Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 130/3548/21 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 21.02.2023. Забезпечено надання загального доступу: 21.02.2023.
Дата набрання законної сили: 14.12.2022
Номер судового провадження: 14-82цс22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова 
		Іменем  України
		 
		14 грудня 2022 року
		м. Київ
		Справа № 130/3548/21
		Провадження № 14-82цс22
		Велика Палата Верховного Суду у складі:
		судді-доповідача Ткачука О. С.,
		суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Штелик С. П.
		розглянула у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати 
		за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року, прийняту у складі колегії суддів Голоти Л. О., Денишенко Т. О., Рибчинського В. П. 
		ІСТОРІЯ СПРАВИ 
		1. Короткий зміст позовних вимог
		1.1. У грудні 2019 року в Китайській Народній Республіці у людей були зафіксовані перші випадки раніше невідомої інфекційної хвороби. За короткий час вона поширилася у багатьох країнах і розвинулася у пандемію. 
		1.2. Всесвітня організація охорони здоров`я (ВООЗ) 30 січня 2020 року визнала надзвичайну ситуацію в галузі міжнародної охорони здоров`я, яка може спричинити серйозний вплив на здоров`я населення, внесла заходи з боротьби проти захворювання до тимчасових рекомендацій згідно з Міжнародними медико-санітарними правилами 2005 року, а також затвердила його офіційну назву - коронавірусна хвороба 2019 (COVID-19).
		1.3. У грудні 2020 року у світі почалася масова вакцинація проти цієї хвороби. Станом на 15 листопада 2021 року, за офіційними звітами ВООЗ, у світі введено 7,52 млрд доз вакцини від COVID?19; 52,2 % населення світу отримало першу дозу.
		1.4. В Україні заходи щодо запобігання, профілактики та лікування COVID-19 почали запроваджувати на початку 2020 року. Серед таких заходів також є вакцинація, у тому числі обов`язкове профілактичне щеплення. 
		1.5. Станом на кінець 2020 року на COVID-19 в Україні захворіло більше 1 мільйона 163 тисяч людей, від хвороби померло 18 680 осіб. На початок грудня 2021 року хворих уже було більше 3 мільйонів 450 тисяч, летальних випадків - понад 86 тисяч.
		1.6. У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» в особі виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»).
		1.7. Позов обґрунтований тим, що 10 грудня 2021 року їй було вручено наказ про відсторонення від роботи з 11 грудня 2021 року до моменту усунення нею причин відсторонення - надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації. 
		1.8. Позивачка вважала такий наказ незаконним та просила його скасувати з підстав того, що законодавством України не передбачено відсторонення працівника від роботи з причини відсутності у нього щеплення від СОVID-19.
		1.9. Посилаючись на положення статті 43 Конституції України, статей 2, 2-1, 46, 147 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), ОСОБА_1 просила скасувати наказ від 10 грудня 2021 року про відсторонення від роботи, поновити її на займаній посаді - чергової по переїзду, стягнути з відповідача заробітну плату за час відсторонення від роботи. 
		2. Короткий зміст рішення та додаткового рішення суду першої інстанції 
		2.1. Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року позов задоволено. Скасовано наказ виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 10 грудня 2021 року про відсторонення позивачки від роботи. Стягнуто з АТ «Укрзалізниця» в особі виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу в розмірі 10 612 грн.
		2.2. Додатковим рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 02 березня 2022 року поновлено ОСОБА_1 на роботі черговим по переїзду 4 розряду 3-го околодку виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця».
		2.3. Ухвалюючи вищезазначене судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти COVID-19.
		2.4. На думку суду першої інстанції, відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя, що є порушенням конституційних прав і свобод з огляду на положення статті 43 Основного Закону. У той же час суд зазначив, що в разі якщо таке втручання відбувається, то воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.
		2.5. Рішення про відсторонення ОСОБА_1 від виконання своїх посадових обов`язків, що прийнято з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 1236), на думку суду першої інстанції, є протиправним, оскільки Кабінет Міністрів України не має права вносити зміни у законодавство підзаконними актами, а без відповідних змін таке втручання суперечить вимогам статті 92 Конституції України та статті 12 Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-ІІІ «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ).
		2.6. Крім того, суд першої інстанції наголосив, що наказ про відсторонення позивачки не містить відомостей щодо її відмови здійснити щеплення, що вказує на безпідставність такого відсторонення. 
		2.7. Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач не зміг довести, що обмежувальний захід у вигляді відсторонення позивачки від роботи, до якого він вдався і який мав для останньої негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобіганню зараженню вірусом.
