «Інвест-будресурс» на замовлення відповідача. Оскільки відповідач порушив вимоги закону і самовільно зніс пам`ятку культурної спадщини, то він зобов`язаний її відновити.
		Позивач є прямим нащадком та представником старовинного козацького роду ОСОБА_4, що підтверджують архівні довідки № М-1471 від 18 вересня 1997 року та № М-1472 від 17 вересня 1997 року, копії паспорта та свідоцтва про народження, а також історичне дослідження роду.
		З огляду на належність зруйнованого об`єкта до пам`яток архітектури його знесення є незаконним, а тому пам`ятка за адресою: АДРЕСА_2 підлягає відновленню. 
		У зв`язку з викладеним, ОСОБА_1 просила зобов`язати ГУР МО України відновити за власний рахунок зруйновану пам`ятку історії місцевого значення: дачний будинок ОСОБА_4 , нащадка старовинного козацького роду, за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду.
		Короткий зміст рішення суду першої інстанції 
		Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 18 листопада 
		2020 року позов задоволено. 
		Зобов`язано ГУР МО України відновити за власний рахунок зруйновану пам`ятку історії місцевого значення: дачний будинок ОСОБА_4 , нащадка старовинного козацького роду, що знаходився за адресою: АДРЕСА_2 , шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду. 
		Суд першої інстанції вказав, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є прямим нащадком та представником козацького роду ОСОБА_4, що підтверджується архівною довідкою від 18 вересня 1997 року № М-1471, архівною довідкою від 17 вересня 1997 року № М-1472, свідоцтвом про народження позивача, а також історичним дослідженням роду ( т. 1, а. с. 5-10).
		Дачний будинок нащадка старовинного козацького роду ОСОБА_4 на час розгляду справи є об`єктом культурної спадщини України, який занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України відповідно до наказу Міністерства культури і туризму України від 24 вересня 2008 року 
		№ 1001/0/16-08. 
		Після прийняття розпорядження від 03 квітня 2008 року № 483 «Про внесення змін до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30 травня 2007 року № 6390» до початку виконання робіт щодо знесення дачного будинку відповідач мав одержати в Головному управлінні контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) ордер на виконання робіт, який суду не надав.
		Зазначений будинок є пам`яткою архітектури, охороняється Законом України «Про охорону культурної спадщини», факт знесення пам`ятки архітектури місцевого значення встановлений, позивач обрала правильний спосіб захисту, застосування якого має на меті відновити порушене правове становище, що існувало до порушення її права, а тому, з урахуванням наданих суду доказів, саме відповідач зобов`язаний відновити попередній стан дачного будинку.
		Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 
		Постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2021 року рішення Святошинського районного суду міста Києва від 18 листопада 2020 року скасовано. У задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат. 
		Апеляційний суд зробив висновок, що архівні довідки, історичне дослідження роду не дають достатніх підстав стверджувати про наявність родинних зв`язків ОСОБА_4 , колишнього власника спірного будинку, і позивача. Історичне дослідження роду є довільною довідкою, не дає можливості встановити дійсні обставини справи і не є достовірним доказом у справі. Тому суд першої інстанції безпідставно пов`язав наявність прав позивача на звернення до суду як «прямого нащадка», поняття і визначення чого на законодавчому рівні немає. Не встановив суд першої інстанції і наявності права власності чи інших речових прав позивача на дачний будинок ОСОБА_4 , ОСОБА_1 не є спадкоємицею ОСОБА_4 в розумінні положень застосування спадкових правовідносин, як за ЦК УРСР 1963 року, так і за ЦК України. 
		Представник позивача уточнив, що позивач ОСОБА_1 зверталась із цим позовом до суду як громадянка України за захистом історичної пам`ятки. Однак з урахуванням норм Закону України «Про охорону культурної спадщини» у справах щодо зобов`язання відновити пам`ятку історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення її первісного вигляду належним позивачем є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. 
		Тому неприйнятними є доводи позивача про те, що вона як представник старовинного козацького роду ОСОБА_4 відстоює свої соціально-культурні права та просить відновити об`єкт культурної спадщини як громадянка України.