		2.8. Також в оспорюваному наказі не встановлено кінцевого терміну відсторонення, що, на думку суду першої інстанції, не відповідає трудовому законодавству, оскільки таке відсторонення може тривати невизначений проміжок часу, що по своїй суті є аналогічним до звільнення.
		2.9. Додаткове рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що в описовій та мотивувальній частинах рішення суд обґрунтував підстави задоволення позовної вимоги про поновлення на роботі, проте в резолютивній частині рішення не вирішив питання про таке поновлення. 
		 
		3. Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції 
		3.1. Постановою Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено.
		3.2. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що, відсторонюючи позивачку від роботи, відповідач діяв у спосіб та в межах повноважень, передбачених законом, зокрема статтею 46 КЗпП України та частиною другою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. У наказі про відсторонення зазначені підстави та строк такого відсторонення. Позивачка була ознайомлення із цим наказом, про що свідчить її підпис.
		3.3. Суд вважав, що вимога про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 (далі - Перелік № 83), з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, адже таке втручання має об`єктивні підстави та є обґрунтованим.
		3.4. Отже, апеляційний суд дійшов висновку, що відсторонення ОСОБА_1 від роботи було здійснено відповідно до норм чинного законодавства. 
		4. Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог
		4.1. У квітні 2022 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року та залишити в силі рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року і додаткове рішення цього ж суду від 02 березня 2022 року.
		4.2. Касаційна скарга обґрунтована тим, що, приймаючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції не врахував, що ні Законом № 1645-ІІІ, ні профільним законодавством України, ні резолюцією Парламентської асамблеї Ради Європи від 27 січня 2021 року № 2361 (2021) «Вакцини проти СОVID-19: етичні, юридичні та практичні міркування», ні Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації, у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні у 2021 - 2022 роках, затвердженою наказом Міністерства охорони здоров`я України (далі - МОЗ) від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ від 09 лютого 2021 № 213), не визначено обов`язковим щеплення від СОVID-19.
		4.3. Також апеляційний суд на власний розсуд трактував норми матеріального права щодо правомірності відсторонення особи від роботи через відмову зробити щеплення проти СОVID-19. При цьому ОСОБА_1 вказує, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, які відмовились від вакцинації проти СОVID-19.
		4.4. Частина шоста статті 12 Закону № 1645-ІІІ визначає порядок проведення профілактичних щеплень, а також передбачає порядок, згідно з яким установлюється та оформлюється документально факт відмови особи від проведення щеплення.  
		4.5. Заявниця зазначила, що апеляційний суд не врахував, що відповідач у справі не надав жодних доказів, які б свідчили про те, що вона у встановленому законом порядку відмовилась від щеплення проти СОVID-19, як це передбачено частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ. Оспорюваний наказ прийнятий відповідачем на підставі одного лише факту відсутності у позивачки вакцинації від СОVID-19 (станом на дату прийняття вказаного наказу), який сам по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови або ухилення від щеплення чи ненадання документа про наявність протипоказань щодо проведення такого щеплення. 
		4.6. Заявниця вказувала і на те, що роботодавець не надав їй достатньо часу для проведення вакцинації, а також відповідно до статті 30 Закону України від 24 лютого 1994 року № 4004-XII «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) не вчинив заходів, спрямованих на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 працівниками установи.
		4.7. ОСОБА_1 також зазначила, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що відповідач у жодний спосіб не довів, що обмежувальний захід у виді відсторонення її від роботи, до якого він вдався і який мав для неї негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобігання зараженню вірусом осіб, які не підлягають вакцинації, але при цьому відповідно до чинного законодавства мають право на безпечне користування транспортом.
		4.8. Заявниця посилалася на те, що відсторонення від роботи за відсутності щеплення проти СОVID-19 ставить її у нерівні умови з іншими особами, які не увійшли до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (затвердженого наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 зі змінами, внесеними наказами МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 та 30 листопада 2021 року № 2664; далі - Перелік № 2153 і наказ МОЗ № 2153 відповідно), і це негативно вплинуло на її права, гарантовані Конституцією України, що є нічим іншим, як дискримінацією.
		4.9. Крім того, ОСОБА_1 вказує на існування низки рішень судів першої та апеляційної інстанцій в аналогічних справах, які містять прямо протилежні висновки при застосуванні одних і тих же норм права, зокрема норм статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та статті 12 Закону № 1645-ІІІ; відсутність правових висновків Верховного Суду у справах про відсторонення працівників від роботи з підстав їх відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19. 