		Спірний будинок знесений повністю, без залишків, тому обраний позивачем спосіб захисту не відповідає Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки неможливо відновити об`єкт, який не існує з 2008 року. Доводи про те, що факт включення будинку ОСОБА_4 24 вересня 2008 року до Державного реєстру нерухомих пам`яток України та складення облікової документації на нього свідчить про те, що на момент його включення будинок знесено не було і на нього поширювався правовий режим Закону України «Про охорону культурної спадщини», спростований як поясненнями сторін в судовому засіданні, так і матеріалами справи.
		Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові. Відповідно до статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у справі про зобов`язання відбудувати та відтворити пам`ятку історії місцевого значення належним позивачем має бути спеціально уповноважений орган охорони культурної спадщини у місті Києві, а саме Київська міська державна адміністрація. Тому в позивача немає права на звернення з цим позовом і вона обрала неналежний спосіб захисту прав, що не передбачений Законом України «Про охорону культурної спадщини».
		Окрім того, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що матеріалами справи безспірно встановлено обставини завдання шкоди шляхом знесення спірного будинку, оскільки на момент знесення на будинок не поширювався правовий режим культурної спадщини, і він не належав до об`єктів культурної спадщини. Лише 24 вересня 2008 року, після того як спірний будинок був у встановленому порядку законно знесений, наказом Міністерства культури і туризму України № 1001/0/16-08, на який посилається суд першої інстанції, будинок був занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, хоча фактично на той момент його вже не існувало.
		Аргументи учасників справи
		19 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила скасувати постанову апеляційного суду, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
		Касаційна скарга мотивована тим, що позивач є громадянкою України, прямим нащадком старовинного козацького роду ОСОБА_4 та має беззаперечне право відстоювати власні соціально-культурні права, гарантовані Конституцією та законами України. Матеріали справи містять докази того, що представник позивача звертався із листом до Київської міської ради з проханням подати позовну заяву до позивача, проте відповіді не отримав.
		Рамкова Конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, що ратифікована Законом України від 19 вересня 2013 року 
		№ 581-VII, визначає, що кожний громадянин, поодинці або спільно, має право сприяти збагаченню культурної пам`ятки, забезпечувати її захист, збереження. 
		При цьому держава, навпаки, повинна заохочувати суспільство брати участь у відновленні та збереженні пам`яток, а не позбавляти їх права на захист соціально-культурних прав. Обмеження права на звернення до суду у справах щодо зобов`язання відновити пам`ятку позбавляють громадянина України права на доступ до правосуддя та можливості відстояти збереження і відтворення пам`яток архітектури, що знаходяться на території України.
		Наведені обставини свідчать про те, що ця справа містить виключну правову проблему, і її передання на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах щодо зобов`язань відновити пам`ятку архітектури.
		Крім того, спір у справі є публічно-правовим і повинен розглядатися за правилами адміністративного судочинства. У зв`язку із цим, суд апеляційної інстанції при розгляді вказаної справи порушив правила предметної юрисдикції, що також є підставою для передання справи на розгляд Великої Палати.
		Відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах щодо застосування частини третьої статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у частині уповноваженого суб`єкта на звернення до суду й обрання способу захисту про зобов`язання відновити знищену пам`ятку архітектури.
		Відповідач для проведення відповідних будівельних робіт мав отримати в Головному управлінні контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном м. Києва Київської міської державної адміністрації ордер на виконання робіт, однак його не отримав.
		В оскарженій постанові Київський апеляційний суд дійшов висновку, що спосіб захисту, обраний позивачем, не відповідає Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки неможливо відновити об`єкт, який не існує з 2008 року. Разом з тим імперативна норма зазначеного Закону чітко передбачає обов`язок особи, яка завдала шкоду пам`ятці, її відновити, і лише в тому випадку, якщо таке відновлення неможливе, - відшкодувати шкоду. При цьому обов`язок доказування обставини неможливості відновити пам`ятку архітектури покладається саме на відповідача. Апеляційний суд не володіє спеціальними знаннями, щоб встановлювати обставину неможливості відновлення пам`ятки архітектури, а матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів того, що спірну пам`ятку архітектури неможливо відновити. Разом з тим позивач надала до суду докази незаконного знищення спірної пам`ятки та докази того, що на місці розташування пам`ятки архітектури на момент розгляду справи не було будь-яких забудов, що свідчить про можливість її відбудови (відновлення).