		5. Позиція інших учасників справи
		5.1. У відзиві на касаційну скаргу АТ «Укрзалізниця» просить залишити касаційну скаргу  ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. 
		5.2. Відзив обґрунтований тим, що суд першої інстанції не застосував норм Закону № 1645-ІІІ та КЗпП України, які підлягали застосуванню, а також неправильно розтлумачив наказ МОЗ № 2153, що стало однією з підстав обґрунтованого скасування судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції. 
		5.3. Позиція ОСОБА_1 про недотримання відповідачем медичної процедури оформлення відмови працівника від щеплення є її суб`єктивним міркуванням, яке не ґрунтується на законі. Сама позивачка не заперечує факту відмови від вакцинації, а керівник підприємства не повинен очікувати виконання будь-якої формальної процедури з боку працівника для убезпечення населення від потенційної загрози зараження небезпечним для людей вірусом. 
		5.4. На спростування доводів ОСОБА_1 про те, що роботодавець не надав їй достатньо часу для проведення вакцинації, а також не вчинив заходів, спрямованих на проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19 працівників установи, АТ «Укрзалізниця» зазначило, що  ОСОБА_1 заздалегідь, 26 листопада 2021 року, була повідомлена про необхідність пред`явлення безпосередньому керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документів на підтвердження вакцинації або лікарського висновку про наявність протипоказань для такого щеплення. У листі-ознайомленні роботодавець зробив посилання на сайт МОЗ, який визначає перелік медичних установ, де можна зробити щеплення від СОVID-19.
		5.5. Також у касаційній скарзі ОСОБА_1 посилалася на те, що жодним нормативним актом не передбачено право відсторонення працівника від роботи з підстав відсутності у нього щеплення від СОVID-19. На спростування таких доводів товариство зазначило, що, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки, життя і здоров`я людини над правом на працю. Тому, на думку товариства, застосування статті 46 КЗпП України до спірних правовідносин є правильним.
		5.6. АТ «Укрзалізниця» також звернуло увагу на те, що уряд України з метою забезпечення безпеки здоров`я населення від загрози СОVID-19 ухвалив рішення про обов`язкове щеплення лише обмеженого кола підприємств та установ, до якого включено також АТ «Укрзалізниця», тому позивачка мала право вибору між збереженням свого робочого місця (при виконанні умов щодо щеплення) або переведенням на іншу роботу чи розірванням трудового договору. Отже, відповідач не вважає введення тимчасових обмежень в умовах праці для ОСОБА_1 (на рівних зі всіма умовах) дискримінацією, як і те, що надання довідки про вакцинацію є порушенням права на приватне життя. 
		6. Рух справи в суді касаційної інстанції
		6.1. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 травня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
		6.2. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 07 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
		6.3. Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2022 рокусправу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини п`ятої статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
		6.4. Відповідно до частини п`ятої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики. 
		7. Обґрунтування підстав передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
		7.1. Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду посилалася на те, що з касаційної скарги вбачається існування низки рішень судів першої та апеляційної інстанцій в аналогічних справах, які містять прямо протилежні висновки при застосуванні одних і тих же норм права; вказала на неоднаковий підхід до застосування норм статті 46 КЗпП України, пункту 5 частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та статті 12 Закону № 1645-ІІІ при перегляді справ про відсторонення працівників від роботи з підстав їх відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти СОVID-19; зазначила про відсутність висновків Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.
		7.2. Колегія суддів Касаційного цивільного суду вказала на те, що національне законодавство з питань відсторонення від роботи у зв`язку з ухиленням від профілактичних щеплень та запроваджене підзаконними актами регулювання відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, є нечітким та суперечливим. Зокрема, стаття 12 Закону № 1645-ІІІ встановлює загальне правило, що в разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт, але водночас допускає, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. При цьому відповідно до частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ у разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень працівники відсторонюються від виконання робіт у порядку, встановленому законом. Абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкція про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затверджена наказом МОЗ від 14 квітня 1995 року № 66 (далі - Інструкція № 66), вимагають наявності подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби для того, щоби «усунути» від роботи працівника, який ухиляється від обов`язкового щеплення. 
		7.3 Підпункт 2 пункту 41-6 Постанови № 1236 встановлює відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я. Тобто допускається відсторонення працівника без такого подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби і виключає застосування Закону № 4004-XII. Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 29 березня 2017 року № 348 «Деякі питання Державної санітарно-епідеміологічної служби» Державну санітарно-епідеміологічну службу ліквідовано, але не всі її повноваження перейшли до Державної установи «Центр громадського здоров`я Міністерства охорони здоров`я України», Державної служби України з питань праці чи Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів. Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вказала на необхідність звернення до Великої Палати Верховного Суду задля забезпечення сталості та єдності судової практики щодо вирішення виключної правової проблеми, яка полягає у формулюванні правових позицій з низки питань:
		1) чи є правомірним встановлення обмежень права на працю без прийняття органом законодавчої влади відповідного закону шляхом прийняття підзаконних актів - Переліку № 2153 та Постанови № 1236 - яке полягає у встановленні обов`язковості профілактичних щеплень проти COVID-19 для певних працівників та запровадженні спеціального порядку відсторонення від роботи працівників, які відмовились або ухилились від профілактичних щеплень проти COVID-19;
		2) чи є порушенням вимоги рівності конституційних прав та дискримінаційним установлення додаткових обмежень у Переліку № 2153, що полягають в обов`язковості профілактичних щеплень проти COVID-19 працівників: центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, в тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності та встановлення обов`язку в Постанові № 1236 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій здійснювати відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 (з огляду на те, що, наприклад, на працівників юридичних осіб приватного права чи інших працівників такі обмеження не поширюються);
		3) чи є національне законодавство (Закон № 1645-ІІІ, Закон № 4004-XII, Інструкція № 66, Перелік № 2153 та Постанова № 1236) з питань відсторонення від роботи працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, таким, що дозволяє особі прогнозувати наслідки своєї поведінки, та яким чином мають застосовуватися норми цих правових актів з урахуванням того, що в них передбачене різне і всупереч Конституції України правове регулювання.
		7.4 Оскільки в переважній більшості випадків справи цієї категорії є малозначними в силу закону, то рішення Великої Палати Верховного Суду за наслідкам вирішення цієї правової проблеми, на думку колегії суддів Касаційного цивільного суду, має стати орієнтиром при вирішенні подібних справ судами першої та апеляційної інстанцій.
		7.5. Велика Палата Верховного Суду вважала, що справа містить виключну правову проблему, а тому своєю ухвалою від 07 вересня 2022 року прийняла цю справу та призначила її до судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду.
		Позиція Великої Палати Верховного Суду
		8. Конвенційні підстави обмеження права на повагу до приватного життя
		8.1. За змістом пункту 1 статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного життя. Поняття приватного життя включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру. Тому обмеження, накладені, зокрема, на доступ до трудової діяльності, впливають на приватне життя людини та є втручанням у право на повагу до такого життя. З огляду на вказане спірні правовідносини, пов`язані з оцінкою правомірності відсторонення позивачки, підпадають під дію статті 8 Конвенції.
		8.2. Критерії правомірного втручання держави у право на повагу до приватного життя людини викладені в пункті 2 статті 8 Конвенції, відповідно до якого органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
		8.3. З огляду на цей припис критеріями сумісності заходу втручання у право на повагу до приватного життя з гарантіями статті 8 Конвенції є такі: 1) чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, який відповідає вимогам до якості (доступність, чіткість і зрозумілість, передбачуваність застосування з метою уникнення ризику свавілля); 2) чи переслідувало легітимну мету, що випливає саме зі змісту пункту 2 вказаної статті; 3) чи є відповідний захід нагально потрібним і пропорційним цій меті (необхідним у демократичному суспільстві), тобто, чи є він у ситуації конкретної людини найменш обтяжливим засобом, що дозволяє досягнути визначеної в пункті 2 статті 8 мети. Втручання становитиме порушення гарантій статті 8 Конвенції, якщо воно не відповідатиме будь-якому з означених критеріїв.
		9. Чи ґрунтувалося втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя на законі
		9.1. Позивачка працює в акціонерному товаристві, сто відсотків акцій якого належать державі. У грудні 2021 року роботодавець відсторонив її від роботи до надання підтверджувального документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 або копії медичного висновку про наявність протипоказань до такої вакцинації. Суди першої та апеляційної інстанцій по-різному застосували норми матеріального права, які регулюють питання відсторонення від роботи працівників з підстав відсутності щеплення від COVID-19. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що застосування приписів законодавства України не має призводити до незаконного та непропорційного втручання у права учасників цивільних, зокрема трудових, правовідносин.