		Окружний адміністративний суд міста Києва у постанові від 23 грудня 2015 року у справі № 826/11089/15 встановив, що будинок ОСОБА_4 не перебуває в аварійному стані та не є зруйнованим, як про це зазначає Київська міська організація Українського товариства охорони пам`яток історії та культури в листі від 05 червня 2013 року № 25/8. Київський апеляційний суд усупереч частині четвертій статті 82 ЦПК України дійшов протилежного висновку про те, що будинок дачний ОСОБА_4 знесено саме у 2008 році, не обґрунтовуючи таку позицію жодними належними та допустимими доказами, фактично здійснив переоцінку доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи № 826/11089/15.
		Наявність родинних зв?язків позивача із ОСОБА_4 та факт порушеного її права також встановлені під час розгляду адміністративної справи № 826/11089/15.
		У липні 2021 року Київська міська рада подала до суду пояснення на касаційну скаргу, в якій просить ухвалити рішення з дотриманням норм Закону України «Про охорону культурної спадщини».
		Пояснення мотивоване тим, що станом на сьогодні знесений будинок є пам`яткою історії, має охоронний номер 511-Кв. Під час проведення огляду вказаної території 25 серпня 2016 року Управління збереження історичного середовища та охорони об`єктів культурної спадщини Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) встановило, що на території немає вказаної пам`ятки історії та немає її залишків. Знесення будинку відбулось після вилучення зазначеного будинку із Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини. Тобто відбулось знесення будівлі, яка не мала охоронного статусу та не перебувала на обліку як об`єкт культурної спадщини. ГУР МО України не могло передбачити, що згодом, після вилучення об`єкта з Переліку та отримання дозволу на знесення будинку, йому буде повернений статус пам`ятки.
		У липні 2021 року відповідач подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін. 
		Відзив мотивований тим, що позивач та її представники брали участь у розгляді справи в судах першої та апеляційної інстанцій і не заявляли про порушення правил предметної підсудності, самі звернулись до суду в порядку цивільного судочинства. Отже, підстав для передання справи з підстав порушення правил предметної підсудності на розгляд Великої Палати Верховного Суду немає.
		Через виключення дачного будинку з Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 03 квітня 2008 року № 483 були внесені зміни до розпорядження цього органу від 30 травня 2007 року № 639, і дозволено відповідачу знести дачний будинок як такий, що «підпадає під пляму забудови». Державний науково-дослідний та проектно-вишукувальний інститут «НДІпроектреконструкція» надав забудовнику технічний висновок про стан та доцільність подальшої експлуатації корпусу АДРЕСА_3 . Відповідно до цього висновку дачний будинок не підлягав подальшій експлуатації, а його вартість згідно з незалежною експертною оцінкою була компенсована у зв`язку зі списанням і знесенням. Це підтверджують рахунок № 1 від 01 червня 2008 року, платіжні доручення № 575 та № 577 від 13 і 20 червня 2008 року відповідно.
		Після того як спірний будинок у встановленому порядку був законно знесений (не будучи на момент знесення об`єктом культурної спадщини), він наказом Міністерства культури і туризму України від 24 вересня 2008 року 
		№ 1001/0/16-08 включений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, хоча фактично на той момент його вже не існувало. Відновити цей будинок як об`єка культурної спадщини шляхом проведення заходів з його відбудови та відтворення первісного вигляду не можливо, оскільки збудований наново будинок не зберігатиме форму та матеріально-технічну структуру, історичні культурні нашарування будинку, який належав ОСОБА_4 , а також не буде пов`язаним з його життям і діяльністю. Тому таке відновлення будинку не може мати на меті, як зазначив суд першої інстанції, відновлення становища, яке існувало до порушення, на думку позивача, прав та законних інтересів. У матеріалах справи немає будь-яких доказів, що підтверджують первісний вигляд спірної будівлі, зокрема проектно-кошторисної документації, яка передбачала б, які заходи слід провести з відбудови та відтворення первісного вигляду будинку, і чи це взагалі технічно можливо. У ГУР МО України також немає відомостей про первісний вигляд зазначеного будинку, який був споруджений у кінці XIX - на початку XX століть, чи були здійснені будь-які перепланування або зміни його первісного вигляду, матеріали, з яких він був побудований, технології будівництва. 
		Наведені у касаційній скарзі аргументи та доводи не спростовують висновків апеляційного суду про відсутність прав позивача на звернення до суду, в тому числі у зв`язку з невстановленням її права власності або інших речових прав на спірний будинок. Зазначені позивачем архівні довідки, історичне дослідження роду не дають достатніх підстав стверджувати про наявність родинних зв`язків ОСОБА_4 , колишнього власника спірного будинку, і позивача. А історичне дослідження роду взагалі не є документом, оскільки з нього не видно, коли та ким воно виготовлене, інформація викладена у довільній формі і не може бути визнана однозначно достовірною та не дає можливості встановити дійсні обставини справи. 
		Безпідставним є посилання позивача на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року у справі 
		№ 826/11089/15, оскільки Окружний адміністративний суд міста Києва встановив, що у матеріалах справи є облікова картка, яка складена у період, коли будинок не був знесений (09 серпня 2007 року та 21 квітня 2008 року), та яка містить фотознімок будинку, на якому він не зруйнований. Твердження позивача, що спірний будинок не був знесений у 2008 році, спростовується доказами, наявними у матеріалах справи, та Київською міською радою, яка не брала участі у справі № 826/11089/15. Зазначені обставини спростовані третьою особою - ТОВ «Інвест-Будресурс», яке не брало участі у справі № 826/11089/15.
		Рух справи
		Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
		В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні порушив норми процесуального права).
		Ухвалою Верховного Суду від 24 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		09 лютого 2022 року Верховний Суд передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду. 
		Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 28 квітня 2022 року справу повернено на розгляд Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду.
		Фактичні обставини справи
		Суди встановили, що будинок на АДРЕСА_2 споруджений у кінці XIX - на початку XX століття на ділянці АДРЕСА_1 (сьогодні АДРЕСА_2 ). На той час садиба належала ОСОБА_3 . Перед Першою світовою війною власником будинку був ОСОБА_4 , представник старовинного козацького роду ОСОБА_4 - нащадків ОСОБА_5.
		Наказом Управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища Київської міської державної адміністрації від 02 квітня 1998 року 
		№ 15 (т. 1, а. с. 11-13) будівля за адресою: АДРЕСА_2 внесена до Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва.
		Наказом Міністерства культури і туризму України від 27 серпня 2007 року 
		№ 983/0/16-07 (т. 1, а. с. 133, 134) будинок житловий (дача) за адресою: АДРЕСА_2 , визнаний таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України у зв`язку з невідповідністю критеріям, визначеним постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 року 
		№ 1760.
		На виконання зазначеного наказу згідно із наказом Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18 вересня 2007 року № 32 (т. 1, а. с. 135) вказаний будинок виключено із Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва.
		У зв`язку з виключенням будинку дачного на АДРЕСА_2 з Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 03 квітня 2008 року (т. 1, а. с. 136) внесено зміни до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 30 травня 2007 року № 6390 (т. 1, а. с. 137), згідно з якими ГУР MO України дозволено знесення будівель, споруд та інженерних мереж, що підпадають під плями забудови згідно з актами на їх списання, затвердженими у встановленому порядку, після виконання підпункту 2.4 пункту 2 цього розпорядження, який передбачає, що ГУР MO України повинно майново-правові питання вирішувати у встановленому порядку. Будь-які інші вимоги та умови не встановлювалися.
		13 травня 2008 року Головне управління культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) надало ГУР MO України дозвіл № 29 на проведення земляних робіт та підготовчих робіт з будівництва житлового комплексу та житлових будівель спеціального призначення на АДРЕСА_2 (т. 1, а. с. 138, 139).
		Державний науково-дослідний та проектно-вишукувальний інститут «НДІпроектреконструкція» надав забудовнику технічний висновок про стан та доцільність подальшої експлуатації корпусу АДРЕСА_3 , відповідно до якого будинок не підлягав подальшій експлуатації; була проведена незалежна експертна оцінка будівель, що підпадали під пляму забудови і підлягали знесенню (в тому числі і спірного будинку); вартість будівель на АДРЕСА_2 (в тому числі і спірного будинку), була компенсована у зв`язку з їх списанням та знесенням, що підтверджується копіями технічного висновку «НДІпроектреконструкція», рахунка № 1 від 13 червня 2008 року, платіжних доручень № 575 від 13 червня 2008 року та № 577 від 20 червня 2008 року(т. 1, а. с. 141-148).
		Відповідно до пункту 3 наказу Міністерства культури і туризму України від 
		24 вересня 2008 року № 1001/0/16-08 «Про затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» дачний будинок ОСОБА_4, нащадка старовинного козацького роду, що за адресою: АДРЕСА_2 , занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення об`єктів культурної спадщини, охоронний номер 511-кв.