		10. Щодо проведення обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19 відповідно до закону
		10.1. Медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику та лікування у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами (абзац п`ятий частини першої статті 3 Закону України № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
		10.2. За змістом пункту «б» частини першої статті 10 Закону № 2801-XII громадяни зобов`язані у передбачених законодавством випадках робити щеплення. Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов`язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, лікувальні та карантинні заходи в порядку, встановленому законами України (друге речення частини другої статті 30 цього Закону).
		10.3. Медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта. Медичне втручання, пов`язане з ризиком для здоров`я пацієнта, допускається як виняток в умовах гострої потреби, коли можлива шкода від застосування методів діагностики, профілактики або лікування є меншою, ніж та, що очікується в разі відмови від втручання, а усунення небезпеки для здоров`я пацієнта іншими методами неможливе (частини перша та друга статті 42 Закону № 2801-XII).
		10.4. Статтею 284 ЦК України передбачено, що надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.
		10.5. Статтею 43 Закону № 2801-XII визначено, що для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта.
		10.6. Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-ІІІ також передбачено, що повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення; якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.
		10.7. Згідно із частиною сьомою цієї статті відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень установлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.
		10.8. Аналізуючи викладене, слід дійти висновку, що для отримання профілактичного щеплення, в тому числі проти COVID-19, необхідна згода працівника, який отримав повну й об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього тощо. Роботодавець має довести до відома працівника наслідки для виконання трудових обов`язків відмови чи ухилення працівника від обов`язкового профілактичного щеплення, а лікар - надати об`єктивну інформацію про щеплення, наслідки відмови від нього для здоров`я та можливі поствакцинальні ускладнення. Відмова поінформованого працівника від проведення обов`язкового профілактичного щеплення чи факт ухилення від останнього мають бути належно підтвердженими.
		11. Щодо відсторонення від роботи працівника, який не пройшов обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, на підставі закону
		11.1. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (частина перша статті 43 Конституції України). За змістом частини другої цієї статті держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом (частина четверта вказаної статті).
		11.2. Частиною першою статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:
		- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння;
		- відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
		- в інших випадках, передбачених законодавством.
		11.3. Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.
		11.4. Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
		11.5. У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020(230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).
		11.6. Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 Цивільного кодексу України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.
		11.7. Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону № 2801-XII громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.
		11.8. Закон № 1645-ІІІ визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
		11.9. За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.
		11.10. Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.
		11.11. Частиною першою cтатті 12 Закону № 1645-ІІІ передбачено, що профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.
		11.12. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ). 
		11.13. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		11.14. У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		11.15. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		11.16. Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).
		11.17. Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії                      ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань. 
		11.18. Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).
		11.19. Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
		11.20. Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» затверджено Перелік об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави (далі - Перелік № 83), до якого віднесено, зокрема, АТ «Укрзалізниця».
		11.21. Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 09 грудня 2021 року, Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4-6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку № 83.
		11.22. Наказом МОЗ від 30 листопада 2021 року № 2664 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», який набрав чинності 31 січня 2022 року, Перелік № 2153 доповнено пунктами 7-9, згідно з якими до Переліку увійшли працівники органів місцевого самоврядування, закладів охорони здоров`я державної та комунальної форми власності, комунальних підприємств, установ та організацій.
		11.23. Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.
		11.24. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України № 1236 було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:
		1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;
		2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;
		3) взяття до відома, що:
		- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;
		- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;
		- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
		11.25. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 1236, зокрема на період воєнного стану:
		- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;
		- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;
		- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;
		- пункт 41-6постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».
		11.26. Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19.
		11.27. Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі                   № 4004-XII та Інструкції № 66. 
		 
		11.28. Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).
		11.29. Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.
		11.30. Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.
		11.31. Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.
		11.32. Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.
		11.33. Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.
		11.34. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».
		11.35. Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.
		12. Щодо законності ненарахування працівникові заробітної плати  впродовж строку відсторонення від роботи
		12.1. Частиною другою статті 2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.
		12.2. Згідно із частиною першою статті 21 КЗпП України трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
		12.3. Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу, тобто заробітна плата виплачується саме за виконану роботу.
		12.4. Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов`язків та не може виконувати роботу, то такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
		12.5. Чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. Водночас колективним та/або трудовим договором, рішенням роботодавця може бути передбачено інші умови.
		12.6. У зв`язку із цим у кожному конкретному випадку при вирішенні питання про нарахування сум за час правомірного відсторонення працівника від роботи слід виходити, насамперед, із норм КЗпП України, умов колективного договору, який діє на підприємстві, де працює відсторонений працівник, та укладеного з останнім трудового договору. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.
		13. Чи переслідувало втручання у право позивачки на повагу до її приватного життя легітимну мету, що випливає зі змісту пункту 2 статті 8 Конвенції
		13.1. Наказом МОЗ від 25 лютого 2020 року № 521 внесено зміни до Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, затвердженого наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» пунктом 39, де зазначено COVID-19.
		13.2. 11 березня 2020 року у зв`язку з масштабами поширення SARS-CoV-2 ВООЗ офіційно визнала пандемію COVID-19. 
		13.3. Постановою від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (далі - Постанова № 211) Кабінет Міністрів України в межах усієї території України встановив карантин на період з 12 березня до 03 квітня 2020 року, заборонивши: відвідування закладів освіти її здобувачами; проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб, крім заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Спортивні заходи дозволялося проводити без участі глядачів (уболівальників).
		13.4. Постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2020 року № 215 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211» назву і текст Постанови № 211 викладено в новій редакції.
		13.5. У подальшому з огляду на незадовільну ситуацію з поширюваністю коронавірусної інфекції постановами Кабінету Міністрів України від 20 травня 2020 року № 392, від 22 липня 2020 року № 641, від 9 грудня 2020 року № 1236, від 17 лютого 2021 року № 104,  від 21 квітня 2021 року № 405, від 16 квітня 2021 року № 611, від 11 серпня 2021 року № 855, від 22 вересня 2021 року № 981, від 15 грудня 2021 року № 1336, від 23 лютого 2022 року № 229, від 27 травня 2022 року № 630, від 19 серпня 2022 року № 928, від 23 грудня 2022 року № 1423 карантин неодноразово продовжувався (останнього разу - до 30 квітня 2023 року). Вказані постанови встановлювали низку карантинних заходів та обмежень, суворість яких визначалася з огляду на епідемічну ситуацію в державі та її окремих регіонах.
		13.6. 24 грудня 2020 року МОЗ видало наказ № 3018, яким затвердило «Дорожню карту з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках» (далі - Дорожня карта).
		13.7. З початку реєстрації випадків коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні станом на грудень 2020 року було зареєстровано 821 947 підтверджених випадків коронавірусної хвороби COVID-19 (показник захворюваності склав 2158,2 на 100 тис. населення). На той час одужали від коронавірусної хвороби COVID-19 423 704 людини. За час спостереження зареєстровано 13 733 летальних випадків серед людей з підтвердженим діагнозом коронавірусної хвороби COVID-19 (летальність склала 1,7 %).
		13.8. Дорожня карта передбачала, що імунізація населення безпечною та ефективною вакциною проти коронавірусної хвороби COVID-19 є найважливішим компонентом стратегії Уряду України в подоланні гострої фази пандемії коронавірусної хвороби COVID-19. Загальною метою здійснення масової вакцинації населення стало припинення поширення коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні.
		13.9. Виконання заходів Дорожньої карти мало на меті досягнення таких цілей: скоротити тягар смертей, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19; скоротити тягар ускладнень для здоров`я, пов`язаних з коронавірусною хворобою COVID-19. Основним завданням Дорожньої карти протягом 2021-2022 років стало охоплення вакцинацією проти коронавірусної хвороби COVID-19 не менше 50 % населення України. Дорожня карта в первинній її редакції передбачала, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (згідно з наказом МОЗ № 2362 від 27 жовтня 2021 року абзац про добровільність цієї вакцинації було виключено).
		13.10. У пункті 7.3 Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи № 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Асамблея закликала держави-члени Ради Європи і Європейський Союз інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою, і ніхто не здійснює політичного, соціального чи іншого тиску для того, щоб провести щеплення тим, хто сам цього не бажає; переконатись, що ніхто не зазнає дискримінації за те, що він не був вакцинований через можливі ризики для здоров`я або не бажає вакцинуватися. 
		13.11. Вакцинація проти COVID-19 в Україні розпочалася 24 лютого 2021 року вакциною «AstraZeneca». Згодом почали застосовувати інші вакцини: «CoronaVac» (з 13 квітня), «Pfizer» (з 19 квітня), «Moderna» (з 20 липня).
		13.12. За змістом абзацу третього статті  1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» санітарне та епідемічне благополуччя населення - це стан здоров`я населення та середовища життєдіяльності людини, при якому показники захворюваності перебувають на усталеному рівні для даної території, умови проживання сприятливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.