		Наказом Міністерства культури України від 04 липня 2013 року № 604 дачний будинок ОСОБА_4 визнано таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.
		Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 
		2015 року у справі № 826/11089/15 визнано протиправним та скасовано пункт 3 додатка 13 до наказу Міністерства культури України від 04 листопада 2013 року № 604 «Про затвердження науково-проектної документації «План організації території Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника» та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України», що стосується визнання дачного будинку ОСОБА_4 таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Вказану постанову залишив без змін Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 18 лютого 2016 року та Вищий адміністративний суд України ухвалою від 09 червня 2016 року.
		Позиція Верховного Суду
		Щодо права позивача на звернення до суду 
		Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України). 
		Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. 
		Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Тому суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від встановленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні. 
		Відповідно до статті 54 Конституції України культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток.
		Громадяни України мають право на свободу об`єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров`я населення або захисту прав і свобод інших людей (частина перша статті 36Конституції України). 
		У статті 1 Конвенції визначено, що сторони цієї Конвенції домовляються, зокрема визнавати права, пов`язані з культурною спадщиною, як невід`ємну частину права на участь у культурному житті, як це визначено в Загальній декларації прав людини; визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників.
		Здійснення права на культурну спадщину може підлягати лише таким обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві для захисту громадського інтересу, прав та свобод інших (стаття 4 Конвенції).
		Згідно з пунктом a) статті 12 Конвенції сторони зобов`язуються заохочувати кожного брати участь, зокрема, у процесі захисту та збереження культурної спадщини.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		У пункті 6.26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/340/17 (провадження № 12-42гс18) зазначено, що «ураховуючи те, що спірні культові споруди згідно з архівними документами, належали єврейській релігійній організації «Золота Роза», інтерес позивачів до згаданих об`єктів цілком відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, та підлягає захисту в порядку та спосіб, визначені статтею 152 ЗК України, статтею 16 ЦК України».
		Аналогічний висновок щодо права на захист культурних прав позивачами, які не є власниками чи носіями інших речових прав на відповідні об`єкти, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 914/582/17 (провадження № 12-121гс18) (пункти 7.34-7.38).
		Отже, з урахуванням наведених норм Рамкової Конвенція Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства, право громадян на захист від порушення конституційного права на культурну спадщину належить кожному та може реалізовуватися як особисто, так і шляхом участі громадян у відповідних громадських організаціях.
		У справі, що переглядається, позивач навела належне обґрунтуванняпідстав для звернення до суду з метою захисту права (інтересу) на культурну спадщину, зокрема вказувала та надала відповідні докази, що є нащадком старовинного козацького роду ОСОБА_4, що відповідач не спростував; за позовом 
		 ОСОБА_1 постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 2015 року у справі № 826/11089/15 визнано протиправним та скасовано пункт третій Додатку 13 до наказу Міністерства культури України від 04 листопада 2013 року № 604, що стосується визнання будинку дачного нащадка старовинного козацького роду ОСОБА_4 таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, яказалишена без змін ухвалами Київського апеляційного адміністративного суду від 18 лютого 2016 року та Вищого адміністративного суду України від 9 червня 2016 року; попередньо зверталася до спеціально уповноваженого органу охорони культурної спадщини м. Києва - Київської міської ради із клопотанням про вжиття відповідних заходів захисту пам`ятки, яке залишилось без відповіді; відповідач не зазначав, а суд апеляційної інстанції не встановив обставин, які б свідчили, що зазначене право позивача на звернення до суду підлягає обмеженням, які є необхідними в демократичному суспільстві для захисту громадського інтересу, прав та свобод інших.
		За таких обставин інтерес позивача до вказаного об`єкту культурної спадщини відповідає поняттю «охоронюваний законом інтерес», тлумачення якому надано в Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004, та може підлягати захисту, у тому числі в судовому порядку. 
		Щодо обраного позивачем способу захисту 
		Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі 
		№ 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19). 
		Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
		Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина перша та друга статті 5 ЦПК України).
		Тлумачення вказаних норм свідчить, що цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
		Під способами захисту суб`єктивних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. 
		Закон України «Про охорону культурної спадщини» регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою збереження та використання об`єктів культурної спадщини.