		13.13. Незважаючи на попередньо задекларовану добровільність вакцинації для всіх професійних груп, відповідно до статті 10 Закону № 2801-XII, статті 12 Закону                          № 1645-ІІІ, пункту 8 Положення про МОЗ та з метою забезпечення епідемічного благополуччя населення України, попередження інфекцій, керованих засобами специфічної профілактики, 04 жовтня 2021 року МОЗ затвердило Перелік № 2153, який передбачав обов`язкове профілактичне щеплення для окремих категорій працівників проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цього захворювання (вказаний Перелік доповнений наказами МОЗ від 01 та 30 листопада 2021 року № 2393 і № 2664 відповідно). А 27 жовтня 2021 року МОЗ видало наказ № 2362, згідно з яким із Дорожньої карти виключено абзац про добровільність щеплення від COVID-19.
		13.14. Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для сумнівів у тому, що у відповідний період Україна, поряд з іншими державами, зазнала значних труднощів у сфері охорони здоров`я. Згідно зі статистичними даними в середньому у 2021 році від COVID-19 в Україні помирало 7 168 осіб на місяць. Коронавірусна інфекція COVID-19 у тому році стала другою за частотою причиною смертей українців (12 %) після серцево-судинних захворювань (60,2 %) (https://opendatabot.ua/open/death-statistics). Вказане зумовлювало необхідність вжиття державою певних обмежувальних заходів, пов`язаних, зокрема, із втручанням у право на повагу до приватного життя для захисту здоров`я населення від хвороби, яка може становити серйозну небезпеку, а саме для запобігання подальшому її поширенню, попередження важких ускладнень у хворих на COVID-19, мінімізації серед них кількості летальних випадків. Така мета відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції є легітимною. Встановивши обов`язковість щеплення проти COVID-19 для окремих категорій працівників як умову продовження виконання ними трудових обов`язків, держава намагалася досягнути цієї мети.
		14. Чи було відсторонення позивачки від роботи нагально необхідним і пропорційним легітимній меті втручання в її право на повагу до приватного життя
		14.1. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення легітимної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності» та є пропорційним цій меті, тобто дозволяє її досягнути найменш обтяжливими для людини засобами.                               З огляду на це в кожній конкретній ситуації треба з`ясовувати, наскільки захід втручання у відповідне право був виправданим.
		14.2. Нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.
		14.3. За змістом Переліку № 2153 обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно доПереліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595. Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до Переліку № 2153 останній не містить.
		14.4. Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.
		14.5. Суди встановили, щопозивачка є працівником АТ «Укрзалізниця» з 2011 року та обіймає посаду чергової по переїзду 4 розряду виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця». Формально вона належала до числа працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. 
		14.6. Відповідно до листа від 26 листопада 2021 року ОСОБА_1 була ознайомлена з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Також позивачка була повідомлена про необхідність надання її керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документа, який підтверджує проведену вакцинацію проти COVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або надання висновку лікаря щодо наявності протипоказань для проведення такого щеплення за формою № 028-1/о, виданого закладом охорони здоров`я. 
		14.7. Згідно з наказом виробничого підрозділу «Жмеринська дистанція колії» регіональної філії «Південно-Західна залізниця» АТ «Укрзалізниця» від 10 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи» відсторонено ОСОБА_1 , чергову по переїзду 4 розряду 3-го околодку, від роботи з 11 грудня 2021 року до усунення нею причин відсторонення через ненадання підтверджуючого документа про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, або копії медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19. На час відсторонення нарахування заробітної плати (середнього заробітку) не здійснювалося.
		14.8. Застосування до позивачки передбачених Переліком № 2153 та Законом     № 1645-ІІІ заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних нею трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.
		14.9. Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:
		- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);
		- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;
		- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;
		- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.
		14.10. Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що вона, працюючи черговою по переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.
		14.11. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим.
		14.12. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20). 
		14.13. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що  суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті). 
		14.14. Велика Палата Верховного Суду вважає незастосовними у справі № 130/3548/21 висновки ЄСПЛ, сформульовані в його рішеннях від 08 квітня 2021 року у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) та від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» (заява № 24429/03), на які звернув увагу суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові. Обставини справи № 130/3548/21 суттєво відрізняються від тих, що були предметом оцінки ЄСПЛ: 
		14.15. У справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» ЄСПЛ проаналізував ситуації шістьох заявників, що стосувалися їхньої відмови від обов`язкового та регулярного щеплення дітей проти добре відомих для науки захворювань (дифтерії, правця, коклюшу, інфекцій гемофільного типу B (Haemophilus influenzae type B infections), поліомієліту, гепатиту В, кору, паротиту, краснухи і для дітей з конкретними показаннями - пневмококових інфекцій), а не від COVID-19. Унаслідок означеної відмови батьків, дітей не прийняли до дошкільного навчального закладу, а батька одного з них оштрафували. ЄСПЛ урахував, що обов`язок вакцинації стосувався дев`яти хвороб, у боротьбі з якими наукова спільнота визнала щеплення ефективним і безпечним, а також десятого щеплення, яке робили дітям з конкретними медичними показаннями. Тому встановив, що оскаржувані заходи можна вважати такими, що були «необхідними у демократичному суспільстві», а тому порушення статті 8 Конвенції не було.
		14.16. Натомість ситуація позивачки принципово відрізняється: 1) вона повинна сама заробляти собі на життя, на відміну від дитини, за якою батьки можуть доглядати, не звертаючись до послуг дошкільного навчального закладу; 2) безстрокове відсторонення від роботи з позбавленням заробітку тягне для працівника серйозніші наслідки, ніж неможливість батьків влаштувати дитину на обмежений період до дошкільного навчального закладу; 3) таке відсторонення не є притягненням працівника до відповідальності за відмову чи ухилення від обов`язкового профілактичного щеплення від COVID-19, хоча створює наслідки, суворіші, ніж разовий помірний штраф за відмову вакцинувати дітей від добре відомих для науки захворювань.
		14.17. Рішення ЄСПЛ у справі «Соломахін проти України» стосувалося скарг заявника на негативні наслідки, які для нього зумовило щеплення від дифтерії. І єдиною причиною, чому ЄСПЛ не визнав порушення статті 8 Конвенції, стало те, що заявник не довів, що саме внаслідок щеплення була завдана шкода його здоров`ю (не встановив, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя було непропорційним меті охорони здоров`я населення).
		14.18. Тому висновки в тій справі незастосовні до ситуації позивачки, яку відсторонили від роботи через те, що до певної дати вона не отримала щеплення від COVID-19, а не через те, що погіршення здоров`я після вакцинації унеможливлювало виконання трудових обов`язків.
		15. Щодо суті спору
		15.1. Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню. 
		15.2. Наказ про відсторонення видано на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ, наказу МОЗ № 2153 (зі змінами, внесеними наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393), пункту 41-6 Постанови № 1236. Надаючи правову оцінку наказу про відсторонення позивачки, суд апеляційної інстанції дійшов неправильного висновку про його правомірність і законність відсторонення позивачки від займаної посади, оскільки дії роботодавця в цьому випадку, щонайменше, були непропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. З огляду на це суд першої інстанції правильно задовольнив позов.
		16. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		16.1. Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (пункт 3 частини першої статті 409 ЦПК України).
		16.2. Суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).
		16.3. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).
		16.4. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).
		16.5.Ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм матеріального права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення міськрайонного суду щодо скасування наказу про відсторонення позивачки від роботи змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в іншій частині це та додаткове його рішення залишити без змін.
		17. Щодо судових витрат
		17.1. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		17.2. З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на відповідача. 
		Керуючись статтями 400, 409, 412, 415, 416, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
		ПОСТАНОВИЛА:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
		Постанову Вінницького апеляційного суду від 04 травня 2022 року скасувати, рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 січня 2022 року змінити, виклавши його мотивувальну частину щодо скасування наказу про відсторонення  ОСОБА_1  від роботи в редакції цієї постанови. 
		У решті вказане рішення та додаткове рішення Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 02 березня 2022 року залишити без змін.
		Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Південно-Західна залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (код ЄДРПОУ 40081221, юридична адреса: Вінницька область, м. Жмеринка, вул. Образцова, 1а) на користь ОСОБА_1 (ІПН  НОМЕР_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 ) 1 816 (одну тисячу вісімсот шістнадцять) гривень судового збору за подання касаційної скарги.
		Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
		Суддя-доповідач                                                                     О. С. Ткачук
		Судді:                     В. В. Британчук                                         Л. М. Лобойко
		Ю. Л. Власов                                             К. М. Пільков
		І. В. Григор`єва                                         О. Б. Прокопенко
		М. І. Гриців                                               Л. І. Рогач
		Д. А. Гудима                                             О. М. Ситнік
		Ж. М. Єленіна                                           В. М. Сімоненко
		О. С. Золотніков                                        І. В. Ткач
		Л. Й. Катеринчук                                       С. П. Штелик
		Г. Р. Крет

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...