		Відповідно до частин першої, шостої статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини. До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належить також виконавчий орган міської ради. Рішення (розпорядження, дозволи, приписи, постанови) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов`язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
		У частинах першій, другій статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що застосування фінансових санкцій, адміністративних стягнень або кримінального покарання не звільняє винного від обов`язку відшкодувати шкоду, завдану власникові пам`ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, охоронюваною археологічною територією. Шкода, завдана власникові пам`ятки або уповноваженому ним органові, особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, охоронюваною археологічною територією, відшкодовується відповідно до закону.
		Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).
		Таким чином, за загальним правилом підставою виникнення зобов`язання про відшкодування шкоди є завдання майнової шкоди іншій особі.
		Зобов`язання про відшкодування шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.
		Юридичні і фізичні особи, які завдали шкоди пам`яткам, їхнім територіям (у тому числі незаконним будівництвом), зобов`язані відновити пам`ятки та їхній території, а якщо відновлення неможливе - відшкодувати шкоду відповідно до закону (частина третя статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини»). 
		Тлумачення частини третьої статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини» свідчить, що передбачений нею обов`язок осіб, які завдали шкоди пам`яткам, їх відновити, є складовою процесу відшкодування шкоди. Належними позивачами у разі виникнення такого спору є визначені у частинах першій та другій статті 47 цього Закону суб`єкти права на таке відшкодування: власник пам`ятки або уповноважений ним орган; особа, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою.
		Оскільки доказів належності до суб`єктів права на відшкодування шкоди, які визначені у частинах першій та другій статті 47 цього Закону, позивач не надала, апеляційний суд зробив правильний висновок про відсутність у позивача права вимоги про відшкодування шкоди, в тому числі у спосіб зобов`язання відновити пам`ятку на підставі частини третьої статті 47 Закону України «Про охорону культурної спадщини». 
		Водночас інший мотив наведеного висновку апеляційного суду, що належним позивачем за таким позовом є спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини, визначені Законом України «Про охорону культурної спадщини», є помилковим.
		Між тим одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відновлення становища, яке існувало до порушення, що передбачено пунктом 4 частини другої статті 16 ЦК України.
		Враховуючи належне обґрунтування позивача наявності інтересу до вказаного об`єкту культурної спадщини її вимоги щодо відновлення пам`ятки історії місцевого значення шляхом проведення заходів з її відбудови та відтворення первісного вигляду є вимогою про відновлення становища, яке існувало до порушення. 
		Щодо вирішення спору по суті
		У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
		Апеляційний суд встановив, що на момент знесення спірного будинку на замовлення відповідача на нього не поширювався правовий режим культурної спадщини, оскільки будинок житловий (дача) за адресою: АДРЕСА_2 , наказом Міністерства культури і туризму України від 27 серпня 2007 року 
		№ 983/0/16-07 визнаний таким, що не підлягає занесенню до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, та наказом Головного управління охорони культурної спадщини виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 18 вересня 2007 року № 32 вказаний будинок виключено із Переліку щойно виявлених об`єктів культурної спадщини м. Києва. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 
		03 квітня 2008 року ГУР MO України дозволено знесення будівель, споруд та інженерних мереж, що підпадають під плями забудови згідно з актами на їх списання. Вартість будівель на АДРЕСА_2 (в тому числі і спірного будинку) була компенсована у зв`язку з їх списанням та знесенням. Лише 
		24 вересня 2008 року, після того як спірний будинок був у встановленому порядку законно знесений, наказом Міністерства культури і туризму України 
		№ 1001/0/16-08 будинок занесений до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, хоча фактично на той момент його не існувало.
		Оскільки ГУР MO України не є особою, яка порушила право (інтерес) позивача щодо вказаного об`єкту культурної спадщини, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у позові  ОСОБА_1 до ГУР MO України саме з цієї підстави.
		У зв`язку із викладеним оскаржену постанову апеляційного суду належить змінити в мотивувальній частині.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду частково ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржене судове рішення змінити в мотивувальній частині, а в іншій частині -залишити без змін.
		Оскільки судове рішення змінено тільки в частині мотивів прийняття, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
		Керуючись статтями 400, 402, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		 
		 
		Головуючий                                                                  В. І. Крат 
		 
		Судді:                                                                            Н. О. Антоненко
		 
		І. О. Дундар
		 
		Є. В. Краснощоков
		 
		М. М. Русинчук

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...